Інтерв’ю Тараса Головка з автором книги Олександром Зайцевим.
Як відомо, в червні 1923 року у результаті спланованої операції Державним політичним управлінням УСРР генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника, котрий на той час перебував у еміграції, вдалось заманити на радянську територію, де він був заарештований. Чекістам підфартило через своїх агентів переконати його у тому, що на Наддніпрянщині діє підпільна повстанська організація ‑ Вища військова рада, яку він мав очолити. Опинившись в руках ДПУ, Юрія Тютюнника почали використовувати в оперативній грі, метою якої було скомпрометувати петлюрівців в емігрантських колах, публікуючи «викривальні» статті на сторінках львівського часопису «Заграва», редагованого войовничим ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим. Наступним кроком мало стати нелегальне переправлення Донцова через радянсько-польський кордон, як це вдалося зробити з Тютюнником, щоб так само заарештувати. Це лише один з багатьох епізодів захоплюючої розповіді про ті буремні події, ґрунтовно висвітлені на сторінках видання «Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова 1922-1939 роки» доктора історичних наук Олександра Зайцева.
‑ Шановний пане Олександре, чи не вважаєте Ви, що сьогодні твори Дмитра Донцова й ідеї, викладені в них, переживають своєрідний ренесанс у контексті російсько-української війни?
– Якоюсь мірою так. Донцовський ренесанс почався ще в 1990-х, коли читачі в незалежній Україні вперше отримали змогу познайомитися з його творами. Вже тоді у Донцова з’явилося чимало прихильників, а російська агресія, що почалася в 2014 році, додатково переконала їх в актуальності його заповітів, головний із яких – повна політична і культурна сепарація від Росії та боротьба проти неї у спілці із Заходом. Тепер ця ідея ще актуальніша. Втім, не варто перебільшувати – популярність Донцова сьогодні не йде ні в яке порівняння з тією, яку він мав серед молоді в Галичині 20-30-х років минулого століття.
– З Вашої праці «Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова 1922-1939 роки», яка нинішнього року номінована на Національну премію України імені Тараса Шевченка, можна зробити висновок, що Донцов радше був публіцистом, а не ідеологом. Можливо одне виглядало органічним доповненням іншого…
– Кожен ідеолог мусить бути публіцистом, якщо хоче, щоб його ідеї дійшли до мас. Донцов був і талановитим публіцистом, і ідеологом, причому найважливішим ідеологом радикальної течії українського націоналізму. Одне другому не заважало, навіть навпаки – яскравий публіцистичний стиль його творів сприяв популярності його ідей. Завдяки своєму публіцистичному талантові (хоч не тільки завдяки йому) він виграв конкуренцію за вплив на молодь із В’ячеславом Липинським, бо як публіцист Липинський поступався Донцову.
– Дуже часто опоненти згадували Донцову його російське коріння, захоплення ним на початку політичної кар’єри марксизмом, приналежність до соціал-демократичної робітничої партії, войовничий атеїзм і несприйняття українського націоналізму. Які основні фактори вплинули на нього, аби він докорінно змінив свою політичну орієнтацію, і замість ортодоксального марксиста став непримиренним націоналістом?
– Для мене це поки що відкрите питання. Саме зараз я досліджую молоді роки Донцова і намагаюся зрозуміти причини його карколомної світоглядної трансформації. Сам Донцов на схилі віку писав, що ніколи не був переконаним марксистом, але чи це справді так? Принаймні його статті і брошури, написані до Першої світової війни цього ніяк не підтверджують. Виглядає так, що саме війна була переломним періодом у його ідейній еволюції. Війна остаточно переконала недавнього марксиста, що правлять світом не класова солідарність і революційна боротьба за соціалізм, а національний егоїзм і боротьба націй між собою.
Значно довше Донцов розлучався з атеїзмом. У міжвоєнний період він називав себе «атеїстом-клерикалом». Це парадоксальне, але влучне окреслення, бо хоч у Бога Донцов не вірив, але підкреслював значення Церкви для нації і схожість релігійного світогляду з націоналістичним. Тільки під час Другої світової він остаточно навернувся до християнської віри. Наскільки щиро – це теж відкрите питання, на яке я шукатиму відповідь у дальших дослідженнях.
– В книжці згадується цікавий епізод, коли Донцов, повернувшись до Львова в 1917 році, пише серію політичних портретів. Один з них він присвятив Леніну, каменя на камені не лишивши від його ідеологічних концепцій. Взагалі, яке було ставлення Донцова до Володимира Ульянова як організатора державного перевороту? Він ним захоплювався чи зневажав?
– Ще більше Донцов не лишив каменя на камені від ленінізму у статті «В. Лєнін», написаній у 1924 році, відразу після смерті вождя більшовиків. У ній ми бачимо дивне поєднання зневаги і захоплення. Донцов зневажав Леніна як ватажка збунтованої черні, який прийшов до влади, експлуатуючи найнижчі інстинкти юрби. Він вважав, що саме прихід Леніна геніально передбачив Достоєвський у «Бісах». Але водночас Донцов захоплювався політичним генієм Леніна, який зумів підпорядкувати бунт мас цілям своєї партії і надав більшовизму релігійний пафос, без якого ще не перемагав жоден суспільний рух. У жодному разі він не ставив у провину Леніну організацію державного перевороту, бо якраз люди, здатні захопити й утримати владу – байдуже, яким способом – викликали в Донцова найбільшу повагу. Недаремно його кумирами були Кромвель, Наполеон, Муссоліні, а згодом Гітлер. У чому він справді звинувачував Леніна – це в російському імперіалізмі, який лідер більшовиків успадкував від царизму, й у прагненні підкорити Україну Росії. Але й навіть це не зовсім звинувачення, адже Донцов уважав імперіалізм нормальним явищем для сильних націй і хотів, щоб українці самі перейнялися духом імперіалізму. Згодом, у статті «Партія чи Орден», він поставив Леніна в один ряд із Муссоліні та Гітлером як творців нового, орденського типу політичної організації і закликав українських націоналістів наслідувати цей приклад.
– Свою книжку «Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова 1922-1939 роки Ви ще називаєте начерком інтелектуальної біографії. Чи не здається Вам що саме індивідуальні риси характеру Донцова дуже часто знецінювали його інтелект, підривали авторитет і нівелювали ним зроблене?
– Характер у Донцова був нестерпний, і мало з ким із своїх співробітників і соратників він урешті-решт не посварився. Він був нездатний працювати в команді, якщо сам не був у ній диктатором. Своєю нетерпимістю він буквально виштовхував зі свого журналу «Вістник» авторів, які з ним не погоджувалися. Але це була не тільки риса характеру, а й принцип: подібно до вже згаданого Леніна з його «твердими іскрівцями», Донцов волів оточувати себе «твердими вістниківцями», а не широким колом симпатиків із різними поглядами. Це, однак, не підривало його авторитету серед націоналістичної молоді, яка знала його з книжок, статей і публічних лекцій, але не мала нагоди спілкуватися з ним особисто. Так, багато із зробленого ним було знівельовано під час Другої світової війни і після неї, але не через індивідуальні риси його характеру, а через те, що його головні ідеї не витримали зіткнення з реальністю. Тому навіть багато його послідовників під час і після війни відійшли від донцовізму.
– В чому Ви вбачаєте основну причину виникнення конфлікту між Донцовим і Липинським? Це виглядало звичайною конкуренцією двох духовних наставників української молоді (вислів Донцова: не можна «робити наших дітей ягнятами, коли сусід виховує своїх на вовків») чи існували глибинні ідеологічні розходження між ними, що провокувало несприйняття один одного?
– Донцов і Липинський були конкурентами, але водночас їхній конфлікт був ідейним і навіть світоглядним. Липинський побачив у «донцовщині» величезну небезпеку для української справи, шлях до охлократії найгіршого ґатунку. Своєю чергою Донцов уважав неомонархізм Липинського відірваною від життя і шкідливою утопією та різновидом «провансальства». Це був конфлікт двох авторитарних ідеологій, в якому гору взяла авторитарніша ідеологія Донцова.
– З легкої руки Донцова у політичній термінології українства поширився термін «провансальство». Чи вважав він Грушевського і Винниченка типовими провансальцями у світлі їх діянь у період 1917-1921 років, а також тими, хто припустився фундаментальних помилок в українській політиці ‑ федералізму, пацифізму й інтернаціонального соціалізму?
– Донцов уважав провансальцями не лише Грушевського та Винниченка, а й мало не всіх лідерів та ідеологів українського національного руху: кирило-мефодіївців, Драгоманова, народників, соціал-демократів, есерів, радикалів, націонал-комуністів, а також консерваторів – від Пантелеймона Куліша до В’ячеслава Липинського. До Винниченка і Грушевського він мав особливі претензії, бо вони для нього уособлювали інтелігенцію, що змарнувала революційну енергію українського селянства, бо перебувала в полоні космополітичних ідей, несумісних зі здоровим національним егоїзмом. Під «провансальством» Донцов розумів комплекс «народу-провінції», брак волі до влади, неспроможність позбутися духовної залежності від чужих націй (в нашому випадку – від Росії). Треба визнати, що провансальство в такому розумінні ще донедавна залишалося національною проблемою українців, і саме на нього розраховував Путін, коли запевняв, що росіяни та українці – один народ. Тому критика провансальства Донцовим не позбавлена актуальності. Але автор «Націоналізму» ішов значно далі, оголошуючи суттю провансальства гуманність і толерантність, ідеї солідарності і взаємної любові. Усе це він закликав викинути на смітник в ім’я національного егоїзму.
– Чи можна пояснити неучасть Донцова у практичній діяльності ОУН, фактично відмову стати на чолі політичної організації, його співпрацею з польськими органами безпеки? До слова, в книжці Ви наводите такі слова Донцова, написані ним в одному з листів: «Мені доля мабуть судила лишитися тим дзвоном, що до церкви скликає, та що сам в ній не буває».
– Донцов не співпрацював з польськими органами безпеки, але під загрозою видворення з Польщі в 1924 р. змушений був узяти на себе певні зобов’язання. Їхній точний зміст невідомий, але архівні документи дозволяють припускати, що він, крім ведення антирадянської пропаганди, зобов’язувався бути лояльним до польської держави і не мати жодних зв’язків з «антидержавними елементами». Тому він не лише відмовлявся співпрацювати з ОУН, а й рішуче відмежовувався від будь-яких припущень про ідейну близькість між собою й ОУН, хоч така близькість була очевидною для багатьох. Утім, була й інша причина. Як я вже казав, Донцов був нездатний працювати в команді, якщо сам нею не керував. Стати керівником ОУН він не міг, а підпорядковуватися іншим не хотів. Тому й волів залишатися «дзвоном, який у церкві не буває».
– Читаючи Вашу біографічну розвідку, відкриваєш для себе, що Донцов менше всього переймався тим, якими методами було досягнуто мети тими ж Беніто Муссоліні й Адольфом Гітлером. Так само і Йосипом Сталіним, який не спинявся перед масовим винищення людей заради ідеологічної утопії. Які ще недоліки, крім мети, що виправдовує засоби її досягнення, Ви вбачаєте в ідеології, розробленої Донцовим?
– Донцов повністю схвалював методи, якими досягали своїх цілей Муссоліні й Гітлер, але зовсім інакше ставився до Сталіна. Методи фашистських диктаторів були для Донцова втіленням «творчого насильства ініціативної меншості», яке він вважав рушійною силою історії. Крім того, Муссоліні й Гітлер були для нього представниками шанованого ним Окциденту, тобто Заходу, тоді як Сталіна він вважав східним деспотом, від якого не можна очікувати нічого доброго ні для України, ні для Європи.
Які недоліки я вбачаю в ідеології Донцова? Як історик, я намагався дослідити ідеологію Донцова в контексті його доби, а не знайти в ній переваги чи недоліки. Тому Ви не знайдете в моїй книжці прямого осуду чи схвалення, може за винятком кількох останніх речень. Але як людина, яка має певні переконання, я, звичайно, не сприймаю таких рис його ідеології зразка 30-40-х років, як ворожість до демократії, ксенофобія, антисемітизм, ідея «кастократії», симпатії до фашизму і гітлеризму.
– На скільки вбивство Самуїлом Шварцбардом головного отамана військ УНР Симона Петлюри вплинуло на Дмитра Донцова у ставленні до євреїв, у ментальності яких він вбачав багато спільного з ментальністю росіян?
– Це був переломний момент. До 1926 року Донцов утримувався від відвертого антисемітизму, але після вбивства Петлюри, а особливо після виправдання вбивці він зарахував усіх євреїв до ворогів українства. Чому всіх? Тому що з погляду інтегрального націоналізму кожна нація є організмом, а окрема особа – його клітиною. Тому в очах Донцова всі євреї, і радянські, й нерадянські, відповідали за Шварцбарда, як і за Троцького і євреїв-енкаведистів. Цьому переконанню спряла і солідарна кампанія єврейської преси на захист Шварцбарда, яка супроводжувалася звинуваченнями українців у погромництві.
– Чи простежується, на Вашу думку, в книжці «Націоналізм» Дмитра Донцова вплив ідей, викладених його сучасниками, зокрема, Беніто Муссоліні («Моє життя»), Адольфа Гітлера («Моя боротьба»), Альфреда Розенберга («Міф двадцятого століття»), а ще раніше Фрідріха Ніцше («Так казав Заратустра», «Антихрист»), Освальда Шпенглера («Сутінки Європи»)?
– Із перелічених Вами мислителів і політиків найбільше вплинув на «Націоналізм» Донцова Ніцше, меншою мірою Шпенґлер. Муссоліні впливав не так своїми ідеями, як прикладом харизматичного лідерства. Що стосується Гітлера і Розенберґа, то на час публікації свого «Націоналізму», тобто в 1926 році, Донцов ще не був знайомий з їхніми ідеями – з тієї простої причини, що перша частина «Моєї боротьби» з’явилася друком лише на кілька місяців раніше, і її тоді мало хто помітив, а «Міф двадцятого століття» надруковано 1930 року. Я припускаю, що Донцов прочитав «Mein Kampf» у 1932 році, і, судячи з низки його статей, книга Гітлера справила на нього сильне враження. У 1936 році він навіть видав під псевдонімом Д. Варнак брошуру «Таємниця орґанізації», в якій зреферував деякі розділи «Моєї боротьби». Розенберґа він теж схвально цитував, але в цьому випадку помітного впливу не було.
– Яку думку Ви вкладаєте в поняття «літературний фашизм», введеного в обіг британським політологом Роджером Грифіном, і яке має дотичність до ідеологічних праць Дмитра Донцова?
– Термін «літературний фашизм» справді використовував Роджер Ґрифін, а ще до нього – Томас Молнар. Найбільше це явище дослідив Дейвід Керол на прикладі французького літературного фашизму. Керол розуміє під літературним фашизмом взаємний обмін між фашизмом та літературою і в політичній, і в літературно-естетичній сферах. «Літературний фашизм» не просто має дотичність до Донцова – на мій погляд, вістниківство під проводом Донцова було українською версією літературного фашизму. Слід, однак, пам’ятати, що це був фашизм «пера й чорнила», який існував винятково в текстовому просторі. Він не мав відповідника в українському політичному спектрі, тому залишався, у ґрунті речі, формою протофашизму, в якій національний імперіалізм химерно поєднувався з антиколоніальним дискурсом і пафосом національного визволення.
– В кінці книги Ви стверджуєте, що висловлена критика Донцовим стосовно російського «месіанського» імперіалізму століття тому і досі не втратила своєї актуальності. Разом з тим його «чинний націоналізм» варто відкинути, бо інакше європейської інтеграції українцям не бачити. У зв’язку з цим, чи вважаєте Ви, що, не дивлячись на ці «плюси» і «мінуси», ідеологічна спадщина Дмитра Донцова має сприйматися безцінним надбанням і у ХХІ столітті?
– У самому кінці книжки я дозволив собі відійти від суто академічного аналізу і висловив особисте ставлення до деяких рис ідеології Донцова. Я справді вважаю, що, якщо ми йдемо в Європу, то з Донцовим нам не по дорозі. Та уявна Європа, до якої кликав ідеолог «чинного націоналізму», була ультранаціоналістичною і фашистською. Європа, до якої прагнемо ми, є демократичною і, принаймні в теорії, збудована на засадах гуманізму і толерантності, з якими так нещадно боровся Донцов.
Разом з тим я вважаю Донцова, поряд із Драгомановим та Липинським, одним із трьох найвидатніших політичних мислителів України всіх часів. Це не значить, що його спадщина є «безцінним надбанням» – такою її можуть вважати хіба що інтегральні націоналісти, до яких я не належу. Але це наша спадщина, і її треба вивчати, хоча б для того, щоб розуміти, який тягар історії ми несемо на собі і в собі. І я справді вважаю, що деякі ідеї Донцова актуальні й сьогодні, а найбільше – його критика російського «месіанського» імперіалізму.
Донцов любив порівнювати себе з Дон Кіхотом, а своїх супротивників – із Санчо Пансою. Тому закінчу його власними словами: «Дон Кіхот не завжди має рацію, але це не значить, що її завжди має Санчо Панса».
Перелік ілюстрацій до публікації:
Доктор історичних наук Олександр Зайцев.
Дмитро Донцов у 1907 році. Світлина з архіву жандармського управління.
Дмитро Донцов між 1919 і 1921 роками.
Дмитро Донцов і Олена Теліга (1930-ті роки, Варшава).
Дмитро Донцов в образі Дон Кіхота. Шарж Едварда Козака з львівського часопису «Обрії» (1936 рік).
