Тарас Головко.
Не випадково у п’ятикнижжі Олександра Бондаренка «Україна під знаком кремлівського Молоха» це страхіття постає в образі сталінського терору як божество по імені Молох, що стало символом жорстокої, кровожерливої сили з вимогою людських жертв, розпалювання воєн, так і кремлівська потвора, що віками висне над Україною, висмоктує з неї кров, шле і шле свої орди на її волелюбність, непокірність, потугу.
Понад п’ятсот сторінок тексту читати непросто, бо кожна з них кричить болем, стражданнями нації і водночас промовляє гордістю за героїзм і незламність її синів. Намагаючись розкрити механізм радянської державної машини на самих початках її становлення, автор приходить до висновку, що свою роль у її підступній діяльності відігравали більшовики єврейської національності. Цей своєрідний феномен вивищення представників одного етносу над іншими відбувся лише завдяки отриманню великою групою владних повноважень у ході революції, розгортанні громадянської війни, розбудові державно-репресивного апарату.
Концентрація влади в одних руках, а саме у Йосипа Сталіна, котрий до певної пори рахувався з ленінським спадком – засиллям на керівних посадах у партійних і державних органах осіб єврейської національності аж до того часу, поки не виник конфлікт з Троцьким ‑ другої людини в партії більшовиків після Леніна. Питання національної приналежності, загалом національна політика, завжди ним бралась до уваги у процесі розбудови тоталітарної держави, керованої такими ж, як і сам, партійними догматиками, здатними заради ідеї принести в жертву мільйони життів. Саме це і сталося на теренах України впродовж 20-х, 30-х і 40-х років.
У деталях розглядаючи національну політику Кремля, яку той почав втілювати на практиці через своїх ставлеників в Україні, автор торкається постаті Миколи Скрипника і вбачає в ньому не лише колаборанта, а й злочинця, на совісті якого загублені долі сотень українських патріотів. Будучи членом Політбюро ЦК КП(б)У, Скрипник відповідав за так звану українізацію в республіці, яка спочатку сприймалась громадськістю позитивно, відкривала після кількох століть національного утиску, як багатьом здавалося, перспективи гармонійного розвитку народу і насамперед у культурно-освітній сфері. На підтвердження цих обнадійливих тенденцій у книзі наводиться цікава статистика, яка наочно демонструє поширення грамотності серед населення в 20-х роках, зростання тиражів і назв україномовних книг, нових видавництв і періодичних друкованих видань. Можливо українізація, названа згодом відродженням, в яке повірив Микола Хвильовий, детально охарактеризований у книзі, як, до речі, і більшість його колег по літературному цеху, дала підстави проголосити в їхньому середовищі курс «Геть від Москви!», тобто у напрямку цивілізованої й освіченої Європи, одразу був помічений у Кремлі. Цю та інші позиції Хвильового Сталін моментально назвав ухилом.
Згортання українізації, згідно з авторською розповіддю, супроводжувалось жорстокими репресіями, спрямованими в першу чергу проти представників інтелігенції як носіїв інтелектуального коду української нації. Йдеться у книзі про трагічні епізоди, пов’язані з розправою на інспірованому більшовиками процесі «СВУ». Судилища над відомими українськими науковцями, письменниками, митцями лише знаменували початок ще більших злочинів, вчинених сталіністами у передвоєнний період.
У книзі показано, до яких диявольських методів нищення національно свідомих громадян вдавалися представники репресивного більшовицького апарату – ВЧК, ОГПУ, НКВД, сформованого з метою придушення будь-якої непокори їхніх ідеологічних супротивників або тих, кого вони йменували контрреволюціонерами, шкідниками, шпигунами. Перед читачем постає цікавий фактаж, пов’язаний із заснуванням токсикологічної лабораторії в СССР, ініціатором створення якої був сам «вождь народів». Отрута, яка в ній вироблялась, застосовувалась для таємної ліквідації опонентів сталінського режиму, а також проти тих, хто перебував в еміграції і не припиняв боротьби з більшовиками. За однією з версій, викладеної автором, тяжко хворого Олександра Шумського – одного з лідерів націонал-комуністичного руху, водночас ідейно далекого, як вважали московські сталіністи, від марксистсько-ленінської ідеології, знищили отрутою, виробленою у токсикологічній лабораторії, завідувачем якої був єврей Григорій Майрановський. Саме така доля спіткала, на думку автора, і Михайла Грушевського – голову Центральної Ради УНР, а на момент смерті – академіка ВУАН, який за загадкових обставин помер від сепсису, що виник у результаті проведеної операції в Кисловодську в листопаді 1934 року.
Після самогубства Миколи Скрипника в липні 1933 року, спричиненого планомірним цькуванням у партійному середовищі за його нібито активність у справі українізації і зрощенні з націоналістами, на перші ролі із згортання національної домінанти в республіці вийшли Павло Постишев і Всеволод Балицький. Найбільш шокуючі злочини проти представників інтелігенції і селянства, вчинені цими та іншими більшовицько-чекістськими верховодами, розглядаються автором у контексті спланованого Кремлем винищення українського народу в небачених масштабах, що за міжнародним правом кваліфікується не інакше як геноцид. У книзі називаються конкретні прізвища катів, причетних до фізичного знищення української еліти, зокрема, Євгена Плужника, Дмитра Фальківського, Григорія Косинки, сім’ї Антіна Крушельницького, Валер’яна Підмогильного, Валер’яна Поліщука, Миколи Зерова та сотень, тисяч інших видатних постатей доби «розстріляного відродження». Автор згадує офіцерів НКВД М.Матвєєва і Г.Алефера, які, виконуючи «важливе завдання» Сталіна, власноруч в карельському урочищі Сандармох щодня розстрілювали від 180 до 265 українських в’язнів Соловецького концтабору. На підтвердження достовірності вчинених злочинів цими нелюдами, у книзі є посилання на антологію «Розстріляне Відродження» Юрія Лавріненка, в післямові до якої Євген Сверстюк так охарактеризував комуніста й екзекутора, капітана НКВД М.Матвєєва: «…він «виконав завдання» до 20-х роковин жовтневої соціалістичної революції. Загалом убивці від НКВД ніколи не сповідалися, за винятком таких випадків, коли самі були поставлені перед судом і давали докази своєї вірної служби. Згаданий капітан прозвітував про свої заслуги. Щемним залишається запитання там у засвітах: «Розкажи, Матвєєв, як ти за один день Божий погасив усі великі зорі на культурному небі України, навіть не помітивши цього?» Щось незбагненно диявольське є у вчинку людини, котра, ставлячи на коліна собі подібних, розстрілювала їх у потилицю сотні на день».
Не менш вражаючим фактом у книзі О.Бондаренка є історія загибелі письменника, перекладача і публіциста Григорія Епіка, який увійшов в українську літературу першої половини ХХ століття повістю «Восени», романами «Без ґрунту», «Перша весна», «Петро Ромен». В цих творах він хоч і позитивно ставився до радянської дійсності, однак потрапив у немилість КП(б)У, з якої був виключений з формулюванням «Протягом довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії». З авторської розповіді читач дізнається, що після арешту в грудні 1934 року нібито за приналежність до контрреволюційної націоналістичної організації, що планувала терористичні акти проти керівників Компартії та уряду, слідство у справі Григорія Епіка провадив чекіст на прізвище М.Хаєт, єврей за національністю, оперативник IV відділу НКВД УССР. Доведено, що саме він проводив також допити Є.Плужника, Г.Косинки, Д.Фальківського, О.Влизька, М.Бойчука, Б.Антоненка-Давидовича, дуже часто супроводжуючи жорстоким побиттям підслідчих. Але найдикіше є те, що М.Хаєт «за заслуги перед радянською владою» був удостоєний поховання на Байковому цвинтарі у Києві, якраз навпроти символічної могили Г.Епіка, життєвий шлях якого обірвався далеко від Батьківщини, теж у згаданому Сандармоху, де його розстріляли в жовтні 1937 року за рішенням трійки НКВД у складі начальника обласного управління цього репресивного більшовицького відомства, секретаря обкому ВКП(б) і прокурора.
Книга «Україна під знаком кремлівського Молоха» зіткана з людських трагедій планетарного масштабу, які за всю попередню історію не переживав український народ. Не обминула ця трагедія й тих, хто опинився на гребені революційної хвилі, в перших рядах будівничих української державності. Постаті Михайла Грушевського автор відвів велику частину розділу, в якому йдеться про червоний терор, спрямований проти наукової, технічної та мистецької еліти України з середини 20-х і до кінця 30-х років. Обраний головою Центральної Ради, а потім головою Української Народної Республіки він, як ніхто інший, чудово розумів, який вантаж відповідальності упав на його плечі в часи соціальних катаклізмів, руйнування старого і народження нового, постання української держави після довгих століть національного поневолення та духовного пригнічення. Михайло Грушевський виявився успішним науковцем в історичній сфері, досягнув вагомих результатів у державотворенні і водночас припустився помилок, як, власне, і його найближчі соратники. Українська революція, зазнавши невдачі, створила тим самим передумови для відновлення колоніального ярма в ще гірших вимірах і катастрофічних наслідках для населення. Розглядаючи внесок Михайла Грушевського в скарбницю української справи, автор, безперечно, має рацію щодо високої оцінки фундаментальної праці видатного українського історика – десятитомної «Історії України-Руси». Саме вона, на думку автора книги, зламала офіційну московську схему східнослов’янської історії: Київська держава – Московська держава – Московське царство – держава Романових. Замість неї науковець запропонував діаметрально протилежний історичний концепт: Україна-Русь зі столицею в Києві – Галицько-Волинська держава – Велике князівство литовське – козацька держава XVII-XVIII ст. Ця міна уповільненої дії, закладена під штучно створений фундамент московитської державності, викликала лють у тих же більшовиків. Вони помстилися навіть після смерті Михайла Грушевського, встановивши йому пам’ятник не обличчям до людей, а затиллям. Хто не посвячений, той могилу першого президента Української незалежної держави одразу не знайде на Байковому кладовищі, бо саме на це розраховували ті, хто вірою і правдою служили Кремлю, прагнучи у будь-який спосіб затерти пам’ять про нього.
Після судилища над вигаданою чекістами Спілкою визволення України сталіністи продовжували репресії проти наукової інтелігенції. Автор розкриває обставини виникнення так званої «Симиренківської справи», за якою у 1933 році жертвами репресивного сталінського апарату стали десятки тисяч науковців, агрономів, ветеринарів, інженерів і звичайних колгоспників. Серед них був і професор Володимир Симиренко – видатний український помолог і селекціонер плодових культур в Україні, один із перших агроекологів та розробників дослідницької методології сучасного садівництва. В книжці називається дата загибелі Володимира Симиренка – у ніч із 17 на 18 вересня його розстріляли в урочищі Солянка під Курськом. Така сама трагічна доля чекала на професора мовознавства Григорія Холодного, історика і авторитетного теоретика літератури Володимира Перетца, математика зі світовим ім’ям, академіка Михайла Кравчука, сходознавця і письменника Агатангела Кримського. Розповідаючи у книжці про кожного з них, Олександр Бондаренко згадує найсуттєвіші факти з біографій визначних науковців, аналізує їхній вагомий внесок у різні наукові галузі. Не обійшов увагою автор й українських мистців, яких так само за надуманими звинуваченнями засудили на тривалі терміни ув’язнення або розстріляли у застінках НКВД. Серед них ‑ Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр, Іван Липківський.
Моторошною і цинічною за своєю суттю стала розправа особливим відділом НКВД УССР над сліпими кобзарями взимку 1934-1935 років після проведення у Харкові в міському оперному театрі з’їзду, спеціально організованого етнографічною комісією Академії наук. Цей злочин, вчинений сталіністами поблизу залізничної станції Козача Лопань, і досі огорнутий таємницею, деталі загибелі близько трьохсот незрячих музикантів разом з їхніми поводирями, переважно дітьми, невідомі до наших днів. Автор не просто констатує злочини тоталітарної системи у Радянському Союзі, правонаступником якого стала Російська Федерація, що веде неоголошену війну проти суверенної України, а й закликає широку громадськість пам’ятати імена тих, хто безневинно загинув у 20-30-ті роки.
Один з розділів книги О.Бондаренка має аж надто довгу назву «Неоголошена війна москалів на знищення української нації ціною репресій, колективізації, терору голодом та славославлення «вождя всіх народів» письменниками: 1929-1949». Аби оглянути у вказаному історичному періоді те, що стосується винищення у небачених масштабах сільського населення, інтелектуальної еліти нації, автор передвоєнний період в Україні поділив на чотири етапи. Перший: масова колективізація українського селянства та ліквідація куркульства як класу (1929-1931); другий: масовий терор голодом (Голодомор) українського селянства (1932-1933): масовий терор шляхом арешту та страти значної кількості творчої, наукової та мистецької української еліти, знищення архітектурно-культурних пам’яток, пограбування музеїв, привласнення москалями культурної спадщини України (1934-1937); масовий Великий червоний терор проти української нації Східної та Західної (Галичини) України (1932-1941).
Однією з причин сталінської вимоги українського зерна у необмеженій кількості, деякі історики схильні вважати те, що за його вивезення в європейські країни і за виручену валюту закуповувалось західне обладнання, без якого неможливо було провести індустріалізацію. Лазар Каганович виявився тим, як наголошує у книзі автор, хто без зволікань після його призначення на посади, спочатку завідувачем сільськогосподарського відділу ЦК ВКП(б), а згодом ще й надзвичайним уповноваженим від партійних і державних органів з питань колективізації і хлібозаготівель, почав втілювати сталінські настанови у найжорстокіший спосіб. Можна посперечатися з О.Бондаренком, який переконаний, що злочинна поведінка і вчинки Кагановича у процесі витискування зерна з українського селянина пояснюється дуже просто, а саме його національною ментальністю, в якій дуже часто присутні безпринципність, немилосердність і цинізм, але те ж саме було характерним для його поплічників – Станіслава Косіора, Павла Постишева, Всеволода Балицького (поляка, росіянина й українця за походженням), котрі, як ті вірні пси, без жодного вагання і внутрішніх моральних гальм, вчиняли насилля проти найсвідоміших і патріотично налаштованих українців, вбачаючи в них, перш за все, ідеологічних ворогів. Українське селянство ці сталінські блюдолизи взагалі зневажали, застосовуючи проти нього масовий терор, репресії, аби за будь-яку ціну виконати партійне завдання.
Тепер всьому світу відомо те, що приховувалося більшовиками на початку 30-х. Повсюдний голод, що виник після брутального вилучення хлібних запасів по всій Україні, спровокував масове вимирання сільського населення, кількість померлих від недоїдання обчислювалася мільйонами. Автор книги в деталях досліджує механізм визиску, який планомірно підтинав хліборобів з діда-прадіда, тим самим знесилюючи тисячолітню націю, бо разом з дорослими вмирали і діти, її майбутнє. Справжнім вироком звучать слова в оцінці цих макабричних подій, що залишили після себе глибокий слід у генетичній пам’яті українців: «Кат Й.Сталін планомірно й послідовно вів до того, щоб примусити українську націю до капітуляції, зробивши з неї покірне знаряддя кремлівських жидівських керманичів. І цим засобом став геноцид українського народу. Світська влада сама визнала ці дії внутрішньою війною словами помічника Й.Сталіна, жида М.Хатаєвича: «Це війна, або вони нас, або ми їх».
Автор вже вкотре у книзі емоційно вказує на національну приналежність наближених партійних функціонерів до вождя. Справді, той же апарат НКВД СССР і його республіканський філіал у Києві тривалий час був укомплектований євреями ще з часів Леніна-Троцького. Однак треба визнати, що дуже скоро Йосип Джугашвілі позбавиться від офіцерів-енкаведистів з іудейським корінням, так само і від вищих партійних сановників, зокрема, Каменєва, Зінов’єва, Рикова, не кажучи про згадуваних Косіора, Постишева, Балицького, Хатаєвича. Всі вони були розстріляні у роки «Великого терору» як небажені свідки організованої і спланованої за безпосередньої участі Сталіна масової фізичної (розстріл) і фізіологічної (штучний голод) розправи над цілими суспільними прошарками.
Час від часу серед істориків поновлюється дискусія стосовно статистики загиблих у 1932-1933 роках. Не обминув її й автор книги, який віддає перевагу дослідженням з цього питання авторитетному історику Володимиру Сергійчуку, який у своїх працях дуже аргументовано доводить, що кількість втрат серед українського селянства під час Голодомору складає понад 7 мільйонів осіб.
Зауважмо, що Олександр Бондаренко цю драму з мільйонними жертвами намагається розглянути під дещо іншим кутом зору. Йому не дає спокою морально-етичний аспект цієї катастрофи, свідками якої в ті роки були представники української творчої еліти, котрі не лише мовчали, а, на жаль, навіть славили убивць рідних по крові людей. На двох десятках сторінок автор з обуренням називає тих, хто писав літературні панегірики «вождю усіх народів», на кшталт:
Піснею про Сталіна У країні Сталіна
Починаймо день! У країні Рад,
Кращих ми не знаємо Ми ростем, зростаємо,
На землі пісень! Як зелений сад!
Цей вірш у середині 30-х написав Максим Рильський, який напевне ж був панічно настраханий і своїм арештом, і тією гігантською людською гекатомбою, вчиненою сталіністами у 1932-1933 роках, політичними репресіями, що викошували людей творчих професій, виселеннями до сибірських країв усіх тих, хто викликав найменшу підозру в нелояльності до радянської влади. В книзі автор переконливо ілюструє творчу мімікрію Павла Тичини, Миколи Бажана, Володимира Сосюри, Миколи Нагнибіди, Любомира Дмитерка, Платона Воронька, Олекси Ющенка, Олександра Підсухи, Натана Рибака, Вадима Собка, Юрія Смолича і деяких інших тогочасних поетів і прозаїків, які в загальному хорі не лише сприяли культу особи Сталіна, а що найгірше – не знаходили у собі мужності сказати правду українському народові про злочини сталінізму, десятиліттями вводили в оману не одне покоління людей, підміняючи жахливу дійсність майстерно сплетеною ілюзорністю. Щоправда дехто з них на схилі літ намагалися покаятись, як, скажімо, Павло Тичина, написавши такі поетичні рядки, цитовані у книзі:
Якщо я десь не оспівав калину, Не можу про калину я співати
Якщо не ввів у вірш весняну цвіть – Коли на світі стільки чорноти,
Мені не ставте, друзі, у провину. коли поетів за чавунні грати
Ви, критики, в докорах не кипіть. безбожно запроторюють кати.
Скоріше за все, Тичина щиро написав цей вірш, намагаючись хоч під кінець життя виправдатися перед широким читацьким загалом за свої незугарні вчинки, пов’язані з відвертим підлабузництвом і запобіганням перед одноосібно правлячою більшовицькою партією, спробувати пояснити, чому він, м’яко кажучи, збився на манівці і змушений був фальшувати у поетичній творчості. У таких випадках доречно нагадати колоритне народне прислів’я: «Є каяття, та нема вороття».
У радянській державі ніхто не був застрахований від розправи каральними органами. Сталін навмисне вибудував систему тотального терору, бо ментально був східним деспотом, а ще добре відчував як потрібно правити в країні, де місцевий, нецивілізований за європейськими мірками, московитський люд завжди був схильний до бунту, відтак потребував найжорстокішого упокорення. Як у часи Івана Грозного з його опричниками, так само енкаведисти у парі із суддями безвідмовно виконували всі постанови і розпорядження ВКП(б), ініційовані політбюро й особисто Сталіним, а ще антигуманні закони, що передбачали швидку розправу над цивільним населенням за будь-яку провину. Стосувалося це і тих працівників репресивних органів, зокрема верхівки НКВД УССР, які, на думку автора, були носіями інформації і у будь-який момент могли скомпрометувати або викрити у майбутньому вище партійне керівництво, що засідало у Кремлі. Такі підлягали фізичній ліквідації. Оскільки всі вони були без винятку членами партії, то розправу над ними називали «партійною чисткою».
З розповіді О.Бондаренка читач дізнається про те, як так зване сталінське правосуддя за досить короткий час змінило етнічний склад українського НКВД, де переважали чекісти з єврейською національністю, дуже часто навмисне прихованою або російським, або українським прізвищем. В книзі фігурують імена народного комісара внутрішніх справ УССР Ізраїля Лєплєвського, начальник 4-го відділу УГБ НКВД УССР Матвія Герзона, начальника УНКВД Чернігівскої області Марка Капелюса (він же Корнєв) та інших. На їхній совісті сотні, тисячі загублених життів звичайних громадян, які у переважній більшості не мали стосунку до жодних так званих контрреволюційних організацій, ніколи не були агентами іноземних розвідок, а тим більше не планували вбивств вищих партійних керівників.
Автор, користуючись об’ємною джерельною базою, відбирає у ній документально підтверджені факти злочинів офіцерів-енкаведистів, які стали відомими після їхньої страти за сфальсифікованими обвинуваченнями в 1937 році. У книзі підводиться до думки читач: як би партійна верхівка більшовицької партії на чолі з Йосипом Сталіним не приховувала масове знищення цивільного населення у найстрашніші 30-ті роки, всеодно правда про ті апокаліптичні часи, рано чи пізно, ставала надбанням громадськості. Згадується, зокрема, книга А.Трембовецького «Злочин у Вінниці», написана після війни в еміграції під враженням побаченого на окупованій німцями Вінниччині у 1943 році. Тоді окупаційною адміністрацією було виявлено місця масового поховання людей на території обласного центру. Після створення міжнародної комісії, куди увійшло одинадцять представників європейських країн і проведення ексгумація трупів, експертиза речей, стало зрозуміло, що вбивство людей вчинило Вінницьке НКВД напередодні війни.
З історії радянського періоду відомо, що на початках жовтневого перевороту й захоплення влади в Російській імперії в більшовицькому середовищі серйозно виношувалася ідея експорту революції до сусідніх країн. Згадаймо революцію у Німеччині, організовану за підтримки Москви, на чолі якої стояли Карл Лібкнехт і Роза Люксембург. В книжці подається цікава статистика прихованих і відвертих вторгнень, захоплень, здійснюваних Кремлем за перших двадцять років більшовицького правління: 10 воєн ‑ Фінляндія (1918), Латвія (1918-1919), Естонія (1918-1919), Литва (1918), Польща (1920), Україна (1917-1921), Грузія (1921), Китай (1925-1931), Іспанія (1936-1939), Фінляндія (1939-1940); 10 революцій – Фінляндія (1918), Німеччина (1918-1919), Баварія (1919), Мадярщина (1919), Грузія (1921), Мексика (1929), Китай і Туркестан (1921-1925), Монголія (1934), Іспанія (1932 і 1936). Загалом же, як стверджує автор, посилаючись на журнал «Л.Еспуар франс», за цей час більшовики безпосередньо були причетні до революційних заворушень в 19 країнах Європи, в 10 країнах Азії, в 10 країнах Америки і в 2 країнах Африки. З наведених даних можна зробити один безпомилковий висновок: Москва завжди прагнула у будь-який спосіб, якщо не загарбати, то контролювати території інших країн через маріонеткові уряди, чекаючи на слушний момент ще далі розширити свій вплив.
У книзі наводиться чимало фактів співробітництва представників творчої інтелігенції з НКВД УССР, завербованих в 20-30-х роках для ведення оперативної роботи. Зібрана інформація секретними співробітниками (у народі їх називали презирливо – «сексоти») цього слідчо-розшукового і водночас репресивного державного органу, потрапляла до особистої справи підозрюваних у нелояльності до радянської влади, а після їхнього арешту, тортур під час слідства з метою отримання додаткових свідчень, виносився вирок – або тривалий термін ув’язнення, або вища міра покарання – розстріл. На основі розсекречених архівів НКВД УССР автор розкриває ганебну практику доносів таємних інформаторів, зокрема письменника Юрія Смолича на його колегу Олександра Довженка, директора видавництва «Рух» і голови правління Української Радянської Енциклопедії А.Білецького-Березинського та ученого-філософа В.Юринця, причетних до арешту і загибелі М.Куліша, Г.Епіка, Ю.Бачинського, О.Слісаренка. Метода вербування і система письмових звітів сексотами, відлагоджена у найстрашніші роки сталінських репресій, функціонувала впродовж усього періоду існування СРСР. З падінням Радянського Союзу в 1991 році найцінніша картотека НКВД-МГБ-КГБ УССР – мережа таємних агентів спецслужби була вивезена до Москви її колишніми керівниками з єдиною метою – використати у майбутньому для повалення української державності.
Як тільки Україна в черговий раз опинилась під п’ятою Москви в 20-х роках минулого століття, крім людського геноциду, про який вже йшлося, тут творився і культурний геноцид, що підточував духовні основи української нації впродовж семи десятиліть. В книзі О.Бондаренка зібрано кричущі факти щодо незаконного вилучення з українських музейних установ різноманітних культурних цінностей, свідоме руйнування давніх архітектурних споруд, нищення унікальних бібліотечних фондів. Викрадені музейні експонати, які фактично були національним надбанням не одного покоління українців, згодом опинялись у Третьяковській галереї, або за розпорядженням центральної влади за безцінь передавались іноземним колекціонерам. В огидних традиціях володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, котрий ще в 1155 році викрав ікону Вишгородської Божої Матері зі спаленого ним Києва, так само його нащадки – московити-сталіністи нахабним чином обкрадали українські музеї за всі часи більшовицького свавілля, а хто їм заважав – тих фізично знищували. Як, скажімо, колекціонера-букініста Павла Потоцького (знайдений закатованим біля брами Лук’янівської тюрми влітку 1938 року), трагічна історія якого описана автором в одному з розділів книги.
Характерною рисою авторської розповіді є те, що Олександр Бондаренко намагається ґрунтовно аналізувати конкретні історичні події, які призвели до глобальних зрушень не лише на європейському континенті, а й в усьому світі наприкінці 30-х ‑ на початку 40-х років, ті фатальні рішення керівників окремих держав з тоталітарною формою правління, що вилилися у загарбування чужих територій і початку Другої світової війни. Детально досліджується співпраця, здавалося б, двох антагоністичних режимів – сталінського Радянського Союзу і гітлерівської Німеччини, ‑ які, за висновком автора, свідомо уникали існуючих ідеологічних розбіжностей заради поширення свого впливу на сусідні країни з подальшою їхньою окупацією. Так, зокрема, сталося з Польщею й іншими європейськими державами після підписання сумнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа в серпні 1939 року з відповідними для них наслідками, що виявилися жахливими, особливо для євреїв, які хоч і контролювали на той час світову фінансову систему, однак так і не змогли завадити катастрофі, яка насувалась. Вибудовуючи історичну хронологію, Олександр Бондаренко намагається не обминути у розповіді найсуттєвіші факти, які викривають злочинну суть як сталіністів, так і нацистів, винних у загибелі мільйонів людей, незалежно від їхнього громадянства та етнічності. Два промовистих і до того ж маловідомих факти ‑ це таємна угода між НКВД і гестапо, підписані їхніми керівниками ‑ Берією і Мюллером, а також секретна зустріч Сталіна і Гітлера у Львові в жовтні 1939 року. І в першому, і в другому випадку автор публікує у книзі достовірні документи, які засвідчують спільність інтересів Кремля і Третього рейху у поділі світу, сприянні одне одному у фізичному винищенні як ідеологічних супротивників, так і громадян іншої національності, встановленні диктаторських форм правління на захоплених територіях, обміні стратегічно важливою інформацією, постачанні сировини й військових технологій… Автор схильний вважати, що попри цю зовні показну ідилію у міждержавних стосунках СРСР і Німеччиною на межі 30-40-х років, між Сталіним і Гітлером не існувало довіри, а тому один дав наказ таємно складувати на західних кордонах різноманітне військове озброєння для наступальних дій, а інший доручив генералітету розробляти план Барбаросса. На жаль, Україна, як і в минулі віки, знову опинилась між молотом і ковадлом, наївно сподіваючись, що сильні світу цього залишать їй місце під сонцем. Можливо тому тут цитується один з виступів фюрера перед нацистським партактивом: «Німеччині пощастило, що я прийшов до влади у 33-му, що я не відступив ні на крок в озброєнні, що я наважився на удар проти Росії. якби цього не сталося, всі європейські країни були б зметені з обличчя землі». Звучить як виправдання за вчинені злочини проти людства, яке сплатило велику ціну у розв’язаній бійні двома ідеологічними маніяками.
Автор дуже аргументовано, використовуючи документально підтверджені факти, розповідає про терор Московії проти українського народу в умовах Другої світової війни та голодомору, що виник в Україні по її закінченні. До незліченної кількості злочинів Сталіна, безпосередньо вчинених ним за час перебування на вершинах влади у комуністичній державі Олександр Бондаренко зараховує і не підписання Радянським Союзом Женевської конвенції, ухваленої в липні 1929 році більшістю європейських країн, тим самим прирікши радянських військовополонених на нелюдське поводження з ними німецьких нацистів, а відтак – до їхньої масової загибелі у неволі. Це був лише початок штучно створеного апокаліпсису ленінсько-сталінською системою, що передбачала антигуманне ставлення до людей. Адже сталіністи – прямі нащадки московитів, ментальність яких зароджувалась у темні часи московського деспотичного царства, не змінювалась упродовж віків, а, навпаки, набувала все більш огидних виявів у часи великих потрясінь.
Саме війна, наче лакмусовий папір, виявила ще більшу звірячу сутність сталінізму, неспроможного в екстремальних обставинах приймати адекватні рішення. Йдеться про перші місяці німецько-радянської війни, що супроводжувались величезними людськими втратами на фронті, коли через некомпетентне керування вищим військовим командуванням Червоної Армії і помилкові рішення Сталіна як головнокомандувача цілої армії потрапляли в оточення і в ньому гинули десятки тисяч бійців лише тому, що не надходив наказ про відступ. У книзі згадується трагічна доля командувача Південно-Західного фронту, генерал-полковника Михайла Кирпоноса, який фактично став жертвою свавільного бажання Сталіна ціною колосальних людських втрат, зупинити наступ супротивника. Смерть Кирпоноса й інших армійських командирів у перші місяці війни повністю лежить на совісті того, хто у радянській державі одноосібно приймав рішення.
Вироблений за десятиліття встановленої радянської влади антилюдський метод державного керівництва, що супроводжувався розправами швидко поширився і в умовах війни. Носієм такої владної методи Жуков, про якого автор зумів віднайти в архівах надзвичайно важливі спогади сучасників орденоносного маршала. Цей бузувір відзначався винятковим українофобством, яке зовсім не приховував. Його товариш по службі генерал Єременко, на якого посилається автор книги, у своїх мемуарах зневажливо відгукувався про Жукова, якого за очі в армії презирливо називали «м’ясником». Адже це йому належала ідея так званих «м’ясних штурмів», широко застосованих у роки Другої світової війни, коли людською масою просто завалювали ворожі вогневі позиції, не рахуючись з кількістю загиблих. Подібне сьогодні відбувається в наші дні на сході, зокрема, на Донбасі, бо спадкоємці Жукова ‑ рашисти, так само як і він, і досі не рахуються з людським життям, масово встеляючи трупами українську землю.
Нечувані звірства чинили солдати Червоної Армії стосовно жінок на території гітлерівської Німеччини, виявляючи при цьому непогамовну лють. Свідками цих злочинів були Олександр Солженіцин і його колега по літературному цеху, письменник і художник Леонід Рабичев, документальні спомини яких опубліковано в книзі. Аби дотриматися певної об’єктивності у висвітленні обвинувачувального фактажу, автор звертається до іноземних джерел, зокрема до праць американського історика Уільяма Лютера Пірса. Проведені ним розслідування, пов’язані зі злочинами радянських військовослужбовців, вчиненими серед німецького цивільного населення у роки війни, український читацький загал довідався з публікації «Москалі – садисти» в газеті «Україна молода» в квітні 2017 року. «Коли військові частини Радянської Росії займали населені пункти Східної Прусії, то вони починали таку звірячу оргію тортур, зґвалтувань і убивств, що неможливо все описати в повному обсязі, ‑ розповідає Пірс. – Інколи російські військові кастрували чоловіків і хлопчиків, перед тим як вбити їх. Іноді вони видавлювали їм очі або спалювали їх живими. Деяких жінок, після групового зґвалтування, розпинали, прибивши їх ще живими до дверей комор, а потім використовували їх як мішень для стрільби». Знайомлячись із цими розслідуваннями, приходиш до висновку: радянських солдатів, винних в убивствах і тортурах німецького населення у 1945 році, без жодних сумнівів і вагань, можна прирівняти до німецьких нацистів, які так само по звірячому вбивали людей і палили цілі села під час окупації України. Між ними, як доводить історія, можна сміливо ставити знак рівності.
Олександр Бондаренко у своїй книзі неодноразово доводить, що Москва як центр радянської імперії за всі десятиліття свого існування постійно приймала рішення, які йшли врозріз з інтересами автохтонного населення національних республік, не запобігала, а, навпаки, сприяла суттєвому погіршенню життєвого рівня, зокрема, українців, фактично поступового їхнього вимирання, що катастрофічним чином позначалось на демографічній ситуації в УРСР. Це переконливо доводять драматичні події, що розгорнулись в Україні у повоєнні роки, коли в 1946-1947 роках виник голод у республіці. Неспростовними фактами автор підтверджує, що Кремль, де ще господарював Сталін, міг запобігти масовому голоду в зруйнованих війною українських містах і селах. Міг, але не схотів. Адже як пояснити те, що за розпорядженням із Москви з незрозумілих причин були суттєво збільшені норми хлібопоставок, село обклали непомірними податками, а примусово запроваджені облігації державної позики забирали останні гроші у населення, прирікаючи сім’ї на безхліб’я. Наводиться вражаюча статистика смертності серед дітей в 1947 році, коли у містах померло 57601 дитина, в селах – 81515. Не зважаючи на катастрофічну ситуацію із харчовим забезпеченням населення, за розпорядженням вищого партійного керівництва з Москви через порти південного регіону Миколаїв, Одесу, Херсон, Очаків транспортувалось зерно за кордон, зокрема, до Болгарії (отримала 30 тисяч тонн кукурудзи, 20 тисячн тонн пшениці, додатково ще 40 тисяч тонн зерна), Польща (900 тисяч тонн зерна), Чехословаччина (600 тисяч тонн), Франція (500 тисяч тонн зерна). Як підсумовує автор, загалом експорт зерна в СССР у голодні роки у 1946 становив – 1 мільйон 646 тисяч тонн, в 1947 – 1 мільйон 800 тисяч тонн.
З наведеної статистики можна зробити лише один безпомилковий висновок – Росія, як колонізатор України впродовж попередніх століть, жодним чином не рахувалася з інтересами народу, який споконвічно проживав на цій території. Свідомо влаштовуючи різноманітні геноциди на українських теренах, Москва завжди була зацікавлена у зменшенні населення, що переважно складалося з автохтонних українців, планомірно заміщувала його переселенцями-росіянами, добиваючись тим самим зміни етнічного складу України. Автор своєю історико-публіцистичною розвідкою дуже переконливо й аргументовано виявив злочинну суть сталінського режиму, винного у масовому винищенні українців упродовж 20-, 30-х і 40-х років минулого століття. По суті, це суцільна книга-обвинувачення політики Кремля, яка у майбутньому може бути використана як цінний документ міжнародним трибуналом, який, рано чи пізно, відбудеться, бо пам’ять про мільйони загиблих постійно стукає у серця живих, вимагає справедливої кари спадкоємцям сталіністів – нинішнім рашистам.
