Nазарій August, із ТГ каналу “UNITED IN BLOOD”.
27 лютого 1917 року за старим стилем у Санкт-Петербурзі відбулася Лютнева революція. Влада в Росії перейшла від царя Миколи І до Тимчасового Уряду. 17 березня 1917 року в Києві було утворено парламент Наддніпрянської України – Центральну Раду, а в червні Уряд – Генеральний Секретаріат у Києві пройшли Всеукраїнські військові зʼїзди, українізувалися частини Російської армії, що розвалювалася, запрацював Галицько-Буковинський комітет…
Всі ці відомості з України з великим запізненням отримували полонені старшини Українських Січових Стрільців на чолі з поручниками Андрієм Мельником і Романом Сушком. Події в Україні викликали єдине бажання – повернутися туди і вступити до Української армії. Одному з перших у липні 1917 року вдалося виїхати з табору в Царіцині до Києва поручнику Євгенові Коновальцю. Він мав вирішувати в Галицько-Буковинському комітеті питання з формування військових частин із полонених українців, що перебували в Росії. Ця справа затяглась аж до більшовицького перевороту 25 жовтня 1917 року.
Лише 12 листопада 1917 року Галицько-Буковинський комітет отримав дозвіл Секретаріату військових справ Центральної Ради на формування куреня. Тоді Євген Коновалець, Іван Чмола та Федь Черник викликали усусів із Царіцина і Дубовки до Києва. У колі старшин Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський і Михайло Матчак уточнили час і спосіб втечі в Україну.
24 грудня 1917 року на латинський святвечір одинадцять старшин УСС на чолі з поручниками Андрієм Мельником і Романом Сушком рушили степом із Дубовки до Царіцина. У нічну хуртовину втікачі збилися з дороги і брели снігами.
Андрія Мельника, що втратив сили, підтримували, а потім несли на руках. У козацькій станиці зігрілись, найняли сани і доїхали до 172-го запасного полку в Царіцині. Отримали раніше доставлені з Києва документи, одягнулись у робітничий та солдатський одяг і 29 грудня виїхали потягом до Києва.
У казармах полку ім. Гетьмана Петра Дорошенка на вулиці Пирогівський шлях утікачів зустріли старшини Євген Коновалець, Іван Чмола і Федь Черник. Вони формували Галицько-Буковинський курінь. Прибулі з Царіцина «полонені австріяки» стали українськими вояками.
16 січня 1918 року Центральна Рада під тиском депутатів-соціалістів прийняла закон про демобілізацію Української армії. 18 січня Січові Стрільці перейшли до казарм у Духовній семінарії на Подолі. Наступного дня на мітингу 600 стрільців і старшин протистояли соціалістичній анархії, що пропонувала перетворення війська в «народну міліцію» та «вільний вибір командирів». Ці ідеї пропагували «делегати Всеукраїнської та Київської Рад військових депутатів». Генеральний Секретар військових справ М. Порш і військовий комендант Києва полковник М. Шинкар.
Натомість військові порядки відстоювали старшини УСС А. Мельник, Р. Сушко, І. Чмола, Ф. Черник, В. Кучабський та ін. Стрільці одностайно підтримали старшин і саме з них сформували Стрілецьку Раду. Історики вважають 19 січня 1918 року днем народження кращої військової формації Української Народної Республіки – куреня Січових Стрільців.
Командантом куреня Січових Стрільців став Євген Коновалець. Разом зі старшинами він відновив дисципліну та чіткий розпорядок військової підготовки. Січові Стрільці охороняли Голову Центральної Ради Михайла Грушевського та Управу Київського військового округу. Російські більшовицькі частини під командою В. Антонова-Овсєєнка, М. Муравйова і Ю. Коцюбинського розпочали наступ на Україну 25 грудня 1917 року. Центральна Рада IV Універсалом від 22 січня 1918 року проголосила Україну «самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу» і розпочала мирні переговори з Центральними державами.
Наступ більшовиків зі сходу та півночі загрожував столиці України. Необхідних для захисту Києва українських військових частин для оборони, дякуючи «миролюбній» політиці Центральної Ради, в місті не було. А вождь «соціалістичних російських братів» Владімір Лєнін діяв, добре проштудіювавши «Das Kriegs» Карла фон Клаузевіца.
27 січня розпочався організований більшовиками заколот проти Центральної Ради. 29 січня 1918 року командант полку Січових Стрільців полковник Євген Коновалець і командант куреня сотник Андрій Мельник отримали в Центральній Раді та Управі Київського Військового округу запевнення, що українські ліві партії не причетні до заколоту в столиці, а його організували московські та місцеві більшовики. Тоді Січові Стрільці виступили проти заколотників.
П’ятиденними кровопролитними акціями у Києві командував сотник Андрій Мельник. Стрілецькі підрозділи вели в бій старшини УСС – І. Вирвич, Р. Дашкевич, В. Кучабський, П. Пасіка, Р. Сушко, Ф. Черник та І. Чмола. Крок за кроком, вулиця за вулицею очищали стрільці Київ від чисельно переважаючих більшовицьких загонів, сформованих із російських робітників, люмпен-пролетаріату і навіть загітованого більшовиками полку Георгієвських кавалерів.
Перемоги Січовим Стрільцям у Києві приносила вдало вибрана сотником Андрієм Мельником тактика вуличних боїв – концентровані удари по окремих загонах російських більшовиків, нищівний обстріл їхніх позицій із скорострілів, прориви крізь рушничний вогонь, багнетні атаки та безперервне переслідування противника. Так ламали опір багнетними атаками та переслідували відступаючого противника усуси сотні А. Мельника в боях на горі Маківці у Карпатах, під Галичем на Прикарпатті, під Семиківцями і на горі Лисоня на Тернопільщині. У боях на київських вулицях і площах опановували цю науку стрільці-наддніпрянці з поповнення куреня Січових Стрільців. Втрати Січових Стрільців у боях з більшовицькими повстанцями у Києві були великими. Із 300 стрільців куреня сотника Андрія Мельника вціліло тільки 130. Загинула половина скорострільної сотні Федя Черника. Великих втрат зазнали українські полки ім. Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка та Костя Гордієнка, Окремий Чорноморський курінь, частини Вільного Козацтва та Гайдамацький кіш під командою Симона Петлюри. Додамо, що чисельність вояків у кожному з українських полків чи в російському полку Георгієвських кавалерів під час боїв у Києві в січні-лютому 1918 року коливалася від 50-60 до однієї-двох сотень.
3 лютого 1918 року козаки полку імені Петра Дорошенка та Гайдамацького коша безперервно атакували більшовицькі позиції перед одним із центрів заколоту – заводом «Арсенал» від вулиці Московській. за підтримки сотні Січових Стрільців під командою Р. Сушка українські частини крок за кроком підійшли під вечір до мурів «Арсеналу». Здобути їх допомогли залишені неподалік якоюсь військовою частиною важкі гармати. Досвідчений артилерист Першої світової війни колишній генерал Царської армії Василь Кирей, на той час штабовий старшина гайдамацького коша, швидко підібрав кількох артилеристів і розпочав обстріл «Арсеналу» з гармат. Удосвіта 4 лютого об’єднані сили Гайдамацького коша, полку ім. К. Гордієнка та Вільного Козацтва на чолі з Симоном Петлюрою і полковником Всеволодом Петрівим штурмували «Арсенал» крізь проломи в мурах, вибиті гарматними снарядами. У завершальній багнетній атаці знищено близько 300 більшовиків, 300 здалося в полон. Під час штурму полягло 70 козаків.
4-5 лютого козаки Гайдамацького коша та інших українських частин здобули три Київські вокзали і залізничну товарну станцію та ліквідували рештки опору більшовиків у районах Києва. Бої припинилися, заколот в Києві був повністю ліквідований. Із важких бойових ситуацій у Києві в січні-лютому 1918 року майбутні Провідники Організації Українських Націоналістів полковники Євген Коновалець і Андрій Мельник винесли переконання щодо переваги регулярного, добре вишколеного війська над чисельно більшими, але не підготованими і не об’єднаними єдиним командуванням загонами ворога.
Кілька днів під сильним гарматним обстрілом зі східного берега Дніпра тривала оборона Києва від червоних військ колишнього царського жандарма підполковника М. Муравйова. Вночі 7-8 лютого 1918 року Січові Стрільці забезпечили відступ Центральної Ради і Генерального Секретаріату з Києва через Святошин до Житомира. До Києва ввійшли більшовики і вчинили криваву розправу над українським населенням.
Для розстрілу було достатньо посвідчення особи українських урядових установ. Число вбитих досягло кількох тисяч. Заступник Голови Центральної Ради Сергій Єфремов так описав ці події: «Муравйов – завойовник Києва, що приніс північну власть на вістрях штиків, що чотири дні громив з тяжких гармат безборонне мільйонне місто, що справив криваву тризну, тисячами розстрілюючи неповинні жертви».
9 лютого 1918 року Українська Народна Республіка підписала Мирний договір із Центральними державами у Бересті та звернулася до них за допомогою в боротьбі проти Червоної Москви. 19 лютого німецько-австрійські війська розпочали звільнення України від більшовиків.
В авангарді наступу йшли Січові Стрільці, які вступили до Києва 3 березня. Сергій Єфремов згадував: «Вони втікали. Ганебно, нишком серед ночі – істинно, як «тать в нощі» – зникли харківські «народні секретарі», ограбувавши місто, розплодивши в ньому анархію, довівши до голоду і крайнього занепаду».
На початку березня 1918 року курінь Січових Стрільців розгорнуто в полк. Наприкінці квітня полк складався із трьох піхотних куренів, по чотири сотні з 160-170 багнетів, двох скорострільних і кінної сотень та двох гарматних батарей. Командантом призначили полковника Євгена Коновальця, начальником штабу – підполковника Андрія Мельника. Перший піхотний курінь очолив сотник Роман Сушко.
29 квітня 1918 року в перший день перевороту Гетьман Павло Скоропадський особисто запропонував полковникові Є. Коновальцю та підполковникові А. Мельнику визнати нову владу. Підтримки не отримав, бо Січові Стрільці вважали законним урядом Центральну Раду. Тоді німці розформували полк Січових Стрільців. Частина стрільців перейшла до 2-го полку Запорізького корпусу генерала Олександра Натіва, де потім було створено курінь СС під командою сотника Романа Сушка. Частина стрільців виїхала до товаришів-наддніпрянців у Білу Церкву, Таращу, Канів. Підполковник А. Мельник, його помічник поручник М. Матчак, сотники В. Кучабський, Р. Сушко та І. Чмола залишилися в столиці, щоби бути ближче до подій.
Гетьман Павло Скоропадський прийшов до влади, опираючись на німецько-австрійські військові сили. Опорою його режиму стали російські або зросійщені поміщики, буржуазія та монархічно налаштовані російські офіцери, що тисячами втікали з Росії та осідали в Києві. Всі вони вороже ставилися до української державності. Правління гетьманської влади супроводжувалося ліквідацією демократичних законів Центральної Ради, усуненням з державного апарату національно-свідомих українців, репресіями каральних загонів і відбиранням захопленої селянами поміщицької землі. Чисельні селянські повстання жорстоко придушували. Часто до репресій проти селян залучали німецькі військові підрозділи. Наприкінці гетьманування Павла Скоропадського відкрито створювали російські військові дружини.
23 серпня 1918 року Гетьман Павло Скоропадський за домовленістю з полковником Євгеном Коновальцем наказав формувати «Окремий загін Січових Стрільців» (1000 стрільців і 30 старшин). Командантом загону, дислокованого в Білій Церкві, став полковник Євген Коновалець, начальником штабу – на той час підполковник Андрій Мельник. Є. Коновалець неодноразово попереджував Гетьмана про небезпеку його русофільської політики для державної незалежності України. Остання їх розмова відбулася 13 листопада перед проголошенням Гетьманом Павлом Скоропадським Федерації з Білою Росією.
Вона закінчилася словами Гетьмана Є. Коновальцю «щоби він, коли є самостійником, відійшов із своїми стрільцями до Галичини».
Перед відʼїздом полковника Є. Коновальця з Києва до Білої Церкви після розмови з Гетьманом, член Управи партії Українських хліборобів-демократів Дмитро Донцов порадив йому «вертати якнайскоріше зі своїми».
Делегати від Січових Стрільців полковник Андрій Мельник і сотник Федь Черник були на нараді Українського Національного Союзу вночі 29-30 жовтня 1918 року. Лідери УНС Володимир Винниченко, Микита Шаповал і генерал Олександр Осецький повідомили, що переговори з Гетьманом щодо збереження державності України зайшли у глухий кут і повстання неминуче. Доказом була перехоплена телефонна розмова Гетьмана з отаманом Війська Донського Петром Красновим щодо входження України у Федерацію з Росією. Стрілецька Рада в Білій Церкві на чолі з полковником Є. Коновальцем ухвалила рішення про повстання.
15 листопада до Білої Церкви прибули члени Директорії та Оперативний штаб повстання. 16-го – за дорученням начальника штабу окремого загону СС А. Мельника сотник Р. Сушко і представник ЗУНР, д-р О. Назарук добилися нейтралітету німецького гарнізону в Білій Церкві. Сформовано три «пробоєві» ешелони Січових Стрільців під командою сотників Р. Сушка, Ф. Черника та І. Рогульського. У третьому розмістилися члени Директорії, оперативний штаб, штаб Січових Стрільців із полковником Є. Коновальцем і підполковником А. Мельником.
Дмитро Донцов, маючи не один раз тривалі розмови з Павлом Скоропадським у час його правління, «вважав свої відносини з Гетьманом зірваними» і так описав події в Києві та Україні: «Федеративна грамота Гетьмана (дорога нам Росія) і виступ Директорії. На міських вуличних тумбах розліплені відозви Директорії. Про її утворення і повстання проти Гетьмана. Все зірвалось з ланцюгів – арешти, російські добровольці, які підняли голову, Коновалець, Біла Церква, Петлюра, Фастів, Харків. Знайомі попередили Дмитра Донцова щодо наказу «проросійськи настроєної частини гетьманської влади про арешт його і многих українців». Він перестав приходити до своєї Агенції та ночувати вдома.
Головнокомандувач військ Гетьманату генерал Ф. Келлер вислав назустріч Січовим Стрільцям добірні сили під командою генерала князя О. Святополка-Мірского – батальйон російських офіцерів (1000 багнетів), Сердюцький полк, артилерійську батарею, кінну сотню і бронепотяг. Перевага гетьманців над Січовими Стрільцями була більш як трикратною.
Вранці 18 листопада 1918 року на 9 широких полях між станціями Мотовилівка і Васильків відбулася битва. Першими прибули й зайняли позиції на полі бою під Мотовилівкою Січові Стрільці з висланого з Білої Церкви 2-го ешелону під командою сотника Федя Черника (300 багнетів). Вони успішно відбили кілька наступів батальйону російської офіцерської дружини. Проте близько полудня праве крило стрілецьких позицій захиталось і почало відступати.
В цю хвилину на залізничну станцію Мотовилівка прибули 1-й і 3-й ешелони зі стрільцями. Полковник А. Мельник, що прибув зі своїм штабом на поле бою третім ешелоном, миттєво оцінив ситуацію. Він спрямував на підсилення правого крила дві чоти під командою сотника О. Думіна, а по лінії фронту – бронепотяг і чоту стрільців під командою сотника Р. Сушка. Свіжі сили відразу пішли в наступ і підняли за собою всю стрілецьку розстрільну.
Для гетьманців після успіху на правому крилі загальний контрнаступ стрільців був повною несподіванкою. Вони подалися назад і невдовзі їхній відступ перетворився на панічну втечу. Стрілецькі скоростріли косили ряди втікачів, залишивши на бойовищі сотні трупів із золотими офіцерськими погонами. Втрати Січових Стрільців були значно меншими, але полягли сотники Ф. Черник і М. Загаєвич. Після Мотовилівського бою жоден зі стрільців не сумнівався, що «Київ уже наш» і Гетьманщині прийшов кінець.
Виконуючи наказ начальника штабу загону Січових Стрільців полковника Андрія Мельника, сотня Романа Сушка продовжувала переслідувати ворога, який відступав, і вже ввечері 18 листопада зайняла Васильків. Розбита під Мотовилівкою група генерала Александра Святополка-Мірского спішно відступила до Києва. Перемога Січових Стрільців під Мотовилівкою змінила політичну ситуацію в Україні на користь Директорії. Сотник Василь Кучабський згадував: «по всій Україні неслась телеграфічними дротами вістка про Стрілецьку перемогу. І де наспіла, скрізь наче від закляття будилися маси. Тисячі й десятки тисяч селян викопували кріси, кидали сімʼю і йшли бити гетьманців». На бік Директорії перейшов Лубенський кінний полк під командою полковника Юрія Отмарштайна та інші підрозділи елітарної частини Гетьманату – Сердюцької дивізії. На Лівобережжі повстання підтримали Запорізька і Сіра дивізії Гетьманської армії та сотні селянських загонів.
Наприкінці листопада 1918 року протигетьманське повстання охопило всю Україну.
Гетьман Павло Скоропадський напередодні зрікся влади і виїхав до Німеччини. 15 грудня 1918 року до Києва урочисто вступила Директорія.
Головний Отаман Симон Петлюра під час урочистостей на Софійському майдані відзначив заслуги командувачів військових частин і підвищив полковників Петра Болбочана, Євгена Коновальця, Андрія Мельника і Василя Тютюнника до звання отаманів (генералів за номенклатурою Центральної Ради). Сотники Січових Стрільців Роман Дашкевич, Василь Кучабський, Роман Сушко та Іван Чмола стали полковниками.
Наприкінці листопада – на початку грудня 1918 року Совєцька Росія відправила війська проти України. 16 січня 1919 року після тривалих безрезультативних намагань лідерів УНР В. Винниченка, В. Чехівського, М. Шаповала та ін. порозумітися з Москвою дипломатичним шляхом Директорія УНР оголосила війну РСФРР. У той час загальна чисельність російських військ в Україні досягла 86 тисяч бійців.
Не маючи оперативної можливості використати осадний корпус Січових Стрільців як єдине ціле, Генштаб Армії УНР спрямував три армійські групи стрільців у різні райони бойових дій: під командою полковника Романа Сушка – на Лівобережжя на допомогу Запорізькій групі полковника Петра Болбочана, сотника Осипа Думіна – на Південь до групи генерала Олександра Греківа, а сотника Івана Рогульського – на Північ до групи генерала Володимира Оскілка. Більшовицькі війська після переможних боїв під Харковом, Полтавою, Катеринославом і Черніговом захопили чи не всю Лівобережну Україну. Незважаючи на героїчний опір українських військ, 5-6 лютого 1919 року більшовики захопили Київ. Директорія і уряд УНР покинули столицю та змінювали місця перебування залежно від військової ситуації.
У лютому-березні 1919 року Червона армія продовжила наступ на Правобережній Україні. Охоплення Армії УНР з Півночі по лінії «Мозир-Коростень – Лунинець – Сарни – Рівне» загрожувало розʼєднанням з Галичиною. А наступ більшовиків із південного сходу по лінії «Катеринослав (нині Дніпро) – Кременчук – Знамʼянка – Бірзула (нині Подільськ) – Жмеринка» відрізав Армію УНР від Одеси. У процесі реорганізації Збройних сил УНР було створено Генштаб Дієвої Армії УНР. Його очолив наприкінці лютого – на початку березня 1919 року начальник штабу осадного корпусу Січових Стрільців генерал (отаман) Андрій Мельник. Заступником А. Мельника у Генштабі став генерал Василь Тютюнник, першим генерал-квартирмейстером – генерал Володимир Сінклер, начальником оперативного відділу – полковник Микола Капустянський.
Поручник Евген Маланюк, що був у 1919 році адʼютантом заступника начальника Генштабу Армії УНР генерала Василя Тютюнника, так згадує зустріч із генералом Андрієм Мельником: «До вагону Штабу Армії, де звичайно відбувались доповіді Генеральному Отаманові увійшов високий, моложавий старшина в зграбно скроєнім мундирі-френчі кольору хакі. Увійшов упевнено-просто, привітався так, якби те саме чинив щодня, і зайняв своє місце. Доповідь, звичайно робив Тютюнник. Чисто технічні доповнення давав Сінклер. Симон Петлюра або схвалював рішення, або, навпаки, оспорював його темпераментно, з типовою для нього аргументацією «так мені чомусь здається»
Поручник Е. Маланюк продовжив: «Новий начальник Штабу, уважно прислухаючись, мовчав. Але в кінці, коли він забрав голос – рівно, скупо і точно – то якось блискавично всі присутні, від генерала Сінклера до такого «безсловесного» поручника, як я, зрозуміли, що Андрій Мельник – далеко не фігурант, а таки справді людина на своїм місці». Відомо, що поручник Е. Маланюк до служби у Генштабі Дієвої Армії УНР мав досвід штабної роботи в Царській армії під час Першої світової війни. Це підвищує вагомість його висновку, що між керівником Генштабу генералом А. Мельником і його заступником генералом В. Тютюнником встановилася «повна службова гармонія».
А генерал Василь Тютюнник – безпосередній начальник Е. Маланюка – був «старшиною занадто вимогливим до себе і до інших».
Керувати Генштабом Дієвої Армії УНР генералові А. Мельнику довелось у дуже несприятливих військових обставинах. Із 300 тисяч вояків після повстання проти Гетьмана через 5 місяців боїв із більшовиками у військах Директорії залишилося лише 30 тисяч. Багато хто з повсталих селян просто повернувся додому. Починаючи з січня 1919 року, на Українсько-більшовицькому фронті то одні, то інші повстанські сили у критичні моменти зраджували національний прапор і переходили на бік ворога.
Так, загони повстанців отамана Нестора Махна зайняли Катеринославщину й ударом у праве крило Лівобережного фронту Армії УНР змусили його відступити за Дніпро. Катеринославський кіш на Херсонщині атакували частини отамана Никифора Григорʼєва. Під час запеклих боїв з більшовиками на підступах до Києва отаман Зелений (Данило Терпило) залишив позиції. На бік ворога переходили й інші «отамани» зі своїми ватагами. Внаслідок більшовицької пропаганди вояки дезертирували з Армії УНР, а в тилу вибухали селянські повстання. Українські війська 5 лютого 1919 року залишили Київ і відійшли на Правобережжя. Генштабові Дієвої Армії УНР довелося ліквідувати Південну та Дністрянську групи і перекинути їхніх вояків на фронт проти більшовиків.
На фронтах Дієвої Армії УНР і Галицької Армії у травні 1919 року склалася критична ситуація. Холмська, Північна, Січових Стрільців і Запорізька групи Наддніпрянської армії під натиском більшовиків відступили на захід по лінії «Луцьк – Сарни – Рівне – Кременець». До Рівного переїхала Директорія і там 9 квітня 1919 року сформувала новий Уряд УНР. Армія УНР весь час вела важкі оборонні бої. Наступ більшовиків на Кременець відбила частина групи Січових Стрільців під командою полковника Романа Сушка.
Військові труднощі Армії УНР значно посилювалися через далекі від реалій жорстокої війни з більшовиками і поляками дії, або ж бездіяльність соціалістичних Урядів України.
Військове становище Галицької Армії у квітні-травні 1919 року було не менш важким, ніж Армії УНР. Саме в той час Галицька Армія виконала вимоги Найвищої Ради Антанти, досягнуті під час тристоронніх переговорів у Парижі, й припинила вогонь на Польському фронті. Проте частини Війська Польського продовжували захоплювати території Галичини, незважаючи на мирні гарантії Міністра зовнішніх справ Польщі Ігнаци Падеревского та приїзд до Галичини Міжсоюзної комісії Антанти на чолі з генералом Льюїсом Ботою.
Підсилившись сформованою у Франції 80-тисячною армією генерала Юзефа Галлєра, польські війська 15 травня 1919 року розпочали загальний наступ на Галичину. Польські повстанські боївки 25 травня захопили Станіславів (нині Івано-Франківськ) і змусили Уряд ЗУНР переїхати на східний берег Дністра у Заліщики. Галицька Армія, відчуваючи гострий брак зброї та амуніції, відступала до Збруча.
Армія польського генерала Юзефа Галлєра завдала також сильного удару по Армії УНР на Волинському фронті, змусивши її відступити до Рівного, Дубна і Радивилова. Польський наступ використали румуни, які 24-27 травня 1919 року зайняли південно-східні повіти Галичини. Західний берег річки Збруч захищали від більшовиків нечисленні групи Армії УНР під командою підполковника Павла Шандрука поблизу Гусятина і полковника Миколи Шаповала біля Скали-Подільської.
Уряд УНР у безвихідному військовому становищі уклав 24 травня 1919 року перемир’я з Військом Польським. Дієва Армія УНР змогла перегрупувати сили і спрямувати їх проти більшовиків, які наступали. Право-флангові групи військ підполковника Павла Шандрука і полковника Олександра Удовиченка після поповнення 4-м артилерійським полком Січових Стрільців реорганізовано у 2-гу Стрілецьку дивізію під командою полковника О. Удовиченка.
31 травня 1919 року в Генштабі в Тернополі ухвалили рішення з проведення прориву фронту в районі Проскурова і початку загального контрнаступу на Більшовицькому фронті. Начальник Генштабу генерал Андрій Мельник надіслав до Кременця для оперативного управління військами Запорізького корпусу та корпусу Січових Стрільців свого заступника генерала Василя Тютюнника. Поручник Евген Маланюк описав важку ситуацію на Польському й Більшовицькому фронтах Дієвої Армії УНР у поемі «Пʼята симфонія». Події розгорталися так:
…Штабний вагон у тужаві нестями,
А обріями – смертоносний тан…
Вагон мовчав. Втопивши в мапу очі,
Чекав на вислід Сінклер. Щось лічив
Рухливий Капустянський. Мельник крочив.
Темнів Тютюнник. Всіх тягар чавив…
Поляки в Краснім, розвідкою в Бродах,
На Дубно ріжуть нас большевики,
І перстень замикається…
Все підтягнуть і на світанку – в наступ.
Запорожці рвуть на Проскурів.
Ви – уступом – за лівим крилом.
І я певен, вже в першій турі,
Доконаємо наш пролом…
Реалізація розробленого Генштабом Дієвої Армії УНР на чолі з генералом Андрієм Мельником загального наступу на більшовицькому фронті розпочалася 1 червня 1919 року. На лівому крилі Армії УНР групи запоріжців і Січових Стрільців, прикрившись із півночі від поляків і більшовиків Волинською групою, завдали концентрованого удару на південний схід. До ранку 3 червня вони прорвали лінію фронту Червоної армії в районі Чорного Острова, розширили прорив і 7 червня визволили Старокостянтинів, Проскурів та Ярмолинці, а 12 червня – Деражню і Бар.
На правому крилі фронту Дієвої Армії УНР частини 2-ї Стрілецької дивізії полковника О. Удовиченка, розпочавши наступ із районів Скали-Подільської та Гусятина, 5 червня зайняли Кам’янець-Подільський, а дислокована в районі Густина група підполковника П. Шандрука 7 червня визволила Дунаївці. Далі, об’єднавшись у спільному наступі на схід, частини 2-ї Стрілецької дивізії звільнили 12 червня Нову Ушицю і Котюжани.
Перед Генштабом Дієвої Армії УНР і генералом Андрієм Мельником постало непросте завдання закріпитися на рубежах, захоплених під час вдалого наступу в червні 1919 року. Для подальшого розвитку наступу від фронтової лінії «Старокостянтинів – Проскурів – Бар – Котюжани» не було потрібних резервів. Тим паче, що більшовики перекинули свіжі дивізії на Український фронт і розпочали контрнаступ. Виснажені безперервними боями й важкими втратами частини Дієвої Армії УНР із боями відступали на південний захід. Лише 2-га Стрілецька дивізія полковника Олександра Удовиченка міцно тримала свої позиції в околицях містечка Джурин поблизу залізничної станції Вапнярка, захищаючи шлях на Могилів-Подільський – єдину на той час базу поставки зброї та військових матеріалів з Румунії. Старшина Українських Січових Стрільців, а пізніше сотник Галицької Армії Василь Кучабський коротко і влучно характеризував свого старшого бойового товариша Андрія Мельника на його високому становищі:
«Штаб Дієвої Армії. У великій кімнаті, обвішеній мапами, сидять за столами штабовці. Між ними шеф Штабу, полковник Андрій Мельник. Сидить похилений над плянами і важить у думці всі можливості. Як завжди опанований, спокійний, привітний і ніби м’який. Тільки в сивих очах видко тверду волю – ніби блиск сталі».
Пізньої осені 1919 року наддніпрянська і Галицька Армії опинилися в так званому «чотирикутнику смерті. З півдня і сходу наступали денікінці, з півночі – більшовики, із заходу – поляки. Четвертим і, чи не найстрашнішим ворогом, була епідемія тифу. Підполковник артилерії групи Січових Стрільців Володимир Зарицький так описував тодішню військову ситуацію: «…спаралізовані в бойових операціях жахливою епідемією плямистого і поворотного тифу серед вояцтва, а також через катастрофальну недостачу виряду для ведення війни, зазнали на фронтах проти більшовиків та армії Денікіна великих невдач. Спроби загального протинаступу обох Українських армій з місцевими успіхами у жовтні не мали вже більшого значення. Наші армії відступали все далі на Захід. На воєнній нараді у Вінниці 20 жовтня 1919 року в присутності Головного Отамана С. Петлюри і Диктатора доктора Є. Петрушевича представники командування обох армій ствердили, що продовжувати боротьбу на трьох фронтах в умовах жахливої епідемії тифу, зими, недостачі взуття, одягу, фуражу, медикаментів, амуніції та здержати добре озброєного ворога вже не можна».
Командант групи Січових Стрільців полковник Євген Коновалець оголосив старшинам після наради в Головного Отамана про демобілізацію війська. Стрільцям, що могли ходити, надано право вибору – вступити в партизанську армію під командою генерала Михайла Омеляновича-Павленка, піти в підпілля або повернутися до Галичини.
У липні 1920 року в Празі востаннє зібралася Стрілецька Рада групи Січових Стрільців Армії УНР. Голова Стрілецької Ради – генерал Євген Коновалець висловив думку про можливість затяжної боротьби на українських землях під польською та совєцькою окупаціями. Колишні комбатанти і серед них генерал Андрій Мельник не визнали себе переможеними, вони вирішили повертатися до Галичини та Наддніпрянської України і формувати там підпільні військові структури. Такою структурою, основною метою якої було продовження боротьби за незалежну Україну, невдовзі стала Українська Військова Організація.