Календар українця, за 15 червня 2021 р.
ДОКИ БУДЕ ПАНУВАТИ НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ, БРЕХНЯ, КРИВДА, УТИСК (…) ДОТИ Я БОРОТИМУСЬ З ТИМ. М.СОРОКА.
16.06.1971 – у таборі № 17 Дубровлагу Мордовської АРСР від другого інфаркту на руках товариша Миколи Гориня помер Михайло Сорока, знакова постать українського націоналістичного визвольного руху та найавторитетніший в’язень комуністичних тюрем і концтаборів.
Закінчив архітектурний факультет Празької політехніки. Активний пластун, член ОУН, провідник Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ (1934-1936), з січня 1937 в’язень польських тюрем. У в’язниці на богослужіннях (у в’язничній каплиці) зустрівся з Катериною Зарицькою. Оскільки пряме спілкування було неможливим вони листувалися через тюремного капелана о. Тарнавецького. З початком війни у 1939 вийшли на волю і в листопаді одружилися; поступив на математичний факультет Львівської політехніки (1940), паралельно навчався на мистецьких курсах. Член Крайового проводу ОУН (1940).
У березні 1940 після 4-х місяців подружнього життя Михайло та вагітна Катерина заарештовані більшовиками – більше за життя з дружиною не бачився. Засуджений на 8 років концтаборів у Воркуті. В тюрмі Катерина народила сина, якого вдалось передати батькам на волю. 1947 на Воркуті створив підпільну організацію ОУН-Північ (інша назва Заполярний провід ОУН) завданням якої було фізичне та психологічне збереження українців в ув’язненні. Члени організації зуміли підняти в таборах акції масової непокори, наслідком чого стало створення окремих зон в системі ГУЛАГу для кримінальних і політичних ув’язнених (наказ МВС СРСР № 00219 від 28.02.1948), які зберігались до розвалу імперії. ОУН-Північ налагодила зв’язок з найбільшими концтаборами СРСР, а також з Головним штабом УПА на Львівщині, координувала дії з політв’язнями інших національностей.
Навесні 1949 повернувся до Львова, проте вже в червні заарештований і без суду відправлений на поселення в Красноярський край. 1952 знову заарештований і засуджений до смертної кари, яку замінено на 25 років ув’язнення. 1954 один з керівників Кенгірського повстання, автор гімну повстанців «У гарячих степах Казахстану». На початку 1960-х КҐБ спробувало його «розколоти» способом, який застосовувало виключно до особливо важливих осіб – влаштувало агітаційне «турне» до Києва, Львова, Тернополя, щоби показати «щасливе життя в радянській Україні», зустріч з сином і ріднею та не дали поговорити, пропонували спокійне й сите життя взамін за невеличку картку паперу із щиросердечним каяттям і відмовою від своїх переконань, проте успіху це не мало. Відтак перебував в мордовських таборах, скрізь виступав як організатор табірного життя політв’язнів. Дружині Катерині, яка перебувала в сусідньому таборі не дозволили попрощатися з чоловіком. З 60-ти років життя 34 провів в ув’язненні, вдвох з дружиною – 59 років ув’язнення.
1991 перепохований у Львові на Личаківському цвинтарі й після півстолітньої розлуки в спільній могилі з’єднався з дружиною. З листа М. Сороки: «Я нікому ніколи не вдіяв кривди свідомо… Доки буде панувати несправедливість, брехня, кривда, утиск – доти мені буде погано жити, бо я боротимусь з тим. І тому, що найчастіше силу мають ті, що послуговуються перечисленим, вони триматимуть за ґратами тих, хто виступає проти панування зла…». З листа М. Сороки: «Від того часу як український народ бореться за свою державу, вона (Катруся), власне ми обоє, завжди переживали великі події… Ми з нею тремтіли від радості під Жовтими Водами, захлистувалися щастям під Корсунем, ридали на руїнах Батурина. Це ми будували міста на болотах, гатили греблі своїми кістками. Це нас обидвох сніги замітали на сибірських шляхах. Ми падали і знову піднімалися. Ми скрізь були разом. І знову нам зоріла золота заграва, і знову ми падали. Нестримний подих волі нас рвав уперед. Дивились ми спільно крізь ґрати, коли кості цинга роз’їдала і знову нас любов до України волочить по битих , знайомих сибірських шляхах. Це ми з нею співали у льохах: “Не хочемо ні слави, ні заплати…»
.Із спогадів політв’язня, поета єврейського походження Анатолія Радигіна: «Я ніколи не сидів разом з покійним М.М. Сорокою. Я тільки чув про нього і про його життя від сусідів по камерах, яким випало на долю спілкуватися з ним. Серед них були різні люди: такі, що люблять Україну, байдужі до неї, ті, що її ненавидять, але я не пам’ятаю нікого, хто насмілився б сказати погане слово про Михайла Сороку. Говорили про нього тільки з пошаною й щирим захопленням. В його присутності не можна було замислити підлоту, гидко висловитися, виявити слабість. Ця людина жила й пішла з життя героїчно, як лицар, спокійно, як учений, світло, як святий, гідно, як державний діяч. Своїм життям та своєю смертю він назавжди й остаточно відповів моїм опонентам і скептикам. Він міг бути прикрасою кожної держави, міг створити кожну державність. Я вірю, що прийде час, коли при його імені будуть вставати і стоятимуть мовчазно й урочисто, як встають американці при імені Вашінґтона, угорці при імені Кошута, євреї при імені Герцля. Мир прахові його!».