Спілкувався Тарас Головко.
Мар’яна Савка, відома в Україні літераторка, є автором поетичних збірок «Оголені русла», «Малюнки на камені», «Гірка мандрагора», «Кохання і війна» (у співавторстві з Маріанною Кіяновською), «Квіти цмину», «Бостон-джаз», «Тінь риби», «Пора плодів і квітів», «Оптика Бога», «Радуйся, жінко!».
Вона двічі потрапляла до списку «100 найвпливовіших жінок України» за версією журналу «Фокус», а також до рейтингу «40 особистостей, які змінюють країну» за версією провідного ділового щотижневика «БІЗНЕС».
Мар’яна Савка є лауреаткою Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Братів Богдана та Левка Лепких 2022 року, присуджену за серію літературознавчих праць, книги поезій для дітей та дорослих, а також премії видавництва «Смолоскип» та Міжнародної журналістської премії ім. Василя Стуса за книги поезій.
Коло інтерсів Мар’яни Савки не обмежується лише поетичною творчістю. Вона написала кілька книжок для дітей, зокрема, «Чи є в бабуїна бабуся?», «Лапи і хвости», «Казка про Старого Лева», «Босоніжки для стоніжки», «На болоті», «Тихі віршики на зиму», «Залізницею додому». Крім того, позаминулого року Мар’яна Савка дебютувала у прозі, видавши збірку оповідань «Люди на каві». Тоді ж у Львові відбулася прем’єра мюзиклу для всієї родини «Пиши листи до Миколая», слова і музику до якого створила Мар’яна Савка.
У 2024 році у «Видавництві Старого Лева», головним редактором і співзасновником якого є Мар’яна Савка, побачила світ нова книга віршів поетеси «Навіки ніжні. 77 віршів любові і віри». Саме ця лірична збірка з віршами про почуття, біль, боротьбу, ненависть, розпач, витривалість, передчуття, чекання, боротьбу, любов, силу і ніжність була висунута «Видавництвом Старого Лева» на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року у номінації «Література».
‑ Ваша поетична збірка має назву «Навіки ніжні» з підзаголовком «77 віршів любові і віри». Число 77 в окультній науці нумерології називають ангельським, бо воно нібито є посланням з божого царства. А ще дві семірки символізують духовну енергію, що підтримує людину на її життєвому шляху. Тобто свідомо обрана Вами саме така кількість поезій для публікації у збірці зовсім невипадкова?
‑ Ні, навпаки – цей символізм зовсім не навмисний. Я геть нічого не тямлю в окультних науках. Однак вірю в ангелів. І ця моя віра іде з глибокого дитинства, коли моя бабуня мені розповідала про свої видіння, в яких їй кілька разів являлися ангели на межі життя і смерті. І в тих розповідях бабуня, дуже проста і чесна людина, була надзвичайно переконливою. Одна з моїх книжок – «Квіти цмину» – присвячена бабуні Анні і всім моїм ангелам. Для мене мова – це жива субстанція, можна сказати, що ось поет пише вірш – а насправді це мова говорить з поетом як живе створіння. І це мова в діалозі з поетом творить тіло тексту, впустивши між рядки живий дух емоції, осяння. Така триєдиність – людина, мова і дух творення. Саме таким для мене є процес творення, природа творчості досить містична. Можна по-різному називати цей стан: натхнення, осяяння, потік. Я, звісно, можу писати не в потоці, складаючи слова у речення. Але я цього не роблю, бо це мені не цікаво. І я впевнена, що це моя мова закинула так багато ангелів до моїх текстів. Адже ословлюючи будь-що, ми надаємо цьому силу. Поезія – це також віра.
Що ж до кількості текстів, то їх рівно стільки, скільки мені написалося за три роки – з серпня 2021 до серпня 2023. В усіх інших збірках я не дотримувалася цього принципу. А тут мені важливо було, аби всі вони ішли в точній хронологічній послідовності. Тому я проставила і нумерацію, і дати під кожним віршем, і на двадцять третьому вірші, в ніч з 25 на 26 лютого починається вже ця повномасштабна війна в моїх віршах. Хоча власне воєнних віршів у мене було чимало в попередніх збірках, і не лише після 2014 року, але значно раніше. Ми колись з Маріанною Кіяновською навіть видали спільну книжку віршів у далекому 2022 році, яка має назву «Кохання і війна». Памʼятаю, там є в мене вірш, в якому такі рядки:
Сніг починає іти
тільки поночі. Спішно.
В наших кишенях ні курива, ні зерна.
Хто засіватиме сіни господарів грішних?
Щедрий вам вечір.
Це не остання війна.
Це власне у діалозі з мовою, яка значно старша і мудріша за кожного з нас, з’являються слова як передбачення.
‑ Часовий період, упродовж якого створювались поетичні твори, охоплює три роки, найдраматичніший з яких припадає на 2022, коли розпочалась гаряча фаза російсько-української війни. Як Вам вдавалось писати вірші, коли реально існувала загроза життю від ракетних обстрілів міста, де Ви мешкаєте?
‑ Зовсім незадовго до повномасштабного вторгнення я поїхала до Харкова, мала там поетичні читання та зустріч з нашими колегами-друкарями з друкарні ЮНІСОФТ. Я їхала, окрім іншого, ще й з метою спитати в них, чи вірять вони у наступ російських військ, які так близько до кордону. Вони мене запевнили, що вже все бачили, бо війна під боком ще з 2014 року, і що, швидше за все, вторгнення не буде. За місяць ті ж самі мої колеги опинилися у Львові, терміново евакуювавши свої сімʼї до міста, де ще не падали ракети. Скоро наше місто втратило свій статус цілком безпечного, однак все одно – це не Харків, не Дніпро, не Суми, і навіть не Київ. Зараз в Україні ніде не можна почуватися в безпеці. Але це також і людський вибір – де ти. Я відразу вибрала для себе, що я, залишаючись у Львові, не маю права нарікати на неповну безпеку. Я не перебувала близько до зони влучень, хоча, звісно, спостерігала з вікнами дими пожеж. І взагалі, обстріли не стали перешкодою для українських поетів у написанні віршів. Навпаки, випробування війною здетонувало в той спосіб, що дуже багато людей почали писати, каналізуючи емоції у вірші. Навіть якщо раніше цього не робили. Я з обережністю і повагою ставлюся до чужого болю, аби жодним чином не робити його, умовно кажучи, «джерелом творчості», тому все, що пишу, то мій власний, глибоко приватний мій біль, моє проживання цих трьох років. До речі, коли восени 22-го почалися тривалі жорсткі відключення світла, у темряві мені дуже добре писалися вірші, тоді я написала поетичне лібрето до свого дитячого мюзиклу «Пиши листи до Миколая», а також більшість музичних тем до цього ж твору.
Вірші мені писалися до збірки «Навіки ніжні» часто як мої власні молитви. Це не лише зі мною ставалося. Чимало поетів зверталося і звертається до Бога, і, заважаючи на те, що я казала раніше, ‑ цей діалог поета з мовою, він і є діалогом з Богом. Просто в кожного є власне розуміння і пояснення, ким він є для кожного з нас.
‑ Судячи з більшості віршів, представлених у збірці «Навіки ніжні», Ви глибоко віруюча людина. Щоб Ви могли сказати тим, хто втратив віру у Бога, зазнавши горе на війні?
‑ Я швидше агностик. Моя віра в бога занадто приватна і неканонічна. Але віра і релігія – це дуже різні речі. Релігія багато в чому обмежує людину. Віра ж робить її вільною і сильною. Тому саме це я би могла сказати людині, яка втратила віру. Я знаю, як тяжко страждають люди, які втратили найближчих. У моєї близької подруги син зникнув безвісти під Бахмутом, щоразу більше людей, яких досить добре знала, стали жертвами цієї війни, щоразу більше вдів, сиріт. Чи маю я право казати їм щось про віру? Зовсім не впевнена. Краще просто бути поруч і вірити в них, говорити з ними. Або мовчати. Але бути.
‑ В одній із поезій Ви згадуєте Святого Антонія. Однієї з чеснот цього канонізованого християнською церквою святого було те, що він витримав надприродну спокусу, перебуваючи в пустелі Єгипту, до речі, широко обіграну у західній літературі і мистецтві. Як Ви гадаєте, помста ворогу за заподіяне ним зло це та спокуса, з якою можна миритися, чи, навпаки, її потрібно поборювати?
‑ Я би розрізнила поняття «помста» і «покара». Бо зло має бути покаране. І якщо покарання ворога за злочини – це відновлення справедливості, то помста після покарання ворога сама може розцінюватися як злочин. Тому військовополонені знаходяться під захистом женевської конвенції про поводження з військовополоненими. А ми постійно чуємо, яких жахливих тортур зазнають українські військові в полоні. Помста завжди є спокусою. Біль від навмисно заподіяного нам росіянами зла навіть не можна вимірювати лише в координатах сучасного моменту. Цей біль здирає присохлу шкірку часу з усіх інших ран, заподіяних нам тими ж ворогами (їхніми нащадками) в різні епохи. І тоді бажання помсти стає ще стократ сильнішою спокусою. Запобіжником може бути хіба усвідомлення, що діяти методами звіра – це те, що уподібнює нас до того ж звіра.
‑ Що у Вашому розумінні бути сильною людиною, як, наприклад, та ж Фріда Кало, на яку Ви посилаєтесь у вірші, адресованому подрузі?
‑ Ми є суспільством сильних людей. Інакше ми б не трималися стільки часу у війні з дуже сильним і підступним ворогом, який послідовно і довго готувався до нападу. Наші військові – це люди, які часто перебувають в надлюдських випробуваннях. Моя віра опирається саме на них. Вірш, адресований подрузі, написаний до вторгнення. Зараз довкола мене багато сильних жінок, які витримують шалені навантаження і не припиняють боротися. Часто – із власними страхами, пусткою, відчаєм, горем. Кілька віршів наприкінці книжки якраз про «жінку, яка тримається». І про те, «а що за тим криється». Не випадково книжка має назву «Навіки ніжні». Я думаю, що в ніжності є велика сила. Сила живої емоції, людяності, сила любові. Людей, яким притаманна емпатія, дехто помилково вважає слабкими. Але ні, вони не слабкі, вони мають значно більший ресурс для витривалості, аніж ті, хто зовні як криця.
‑ Під час прочитання книги складається враження, що Ваш ліричний герой ніби перебуває між двох світів, уособленням яких є Ерос і Танатос. Ніжні стосунки між двома чи однією статтями в апокаліптичні часи, з Вашої точки зору, є тим рятівним колом, що може втримати людину від фізичного і духовного занепаду?
‑ Між Еросом і Танатосом перебуває вся література. Знову згадалася наша з Маріанною книжка «Кохання і війна». Людині завжди потрібна людина. Але не лише до людини в нас виникають ніжні почуття, ота рятівна ніжність. У цій війні сотні зворушливих і щемливих історій про порятунок тварин. І часто тварини рятують людей від тяжких депресивних станів, від гострого болю втрат, від самотності.
