Публікуємо нарис учасниці конкурсу Всеукраїнського літературного конкурсу імені Олени Теліги та Олега Ольжича «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятись зміг!» Семенець Світлани Іванівни, учительки української мови та літератури КЗ «Мажарський ліцей» Кегичівської селищної ради Харківської області.
Пролог
Чорні крила війни
Я – проста українська жіночка, яка любить рідну землю, хоча вона і чорна, але так гарно розмальована ланами, лісами, бистрими та ясними річками… Вона мене споїла солодкими голосами своїх пісень любих. Хочу у своєму писанні казати гірку правду про до і після …
Чорна ти, земле, від рашистської навали. А була ти пишна та родюча. Твоїм краєвидам у світі немає рівних. Живуть на цій землі люди з щирими серцями. Вони люблять працювати та відпочивати. Українці талановиті в усьому. Вони безмірно люблять свій край. Страшне слово «війна» увірвалося в наші домівки, неначе той велетенський чорний птах своїми крилами накрив усю цю пишну красу. Від вогняної пащі монстра все для нас цінне та дороге горить та руйнується. А головне: ти несеш смерть для кожного із нас! Вбиваєш дітей, стариків, жінок, чоловіків. Нічого, моя рідненька, ЗСУ знищать кровавого звіра, надломлять йому крила, закидають вогняними списами, заставлять свої останки тягти до себе в барлогу. І станеш ти ще кращою, забуяють поля та луки. Відростуть ліси, відбудуються міста та села, але глибокі рани на твоєму тілі та серці не загоються ніколи!
І розділ
На передодні війни
Є на карті України мальовниче село Мажарка. Воно розташоване в південно-західній частині Кегичівської громади Харківської області. Так, воно Харківської області, але це ще і межа з Дніпровською. До Дніпра нам ближче ніж до Харкова. Серце завжди стискається і сильніше починає битися, коли ти повертаєшся додому, в рідні краї. Не була вдома цілий тиждень, їздила в гості до доньки на Тернопільщину.
Ось воно моє ріднесеньке, з вікна машини побачила перші хатини. Такі чепурненькі стоять, привітні, по-зимовому вбрані. Побіля дороги в ряд вишикувалися тополі, їх змінили яблуні, які ростуть коло кожного обійстя. Водія попросила зупинитися, подякувала йому, що підвіз мене. Далі я пішла до болю знайомою мені вулицею. Вона мені здалася такою незвичною, такою гарною та рідною. Чим ближче я підходила до своєї хати, тим сильніше калатало сердечко. Ось, я її вже бачу, вона визирає із-за огорожі та оголеної вишні. Звернула до двору, назустріч мені вибіг кіт Мурко, який терся побіля ніг та жалібно нявкав. Погладивши його, я зайшла в двір. З хати вийшов мене зустрічати мій чоловік Микола та наш любимчик, французький бульдог Барні.
- Барні, подивися, наша Іванівна приїхала! Теплі обійми, поцілунки і,
головне, ніжність та турбота з боку найріднішого чоловіка викликали в мене бурю емоцій та сльози на обличчі. Пес теж був на висоті: стрибав, крутився, лискався, сперся на руки та тулився до мене своєю теплою мордочкою. Уже в теплій хаті за чашечкою кави почала розповідати: про свою поїздку, про внуків, які не хотіли, щоб я від’їздила, про доньку, яка змушена працювати в господарстві, щоб прокормити своїх діток. Ще поділилася думкою, яка постійно мене хвилювала.
- Як ти думаєш, мій чоловіче, чи чекати нам лиха з боку Росії? Чи буде
війна, бо щось тривожно на границі? Та й Аня говорить, що щось буде не добре, щоб були готові. Та й Ромчик (мій племінник, військовий прикордонник на Луганщині) телефонував, що на кордоні, на окупованій частині, накопичено велику кількість техніки та особового складу російських військ.
- Не переймайся, – заспокоював мене чоловік. Це ще нічого не
означає, що війська біля наших кордонів. Це психологічна атака на нас! Він якось так говорив впевнено, що мені хотілося вірити в ці слова. Але в його погляді я помітила якусь маленьку тривогу і задуму.
ІІ розділ
Трішки ліричного відступу про себе.
Працюю я в школі вчителем української мови та літератури уже більше 30 років. Виховала та випустила не одне покоління молоді. Пріоритетом у вихованні завжди ставлю: формування особистості з моральними цінностями та громадян своєї держави.
– Ваш національність, знання та володіння мовою, дотримування народних звичаїв робить вас неповторною, однією у світі нацією – українець! – завжди говорила і говорю своїм учням.
Постійно пишаюся здобутками своїх учнів, у яких бачу справжніх українців та патріоті держави.
ІІІ розділ
Про патріотизм та самовираження
Кінець 2013 та початок 2014 року стали для українців справжнім випробуванням на визнання нас як нескореної незалежної нації з її демократичними правами вступу до ЄС. Події Майдану стали для нас кровавими. Загинуло багато мирних борців за справедливість та волевиявлення.
Небесна Сотня завжди нагадуватиме нам про жорстокість тогочасної влади, яка була купленою російським палачем! Але розпочатий терор цими подіями не закінчився. Розпочалося для українців жорстоке протистояння проти хворобливої нав’язливої ідеї монстра в подобі Путіна, що нас потрібно звільняти від нацистів, що нас, як нації, ніколи не було і що ми повинні бути частиною, «загниваючої» від ідеології рашизму, країни. І почався жорстокий кровопролитний терор!
Це анексія Криму Росією — насильницьке протиправне тимчасове відторгнення більшої частини Кримського півострова, розташованого у межах українських адміністративних одиниць — Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, від України та одностороннє незаконне включення їх до складу Російської Федерації
Одним із наслідків російської збройної агресії проти України з 2014 передували організовані антиукраїнські виступи у містах Криму, блокада і захоплення стратегічних об’єктів півострова і військових частин ЗСУ підрозділами російської армії у деяких випадках під прикриттям окремих цивільних осіб і новостворених спецслужбами РФ «загонів самооборони Криму», що поклало початок окупації Криму Росією. І саме на той час українська влада вирішувала свої особисті проблеми і нічого не зробила, щоб цього не сталося. Крім цього розпочалася антитерористична операція на сході України. Уже тоді більшість українців зробили для себе вибір, що треба протистояти цьому злу, і вони розуміли, що це буде не легко…
Минав 2014 рік за ним 2015 і так до 2018 року. Частини територій Донецької та Луганської областей були окуповані Росією. Багато українських захисників віддали своє життя захищаючи рідну землю. Боліло тоді серце ще і за те, що частина українців, проживаючих на Донеччині та Луганщині були не проти приєднатися до Росії. Це люди з ностальгією за радянськими часами, як вони говорили, що життя тоді було кращим. Але знаю, що дехто з моїх знайомих віддали б усе, щоб повернути ті часи назад. Вони зрозуміли, що помилялися, вони побачили справжнє лице російської політики щодо українців.
ІV розділ
Лютий 2022 року
Життя йшло своїм руслом. Довго не могла заснути після вечірньої переписки з молодшою донечкою, яка зі своїм чоловіком проживають у Харкові.
З дитинства вона втратила слух, тому для нас вона ангелочок, який випромінює велику порцію позитиву. Вона чуттєво сприймає інформацію. Інколи важко їй пояснити якісь складні життєві питання. Дуже боляче сприймає інформацію про події, які відбуваються в Україні.
- Мамо, буде війна з Росією, тому треба бути готовими до цього.
Збирай тривожну валізу, щоб у тебе все було заздалегідь приготовлене! – читаю в її смс-повідомлені.
- Ні, моє сонечко, війни не буде. Звідки така пересторога?
- На кордон з Україною, а саме під Харків, Росія зігнала багато танків.
Вони стоять колонами в очікуванні наступу!
- То просто нагнітання обстановки, то в них проходять такі навчання,
– як могла заспокоювала я її, хоча і сама розуміла важливість цих обставин, які склалися в країні. Я якось по-материнськи відчула її хвилювання, серце защеміло ще дужче. Ми ще довго з нею переписувалися, і вона вдала, що погодилася зі мною. І я це розуміла …
Зранку прокинулася з якоюсь невеличкою тривогою. Думки про
останні події в країні та розмовою з доньками не покидали мене. Ще сьогоднішня дата 16 лютого – щось повинно статися. Переглянула новини: ні – ніякої хвилюючої інформації, бо саме на цю дату очікувався наступ. За сніданком з чоловіком говорили про те, на що нам чекати з боку Росії. Чомусь ми були впевнені, або не хотіли вірити, що війни не буде.
Ще не вірив в те, що Путін розпочне війну з Україною мій тато, якому було 75 років (помер наприкінці квітня 2022 року), і який тяжко хворів. Хвороба раку з’їдала його. З ним проживає і доглядає його моя молодша сестра. Живемо ми в одному селі. Будинок його розташований по вулиці, якій я ходжу до школи. Тому кожного дня я його провідую. Він любить читати газети та дивитися телевізор. То будь-яка розмова з ним переходила до останніх новин щодо становища в країні.
- Війни не буде, доню. Щоб Путін напав на нас?! Цього не може
статися. А війська біля кордону то його побоювання та залякування країн НАТО.
- Хай буде так, як ти говориш, тату! Але все рівно треба бути
готовими до будь-яких дій з боку Росії.
Я розуміла, що йому не хотілося вірити в це все, що прожив він
більшість свого життя за радянських часів і що для його батьків Росія є батьківщиною…
16 лютого стало Днем Єднання всіх українців. Тоді ми всі з полегшенням зітхнули, що все пройшло добре. Ніяких «подій» не відбулося. Але у ЗМІ ширилося багато інформації, в яку не хотілося вірити…
Прокинулася від сильного свистячого звуку над будинком. Чи то мій ще страшний сон не скінчивсь, і я продовжую ще спати? Та, ні, я чітко чую цей нестерпно гучний ракетний гул. Очима шукаю чоловіка. У хаті його немає. Він на вулиці порається по господарству. Швидко вибігаю на подвір’я та вжахаюся побаченому та почутому. Над селом пролітає ще одна ракета.
- Це шоста, – говорить мені чоловік.
- Це що означає? Почалася війна?! – риторично запитую його, але
відповідь і так знаю, яка буде.
Тривога, страх, безвихідь, непорозуміння того, що робиться, відразу
мене охопили. Телефон не замовкає…
- Дітей з Вовківки не привезуть до школи, – повідомила директор,
згодом додала:
- У школу не йти. Як тільки щось буде зрозуміло, я вам напишу в
групу, що далі будемо робити.
- Мамо, ми їдемо з Харкова до сестри на Тернопільщину. Зранку в
місті лунають сильні вибухи. Росія обстрілює місто ракетами. Війна! Мені страшно. Ви теж їдьте до Ані! – читаю повідомлення від донечки.
- Нічого не бійся, моє сонечко, ти з Ростиком. Він тебе підтримає. А за
нас не хвилюйся, ми поки будемо вдома, у нас господарство. Куди його подіти?..
Так довго тягнувся сьогоднішній день. Від телевізору не хотілося
відходити. Але і в свою чергу біля нього залишатися не було вже ніяких сил. Росія зранку 24 лютого завдала масованого ракетного обстрілу по великим містам, і почала цілими колонами перетинати кордон та захоплювати спочатку прикордонні села та міста, а згодом просуватися далі…
V розділ
Військові будні водія
Війна! Це страшне слово постійно дзвеніло у вухах. Розум не хотів сприймати цю всю жахливу інформацію. Що родити? Що діяти? Як далі жити? Та ще безліч питань виникало в мене в голові, на які не відразу знаходилися відповіді. Але я знала одне, що українці так легко не здадуться і будуть до кінця захищати свою землю. Це в нас у крові!
І почався відлік часу, який ми вимірюємо не днями, а хвилинами. На наступний день чоловіку принесли повістку, яку він звичайно взяв. Для мене це був ще один удар.
- Колю, навіщо ти її взяв? У тебе ж немає здоров’я воювати у свої 55
років?! – з мокрими від сліз очима запитувала його.
- Нічого, моя люба, пройду комісію, може, за станом здоров’я
визнають непридатним. Та і взагалі не хвилюйся, буду десь склади охороняти, бо і це потрібно комусь буде робити, – притискав він мене до своїх грудей, ніжно обіймав та заспокоював мене.
Наступного дня потрібно було зібрати рюкзак і прибути до
військомату. Медичних комісій у перші дні війни ніхто не проводив. Тож мої сподівання виявилися марними. Думка про те, як немолода людина, гіпертонік ІІ групи із серцевою недостатністю та іншими побічними хворобами буде воювати, не полишала мене,,?!
І почалося моє життя на три «фронти».
З часом стало зрозуміло, що наш район залишається в тилу Харківської
області, та і село розташоване подалі від центру. Літаки, гелікоптери, ракети – все пролітає над селом. Чути дуже далеко вибухи, але жити і працювати біль-менш спокійно можна. Тому, залишившись вдома одна, я стала отим одним центром родинного зв’язку, який намагалася тримати.
Перші два тижні виявилися найважчими. Нічого не працювало, ти не
знав, на що тобі сподіватися. Інформація з фронту була невтішною. Але життя тривало. Віра та надія, що все буде добре, ніколи мене не покидали. У перші дні війни ми ходили до школи плели москітні сітки для ЗСУ та ТРО. Згодом розпочалося онлайн навчання, і денний час спливав швидше. Але моя розповідь далі піде про мого героя-чоловіка, який став на захист мене, наших дітей, онуків та землі, на якій ми всі народилися, від проклятих рашистів, які прийшли в наш дім, щоб його зруйнувати.
Отож, як із рюкзаком та речами поїхав він на війну, зв’язок з ним
тримала щодня. Це зараз я багато, що знаю з його бойових буднів, а тоді інформації було зовсім мало.
- У мене все добре, не хвилюйся! Як ти там, моє сонечко?– це були
його постійні слова. І почути їх було до болю приємно. Я розуміла, що іншої відповіді і не почую, навіть і тоді, коли в нього і не все так добре було, як він казав.
Мені, звичайно, хотілося знати: як він, як його здоров’я, де він
знаходиться?
До речі, перші чотири місяці він жодних ліків не вживав (до війни
щодня пив від тиску таблетки). Думаю, поясненням цього факту може бути стресовий стан. Організм перемкнувся на більш важливий стан. Треба було думати про інше.
Записали його водієм ВМЗ 98 батальйону 60-ї окремої механізованої
Інгулецької бригади. Тільки згодом дізналася, що вони знаходяться під Херсоном, який був уже з перших днів окупований рашистами. Тішила себе думкою, що він у взводі матеріального забезпечення, але їх бригада знаходилася за 14 км. від лінії фронту і це теж було небезпечно. Знала, що багато від нього інформації не дізнаюся, тим паче по телефону. Кожного дня очікувала від нього того довгоочікуваного дзвіночка. Карту України я знала добре, але я не думала, що вона стане в ці небезпечні дні війни моєю закладкою на ноутбуку. Я кожного разу вивчала її, шукала місця на ній, де міг перебувати мій захисник.
Криворізький район найбільший із районів Дніпровської області.
Значна частина його межує з Херсонщиною. Саме там проходила лінія фронту, саме там шоферував мій чоловік!
- Пригнав ЗІЛа, ремонтую, буду їздити, – говорив він мені.
Коли не їздив на завдання, йшов вартовим охороняти територію, штаб тощо. Мінометний обстріл вівся постійно. Стало прилітати й по них. Коли дозволяв інтернет, звичайно, говорила з ним по відеозв’язку.
Лагідні, теплі очі дивилися на мене. Ледь помітна посмішка, загоріле
схудле лице, яке обрамлене було сивою борідкою. Сивим було і коротко підстрижене волосся на голові. Він вдавав, що все в нього добре, щоб мене не турбувати, але я знала, як йому там нелегко! Завжди в розмові цікавився як мої справи, що нового в дітей, у селі.
- Пригнав, ремонтую КМЗа, буду возити снаряди хлопцям на
«передок», – говорить він мені.
- Як снаряди? Ти ж у взводі матеріального забезпечення!
- Ні, перевівся в ВТЗ, бо нікому возити.
- Як нікому?
- Хлопців мало залишилося. Та є і молоді, які бояться, – пояснює він
мені.
Знаючи свого чоловіка, не стала йому більше нічого говорити, але тривоги за нього у мене побільшало.
- Говори трішки голосніше, бо погано тебе чую. Ця його фраза мене
насторожує. Зв’язок був гарним, його я чула добре. Пізніше від побратима дізналася, що він отримав контузію, охороняючи штаб. Прилетів касетний снаряд, який розірвався поруч, і , дякуючи Богу, не зачепив його. І таких контузій до госпіталя у нього було декілька. Зараз не чує на два вуха, бо втратив 10 відсотків слуху.
- КМЗа вже немає, поїду забирати те, що від нього залишилося, – від
цих його слів по тілу пішли мурашки, серце стиснулося, у вухах задзвеніло.
- Що сталося?
- По ньому вдарив ворожий снаряд.
- А ти як ? Все гаразд? – з хвилюванням запитую.
- Бачиш же – живий! Не хвилюйся! Більше тобі знати не потрібно.
Більше він мені нічого не розповів, бо може і краще, щоб менше хвилювалася. Коли був вдома у відпустці, розповів, що і як це сталося. Жартома мене заспокоював, що в нього є Янгол-охоронець, який його оберігає. А я й задумалась: мабуть і дійсно це так. Там присипало в окопі та тільки трішки контузило, там залишився лежати на бугорочку, прикривши голову руками, а поряд все скосило: і дерева, і кущі, і дерев’яні балки, – касетними снарядами. А там встиг заскочити в окоп, тільки-но розвантаживши повну снарядів машину. І вона вибухнула від ворожого удару по ній. Недаремно щовечора молюся та прошу Господа його захистити.
- Діду, ти мабуть в «броніку», замість сорочки, народився, – жартома
говорили йому побратими. Позивний «Дід» отримав через вік та сиву бороду, яку відростив на війні.
Від Великої Костромки згодом не залишилося жодного живого місця. І тільки тоді, коли лінія фронту просунулася в глиб Херсонщини, обстріли стали рідшими. Їздив Дід на всьому, що було. Кулі прилітали і в скло, і в колеса, і в двері, і, мабуть, тільки через вправність водія, вони його не зачепили.
60 бригада та інші бригади потроху просувалися вперед, звільняючи
окуповані села. Високопілля та Нововоронцовка перші населені пункти, в які довелося заїжджати, бо треба було хлопцям підвозити БК (бойові комплекти). Те, що траплялося на шляху, без ножа кроїло йому серце. Бездомні собаки, коти та інша худоба стояли на узбіччі. Загледівши машини, вони тікали чимдуж подалі. Розбиті оселі, магазини, лікарні, школи – все, що раніше було жилим, знищили прокляті орки. Траплялися і мешканці цих болючих для них руїн. Переважно це люди похилого віку. Стоять, як чорні стовпи, з очей стікають сльози. А на їх обличчях можна стільки горя прочитати, що словами і не передати. Вони, звичайно намагалися їм посміхатися, але це в них не дуже виходило. По обидві сторони дороги стояла розбита, спалена техніка ворога. Що не згоріло та було ще придатним, забирали та тягли хлопцям у роти.
Контузії далися в знаки, і старі болячки почали вилазити назовні. Щодня сильно боліла голова, серце вискакувало з грудей. Уже тиждень тиск тримається на позначці 220-240. Настав той день, коли організм вже не витримує ніяких навантажень і майже непритомного Діда доставили до Криворізької лікарні, де довго його лікували. Причину високо тиску так і не визначили. Поки чоловік лікувався, поки був у відпустці, 60 бригаду перед Новим роком перекинули на підсилення оборони під Кліщіївку Бахмутського напрямку. А там було саме пекло. Побувши там два тижні, без суттєвої підтримки техніки, хлопці зазнали великих втрат. Командування вирішило провести ротацію бригади, щоб поповнити бойовий склад батальйонів. Відновлення та поповнення потребувала і техніка бригади.
Дід пройшов разом зі своїми побратимами три місяці ротації. Де тільки вони не були! Скрізь приймали їх, як рідних. Дуже вражений був гостинністю волинян. Після довгого лікування та встановленні ряду захворювань по рекомендації кардіолога пройшов ВЛК, де був визнаним «Обмежено придатним до військової служби». Чекаючи переводу на службу при місцевому військоматі, довелося ще у квітні-травні нести службу на Донецькому напрямку. Займався ремонтом машин, ходив на чергування, готував їжу, бо треба було якось допомагати своїм побратимам. Було дуже гаряче, хлопців накривало. Знову були великі втрати. Хлопців з ВТЗ та ВМЗ зі зброєю посилали на підсилення оборони в роти. Знову організм Діда почав реагувати на його психічно-емоційний стан. Тиск підскочив до 240. Знову Павлоградський госпіталь. А там у лікарів шок – 260 тиск! Як так може витримувати організм?! Ще трохи – й інсульт!?
Три місяці минуло, як Дід, нарешті, перевівся і тепер несе службу при Красноградському ТЦК в роті охорони стрільцем.
Від себе хочу додати, що ця розказана історія про звичайного водія, який сумлінно, незважаючи на свій вік, ніс службу. Він не сховався в тяжкі дні для країни, а, навпаки, зробив правильний вибір. Частенько зараз мені говорить:
- Де мої 18 років?! Був би хоч трішки молодшим, можливо б більше
повоював би!
- Ти своє вже відвоював, мій герою! – обіймаючи, відповідаю йому…
Епілог
Війна продовжується. А так хочеться, щоб вона скоріше закінчилася і настав мир. Щоб всі повернулися додому. Запалили свічки пам’яті за загиблими. Низько вклонилися ветеранам війни. Завжди думаю, а що для цього потрібно! А потрібно, мабуть, щоб одна маленька людина, одержима манією величі, в усьому світі цього захотіла!
А поки йде війна, яка несе багато горя, нам потрібно бути сильними духом. Пройти цей шлях у єдності та нескореності. Кожен для себе зробив вибір, що я можу зробити для перемоги, чим можу допомогти? Якщо я – не воїн, не тримаю зброю в руках, то маленький донат, волонтерська діяльність, робота в громадських організаціях, благодійні фонди допоможуть хлопцям нищити ворога. Не бійтеся щось робити, сміливо йдіть до намічених цілей.
Візьміть із собою в путь трьох подруг: Віру, Надію та Любов. Нехай віра та надія вас завжди не покидає. Вірити та сподіватися в краще майбутнє для себе та для кожного українця – наразі це є одним із головних принципів. А любов робить наше життя повноцінним та безсмертним. Людей, які щиро люблять свою землю, свій край, свою батьківщину просто не можна знищити! Ген неповторної нації – українець – передається з покоління в покоління. Історія цьому свідок. Україна була, є та буде! Такий народ ніяка навала не знищить: ні татари, ні монголи, ні турки, ні поляки, ні німці (фашисти) – не змогли підкорити нас. І путінскі рашисти цього не зможуть зробити. Все буде Україна! А інакше не може і бути!