ОМЕЛЯН КУШПЕТА
(з книги “Євген Коновалець і його доба”)
Дня 7 травня 1938 р. видав був тодішній нідерляндський міністер справедливости, Хоселінґ, обіжник, в справі способу допущення, видалення й трактування чужинців. Обіжник цей був характеристичний тим, що він, всупереч традиції, зрівнював політичних біженців з небажаними чужинцями. Обороняючись перед критикою, міністер Хоселінґ арґу-ментував так: «… якщо б моє місце було десь-інде (а не в уряді О. К.), то я, мабуть, не був би в курсі справи, не знав би тих фактів і обставин, які тепер знаю, тоді я не мав би прямої відповідальности за добро держави…» і тоді «з серця міг би я говорити про великі принципи християнської любови до ближнього, також між народами, про права загальної людяности, про напрямки пристійного міжнароднього співжиття. Тепер я мушу більше наголошувати… національний інтерес, обов’язок і відповідальність стосовно власного народу, безвідрадне всіма сторонами становище у світі». Коли ми розглянемо цю арґументацію в зв’язку з зовнішньою і внутрішньою політикою тодішнього нідерляндського уряду, прийдемо до висновку, що міністер Хоселінґ натякав на потребу для Нідерляндії консеквентно продовжувати політику невтральности.
З ретроспективи виглядає дивним, що напередодні ІІ-ої світової війни уряд Нідерляндії за всяку ціну додержувався невтральности. Але треба взяти до уваги, що від соборницької політики Бісмарка і головно з хвилиною, коли Англія виявила зацікавлення до «рівноваги сил Европи» і тим самим стала «природним оборонцем» самостійности малих держав в Европі, Нідерлянди вели т. зв. політику безсторонности. Невтральність до міжнародніх конфліктів зродила або, принайменше, підтримувала дух пацифізму, антимілітаризму, з одного боку, і схильність розвивати міжнародне право, як засіб нормування співжиття між народами і розв’язування конфліктів — з другого боку. Це, і довголітня економічна криза, яка почалася в 1929 p., спричинюють зростання скрайніх політичних рухів та послаблюють відпорність деяких нідерляндських політичних середовищ на вплив чужих ідеологій: комунізму і націонал-соціялізму. Нідерляндські комуністи використовують протифашистівське наставлення, щоб прищеплювати в лівих колах радянофільство. Націонал-соціялісти використовують занепад національного духу, щоб ширити германофільство.
Представники скрайніх рухів використовували кожну нагоду, щоб критикувати політику уряду. Не диво, що комуністичний посол Де Фісер зголосив інтерпеляцію до міністра справедливости у зв’язку з обіжником від 7 травня 1938 р. про трактування чужинців. Де Фісер бачив добру нагоду, щоб ганьбити уряд за «профашистівське» потягнення. Але склалося так, що ця інтерпеляція дала теж нагоду порушити справу атентату, що мав місце дня 23 травня 1938 р. в серці Роттердаму. Дня 24 травня, коли нідерляндський парлямент дав згоду на цю інтерпеляцію, не було ще відомим, що йшлося про атентат на Голову Проводу ОУН Євгена Коновальця. В пресі були припущення, що жертвою атентату був, мабуть, «німець Я. Новак, походження з Праги», або «чех Новак», який загинув через власну необережність. Новак, так звітувала преса, був замішаний в нелеґальних трансакціях вибуховими матеріялами. Щойно рано 26 травня з’являється в найвідомішому ліберальному щоденнику «Ніве Роттердамсе Курант» вістка про атентат на політичну особистість, яку, до речі, спростував, як «вифантазовану брехню», комісар роттердамської поліції Й. П. Рошбах, що провадив слідство у справі експльозії 23 травня на Колсінґель.
З пізніших пресових повідомлень довідуються нідерляндці про справжнє ім’я вбитого. На основі цих повідомлень, які завжди посилалися на інформації поліційних чинників Роттердаму, не важко відтворити точну реконструкцію побуту Євгена Коновальця у фатальний день в Роттердамі та вияснити спосіб убивства.
Певним було, що в понеділок 23 травня 1938 р. приїхав був поїздом в годині 11,24 ранку тоді ще неозначений чужинець. Маючи валізи (одну велику і одну малу) і машинку до писання, він взяв стояче біля роттердамської станції «Maas» таксі та попросив по-німецьки завезти його до готелю «Централь» при Кройскаде. Беручи до уваги полудневу пору, їзда таксівкою тривала приблизно 10 хвилин, так що цей чужинець — по акценті якого догадувався шофер, що він не німець — прибув до готелю десь 5 хвилин після пів на дванадцяту. Вписавшись, як Новак, він замовив скромну кімнату, ціною 3,- гол. Гульдени за добу, і, отримавши ключ, подався до кімнати 104 в партері. Полагодження формальностей потривало кілька хвилин, так що Новак увійшов у кімнату десь 10 хвилин після пів на дванадцяту перед полуднем. Велику валізу, до якої був прикріплений ремінцем подорожній коц, примістив він на козлі, а інші речі в кутку. Машинку до писання поклав на столі, який стояв перед вікном, а на нічному столику поставив хрест і будильник. Відтак він вмився й розложив на ліжку піжаму. Це все мусіло забрати приблизно 15 хвилин часу, так що він десь в годині 11,55 вийшов зі своєї кімнати. В коридорі трохи проходжувався в задумі, іншим присутнім він здавався в цей момент дещо поденервованим. Опісля вернувся до своєї кімнати, але негайно вийшов з неї знову й пішов надвір. Надворі була прекрасна весняна погода, тому Новак був без плаща.
Дійшовши до рогу вулиць Кройскаде і Колсінґель, він повернув вправо та попростував в напрямку Кафе-ресторану «Атланта». Сотки людей були на вулиці, так що ніхто на нікого уваги не звертав.
Десь по дванадцятій годині «Новак» сидів уже в каварні при столику біля вікна й приглядався великому вуличному рухові. Коли прийшов до нього кельнер, він замовив склянку шері, чим звернув окрему увагу кельнера, бо дуже рідко траплялося, що гості в полудневу годину замовляли цей напиток. За кілька моментів увійшов до каварні «Атланта» якийсь пристійний пан і подався прямо до стола, при якому сидів чоловік з чаркою шері. Коли кельнер приступив до нового клієнта, цей, нахилившись до черевика — замовив склянку пива. Але кельнер вже при вході міг схопити характеристичні риси цього нового клієнта.
Це була самовпевнена постать у віці коло ЗО років, висотою 1,76-1,78 метра; педантно вбрана і гарно обголена людина. Волося було темно-брунатне й добре зачесане. Брови у нього зрослись, а очі темні, мабуть, карі. Говорячи по-німецьки, він мав дещо дивний акцент. Не міг не затямити кельнер і цього, що після привітання з чоловіком при столику коло вікна, вони обмінялися короткими словами, а відтак, що новий клієнт передав якийсь пакуночок, поспішно заплатив за пиво, поспішно попрощався та поспішно залишив «Атланту». Опісля і перший чужинець заплатив кельнерові та вийшов о годині 12,13 на вулицю. Рух був не дуже великий, так що цей чужинець свобідно подався Колсінґелем в сторону Кройскаде, мабуть, він мав у пляні вертатися до свого готелю. По хвилині ходу він спинився напроти кінотеатру «Люм’єре». В ту мить кілька проходячих на трохи більшій віддалі побачили великий клуб диму, який блискавкою піднісся на кілька метрів понад хідник. В середині цього димного клубу було видно сліпучий вогонь. Все це супроводив сильний вибух, короткий, сухий, точнісінько такий, як при розірванні в повітрі артилерійської Гранати. Звітодавець «Ніве Роттердамсе Курант» описує у вечірньому виданні від 23 травня 1938 p.: «Безпосередньо по цьому запанувала на Колсінґель на мить, страхом насичена тиша. Публіка стояла, як вкопана. Відтак зчинилася з сторони кінотеатру біганина, наче б кожний втікав світ-за-очі. Трохи пізніше погналися всі знову назад, мабуть, щоб допомагати жертвам». А очевидець цього вибуху, який був з своїм товаришем лише кілька метрів від місця експльозії, нідерляндець Г. де Йонґ, мешканець Роттердаму при вулиці Павл Круґер (страат) 17, зареєстрував цю страшну подію почерез «Роттердаме Нівсбляд» так:
«— О, яке чудо, під цю пору є якраз дуже спокійно на цій частині Колсінґель. Недалеко передо мною йде один пан і приблизно п’ять метрів перед ним, один чоловік. Я бачу його ще передо мною. У нього сивий капелюх; він середнього росту. Виглядає, як справжній джентлмен, але вбраний таки дещо скромно. В правій руці несе маленьку, плитку валізочку. Таку річ, яку можна всюди купити за кілька четвертин Гульдена. Мужчина знаходиться приблизно коло кінотеатру «Люм’єре», як стався цей випадок. Бачу, як розлітається валізочка. Оглушливий вибух. Носій валізочки розлітається на куски. Направо і наліво бачу летючі ноги і руки. Кривава маса, його тулуб, з великим розмахом летить поза тротуар і паде яких двадцять метрів далі на вулицю. Я відчуваю шок від важкого тиску повітр’я, але втримуюся на ногах. Пан, який йде передо мною, падає, а його одежа горить. Одиноке, що я собі усвідомлюю, це те, що мені нічого не бракує. Та ще й те, що навколо носія бомби не було прохожих. І це було велике щастя.
Розігралося все в кількох секундах. Коротко по вибусі лунає дикий брязкіт побитого скла. З усіх сторін летять на вулицю шиби. Я втікаю скоро на дорогу, щоб охоронитися від летючого скла. Відтак почали збігатися з усіх боків люди до трупа й до раненого пана, скоро гасячи вогонь його горючої одежі. Вони занесли його до кафе»
По короткій паніці постає наступний образ. Скоро на місці вибуху з’являються поліція, пожежна сторожа і амбулянси Міської служби здоров’я. Тлінні останки вбитого і двох ранених відвезено до недалекого шпиталю. Спалахнуті тут і там вогні погашено. Тих, які нервово дещо розхвилювалися, віддалено від місця випадку. Поліція замкнула для руху тротуар і дорогу західньої частини Колсінґель, між вулицею Арт фан Нес (страат) приблизно до театру Тіволі. Слідчий відділ прокуратури почав зразу слідство причин вибуху і пов’язаних з ним справ. Частину тротуару відразу відгороджено від публіки і зібрано всі «німі свідки» вибуху, як скалки «пекельної машини», рештки особистих речей жертви. Марксистського пуобліциста Г. А. Тібена, який драматично доводив, що йшлося про атентат на нього, — забрано до поліційного бюра при «Гахсефер» на переслухання. Поліція знайшла кров’ю пересяклу візитівку готелю «Централь». Непошкодженим був пашпорт, так що поліція порівняно скоро знала, що розірвана людина — це перед годиною зареєстрований в готелі «Централь» Йозеф Новак, директор однієї купецької фірми. Випадок хотів, що лице жертви не було змасакроване. З уваги на слідство поліція не оприлюднювала покищо жадних даних.
Пополудні 23 травня, отже після вибуху пекельної машини, з’явився в готелі «Централь» один чужинець, який, мабуть, не знаючи нічого про трагедію на Колсінґель, питався за Новаком. Вже заздалегідь поліція вжила заходів, щоб усіх, які шукатимуть Новака, арештувати. Тому не тривало довго, коли цей чужинець опинився в поліційному бюрі. Він теж подав себе за Лядіслава Бора з Праги. Поліція встановила скоро, що пашпорт Бори мусів бути власністю іншої особи, бо світлина на ньому, хоч дещо подібна до «Бори», належала іншій людині.
Цілу добу не вдалося поліційним урядникам видобути ані слова від «Бори». Щойно коли у вівторок під вечір поліція сконфронтувала Бору з тлінними останками «Новака» — він зворушено заявив: «Це вождь Організації Українських Націоналістів — полковник Євген Коновалець». Відтоді почав «Бора» відповідати на всі питання. Поліція перевірювала всіма дорогами наслідки переслухання «Бори». Після того телеграфічно повідомила дружину сл. пам. Євгена Коновальця в Римі про «нещасливий випадок» з її чоловіком. Остання скоро прибула в товаристві двох «товаришів зброї» погиблого до Роттердаму і потвердила, що розірваний дня 23 травня 1938 р. пекельною машиною — це її чоловік. Офіційне повідомлення преси було подане щойно після вияснення, яке відбулося у п’ятницю дня 27 травня 1938. Вся понеділкова преса, тобто з ЗО травня, заговорила про «політичний морд 47-літнього провідника українсько-національного руху на Україні, полковника Євгена Коновальця, який подорожував на фалшивий пашпорт, виставлений на ім’я Йозефа Новака». В цей же день довідалися нідерляндці теж про похорон, що відбувся в суботу на Кросвейк.
В похороні взяла участь пані Ольга Коновалець, яка 26 травня прилетіла літаком з Риму і розпізнала в убитому свого чоловіка. З Берліну приїхали ген. Віктор Курманович, який прощав Полковника українською мовою, радник Омелян Тарновецький, який промовляв по-німецьки, і керівник «Націоналістичної Пресової Служби» Ярослав Оршан. Приявний на похороні був також литовський генеральний консул Петер Пенн, який активно помагав у справах, зв’язаних з трагічною подією і з похороном та заопікувався дружиною Полковника. Поліція дозволила брати участь у похороні Ярославові Барановському, що перебував ще у слідстві.
Розуміється, що поліція не обмежувалася устійненням тотожности жертви пекельної машини. Вона рівночасно старалася вияснити справу замаху. Слідство було не легке, бо кружляли різні поголоски, поліція отримувала масу інформацій. Не маючи на початку нічого, від чого можна було б починати, комісар Рошбах і його штаб мусіли перевіряти кожну можливість. Зупинімося лише на епізодах вирішних для знайдення розв’язки ідентичности вбивника і мотивів замаху.
Після першого переслухання згадуваного вище лівого публіциста Тібена, стало для поліції ясним, що він, мабуть, навіть не був на Колсінґель в час вибуху, але експльозію чув, бо його мешкання було порівняно недалеко від місця трагедії. В кращому разі, це було фантастичне припущення Тібена. Чому фантазував Тібен? На це питання відповісти не можна. Фактом є однак, що Тібен не лише забрав дещо дорогого часу поліції, але й упровадив у блуд пресу, бо навіть урядовий офіціоз АНПА (Загальна Нідерляндська Пресова Аґенція) передала в цілий світ новину, що «атентатник на Тібена» став сам жертвою свого замаху.
Мовчанка Бори дала ґрунт для гіпотези, що він причетний до справи вибуху, тому всіма середниками шукано за «містерійним третім». «Тому що ані жертва, ані Бора не мали грошей і рівночасно робили враження, що вони не числилися з грішми, є самозрозумілим припущення, що в цьому місті мусить знаходитися ще один співучасник, який диспонує зв’язками», — читаємо у вечірньому виданні поважного «Ніве Роттердамсе Курант» від 24 травня. Виходить, що і поліція рахувалася з можливістю, що експльозія — це випадок при нелегальному транспортуванні вибухових матеріялів.
Перервання мовчанки Борою стало початком розв’язки ідентичности вбивника Є. Коновальця. Важливу ролю відограли зібрані матеріяли від голляндських свідків, при чому дуже корисними були інформації кельнера «Атланти», висліди з дослідження скалок «пекельної машини», як теж інших «мертвих свідків» спеціялістами в лябораторіях й інформації з різних європейських столиць від поліційних централь.
Конфронтація усього з реконструкцією побуту Є. Коновальця в Роттердамі і реконструкцією вибуху привели лише до одного висновку: Є. Коновалець згинув від сильної часової бомби, яка була в пакуночку, що його він отримав від свого співрозмовника в «Атланті». Цього ж важливого висновку не заперечувала навіть комуністична преса. Вже 25 травня з’являються повідомлення в пресі: справу вибуху розв’язується під наглядом Гаґи, бо йдеться про справи державної безпеки. ЗО травня стає відомим, що нідерляндський уряд доручив чинникам, пов’язаним з слідством, робити все, що лише треба і можливо для цілковитого вияснення справи, не числячись при тому з видатками.
31 травня з’являється у всій пресі знимка «Валюха, виконавця морду на Колсінґель» та такі дані про цього Валюха: «Вік приблизно 32 роки, високий 176 — 178 м., рівно обголене обличчя, темнобрюнет, догори зачесане волосся, темнобрунатні очі, здорові зуби, дуже самовпевнений, але елегантний в поведінці, брови зростаються на носі, говорить по-російськи, по-українськи, трошки по-німецьки і, мабуть, дещо по-французьки. Перед Коновальцем і його приятелями він виступав, як Валюх. Він є, однак, теж відомий, як Діссімов і Петровіч. В дійсності він називається зовсім інакше». З цього всього, як теж з факту, що роттердамська поліція звернулася до Брукгофа, комісара Централі, для шукання міжнародніх злочинців, треба зробити висновок, що поліція посідала незаперечні докази щодо вини Валюха.
В пресі, почавши від 31 травня 1938 p., з’являються звідомлення щодо ходу слідства. З них виходить, що поліція всю увагу звернула лише на якнайскоріше віднайдення й арештування Валюха. Ввечорі 31 травня з’являється в пресі заклик роттердамської поліції, який католицька газета «Маасбоде» передає наступно: «Так, як ми вже вчора повідомляли, мусіла бомба бути наставлена в Роттердамі. Годинниковий механізм, прикріплений до такої бомби, у більшості випадків спричиняє від 15 хвилин до двох годин часу вибух. В зв’язку з цим комісар головного бюра служби юстиції в Роттердамі просить кожного, хто протягом передполудня 23 травня в кафе, прийомній, готелі і тому подібне бачив чоловіка, який мав пакет завбільшки з пуделка на черевики, зголоситися в названому бюрі при Гахсефер для подання інформацій». Там же читаємо, що в випадку, коли «вбивник прибув російським кораблем «Менжинский», то він, безумовно, мав потрібний час і нагоду наставити пекельну машину, і тоді ніхто не був свідком цього». Фактично такий російський корабель перебував від полудня п’ятниці 20 травня 1938 р. в роттердамській пристані «Мервегавен» і відчалив дня 24 травня 1938 р. до Ленінґраду. Посередником цього корабля була нідерляндська фірма «Н. В. Недерляндсе Бефрахтінґскантор», про яку не раз були пресові повідомлення, що вона пов’язана з кораблями «Гардєна», «Андра» й іншими, які з Ґдині перевозили муніцію для червоної Еспанії. Незаперечним є теж факт, що 2-го червня 1938 р. один інспектор роттердамської поліції з кількома асистентами й Борою, якого вже називали справжнім іменем — Ярославом Барановським, подалися були до Еймойден, де стояв російський корабель «Маґнітоґорск». Поліція перевірила, чи на цьому кораблі немає Валюха. Про цей випадок знаходимо у вечірній газеті «Ніве Роттердамсе Курант» наступне: «Спочатку капітан (дотичного совєтського корабля) не хотів нічого й знати про контролювання його корабля, він навіть поводив себе супроти інспектора брутально. При цьому він, крім російської, дуже слабо говорив по-англійськи, а інспектор не розумів по-російськи. Вкінці перший стерновий, який говорив краще по-англійськи, став посередником, так що, врешті, вдалося говорити з пасажиром, який мав би бути Валюхом.
І в дійсності, цей моряк був дуже подібний на Валюха, так навіть, що коли йому показано світлину підозрілого, він сміючись заявив, що це він. Однак було багато ріжниць, так що треба було сумніватися. Моряк мав іншу поставу й не справляв враження елегантної особи, що було характеристичне для Валюха. Крім цього, Барановський, коли побачив цього моряка, зразу сказав, що цей моряк не може бути Валюхом». І далі читаємо в цій газеті: «А тим часом є дивним, що на кораблі, де, як виявилося, число поліґлотів є дуже обмежене та який в час, коли виконано атентат, був на повному морі, кожний на кораблі був добре поінформований про випадок на Колсінґель, і то відразу по причаленні до Еймойден. Це зроджує підозріння, що в Еймойден був, принаймні один чоловік, який подію в Роттердамі вважав такою важливою, що оповів про неї обслузі корабля, і то з переданням найновіших подробиць».
Судячи з тодішніх звідомлень і коментарів преси усіх напрямків, почала витворюватися в Нідерляндії загальна опінія, що Валюх діяв на доручення ҐПУ. Дуже промовистим є факт, що навіть до української справи вороже наставлений «Ганделсбляд» помістив фахово і змістовно написану статтю, яка починається так: «Багато подробиць, які стали відомі останніми днями про бомбовий атентат, що був виконаний тиждень тому в Роттердамі, потвердили початкові припущення про виконавця. Немає жадного сумніву, що ми тут натрапляємо на злочин таємної російської державної поліції, горезвісного ҐПУ. В архівах московської централі в Любянці можна вичеркнути ім’я Коновальця. І для тих, хто в це ще не міг повірити, дано доказ, що рам’я Сталіна довге й сягає теж до нашої країни»
Саме під цю пору, коли в Нідерляндії почали уважати Валюха «рам’ям Сталіна», — комуністичний «Гет Фолксбляд» і соціял-демократична преса, охоплена в «Арбайдерспрес», робить… «сенсаційне відкриття» та лянсує «розв’язку» справи лінією «фашистського морду», маючи на увазі справу атентату на Голову Проводу Українських Націоналістів.
На видному місці і великим друком з’являється 2 червня 1938 р. в органі Комуністичної Партії Нідерляндів «Гет Фолксбляд» вістка про візиту членів комуністичної фракції міської Ради Амстердаму, Беземакера (Beuzemaker) і Зехерса (Seegers) в головного комісара поліції в Амстердамі, які вручили йому заяву на письмі одного свідка, складену одному редакторові комуністичної газети про «фашистську змову»; свідок згодився повторити свої зізнання перед поліцією. Згідно з публікацією в «Гет Фолксбляд», цей свідок заявив, що — будучи службовцем в одному ресторані при Ляйдсестраат в Амстердамі, — він завіз дня 14 травня 1935 р. листа до готелю «Централь» у Роттердамі з доручення одного відвідувача ресторану, в якому він впізнав тепер Є. Коновальця. На зворотній сторінці цього листа стояло ім’я Новак. В готелі «Централь» відкрито в його приявності цього листа і вийнято кілька банкнотів, а відтак цей свідок отримав пакуночок з осторогою, щоб він дуже з ним обережно поводився і доручив цей пакуночок адресатові листа. Новак — як заявив цей свідок — чекав поденервований на нього і, як винагороду за добрі послуги, дав йому 4 Гульдени. Комуністичний орган коментував це свідчення, як доказ, що знайдено виразні сліди, які ведуть до «міжнароднього заговору фашистівських терористів, які мають в Роттердамі зв’язкові пункти, правдоподібно в першій мірі для жвавої торгівлі вибуховими матеріялами».
Поліція відразу взялася за перевірення наведених «фактів» і встановила, що «Гет Фолксбляд» на свій лад передала слова дотичного нідерляндця. Стверджено, що йшлося не про Новака, а італійського різьбаря Марколі, який в квітні 1935 p., а не в травні, маючи грошеві клопоти, позичив у директора готелю «Централь» 50 нідерляндських Гульденів і в заставу дав папську відзнаку, якою удекоровано було його за зроблення погруддя Пія Х-го. Таким чином, висунена лівою пресою історія виявилася в нічому непричетною до справи атентату на Євгена Коновальця.
З’ясований випадок зате засвідчив, що Комуністична Партія нідерляндців чомусь хоче впливати на хід слідства. Це стало ще ясніше, коли названа партія видала масовим тиражем брошуру п. з. «Розрив в Роттердамі — хто є спричинниками». На основі пасквільної статті «Последних Новостей», російсько-емігрантської газети, що виходила в Парижі, автори названої брошури суґерують, що «Коновалець — це відомий міжнародній проводир терористів» та твердять: «брехнею є твердження про атентат радянського аґента», бо «бомбовий атентат — це фашистська провокація». В доказ наводять автори промову Літвінова з 1934 р. на засіданні Ліґи Народів та виступ Дімітрова на процесі в Ляйпціґу. Але найвиразнішими під тим оглядом є письмові питання комуністичного посла Де Фіссера з датою 8 червня 1938 р. до уряду «в зв’язку з виконаним в Роттердамі бомбовим атентатом на чужинця Коновальця». Тому наводимо ці питання в цілості: «Відомо урядові, чи це правда, що при розриві бомби в Роттердамі вбитий український провідник Коновалець, який звав себе Новаком, був фашистським терористом, якого за підготовлення і виконування атентатів на визначних особистостей видалено з Польщі й з Швайцарії і перед яким вже остерігали різні делеґації при Лізі Народів на сесії Ліґи Народів в 1934 p.?
Якщо це дійсно так є, то чи не заступає уряд такі думки:
1. що треба уважати за неприпустиме, що Роттердамська поліція при повідомленнях для преси кермувалася — як виглядає — заявами одного підвладного виконавця названого Коновальця, арештованого Бора, чи пак Барановського;
2. що це лише може вийти на шкоду слідству, коли — а виглядає, що так сталося — поліція користується при цьому слідстві послугами інших членів організації Коновальця, а саме членів т. зв. Українського Бюра в Лондоні? Чи уряд не є думки, що вплив, який — як виглядає — мають на слідство вище названі особи, — не утруднює судових розшуків і не спричинився до підбурюючої кампанії в частині нідерляндської й іншої преси проти Союзу Радянських Соціялістичних Республік, через що постала небезпека загрози добрих політичних відносин, теж у некористь демократії і миру?
Чи уряд не є теж думки, що названа кампанія, яка є сперта виключно на заявах однодумців загиблого — може завдати шкоди добрим торговельним взаєминам між Нідерляндами і Радянським Союзом, тим більше, що слідство довело вже до створювання труднощів торговельним кораблям в нідерляндських пристанях?
Чи уряд ще не є тієї думки, що використання в такій чи іншій формі світлини поліціянта-детектива з Масльойз (Maassluis) на те, щоб поширити похожий вигляд до одного підозрілого, — якщо це знову також зроблено за вказівками теж підозрілого — мусить в свою чергу вести до закаламучення слідства? Чи прийняв уряд до відома численні повідомлення, які вказують на тісну співпрацю між означеними особистостями фашистівської партії в Німеччині з особами в тих питаннях часто називаними, і чи уряд не є того переконання, що власне на основі цієї співпраці не було правильним, що заяви Берлінської поліції без критики, як це мабуть було, давано для розпорядимости голляндській пресі?
Чи уряд не є того переконання, що для повного вияснення цієї події, яка заторкає безпосередньо безпеку і свободу нідерляндського населення, слідство мусить йти цілком незалежно від впливів, які виходять з кіл, з яких походила жертва, або від тих, з якими ці кола співпрацювали .. .».
Преса не обмежувалася до вісток про атентат і хід слідства. Вона містила теж коментарі та статті, в яких віддзеркалювала реакцію нідерляндської опінії на атентат.
Атентат, як такий, викликав у нідерляндців жахливе обурення та був сприйнятий, як звірячий, негідний людини вчинок. Коли виявилося, що атентат мав політичні причини й наслідки, то преса поділилася на два табори.
Комуністична преса й ліві журналісти розписувалися про «фашизм», «тероризм» і «вислужництво» українських самостійників. Частина й некомуністичної преси виявляла ворожість до української справи. Так, наприклад, дуже поширений щоденник «Де Телеграф» поміщував ворожі українській справі статті, завжди на основі джерел, пришиваних «українським колам» у Варшаві, Парижі чи то в Берліні. Характеристичною під цим оглядом була стаття у цьому щоденнику від 9. 6. 1938 р. під сенсаційним наголовком «Коновальця замануто в пастку. Атентат — це мабуть помста українців. Непевність щодо ідентичности виконавця». До цього ворожого табору долучилися білі російські емігранти. Вони інформували нідерляндців про «об’єктивний стан речей» і постаралися помістити в частині голляндської преси переклад довшої статті з ліберальної газети білоросійських емігрантів «Последние Новости». Цю статтю, насичену злобними інсинуаціями на адресу ОУН і Євгена Коновальця, використали, як вже відомо, комуністи при публікації брошури «Вибух в Роттердамі — Хто є спричинниками». Знов якийсь, «походженням з України», д-р Боріс Рапчінскій, автор «Історії російського народу» нідерляндською мовою, помістив у провінційному «Леваржен Курант» статтю «Росія й Україна». Стаття ця — це зразок неперебірливости в методах затемнювання історичних фактів і очорнювання.
Інша частина преси і на першому місці католицький щоденник і на першому місці католицький щоденник «Де-спостерігачами. В цій пресі з’явилося багато вірних інформацій і оглядів про Україну, її історію й українську справу взагалі.
Але незалежно від таких позицій, з голосів нідерляндської преси виходить недвозначно, що трагічна смерть сл. пам. Євгена Коновальця в Роттердамі зактивізувала українську проблему. Атентат на Голову ОУН пригадав нідерляндцям, що на карті Европи є теж Україна, в якій є політичні неспокої, наслідком чого, як також наслідком активної дії українських самостійників поза СРСР, реальним є «українське питання». Цей атентат засвідчив, що можна затемнювати «українське питання», але не можна зняти його з листи «нерозв’язаних проблем» міжнародніх відносин.
Двоподіл на табори був не лише при розгляді політичних імплікацій, але щодо слідства в справі атентату. По одній стороні стояли комуністи, які через писане слово і через заходи перед офіційними чинниками впливали на слідство. По другій стороні — всі некомуністи.Вороже й невороже до українців наставлена некомуністична преса збирала лише факти щодо атентату та лише на їх основі робила висновки. Тут доброю ілюстрацією може послужити вже цитований, до української справи ворожий, «Де Телеґраф». Ще 9 червня 1938 р. він суґерував, що Євген Коновалець міг бути жертвою внутрішніх порахунків. Цей самий щоденник повідомляє 25 листопада 1938 p., що стало безсумнівним, що «ҐПУ-аґент вбив Коновальця», а «морд приготовано в Норвегії». Аргументацію цього ствердження знаходимо в виданні «Де Телеґрафу» від 26 листопада 1938 р. Повідомивши, що «Нідерляндська поліція внесла до Міністерства Справедливости Норвегії прохання стати в допомозі для розв’язки цієї драми (вбивства сл. пам. Є. Коновальця — О. К.)», продовжує «Де Телеґраф»:
«Вихідною для розслідження поліції є таємнича телефонічна розмова, що її переведено вночі 31 січня між Гарстад в Норвегії і Римом. Російський корабель «Жилка» (в оригіналі «Shilka» — О. К.) в дорозі з Архангела (напевно Архангельська — О. К.) до Роттердаму, причалив увечорі до Гарстад, щоби забезпечитися вугіллям.
Єдиний пасажир на покладі був росіянин, який конче хотів телефонувати, і хоча бюро телефонне вже було закрите, то йому це вдалося саме тому, що він стягнув директора з ліжка. Він отримав сполучення з Римом і говорив з Коновальцем. Директор був присутній при цій розмові.
Про зміст цієї розмови нічого не опубліковано, як також і про спосіб, яким нідерляндська поліція була повідомлена про неї, але «Афтенро-стен» (норвезька газета — О. К.) повідомляє ще, що пасажир «Жилки» теж дзвонив до Коновальця 8 лютого з Роттердаму і 9 лютого з Дорд-рехту, коли цей корабель причалював до обох пристаней.
З певністю приймається, що цей пасажир був ҐПУ-аґент Валюх, цей самий чоловік, котрого Роттердамська поліція визнала вбивником. Валюх прибув на фалшивий пашпорт до Нідерляндії і втік по вбивстві до Росії. Приймається, що Валюх в його телефонічних розмовах з Коновальцем настоював на цьому, щоб останній прибув до Роттердаму. Саме Валюх уважав це місто найзручнішим для переведення вбивства». Жадна з некомуністичних газет не сумнівалася в цілковитій безсторонності слідчих чинників.
Громадянство слідкувало за перебігом слідства, але не взяло, знову за виїмком комуністів, — жадного становища. Вийнятком був лише один випадок, що мав місце дня 9 червня 1938 р. в Другій Палаті нідерляндського парляменту. При усній інтерпеляції в справі вже згадуваного обіжника Міністра Справедливости щодо способу допущення, видалення й трактування чужинців, що мала місце дня 9 червня 1938 p., посол граф de Marchant et d’Ansembourg покликався на пресові звідомлення та обвинуватив нідерляндських комуністів в співвідповідальності за вбивство Є. Коновальця. Уряд не вступив в дискусію, чого хотів осягнути граф de Marchant et d’Ansembourg. Комуніст Де Фіссера оборонявся, мовляв, якщо б граф de Marchant et d’Ansembourg «крихітку знав засади й тактику соціялізму, комунізму й марксизму, проти якого він так часто верещить, то він знав би, що ці засади принципово рубом звернені проти засобів особистого терору .. .»
Перш, ніж приступити до висновків, потрібно ще присвятити увагу становищу нідерляндського уряду до справи атентату.
На основі повідомлень преси і протоколів Парляменту, можна зовсім ясно ствердити, що нідерляндський уряд підходив до справи атентату лише ділово. Як оборонець принципу правовости держави, він стояв твердо на становищі, що «без огляду на особу» справа має бути до кінця просліджена, вияснена, а винний має бути поставлений перед суд. З усього виходить, що громадянство схвалювало поставу Уряду. Як вже було видно, виїмком були комуністи. їхня тактика мала виразну ціль підважувати докази щодо ідентичности вбивника або, принаймні, поставити під знак запитання безсторонність нідерляндських слідчих чинників. Доказ цьому дають наведені вгорі питання комуністичного посла Де Фіссера, скеровані до уряду. В тому аспекті самі за себе промовляють питання комуністичного радного Роттердаму В. Г. Редерінка (W. Н. Reuderink), скеровані дня 14. 6. 1938 р. до Управи Міста Роттердаму. Редерінґ запитував посадника, як коменданта міської поліції, чи він познайомився з пресовими звідомленнями пресової конференції комісара Рошбаха, який — як відомо — вів слідство в справі атентату, а головно з наступними висловами, які мав зробити Рошбах: «Дійсно, є різні українські партії, які себе завзято поборюють, але нічого не вказує на те, що ці противники користуються засобами, які були використані тут, тоді коли зі сторони СРСР є відомі такі атентати». І далі: «В нашій країні ми не маємо правних чинників, які — так як де-інде це діється — грають комедію, засуджуючи підозрілих вироком, зробленим вже перед процесом.» І ще далі: «Властиво, це комічно, що ті, які так багато говорять про уявну однобічність поліції, роблять це тому, що вони знають, що їм є безпечно жити під охороною безпартійної юстиції, яка кладе їх — дуже обережно зредаґовані інсинуації на вагу, яка є для всіх рівна». Якщо так, продовжує Редерінк, «то чи посадник не є погляду, що цей пан — вдаючися до таких політичних прийомів полеміки, повинен би знати, що він цим ображає частину населення щодо політичної чести й почувань та що він, крім цього, ще пописався вмілістю подавати багато неточностей і далеко переступив свою повновласть, як відповідальний поліційний — тобто слідчий урядовець».
Всі маневри комуністів не мали впливу на діловий підхід нідерляндського уряду до слідства в справі атентату. Комуніст Редерінк отримав відразу відповідь посадника Роттердаму, що поліційні урядовці у справі слідства діяли «на доручення Міністерства юстиції і в співпраці з ним», тобто виключно за відповідальністю нідерляндського уряду.
Иа питання комуніста де Фіссера, поставлені дня 8 червня 1938 p., відповіли спільно міністер справедливости і міністер зовнішніх справ 19 жовтня 1938 р. А тому, що на основі цієї відповіді можна виробити собі повний образ про становище уряду щодо комуністичних маневрів, передаємо ці відповіді в цілості:
«Не стверджено, що загинулий при розриві бомби в Роттердамі Є. Коновалець був «фашистським терористом». Так само не виявилося, ані не стало правдоподібним, що причиною видалення цього Коновальця з Польщі і Швайцарії було, що він мав би провадити підготову замахів на відомі особистості. Що когось у Женеві через делегації Ліґи Народів остерігано перед Коновальцем, є можливим; з певністю цього зараз не можна ствердити. Хоч посутньо оцим відібрано вихідну точку для чергових питань, проте немає застережень, щоб, до речі, заявити таке:
1. Ані в своїх повідомленнях для преси, ані поза ними, поліція не виходила майже виключно від заяв Я. Барановського.
2. Не використано повідомлень членів Українського Бюра в Лондоні, тому що таких повідомлень не зроблено, абстрагуючи від цього, чи в протилежному випадкові це було б пошкодило перебігові слідства. Про вплив на слідство будь-кого, хто міг би утруднити розшук, немає жадної мови, при чому підписані не можуть взяти на себе відповідальности за висновки і публікації, до яких дали привід різним пресовим органам наглядні і широко відомі факти. Совєтсько-російським торговельним кораблям не завдано клопотів. В зв’язку з цим слід завважити, що якщо на покладі чужих кораблів, коли вони перебувають в наІїіих пристанях, є потрібний розшук, то цього ніколи не можна було б відкинути, побоюючись завдавати «клопотів» …
Що всю справу, яку мається на увазі в поставлених питаннях, розглядає нідерляндська юстиція цілком незалежно і без політичних впливів з якої то не було б сторони, можна цілковито вірити».
Останній документ дозволяє нам зробити дуже важливий висновок, а саме, що Уряд не заперечив фактів і доказових матеріялів, які впродовж п’ятьох місяців містила нідерляндська преса. Уряд теж не заперечив того, що ці факти виходили від добре поінформованих чинників. Це ствердження має фундаментальне значення для нашої статті, яку ми власне побудували на перевірених і правдивих фактах, оприлюднених тодішньою нідерляндською пресою.
А всі ці факти дають нам право робити наступні беззастережні висновки:
1. Замах на сл. пам. Євгена Коновальця виконав при помочі «пекельної машини» Валюх, який виявився аґентом ҐПУ.
2. Замах відбувся не випадково в Роттердамі. Радянські чинники вибрали Нідерляндію тому, що між Нідерляндами і Радянським Союзом тоді ще не було дипломатичних зв’язків та ще й тому, що традиційна невтральність Нідерляндії давала найбільше запевнення, що уряд цієї країни не допускатиме до політичних імплікацій, а тим самим стане легше різними версіями затирати сліди вбивника.
Цими висновками можна було б закінчити ці скромні причинки до історії останньої години життя сл. пам. Євгена Коновальця, години, яку історики може назвуть чорною годиною України першого п’ятдесятліття ХХ-го віку.
Для повноти треба, однак, ще згадати про одну публікацію в нідерляндському тижневику «Елзевірсвейкбляд», що з’явилася дня 10 серпня 1958 р. п. наг. «Бомба перед цвинтарем в Роттердамі». В цій статті є нові факти, пов’язані з атентатом в Роттердамі, а саме висвітлюється питання достави «пекельної машини» до Роттердаму. В підрозділі «Нідерляндська» читаємо в «Елзевірсвейкбляд» наступне:
«Транспорт експльозивів, призначених для атентату на Коновальця, був свого часу зорганізований на вдоволення наказодавців «Ліґою Вольвебера». Назва цієї організації це властиво похідна, якою в Швеції користувалися для означення групи терористів і диверсантів, які діяли під проводом Ернста Вольвебера. Нідерляндським «емісаром» цієї організації був Й. Сх. Офіціяльно займав він пост секретаря домівки для моряків в Роттердамі. Сх. був за фахом моряк. Він був членом комуністичної партії в цій країні. В партійному органі «Гет Фолксбляд» було однак офіційно повідомлено, що управа партії рішила звільнити його з членства, тому що він своєю поведінкою мав заподіяти шкоди партії. Це узасаднення в партійній газеті було тому інтересним, що проти Сх. були вплинули скарги від однодумців, що Сх. надуживав свою діяльність, залицяючись до жінок кількох вірних партійців. Для партійних працівників виглядала ця кара, яку управа партії наложила на Сх., справедливою. В дійсності партійна управа отримала доручення знайти якусь причину до звільнення Сх. з членства, тому що совєтська шпіонажа уважала за важливе, щоб не було офіційного пов’язання між Сх. і комуністичною партією.
В Москві бо вирішено, що Сх. цілковито буде відтяжений від партійної роботи, тому що для нього були інші важливі завдання. Це інше, важніше завдання полягало в тому, що треба було організувати лінію транспорту для 6-ої секції 1-го відділу ҐПУ. До компетенції цієї секції належали саботажні акції і атентати, поскільки ця 1-а секція, теж звана «Західньоевропейською секцією», уважала це за відповідне.
Сх. перейшов курс в ленінській школі в Москві, а в парі з цим перейшов спеціяльний вишкіл. Підготова до його завдань була солідна.
В Роттердамі засідав він у будиночку «морського клюбу», інституції, яка в очах бона-фіде профспілок розглядалася, як філія червоного професійного Інтернаціоналу.
Сх. був «продовженням рамени Вольвебера в Голландії». В цій функції його завданням було помагати кур’єрам та пачкарям вибухових матеріялів та доставляти їм доручення. За посередництвом «організації Вебера» перепачковано до Роттердаму експльозивний матеріял, потрібний до атентату на Коновальця»
Беручи до уваги солідність названого тижневика і факт, що цей тижневик не береться до сенсацій, а його співпрацівники мають добрі зв’язки та свої публікації не будують на здогадах, а на перевірених даних, можна зробити на закінчення нашої розвідки ще й наступний, досить правдоподібний висновок:
3. ҐПУ використало при атентаті на сл. пам. Євгена Коновальця не лише совєтські торговельні кораблі, але й нідерляндських та інших комуністів.