Продовжуємо публікувати твори переможців літературного конкурсу імені Олени Теліги та Олега Ольжича «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятися зміг» (2023).
Сьогодні оповідання “Відмолений”, автор – Наталія Данилюк, вчитель української мови та літератури з Перегінська, Івано-Франківської області.
Червневе сонце вже піднялося високо і, як дукач,яскраво виблискувало на волошковій лляній сорочці неба. На кухні Лавринюків було гамірно. Павліна прокинулася ще вдосвіта, обійшла худобу в хліві, вигнала корову на пасовисько і заходилася місити тісто на вареники. Картоплю приготувала і потоптала ще вчора ввечері. Борщ теж в холодильнику ще відучора. Її Орест так любить вареники з картоплею, що їв би їх і чи не щодня! Тож як не побалувати любого сина, якого відпустили додому на реабілітацію!.. Невістка Мар’яна ще спала. Павліна вирішила не будити її, хоч та і просила розбудити, щоб допомогти свекрусі заліпити вареники. «Хай ще поспить дитина, і так змарніла зовсім, відколи Орисько на війні…», ─ думала жінка,заклопотано пораючись біля стола.
Павліна рано овдовіла, залишившись з двома синами: восьмирічним Степаном та п’ятирічним Орестом.Її чоловік Миколараптово помер на заробітках в Польщі – не витрималосерце. Впав і більше не приходив до тями. Люди між собою поговорювали, що то від зловживанням спиртним. Та хто його знає, що стало причиною такої раптової смерті? Попри свою пристрасть до оковитої, Микола любив Павліну і своїх синочків. Небо готовий був прихилити жінці і дітям. Павліна думала, що збожеволіє: не знала,як жити далі і за що хапатися… Хата не добудована, домашнє господарство, чимало поля, та ще й двоє малолітніх дітей на шиї… Дякувати Богу, свекор ще чувся в силі і їздив на заробітки, всіляко підтримував її з синами. Згодом і Павліна поїхала з дому у світи. Моталася, як білка в колесі: то на прибиранні, то на яблуках, полуницях, лохині. Бо ж сини ростуть: і вдягнути треба, і взути,і освіту дати. Та й ремонти в хаті завершити, щоб хлопцям потім легше було, не довелося, як їй, ледве кінці з кінцями зводити.
А її покійний Микола так мріяв добудувати хату! Завжди казав: «Павлінко, перший поверх буде Степанкові, а другий – Ориську, як оженяться. А ми з тобою в літній кухні перекантуємося,скільки нам двом треба?.. Будемо тут всі при купі, як в Бога за пазухою!». Кожним квадратним метром тішився, все оглядав, примірявся, що і як треба зробити. «Коби Бог лише дав мені ще дрібку здоров’я, я вже собі розпланував, що я маю зробити в тій хаті!..». Хазяйновитий був чоловік. «Був» ─ це слово боляче обпекло Павлінине серце… Як вона набідувалася без свого Миколи, скільки безсонних ночей, сліз,тривог…
Жінка зробила склянкою кругленькі палянички на розтачаному тісті, дістала з холодильника невеличку кастрюльку з картоплею і сіла ліпити вареники, пушками пальців дбайливо стулюючи тонкі краї паляничок.Доля не балувала її і після смерті Миколи. Старший син Степан теж трагічно загинув на заробітках у лісі – зрізане дерево впало на хлопця і не залишило йому шансів на життя. Смерть була миттєвою. За пів року у Степана мало бути весілля, тому й подався у світи – заробити грошей. Павліна билася у розпачі, як поранена птаха, захлинаючись плачем і волаючи до Бога: «За що? Чим я завинила перед тобою?..». У відповідь – німе мовчання неба і гіркий смуток, який назавжди оселився у серці згорьованої матері. Якби не молодший Орисько, вкоротила б собі віку, бо для чого жити далі після таких болючих втрат?
Орест оженився рано. Його Мар’яна завагітніла, тож хлопцеві довелося перевестися на заочне навчання і шукати роботу, щоб утримувати сім’ю. Павліна теж не сиділа, склавши руки: їздила на заробітки, передавала гроші молодій сім’ї, а ті облаштовували дім і господарство. Згодом знайшла у Польщі роботу й синові.
─ Мамо, вже сядьте вдома і відпочиньте, займіться господаркою, ви ж так то любите! Кілько вже будете мотатися по світах? Здоров’я вже не то… – відраджував Орест матір від чергової поїздки на заробітки. – Тепер я буду їздити і дбати про нашу сім’ю. А ви онуків няньчіть, он як до вас тягнуться…
А й справді! Її солоденькі курчатка – Миколка та Настуся, бабусині любі онучата! Втіха і розрада, центр її,Павліниного, всесвіту… Зірку б з неба дістала цим янголяткам! Миколці нещодавно виповнилося чотири, а Настуні – півтора рочку! Добре все обміркувавши,Павліна вирішила покинути ті нелегкі заробітки,бо здоров’я вже й справді підводить. Та й Орисько має хорошу роботу, тож тепер вона за нього спокійна: поїде, приїде, гроші в хаті не переводилися. Чого ще треба для спокійного затишного життя? Все є, якби… Якби не та клята війна з московитами!.. Вона поділила життя кожного українця на «до» і «після». Не оминула й сім’ю Павліни…
Орест, почувши про події 24 лютого,не міг собі місця знайти, все рвався додому. Павліна з Мар’яною переконували поки що пересидіти в Польщі, як і більшість чоловіків, адже Західна Україна ще, слава Богу, не в окупації. Хай краще звідти допомагає хлопцям на фронті: пересилає необхідне,донатить… Втім, попри прохання рідних,молодий чоловік все ж таки повернувся з Польщі додому. Якийсь місяць пропрацював – і вже назад… Бо як він буде відсиджуватися за кордоном, коли в Україні така біда?Павліна не могла повірити в те, що відбувається. Плакала, дорікала, сварила… Людські діти всіма правдами і неправдами повиїжджали якнайдалі, хтось на той час був за кордоном і вже не повернувся назад, а її Орисько надумав вернутися і, якщо потрібно буде, без вагань йти на війну!..
Повістка до воєнкому не забарилася. Павліна ніби відчувала, що на її сина чатує біда, тому після його повернення з Польщі місця собі не знаходила, геть чисто знервувалася. Якось Орест повертався автівкою додому разом з дітьми і Мар’яною. Їхали в область на прийом до педіатра, бо у Настуні довгий час не минала алергічна висипка, тож за порадою знайомої вирішили показати дитину лікареві з області. Перед в’їздом в ОТГ автівку зупинили на блокпості. Там Орестові і вручили повістку. Не допомогли Мар’яниніпрхахання,сльози, чоловік підписав, де треба, і по дорозі додому заспокоював кохану дружину, в якої вже почалася істерика:
– Мар’янко, припини. Ну, що то дасть? Ще не факт, що мене візьмуть, треба спершу медкомісію пройти. А якщо й візьмуть, то що тут такого? Це ж мій обов’язок!
– Ага… – схлипувала Мар’яна. – Обов’язок, кажеш. А для інших нема обов’язків? Чого хтось за кордоном відсиджується, а ти маєш воювати? Тобі найбільше треба?
– Тепер така ситуація, що нема що вгадувати, кому треба більше, а кому менше. У мене двоє дітей. І їх, крім мене, ніхто не захистить…
– Від кого захистить? – не вгавала Мар’яна. – Тут ще, слава Богу, москалів нема. То від кого ти хочеш захищати наших дітей?
– А треба сидіти і чекати, поки сюди прийдуть і будуть знущатися з наших жінок і дітей? Ти чула, що в Бучі творилося? Чи не краще зупинити ту нечисть, аби сюди не пішла?
Мар’яна відвернула обличчя до бокового вікна і рукавом правої руки витерла вологі очі. Всю дорогу додому вона важко зітхала і схлипувала. Орест важко зітхнув:
– Не плач! Зараз приїдемо додому, мама як побачить, що ти від плачу аж запухла, відразу здогадається, що й до чого…
На медкомісії Ореста визнали придатним до військової служби. Не опирався і не відхрещувався, гідно прийняв свою долю. Вдома довелося зізнатися матері, адже треба було збиратися на навчання, дістати необхідні речі. Павліна мало не знепритомніла, коли довідалася про те, чого останнім часом найбільше боялася. Єдиний син, єдина опора і надія, бо старшого вже втратила, не вберегла… «Боже, ну за що ти мене так випробовуєш? Хіба я мало натерпілася?», – в розпачі голосила Павліна, заламуючи руки. Але син був непохитним.
– Мамо, я не піду, інший не піде, то хто нас захистить? Чужі не прийдуть за нас воювати, бо то наша земля і ми маємо її боронити!
– А то геж* на тобі стало? Кілько людей повиїжджало, та й дуже не побиваються, хто буде за них воювати! А ти хочеш бути крайним!.. У тебе двоє малих діточок. Чи хочеш, аби Мар’яна, як і я колись, рано лишилася вдовицев? Тобі не шкода дітей?
– Мамо, ану буде того! – скипів Орест, стиснувши зуби. – Мені якраз і шкода. Шкода, чуєте? Того я й хочу, аби мої діти жили на вільній землі і не служили ворогови. Мій обов’язок – захистити їх, аби вони чулися у безпеці.
Обличчя Ореста ніби потемніло від образи, дихання стало важким, очі горіли, мов іскри, випущені язиками полум’я. На якусь мить він заціпенів. Та, врешті випустивши пару,глянув на матір і зніяковів, розгубився, мов хлопчисько, що випадково скоїв шкоду. Вона стояла бліда,як стіна, вуста її якось хворобливотремтіли,налякані очі були вологими… Молодому чоловікові стало шкода матері, він добре знав, як вона, бідолашна, натерпілася за своє життя, скільки сили, сліз і праці вклала у те, щоб поставити своїх синів на ноги… А раптова смерть Степана надовго вибила її з колії. Якби не весілля Ориська, не народження онуків, хтозна, чи повернулася б Павліна до звичного життя, чи так би й потопила себе в безпробудній депресії. Він несміливо підійшов до матері, взяв її мокре від сліз обличчя у свої теплі руки і обережно почав витирати сльози, що прозорими солоними патьоками виблискували на щоках.
– Мамо, прости… Я дав волю нервам і не стримався… Не плач, прошу тебе, у мене серце крається від твоїх сліз… – син пригорнув Павліну до грудей і міцно стиснув в обіймах. – Я хочу мирного і спокійного життя для тебе, для Мар’яни і дітей… Хочу, аби ви чулися в безпеці за моїми плечима… Я ж тепер відповідаю за свою сім’ю. Хто, як не я, буде вас захищати? Га?.. Чи ж я боягуз якийсь, щоб ховатися і відхрещуватися від свого обов’язку? Та я молодий здоровий хлоп!..
Павліна схлипувала у обіймах сина і не могла вичавити з себе жодного слова… Вона чи не вперше за багато років почувалася такою слабкою і беззахисною поряд зі своїм дорослим Ориськом. Згодом було ще чимало спроб переконати сина: плачів, дорікань,гірких прикладів з життя знайомих. Та й власної долі вистачило б на те, щоб зрушити камінь. Чого тільки коштувала смерть сина Степана… Орест вже не злився, намагався стримувати емоції і переводити болючу розмову в інше русло. Про війну з матір’ю майже не говорив.
*Геж – (діал.) аж.
Відправила зі сльозами на очах і материнським благословенням. Тільки б Господь вберіг її Ориська, тільки б смерть не забрала його, як старшого Степана… «Боже, я завжди жила по правді, старалася нікому не чинити зла, ходила до церкви, ревно молилася, допомагала потребуючим. Ти двічі витягнув мене з такої страшної безодні: перший раз, коли помер Микола,другий раз – коли не стало могоСтепанчика… Обоє померли на чужині, не вберегла ні одного, ні другого…Боже праведний, не дай мені втретє пізнати гірку втрату, не дозволь цій війні зруйнувати моє тихе материнське щастя!.. Бо нащо мені тоді жити?..».
Орисько давався на знання чи не щодня. Якщо не вдавалося зателефонувати, писав повідомлення Мар’яні, а та вже заспокоювала Павліну, і обоє тішилися, як діти забавці.Павліна вже потроху почала заспокоюватись, коли ставало тривожно, одразу щиро молилася і знаходила в цьому порятунок від своїх страхів. Та якось село сколихнула гірка звістка: перший загиблий – син Віри Маковійчучки,Павліниної однокласниці… Павліна ніби втратила опертя… Жахливі кадри з похорону Героя проносилися в її свідомості і навіювали тривогу:«А що, як і мого Ориська не омине така страшна доля? Чи й мені доведеться ховати свого синочка, як ховала Віра? «Герой… Герой…», – казали люди. Та чи треба згорьованій матері героя?». Тривожні думки, як іржа, роз’їдали жінку зсередини, вона втратила сон і спокій, змарніла геть чисто. Мар’яна розповідала Оресту про Павлінині хвилювання, а той телефонував, заспокоював, деколи навіть сварив:
– Ну що ви, мамо? Нащо дурно так переживаєте? Хочете серце занапастити? Ану, щоб я більше не чув від Мар’яни, що ви у сльозах, чуєте… Тримайтеся. Тут хлопці тому й воюють, аби їхні рідні були у безпеці.
– Добре, добре, Ориську… – ледве стримувалася Павліна, щоб не зірватися на ридання. – Буду триматися. А ти там бережи себе, чуєш? Бо як я без тебе, синку?.. Мені головне, щоб ти живий був…
Якось поїхала в сусіднє село передати синові на фронт деякі речі. Місцевий священник-капелан Андрій Вознюк знову відправлявся на фронт, тож організував збір для хлопців їхньої громади. Прикупили дещо й Орестові, збір організувала місцева церква. Павліна передала привезені речі і перекинулася кількома фразами з капеланом, адже він часто буває в гарячих точках і добре знає, що там і до чого.
– Отче Андрію, місця собі не знаходжу, ночами не сплю, здригаюся від кожного поруху… Я вже втратила старшого сина, рано овдовіла… А тепер молодшого забрали на війну… Якщо, не дай Боже, з ним щось станеться, мені вже не буде ніякого життя… – голос жінки зірвався, і гіркі сльози почали душити її.
– Павліно, не побивайтеся так… Дякувати Богу, ваш Орест живий-здоровий. Я бачився і з вашим сином, і з його командиром, він дуже хвалив Ореста. Ви моліться, Бог усе чує. Знаєте, які дива творить Бог там, на фронті? – тепла усмішка отця Андрія, як сонячний промінець, проникла в душу жінки і ніби пробила кам’яну брилу страху і відчаю. – Повірте мені, я чимало бачив за своє життя. Навіть ті, хто до війни і близько не визнавав Бога, там повірили, бо стали свідками Господніх див… Бо не раз переконалися, що Бог виривав їх з самісінького пекла!..
І Павліна довірила долю свого єдиного синаБогові. Щодня ревно молилася, починаючи і закінчуючи день з розмови із Всевишнім. Просила його берегти її Ореста, його побратимів і всіх, хто тепер в горнилі лютої війни балансує між життям і смертю. Долучилася до місцевої групи «Матері в молитві» і разом з набожними жінками весь свій вільний час присвячувала молитвам, плетінню маскувальних сіток і збору продуктів та речей на потреби фронту.
Якось після служби Божої вийшла з церкви. В той день відчувала якусь особливу тривогу на серці, тому ревно молилася, намагаючись відвернути можливу біду. Чогось не по собі було з самого ранку. Вийшовши на подвір’я і на повні груди вдихнувши свіжого весняного повітря,витягнула з кишені телефон, який був «на безвуковому» (завжди пильно стежила, чи нема якихось повідомлень від сина), і в грудях ніби щось вибухнуло кип’ятком… Руки одразу затрусилися… Два пропущені виклики від Орестового побратима Петра Якимчука. Якось Петро приїжджав додому на ротацію,Павліна передавала ним деякі речі синові на фронт, тоді й зберегла в телефоні його номер і просила одразу ж зателефонувати їй, якщо буде щось потрібно від громади чи, не дай Боже, з Орестом щосьтрапиться… «Невжещось таки сталося?.. ─Павліна в паніці натиснула на виклик, пішли гудки. ─ Боженьку милосердний, тільки б з Орестом все було добре…»,─ побивалася перелякана жінка, очікуючи відповіді.
─ Ало,─ почулося на тому боці. ─ Тітко Павліно?..
─ Петрику… ─ Павлінин голос затремтів, важкий клубок підкотився до горла і не давав вхопити ковток свіжого повітря. ─ Ти дзвонив? У мене вибило пропущений від тебе… Чи не…
─ Тітко Павліно,─ перебив її хлопець. ─ Ви тільки не хвилюйтеся!.. Орест зараз в лікарні… Е-е…
Від цих слів тіло Павліни, ніби задеревіло… У вухах загуло так, наче її вдарили чимось важким по голові і вона втратила орієнтацію у просторі. Жінка відчула, як на шкірі виступив холодний піт. «В лікарні… Орест в лікарні… Як?.. Чому?.. – думки, як надокучливі оси, обсіли її голову. ─ Але якщо в лікарні, то живий?.. Живий чи як?..».
─ Петрику… Мій Орест… в лікарні?… в лікарні…
─ Та ви не хвилюйтеся так,─ одразу ж взявся заспокоювати жінку Петро, впіймавши її реакцію на таку приголомшливу новину. ─ Він живий! Трохи «покоцаний», але живий!..
«Живий… Мій Орест живий… ЖИВИЙ!»,─Павліна відчула, як у неї підкошуються ноги. Помаленьку підійшла до лавки на церковному подвір’ї і присіла, щоб не впасти.
─ Живий, Петрику?.. ─ ще раз перепитала вона синового побратима.
─ Живий-живісінький! Хлопці наїхали на міну… Двоє наших загинуло на місці,на жаль… А Орест отримав осколкове поранення ніг і незначну контузію. Він зараз в госпіталі. Лікар каже, що Орест народився в сорочці!.. Після такого вибуху шансів вижити було мало…
─ В сорочці… Так, в сорочці… ─ ледве чутно вимовила Павліна.
─ Павліно, що таке? Тобі недобре? ─ підбігла до неї сусідка Стефа, яка спостерігала за тим, як Павліна, похитуючись, сіла на лавку.
─ Живий… ─ тільки й змогла відповісти Павліна.
─ Води!.. Марійко, дай води… ─ крикнула Стефа до жінки, яка була неподалік.
Та підбігла до криниці на подвір’ї церкви і миттю принесла горня холодної води.
─ На, пий… Пий,Павліно… ─ напувала вона знесилену жінку, яка зблідла, мов полотно.
***
─ Мамо, ви чому мене не розбудили? Я ж вас просила… Я б вам допомогла… ─ на кухню поспіхом увійшла Мар’яна, витираючи вологе обличчя рушником. Вчора вона допізна не спала, готувалася до приїзду коханого чоловіка: прибирала,вимітала і вичищала кожнісінький кут,випікала для нього улюблений шоколадний торт. Та й Миколка довго не міг заснути, все розпитував про тата, уявляв, як кинеться йому в обійми,як розповідатиме про те, як вони всі жили без нього, як сумували… І про свій перший молочний зуб, який випав на днях, а зубна фея забрала його з-під подушки і поклала туди 50 гривень.
─ Нащо? Я вже сама заліпила. Зараз закипить окріп і вкину варитися. А ти йди на город, вимикни цибулю. Та й сала наріж на шкварки. Орисько дзвонив, що вони вже в Калуші. Скоро буде вдома!.. ─ очі Павліни засвітилися, серце радісно закалатало в передчутті омріяної зустрічі з сином.
─ Боже,геж не віриться, що я його нарешті зможу обійняти!.. ─ Мар’яна замріяно зажмурила очі і, схрестивши руки, обійняла свої плечі долонями.
─ Зможеш! Всі ми зможемо, дитино, всі!.. ─тільки й відповіла на радощах схвильована Павліна.
Ореста зустрічали всією вулицею. Прийшли й жіночки з групи «Матері в молитві». Бус зупинився неподалік від воріт сім’ї Лавринюків. Водій підійшов справа, відчинив дверцята і допоміг Орестові вийти з авто. Молодий чоловік сперся на милиці і, побачивши стільки народу біля свого подвір’я, розгублено усміхався, шукаючи щасливими і трохи стомленими очима своїх рідних.
─ Ориську!.. ─ першою кинулася Мар’яна. Вона обвила шию коханого своїми тонкими ніжними руками і міцно притиснулася обличчям до його теплої неголеної шиї. ─ Мій Ориську…
─ Мар’янко… ─ прошепотів Орест, на повні груди вдихаючи її запах.
─ Тато! Мій тато приїхав!.. ─ малий Миколка підбіг до батьків і обома руками обійняв їх за ноги.
─ Мій хлопчику!.. ─ на радощах вигукнув Орест, відкинувши милиці і ледве втримавши рівновагу, бо без милиць ще важко було триматися на ногах.
Підбігла і заплакана Павліна, яка так довго чекала цього моменту – омріяної і вимоленої зустрічі зі своїм сином. Орест міцно пригорнув її до себе, відчуваючи як гупає її схвильоване серце і як гаряче материнські сльози обпікають його обличчя та шию.
─ Все добре, мамо, все добре… ─ повторював він. ─ То ви мене відмолили, я знаю, то ви…
Маленька Настуня неохоче йшла на руки до тата, не впізнала його. Та, отримавши іграшку, яку Орест витягнув з пакета, потроху почала звикати до його рук,теплих обіймів та поцілунків.
«Матері в молитві» співали духовних пісень,подячно зустрічаючи воїна своєї громади, родичі, сусіди підходили, обіймали, дякували, плакали і щиро усміхалися. Павліна спостерігала за всім цим велелюддям біля їхньої хати, не стримуючи усмішки,час від часу схлипувала і витирала сльози.
─ Чого плачеш? ─ підійшов до неї старий Федір Стефанчук. ─ Живий твій Орисько,Павлінко, дякувати Богу, живий!..
─ Відмолений, діду Федоре, відмолений… ─ тільки й відповіла Павліна, витираючи краєм рукава свої вологі, сповнені світла і вдячності очі.