Продовжуємо публікувати твори переможців літературного конкурсу імені Олени Теліги та Олега Ольжича «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятися зміг» (2023).
Сьогодні твір “Примари півдня”, автор – Леонід Данільчик, підприємець зі Львова.
ПРИМАРИ ПІВДНЯ
АХТЕМ
Вітер посунув червоний картонний ящик по асфальту. Замислився і зробив наступний хід білим. Я стояв в тіні закинутого кіоску та спостерігав за незрозумілою мені грою. Невидима сила переставляла імпровізовані шашки по сірому шершавому полю без розмітки. Я чекав коли одночасно зрушаться хоча би дві картонки. Але правила партії не порушувались і ходи акуратно дотримувались почерговості.
– Ей, чурка!
Запакований в бронік і каску орк тарабанив пальцями по АК. Я зирнув на результат схрещення боровика і консерви.
– Шо ти хочеш?
Пальці припинили свій танок. Окупант, ще не вигадав, чого саме він хоче. В тупій паузі прошарудів ящик, провадячи черговий хід. Не варто лізти на конфлікт, але мої червоні адідаси з лампасами, вимагали витримувати статус кво.
Ситуацію розрядив гучний регіт з БМП. Військовий ображено покосився на поплічників. Я цвиркнув слиною крізь зуби і подався геть. Результат партії картонок на асфальті не вартий таких ризиків.
Мене достатньо покатуляли при евакуації з Маріуполя. Метр вісімдесят сім і сто кілограм щільно намотаного на крупну кістку м’яса не викликають млосного захоплення у окупантів.
Не знайшли татух і вчепились до шрамів. Вирятувало моє тверде «ґ» і оповіді п’яних дебошів, що спричинили численні маркувань на шкірі. Остаточно від націоналізму очистила брехня про чувашське походження моїх розкосих кримських очей.
Херсон зустрів мене понуро. Ординці ввижались ввічливими до блювоти після озвірілих псів Донеччини. Поведінка незацькованих місцевих вражала легковажністю та відсутністю страху перед окупаційними військами. Звичайно, я розумів, що це лише суб’єктивне враження викликане контрастом порівняння.
Я тицьнув пальцем в скулену бабку та мовчки відібрав у неї «кравчучку». Посунув до фур із чеченською гуманітаркою.
«Борошно. Ґатунок перший. Виготовлено на замовлення Фоззі груп». Підходить. Напаковую скільки влізе.
Закріпачений мною маргінал Ваня зло бризкав слиною і тарахкотів кривими колесами самопального візка. На місці дислокації – в метушні стихійного ринку, я лупнув підневільного по загривку і означив таким чином його торгове місце. З мелодійним нашіптуванням брутальної лайки Ваня швидко облаштувався.
Я взяв дистриб’ютора лівицею за комір та профілактично гупнув під дих. Ваня покірно осів на поребрик. Порепані пальці стерли зі щік сльози несправедливої образи.
В якості заохочення я кинув маргиналу «чекуш» етилової борматухи. В очах Вані зійшло південне сонце України.
Обкрадена мною стара тихо плакала поруч проспекту. Я недбало повернув візок – символ гідного старечого життя. Бабуся не відреагувала. Здригалась у сухому плачі. Я цвиркнув слиною, кинув їй на коліна скрученою подачку з кількох крупних купюр і пішов помочитись за найближче дерево.
Золоті бризки весело розлітались від кострубатої кори клену, а стара сліпо вдивлялась в портрет Григорія Сковороди. Притуляла банкноти до кінчика носа.
Перехрестила уявного мене перед собою і виколупавши засалену хусточку долучила надбання до свого скарбу.
Я всівся на лавку поодаль. Промені вечірнього сонця прилипали до екрану дешевого мобільника і доводилось прикривати його долонею аби відшукати потрібні цифри. Застогнали гудки. Клацнуло.
– Ас-СалямуАлейкум.
– …
– ВаАлейкумАссалам, – підказав я.
– А?
– Слава Ісу!
В динаміку розгублено зацмокали невидимі губи. Я мовчав. Врешті почулось:
– Е… е-в. Руслан?
– Хуан! – я сплюнув, вимовив гасло і повісив слухавку.
Всунув в рот жуйку, поставив лікті на коліна та вклав обличчя в долоні. Телефон м’явкнув, псикнув і зістрибнув з лавки. Я підняв. Повідомлення на тріснутому екрані містило геолокацію. Рядок літер знизу удокладнював час та точну адресу. Тепер я знав де мене чекають подарунки.
Перемістивши інформацію поглибше у пам’ять, я скинув налаштування телефону до заводських. Не вимикаючи виколупав з нього сім-карту і вклавши її в герметичний футлярчик, втиснув між дошок лавки. Заліпив схованку жуйкою із втраченим смаком полуниці.
Супротив Вані, діям активістів, виявився для мене неочікувано лютим. Чвертка сурогату містила в собі не лише етиловий спирт. Токсичні елементи перли з маргінала хоробрим недоумством, незважаючи на копняки та ляпаси від опонентів.
Як я і сподівався на мого реалізатора напали противники мародерства. Їхньою метою було викликати народний гнів та принизити негідного cпекулянта. Одна з пачок борошна лопнула на маківці Вані і розгнівані комочки тіста скрутились на повіках та в кутках потрісканих губ.
Я підійшов до них зі спини.
– Шо за расклади?
Два юні, проте нарвані борці з справедливість рвучко озирнулись. Глянц моєї лисини на мить їх осліпив. Користаючись моментом, я накинув капюшон, кивнув у напрямку закутку. Рушив туди, не чекаючи відповіді.
Оговтавшись від того, що я не орк з АК наперевіс, а лише мудак в адідасах, активісти піддались собачому рефлексу і поперли за мною. Як би не ступор першої секунди, вони б на місці зняли тік-ток ролик із привселюдного приниження бариги. Але можливість була втрачена.
Я свідомо зайшов у глухий кут і дав їм зайняти домінуючу позицію. Цвиркнув крізь зуби слиною та витяг пошарпаний китайський смартфон неозначеного виробництва. Поклав на виступ у стіні. Вимовив:
– Добрий вечір. Ми з України.
Активісти перезирнулись та привітались:
– Іди на хєр, орк.
Але свої телефони поховали. Можливо мої габарити викликали в них сумнів щодо можливості одночасово проводити та фільмувати каральну акцію. Я уважно вглядівся в обличчя – один точно підходив по опису. Значить вони.
– Тут, – я плюнув у напрямку свого«elephone», – записаний лише один номер. Скинеш графіки нічних патрулів.
Зробив паузу, щоб мої слова пройшли конвертацію і отримали розуміння. Підступив з хижо висунутою нижньою щелепою:
– Тільки, без фантазій та припущень.
Схопив одного за грудки і прошипів у обличчя:
– Після повідомлення телефон в утиль, – і вже з піною на губах викрикнув: – ясна?
Сцена мала створити ілюзію розборки. Проте сподіваюсь, що активісти вловили мій істинний меседж.
Першому я вгатив в сонячне сплетіння, схопив руками за голову і легко, але демонстративно тукнув чолом у перенісся. Бризнула кров. Я рвонув з місця. Дозволив для показухи другому пошарпати мене за куртку і вліпив йому болючий лоу-кік в литку.
На цьому мій перший контакт з потенційними агентами закінчився. Я помчав у напрямку парку і не без задоволення помітив, як паралельно несеться припудрений Ваня в обнімку за кількома пакетами борошна. Відданий пес!
Я пхнув маргинала і він, заточившись об тротуар влетів у скверик. Розігнав зграю голубів та, падаючи, виклав пачки з мукою на коліна наляканим пенсіонерам. Можливо від хвилювання, а скоріш від сильного удару скронею об лавку, Ваня по котячому скрутився в ногах обдарованих бабусь.
Сутінки з’їли теплий день, а сміттєвий контейнер – мій пацанячий червоний адідас з лампасами. Скромний, сильно пошарпаний костюм ділового пролетарія робили мій сутулий образ меж помітним. Наскільки це можливо при таких показниках зросту. Старперська кепка ховала лису галявинку, оточену з трьох сторін ліском свіженької щетини. Над чолом пробивався корчик чуба.
Портфель запілікав тупою поліфонією. Я незграбно, одночасно двома руками притиснув його до живота і почав порпатись в пошуках телефону.
Нарешті… Нарешті активісти наважились. Змагарі за справедливість та відновлення територіальної цілісності Батьківщини прислали повідомлення.
Літери та цифри складались у графік нічних патрулювань окупантів. Припущення були таки присутні, але виділені лапками, щоб не ввести в оману. Присівши на перила, я поетапно всмоктував кодовану в символах кирилиці інформацію та трансформував її у просторову картинку.
По уявній мапі Херсону побігли різнокольорові смужки, набрякаючи округлими маячками з часовими відмітками поруч різноманітних орієнтирів. Поступово нижня тім’яна частина мого мозку пропиталась чіткою схемою маршрутів.
Повідомлення підкорилось вимозі кнопки «delete» і зникло. Телефон ковзнув із долоні та пірнув між сталевих прутків каналізаційної решітки.
За кілька хвилин до початку комендантської години я промайнув у під’їзд де містилась квартира з подарунками.
Двері помешкання безшумно прочинились і я потрапив в уже геть темне приміщення. Тім’я послало попередження в кору головного мозку. Я присів під вікном.
Згідно графіка, по синій смузі моєї уявної карти рухався патруль і досягав цього кварталу за кілька хвилин.
Розріджене повітря рознесло неголосну, густо пересипану лайкою, розмову. Потужній промінь ліхтаря увірвався у незашторене вікно. Промацав стіни. Вихопив темряви ламповий телевізор «Рекорд».
Світло вистрибнуло та прорвалось у наступне вікно. Шугають мешканців мерзотники. Зацьковують населення.
Шум балаканини затих, супроводжений глухими кроками. Я підібрався до «Рекорду» і акуратно шарпнув задню кришку. Піддалась без вагань. Надійна схованка. Зважаючи на те, що викрадалось все в притул до унітазів, ламповий раритет не ніс в собі потрібного звабного функціоналу.
Невимовним сумом на мене глянуло кілька пар великих жалісних очей. М’які іграшки недолуго стирчали натикані довкола кінескопу. Ні плат, ні ламп, лише кострубато вигнуті пухнасті тіла головних героїв дитячої розважальної індустрії.
Я схопив за тулуб прототип невідомої мені істоти – під м’яким м’ясом холлофайберу означився стальний хребет пістолетного ствола. Мов різдвяний персонаж реклами Кока-Кола я упакував мішок, тобто рюкзак, подарунками. Залишилось об’єднатись із Снігуронькою і запрягти оленів.
Протяжний томливий стогін обірвав дзвінкий дівочий сміх. Шум боротьби… знову п’яний регіт, що розплавився у задоволене мечання. Патрульні перезирнулись. Десь там за кілька десятків метрів хтось вдало розважався.
Почувся новий обурений та нерозбірливий лемент. Ойкання, ахкання та інший голос. Дівочий, сміливий наполегливий. І далі хмільний сміх, стогони, зойкання. Хтось забавлявся не з однією пасією. Хтось бавив кількох одразу.
Не зговорюючись трійка патрульних звернула з маршруту та рушила на звабні звуки нічних сирен. На темній лавці, укритій густою зеленню, переливались тіні. Двоє патрульних причаїлись, а командир покрався далі.
Застиг і поволі повернув ошелешене від задоволення обличчя. Хтивими зірочками світились поросячі оченятка.
– Ето двє тьоли. Ліжутся. Сука-а! А?
Підняв відкриту долоню догори, наказуючи почекати, а сам посунув далі з наміром застати хмільних коханок зненацька. За його спиною, двічі гучно пшикнуло, наче хтось поспіль роздушив пусті пластмасові банки від шампуню.
Старший різко озирнувся і закляк.
Під моїми ногами лежали трупи його поплічників. Я підняв, прикрашений глушником, пістолет… але вистрелити не встиг.
Роздратований вираз орка змінила круглоока маска здивування і за мить увігнана у потилицю куля зірвала йому обличчя. Він повалився. Позаду стояла Сара.
Не скручуючи гарячий глушник, я кинув пістолет у наплічник і занадився звільняти від амуніції трупи патрульних. Сара залишила Сніжану поратись із командиром та шмигнула мені на допомогу.
Я підвівся. Ніч загусла тишею. Відчув на собі погляд чорних та липких, мов смола, очей Сари. Своє ім’я вона вимовляла шепеляво – змішуючи звук «с» і «ш». Особливість юдейського мовного апарату. Отримувалось м’яко та ніжно.
Поманила Сніжану, кивнула мені і ми рушили за кураторкою у новий відомий лише їй схрон.
Крізь крону підморгувало полудневе сонце. Я мружився йому у відповідь та совгався на лавці. Активісти впевненим, ціленаправленим кроком проскакали повз. Десь метрів за десять мій розкосий погляд достатньо роз’їв їм пам’ять і вони сповільнились.
Мов акули нарізали кілька кругів довкола мене, поступово звужуючи радіус. Врешті набавившись у шпигунів, сіли на лавку навпроти. Залипли в розгляданні відео на смартфоні.
Я повільно, пафосно видобув пачку сигарет. Витрухнув з неї чорну громіздку запальничку та цигарку. Припалив. Акуратно вклав назад маленький чорний кнопковий телефон та поклав пачку поруч стегна на лавку. Мрійливо поозирався і захоплений ходою пари пружних сідничок, затиснутих у вузькі шортики, підвівся та послідував за ними.
Зла доля загнала гострий камінець у мою сандалю. Я сперся об стовп аби витрухнути цю недоречність і втратив з огляду об’єкт переслідування. Активісти та пачка сигарет зникли. Відновивши прямоходіння я пошукав липкий, темний погляд і рушив у вказаному ним керунку.
Мій мопед по великому радіусу обігнав місцевого рибалку. Запечений південним сонцем дядько незграбно крутив педальки старого іржавого велосипеда «Україна». Антикварні бамбукові вудочки весело пострибували по керму, ховаючи свої початки десь під пахвою засаленої куртки селянина.
Блок пост попереду складався із будки-ракушки, викраденої на базарі та купи нагромаджених шин. П’ятеро. Відмітив я, відчуваючи як щільніше притиснулись до моєї спини груди Сніжани.
З протилежного боку зупинили гужовий транспорт. Дід зліз з возу та поплескуючи коня по крупу налякано кліпав на вояку. Порепана рука м’яла бороду. Голова постійно озиралась на збентежену, замотану у заношене шмаття онуку.
Старий ніяк не міг усвідомити прагнень окупанта та все тупцював на місці. В момент коли нас зупинили до діда долучився ще один орк та наказав дівчині злізти з возу. З тіні будки до нас ліниво посунуло два військових. Доки вони плелись, позаду проскрипів незмазаний ланцюг «України».
Циган дугою обігнув мопед, підкотився до останнього вільного вояки і зупинився, завалившись на одну ногу. Пострибав на ній, остаточно тамуючи рух. Вудочки вивалились з під куртки. Смуглявий вилаявся на, недоступному розумінню, переплетінні слів. Нагнувся за вудкою, але дістав з кишені газовий балончик та вивільнив струмінь пекучого газу в обличчя окупанту.
В зону мого периферійного зору увірвались чорні смуги. Я відчув, як важкі лікті Сніжани лягли на мої плечі. Крику, понівеченого перцевим газом, орка я не чув. Мене оглушили два одночасних постріли. В повній тиші я спостеріг, як обидва наших перевіряльника позбулись по одному оку і життю.
Стволи пістолетів скерувались у напрямку возу, забираючи за собою мій погляд. Дід ніжно опускав на землю ще живого окупанта, насадженого на довгий мисливський ніж. Поруч присівши на почіпки, Сара дбайливо витирала вістря свого леза об рукав уже мертвого бійця.
Сніжана злізла з мопеду, я піднявся і зазирнув за нагромадження шин. Впершись колінами в лопатки орку, циган натужно затягував жилку довкола його шиї. Баста.
Зашуміла рація. Дід зняв приймач з трупа, вислухав і акуратно доклав про «благоприятную обстановку». Я глянув на годинник. Отже залишалось тринадцять-чотирнадцять хвилин. Все чітко збігалось згідно поданої активістами інформації.
Розгорнувши сіно на возі, видобули два гранатомети. Натомість наскладали покійників і транспортні засоби. Поки циган і я змінювали оперення, вже перевтілений в окупаційний камуфляж дід повів підводу в лісок. З протилежного боку дороги в ярку зникли феї диверсії, навантажені тубусами гранатометів.
Криваві калюжі вимішали з брудом та прикрили сіном. На повороті дороги, в початку узлісся з’явилось перше авто кортежу. Циган зирнув на діда, на мене. Затягнули маски на перенісся під очі, ховаючи нижню частину обличчя. Я зітхнув. Все в руках Аллаха!
ПРИМАРИ ПІВДНЯ
ГОЖО
Лезо горизонту відсікало степ від небесного безмежжя. Пастельно-жовті трави блаженно коливались під глибокою блакиттю. Мружачись, Сніжана відзначила, що в мерехтливому тілі сонця окреслюється багряний тризубець.
Заскавуліли гальма і довга, завантажена цибулею, фура скотилась на пародію паркінгу перед придорожнім кафе. Зашарпаний, брудний брезент закрив огляд панорами і Сніжана повернула свою увагу до кавалерів за столиком.
Полковник зняв долоню з апетитної ляшки Сари і широким жестом означив своє невдоволення зміною декорацій. Майор п’яно кивнув та пошукав поглядом по пустій кав’ярні капітана. Той, подолавши залу, змагався з клямкою туалетних дверей.
Мовний апарат майора не заводився. Не допомагало, навіть, напружене стискання брів на переніссі. Офіцер розпачливо затрусив головою та підняв на тремтячих домкратах рук свою тушу на непевні ноги. Столик жалібно застогнав, але витримав.
У два елегантних па, майор заносом промайнув повз вхідні двері та опинився обпертим на барну стійку. Одразу забув про свою місію – прогнати фуру. Провів млосним поглядом дефіле Сніжани і поманив її до себе. Звабна мавка проігнорувала заклик – пройшла до виходу. Сперлась на одвірок, демонструючи зі спини свій стрункий стан і запалила тонку цигарку.
Пухкі пальці офіцера окупаційних військ заворушились, плямкаючи свинячим жиром перед обличчям здоровенного бармена. Ахтем розпізнав цей невербальний знак, як клацання і розкосі кримські очі розплющив широкий усміх. На стійці миттю закрутився келишок, чий танок вгамувала темно-коричнева рідина недоречно названа коньяком.
Майор залпом влупив стопку і ахнув, широко розкривши рот. Туди одразу акуратно помістилось дуло обріза Ахтема. Татарин надалі широко ввічливо посміхався. Парадокс між доброзичливим образом та агресивними діями бармена заклинили нейронний рух в мозку майора. Він покосився на столик у пошуку розуміння та підтримки. Чи хоча би роз’яснень.
Проте захоплений чарами Сари полковник… вперто чавив чолом херсонську помідорку об стільницю. Холодний подих пістолетного дула неприємно освіжав його потилицю.
З-поміж феєрично розфарбованих нігтів Сніжани випав недопалок і усміхнулось сонячним зайчиком лезо ножа. Вона зняла розшиті народними орнаментами, декоративні мішечки зі стіни. Один жбурнула на столик, інший настромила майору на голову і попрямувала до туалету.
Косий стовп світла ніжно пробудив капітана з дрімотного забуття у розмиту реальність. Осяяна промінням фігура викликала у ньому еротичну емоційність та дух самця. Він посовгався на унітазі, вмостився зручніше. Поплескав свої оголені ляшки, запрошуючи звабну примару присісти.
Сніжана нагнулась, провела кінчиками нігтів – злегка дряпаючи кавалера – від пупка до низу. Охопила двома пальцями піцюрку. Мильні зіниці капітана закотились під надбровні дуги. Піцюрка плюхнулась на холодне вістря і обурено набрякла під натиском великого пальця Сніжани.
Різка зміна перспектив, щодо долі органу репродукції, викликала у капітана емоційний дисонанс. Він схлипнув і затрусився в стриманому риданні. Сніжані довелось якийсь час позволікати. Попестити по материнські скроні і навіть допомогти піднятись перед тріумфальним виходом на авансцену.
…
Гуртовий, заміський ринок дрімав у полудневій спеці. Сильний порив вітру сколихнув фуру. Брезентова завіса затріпотіла та спробувала вирватись із мотузок. Невдало. Один відкритий борт надалі залишав сцену цибулькового театру доступною для огляду.
Липкий від спеки орк приклеївся до вантажівки. Втер потоки поту з чола – маківка плавилась під розпеченою подобою нічного горщика. Оглянув нагромадження цибулі в сітках. Не виявив ознак життя та поліз зазирати у кабіну. Пусто.
Повернувся до інспекції причепу. Лушпиння байдуже шаруділо. Солдат роздратовано відмахнувся на нетерплячий лемент поплічників з БТР.
Один з полотняних мішків протяжно тихо засвистав і гаряче повітря наповнили різкі аромати. Окупанта скривило, він видав колоритну лайку густо вимішану бурятським фольклором та занадився шукати поглядом джерело аморальної поведінки.
Прикрий наслідок метаболізму зрадив присутність невидимого серед лушпиння живого організму. Для запобігання прямого контакту, сітка цибулі пововтузилась та викотила з-під себе гостинець.
По брудному дну фури накатом пострибала дволітрова баклага. Досягла краю борту та пірнула у липкі руки окупанта. З горличка злетів корок і етиловий букет елітного денатурату розвіяв ганебний настрій орка.
Присоска потрісканих губ потягнула вміст, кадик застрибав у швидкому ритмі і баклага налякано заскрипіла. Обурене байкальське улюлюкання соратників змусило орка неквапно рушити у напрямку БТР. Дорогою бурят відверто намагався по максимуму спустошити тару.
Тишу ринку розгромив понівечений життям бус. Авто матеріалізувалось із розмитого міражу. Загуркотіло та впевнено попхнуло на цибульковий ряд.
По тріщинам лобового скла ковзались сонячні зайчики – надокучали виснаженому водію. Темний, з вини сонця та циганського генофонду, чоловік протер долонями очі, даючи іржавому «Спрінтеру» самотужки визначати напрямок руху. Стара кульгава кобила німецького автопрому радісно заскрекотіла та поскакала у кювет. Циган суворо гепнув по керму та відновив контроль над рухом.
Розсипаючи пронизливий скрегіт стертих гальмівних колодок, «Мерсéдес» струсила з себе порох іржі разом із клаптиками колись білої емалі. Почала підкрадатись задом до відкритої боковини фури. Циган висунувся у вікно компенсуючи відсутність дзеркала заднього огляду, але замість, власне, огляду – дружньо замахав кінцівкою військовим бурятам, що валялись в тіні бойової машини.
Циган відпустив важелі керування та дав ображеній конячці підкотитись самотужки. Заглушив двигун і не витискаючи щеплення із силою встромив передачу. «Мерсéдес» підстрибнула і заклякла.
В причепі фури означився рух. Одна з сіток цибулі неочікувано відростила ноги. За ними окреслились руки. Досягнувши таких суттєвих здобутків, масив коренеплодів перекинувся на «рачки» і отрусив з себе лушпиння.
Циган терпляче спостерігав за прискореним еволюційним процесом. Нарешті Ахтем осягнув прямоходіння, розім’яв круговими рухами коліна і хитро зиркнув на цигана:
– Скільки?
– Двадцять, – задумався і додав, – п’ять.
– Продано!
Почалось перевантаження товару. Разом із сітками перетягнули три полотняні мішки. Важкі та габаритні. Скидалось, що вони містили одразу кілька стандартних пакувань цибулі.
Гичка одного такого мішка висковзнула з рук цигана і голова майора гулко гепнулась об діряве днище буса. Ахтем сплюнув прямо на мішок та не чекаючи доки спільник знову вхопись край, поволік ношу в глиб кузова.
Циган стис пальцями брови. Татарин відмахнувся:
– Там доза бухла… плюс транквілізатор… – перевів подих, обпершись руками на коліна. – Хоть з биком на злучку… Даже не охнуть.
Смаглявий хрюкнув і посміюючись стальними зубами, занадився обкладати цибулею мішки з непритомними офіцерами.
«Мерсéдес» забила задніми кривими колесами по асфальту і затрусила риссю на вимішану міражами мокрих калюж дорогу. На прощання циган осяяв залитих в хлам бурят неповним комплектом нержавіючої усмішки та витиснув наполовину стерту педаль газу. Бус завзято заіржав і отруїв спеку чорним вихлопом.
Життя! Ось таке воно життя!
Лише злегка підкеровуючи «Мерсéдес», здебільшого покладаючись на досвід старої соратниці, Гожо думав про життя.
Не менше п’яти глобальних вимирань за останні п’ятсот мільйонів років. І що? Достатньо однієї живої клітини і за мільйон другий знову буяє велич різноманіття. Заасфальтуйте всю поверхню суші… всю землю… А твердь цивілізації все ж покришиться в тріщинах часу і крізь них проб’ються паростки еволюції. Відновиться звичний шлях до досконалості.
Життя не здолати. Воно відродиться у краплі вологи на засушливій скелі. У плямці тіні на випаленій землі. В сонячному зайчику на крижаній поверхні… Життя чіплятиметься одне за одне. І буде… Буде! Одного дотику достатньо щоб передати іскру буття – оживити мертве…
Думки Гожо матеріалізувались у дійсність. Перетворення мішка цибулі у Ахтема запустило ланцюгову реакцію. В череві іржавої шкапи заворушилось нове життя. Воно ще не ідентифікувало себе, як окремого індивіда. Не відокремлювало себе від оточуючого простору. Лише ворушилось у мішковині утроби, потрошки – крок за кроком – вивчаючи довколишній світ та набуваючи необхідний досвід. Досвід потрібний для подальшого розуміння та осмислення свого похмільного буття.
Майор мляво приходив до тями.
Ця позаматкова вагітність автомобіля, з милозвучним жіночим ім’ям «Мерсéдес», Гожо турбувала мало. Рано чи пізно йому доведеться прийняти роль акушера та видобути на світ ці реінкарновані душі і тоді…
Наступний поворот відкрив огляду блок пост… Блок пост, котрого ще зранку тут не було…
Нитка філософських роздумів Гожо обірвалась та скуйовдилась в клубок паніки.
Циган видер важіль коробки передач в нейтральну позицію. Вагітна конячка неохоче покотилась на зустріч неминучій долі. А життя в череві все більше та більше виявляло інтерес до оточення. Означились перші моторно-рухові здібності та мовні рефлекси.
З вереском зношених гальм бус зупинився. Важкі кроки солдата втоптали Гожо в сидіння.
Орк зупинився поруч, підв’язаних алюмінієвим дротом, дверцят та глянув на цигана. Кліпнув і відвів погляд кудись на дорогу за бусом. Голова окупанта похилилась на бік – він хижо мружився у далечінь. Гожо не ризикнув виглянути у вікно і через відсутність дзеркал заднього огляду страждав у невідомості. Уява малювала калюжі навколоплідних вод, розплесканих довгою дорогою.
Миті повільно крапали потом з кострубатих брів цигана. Життя за спиною заворушилось і серце Гожо впало. Шум утробного вовтуження потонув у гарчанні мопеду. Дві щільно склеєні потом та пилом феї ефектно загальмували посеред блокпосту. Зняли шоломи та розсипали по в’язкому простору дзвінкий сміх.
Солдат, обернувся довкола себе і влип поглядом в тісно стягнуті короткими шортами сідниці. Гожо відновив здатність ковтати і голосно глитнув. Окупант озирнувся:
– Шо ти стоіш тут? Муділа! Ето, шо, бля, стаянка?
«Спрінтер» одразу заревів і… заглох. Гожо відпустив гальма, бус пішов накатом. Об’їхав балакучих легковажних сирен на мопеді. Провів їх косим поглядом. Ухил закінчувався – Гожо склав долоні на грудях, заплющив очі та набрав у легені повітря… Спробував промурмотіти молитву, але пам’ять нагадала, що він атеїст.
Видихнув, втер обличчя та повернув ключ запалення. «Мерсéдес» зверхньо фиркнула, струсила трійнею у череві, але підкорилась волі господаря і похитуючи дряблими стегнами покотила під гору.
Гожо щемило недобре відчуття щодо своїх несподіваних рятівниць. Випхав голову та озирнувся. Мопед наганяв бус. Сара підняла скло шолому і темний смолянистий погляд відновив душевну рівновагу цигана. Він скинув швидкість, дівчата обігнали «Спрінтер» – поїхали колоною.
На в’їзді у населений пункт Сніжана підняла до гори правицю. Опустила випрямлену руку в бік. Зігнула в лікті, піднявши долоню догори і знову повернула у висхідне положення. Сховала руку – мопед одразу звернув ліворуч та зник між будівель.
Слідуючи інструкціям, циган проїхав перехрестя, звернув праворуч, одразу ліворуч і знову праворуч. На виїзді, обабіч дороги пасся кінь. Справжній з кості, плоті та крові. Бус сповільнився, акуратно сповз з асфальту на битий шлях та прокрався у лісок.
Між густих заростів на міцно збитому возі тихо хропів дід. Тінь руки цигана лягла на бороду сплячого. В очах застрибали бешкетні вогники.
Щось зашкрябало і Гожо глянув у напрямку шуму. Дуло пістолета визирнуло з широкого рукава діда. Настановчо застерегло від будь-яких необдуманих дій. Вуса старого усміхнулись. Циган відмовився від ідеї зробити незлостиву пакість та пішов приймати пологи у вимученої спекою і дорогою машини.
…
Міша обидвома руками почухав пружну сферу свого живота. Постукав по ній пухкими кулачками.
«Ожиріння яблуком, – подумав, – швидше, грушкою. Аби не сливкою».
Усміхнувся сам собі, потім, примружившись, ватним клаптикам хмар і опустив погляд на полонених. Офіцери сиділи в рядок на лаві з протилежного боку столу. Міша витяг коротенький палець з обгризеним по ріпицю нігтем та занадився тицяти ним під дитячу лічилочку.
Палець зупинився. Плечі майора зав’яли.
Позаду підкрався дід та виволік офіцера за комір, не чекаючи наказу очільника партизан. Міша суворо підтиснув губи на таке порушення субординації, але промовчав.
– Стягай штани, – буркнув дід, – знакомитись будем.
Майор роззирнувся по двору – партизани без зацікавлення порались зі зброєю. Безнадійно зирнув на скулені спини соратників та поволі почав розпускати ремінь.
Брязкання металу потурбувало слух бранців. Вони скосились на Мішу і поволі оглянулись. Кучеряві сідниці майора трусились в тіні могутньої яблуні. Високо над лисиною гойдався крупний гак. Дід міцно затягнув шнурівки на зап’ястях полоненого. Підсунув стілець і наказав:
– Залазь! Зачіпайся за гак.
– Йоб, – вирвалось у капітана.
Кремезний дід, розкладав різнорзмірні тази та мідниці. Приволік драбинку. Розгорнув на траві мішковину, а на неї поклав ножі – недвозначного цільового призначення. Пом’яв у роздумах бороду та вибрав один. Херсонське сонце підморгнуло відблиском на широкому лезі, вкритого тонкою кіркою льоду.
– Йоб… йоб… – розхвилювався капітан.
Міша тричі стукнув по столу пальцем і повернув увагу полонених до себе. Дід зирнув на спини орків. Притис крижаний метал до пористої сіднички майора…
…Спазм у анальному вічці спровокував електричний розряд. Струм із куприка промчав спинним мозком та увірвався в шийний відділ хребта. Вибух у потилиці зірвав окови з вокальних здібностей Майора.
Крону яблуні струсив яскравий вереск, перемішавши у собі весь діапазон нот п’ятої октави. Ослаб та м’яко розчинився в хоровому реготі партизан.
Начальник партизанського загону із цікавістю спостерігав за реакцією полонених. Губа капітана лопнула під натиском ікла і багряний потічок збіг по підборіддю. Обличчя його так зім’яло, що Міша серйозно занепокоївся за цілісність очних яблук. Полковник виявив більшу твердість. Він плавно гупнув чолом в стільницю, займаючи уже звичну для себе позицію.
Простір сколихнув гортанний крик… Зірвався на фальцет… Перейшов у ревіння… Далі нелюдський писк, перебитий важкою віддишкою… і… тиша…
Важка, багатотонна тиша… тиснула, душила полонених невідомістю…
Плямк… плямк… із специфічним металевим відзвуччям.
Щось падало та липко приставало до металевих поверхонь мідниць. М’яке скреготіння сталі по плоті і знову щось волого плямкнуло та вивільнило ледь чутне мідне бриніння. Забарабанив потік рідини наповнюючи якусь ємність.
Запах… Крізь спеку проник запах. Змішався зі звуками вовтузні у в’язку масу. Вона задушливо обійняла за шиї бранців.
Обличчя капітана поволі розпростувалось, очі вивільнились з полону повік. Боязко, обережно повів головою у бік. В мутну зону периферійного зору заплив масивний стовбур яблуні… метушливий дід… і… червона… яскраво червона… туша… туша на гаку.
Кипучий гейзер, рвонув по стравоходу капітана. Вирівняв його скулену спину і вивергнувся на стільницю потоками алкоголю, жовчу та шматками непрожованого шашлику.
Кілька залпів криничної води з відра очистили плоть і дух бранця. Повернули тверезість мислення і Міша, побачивши вогник інтелекту в його очах, поволік капітана в хату. Всадив за стіл, кинув рушник. Доки той механічно втирався підсунув зошит в косу лінійку і олівець.
Капітан було озирнувся, але Міша стукнув його по кулаком по маківці і графіт слухняно заскрипів по целюлозі. Очільник партизан підійшов до вікна.
Сонце хилилось до заходу. В тіні яблунні важко здіймався круп гологомайора, чиє місце на гаку зайняла безталанна свинка Прося. Бережливо укладений під дерево окупант – непритомний, проте фізично неушкоджений – нервово сіпався у безпам’ятстві від переляку.
Очуняється – усміхнувся Міша. Подумки пошкодував Просю, обернувся та зазирнув через плече капітану, чмокнув бантиком губ і гепнув з розмаху писаря по загривку.
– Каліграфічно! Жопорукий. Печатними пиши!
Офіцер схлипнув, але стримався. Не надто охайно, але акуратно в нахил косих ліній почали лягати рядочки інженерного шрифту.
– Во! Завсєм друга табака! Видно шо ти образований перець.
Жовто-гарячі язики пожежі розгойдували розпеченими потоками блакить неба. Живим,гігантичним національним стягом майорів крайобраз над Дніпром. Ріка усміхалась брижею та відтворювала у дзеркалі своїх вод символічний процес ліквідації складів ворожих боєприпасів.
ПРИМАРИ ПІВДНЯ
САРА І СНІЖАНА
…Підлога сколихнулась. Коліна плавно спружинили. Сара поступилась та відновила рівновагу. Підняла перед собою пістолет. Ахтем важко, протяжно вдихнув повітря. Сидів навпроти, опершись спиною на стіну. Із зусиллям підняв голову. Зазирнув в акуратне, кругле провалля пістолетного ствола. Глитнув.
Палець Сари зісковзнув на гачок. Суглоб фаланги зблід. Метал піддався і важіль смерті почав свій неквапний рух…
***
Понад місяць тривала війна. Сирий під’їзд, як завжди понуро, зустрів Сару. Вона озирнулась на мерзлякуватий Одеський вечір. Випхалась на свій поверх і прокралась у затишок квартири. Темряву вечору бентежила смужка світла під дверима малої кімнати. Виказувала присутність брата.
Кинула сумку, повагалась та штовхнула двері. Спав обличчям в подушку. Поворушила за плече і сумно усміхнулась. Брат натужно промечав та повернув заслинене обличчя.
Сара замружилась, прогнала від себе напасть важких думок і пихнула ногою його рюкзак. Перекинувся. На підлогу висипалась зграйка червоних дисків. Взяла пластмаску, піднесла і… випустила з рук. Ноги онімили. Сара опустилась на край ліжка.
Маячок. Навідний маячок. Гахнула з розмаху брата ліктем. Прогнувся, пововтузився з цмаканням і знову провалився у наркотичні марення.
Сара втопила обличчя в долонях. Простогнала і задерла його до стелі. Не знайшла там неба і роззирнулась у пошуках поради на байдужих стінах.
Почала обшук. Перевернула все в квартирі, але маячків більше не знайшла. Згребла наявні. Зирнула на годинник – до початку комендантської години залишилась крихта часу. Подумала, що ніч ненайкращий час розводити на вулиці багаття. Спалить на світанку.
Закусила губу, пнула п’ятою непритомну тушу брата і пішла плутатись безсонням у простирадлах.
…
За спиною гупнули двері. Сара покинула тир Військово-морського інституту. Покривилась на брудну сльоту та рушила по сходам.
– Чекай, куди лижи точиш? – Сніжана захопила лікоть Сари та поморщилась. – Тю. Ти чьо? Шо за..? Фу!
Сара рефлекторно понюхала комір своєї куртки:
– Ай, – спробувала вивільнити руку, – під димок попала.
– Такі да, – погляд Сніжани ковзнув по березневим калюжам і прилип до темних кругів під очима Сари. – Слухай сюди… лучший снайпер взводу! З обойми три в молоко. Ні одної десятки. Всьо в разнобой – кучностіноль… Шо за манси, Сара?
– Шо-та не задалось, – Сара озирнулась на тир, – не мій день.
– Так-такі да… Шо-та такі не задалось… і тхнеш паленою пластмасою…
– Шо ти хочеш, фіфа? Мені тудой…
– Кудойтудой? Потопали – стрес розмочим… Твоя рожа коньяку просить.
Сара висунула язик і помахала головою.
– Я його в басейні розмочу. Планове тренування…
– Слухай сюди! Три кемебутер… бітер… флюєм…
– Батерфляєм…
– Кожен день то страшно шкодно для морди лиця – тебе поморщить! Карочє, давай! – Сніжана навалилась на руку Сари і потягнула її в бік.
…
– Ойвей, – Сара гикнула і підняла брову.
Спробувала краще вмоститись на табуреті. Вперлась спиною в підвіконня. Примружилась одним оком на повну стопку коньяку.
– А? – відгукнулась Сніжана та сіла на підлогу.
– Штормить?
– Шо б нє – такі да!
Сара перебралась поруч подруги і акуратно зняла келишок зі столу. Відпила.
– Шо? – Сніжана поклала важкий, мутний погляд на приятельку.
– Та, бля… Сєня…
– Шо, апять?
– А шо? Даже не прекращал. Так, троху попустився… – Сара важко зітхнула.
– Борг? Лаве? Наркота?
Стакан потанцював у пальцях Сари, коричнева рідина закрутилась у вихор і виплеснулась у закинуту горлянку.
– Маяки! – сказала в стелю.
Сніжана стягнула брови на перенісся. Силилась зрозуміти. Сара продовжувала дивитись догори. Пояснила:
– Маяки наведення ракет. Цілий рюкзак…
– Та ти шо?
Сара похилилась вперед, почала бавитись стаканом на підлозі:
– Попандос!
– Ти з ним говорила?
– Кудой там. В ауті…
…
Сара розтерла босими п’ятами калюжку поту під ногами. Оглянула спортивний зал, поправила кімоно і знову занадилась місити грушу. Тренер окликнув її та вказав на Сніжану.
Стали одна проти одної. Сніжна виставила лапи під удари. Гуп-гуп… гуп-гуп… – пішла ритмічна робота.
– Шо там Сєня? – спитала Сніжана, зміщуючись та міняючи положення лап в просторі.
– Шо морський окунь, – видихнула Сара.
Гуп-гуп… гуп-гуп…
–Нічьо не знаю, нічьо не вєдаю. Тобі дурі, померещилось, – процитувала слова брата і провернулась сайд-степом.
Лапа смикнулась та лупнула Сару по голові.
– Табло прикривай!
Сара скупчилась і продовжила роботу.
– Але з хати не вилазить. Конспіратор сраний. Сцить.
Сніжана сховала одну лапу за спину і Сара видала коротку серію прямих ударів в ту, що залишилась. Розігнулась та на мить опустила руки. Захована лапа вихопилась і гепнула Сару по вуху.
– Не світи таблом! – Сніжана усміхнулась феєричному салюту бризок поту. – Ти мені сьоння треба.
Гуп-гуп… гуп-гуп…
– Парне рандеву.
– Шо? – Сара ухилилась від чергового ляпасу, пробила серію.
– То! – Сніжана сплеснула лапами, ознаменовуючи закінчення вправи.
Пригледілась до приятельки.
– Губу я тобі прим’яла. Нічьо, хай фуцени /парубки/ знають, шо ми не фіфи!
…
Спортивні сумки плюхнулись обабіч столика. Ахтем піднявся і навис своїм зростом над дівчатами. Сара задерла голову.
– Ти таки присядь, а то нам шиї поламаються, – Сніжана вмостилась та потягла до себе блюдце з початим морозивом.
Ахтем провів прощальним поглядом свій десерт. Промовчав.
– А шо? Їх там, таки два в одному пальто? – уточнила Сара.
– В нас по регламенту парне рандеву, – Сніжана з претензією до Ахтема, постукала ложечкою по краю блюдця.
Розкосі кримські очі блиснули, чоловік всівся і усміхнувся:
– Особисто моє рандеву, – оглянув дівчат, – парне.
Сара хмикнула, зирнула на Сніжану і влипла темним поглядом в Ахтема:
– Ясно! Фестиваль на жопу я собі найшла! Таки так. Ти хто?
– Ахтем.
– Ойвей, екзотика! – Сара косо подивилась на Сніжану.
Приятелька зосереджено топтала викрадене морозиво. Відірвалась:
– Шо? Ай. Сара ти же знаєш, я тріпло. То мій куратор… Я йому про маячки пробалталась.
– Куратор?
Обличчя Сари сіпнулось. Вузькі губи Ахтема, не сколихуючи повітря, вимовили:
– Контррозвідка.
Сара зчитала невербальний сигнал та поклала на стіл руки долонями догори.
– Арешт? Пакуй!
Сніжана закашлялась, бризки морозива рясно заляпали стіл:
– Ти шо? Тфу… Фіфа. Тю… кх… кх… – втерлась, облизала ложку і стукнула себе по чолу, – то вербовка, Сара.
Вивела пальцем на столі вологий смайлик, з косими рисочками замість крапочок очей. Примружилась та порівняла портрет з моделлю. Скривилась і невдоволено похитала головою.
Сара поводила очима між рисунком та обличчям Ахтема. Зробила невизначений жест, схожий на викручування лампочки. Що значило більш-менш схвальну оцінку витвору.
Затримала погляд на Ахтемі. Відчув, як фізично до обличчя прилипає темрява її очей. Кивнув на німе питання.
– А-а! – Сара зморщила чоло, – Шо во так? Без паспорта?
Хмикнув.
– А шо з тим? Ти шо я… там… спалила?
Сніжна зітхнула. Глянула на Ахтема – він повільно, ствердно кліпнув. Пояснила:
– Твій Сєня – то страшний комбінатор. Остап Бендер в пиль не падає! Ти йому весь бізнес наламала. – Сніжана відсунула пусте блюдце та відхилилась на спинку стільця, – Сєня заключає сдєлку з імперськими диверсантами. Бере лаве і маячки. Маячки за лаве заганяє босоті – на расказє, що с приходом окупанти їм патом крупно заплотять. І, проходямімо, зазирає на рюмку кофе в СБУ – де міняє свою картотеку враговнарода на грамоту і вексель.
Сара поклала лікті на стіл, підняла обличчя до стелі. Не знайшла там неба і втопила його у долонях. Визирнула крізь пальці:
– І шо?
– Слухай сюди, – Сніжана витерла руки серветкою, – за такі мансиСєню скоро грохнуть. Ніякі маньоври не поможуть. Його прятати треба!
– В дурку?
– Ми можемо помістити Семена в спецсанаторій… – почав Ахтем.
– В дурку! – Обірвала його Сара.
Сніжана зітхнула:
– Сара… ну… Ти ж не можеш все життя за ним… ну… Сара.
Розвернулась до приятельки і поклала руку на спинку її стільця:
– Там може вилічиться… Пристойним чєловєком стане.
Сара витягла губи в трубочку, несвідомо зацокала язиком. Врешті буркнула:
– Може! Може… – глянула на Ахтема, – ну… шо там? Як там?
– Як це виглядатиме? – розтлумачила Сніжана.
– Що? – не зрозумів Ахтем.
– Вербовка!
Ахтем знизав плечима:
– Два місяці підготовки і… на завдання.
Сара відвела погляд в бік:
– Сєня… Він… Ну… Буде в цупких руках… під жорстким контролем?
Повернула очі до Ахтема. Він ствердно кліпнув. Сара піднялась.
– Ти кудой, фіфа? – обурилась Сніжана.
– За паспортом. Нема сил відмовити такому фуцену! – і підморгнула Ахтему.
***
Підлога сколихнулась. Коліна плавно спружинили. Сара поступилась та відновила рівновагу. Підняла перед собою пістолет. Ахтем важко, протяжно вдихнув повітря. Сидів навпроти, у кутку каюти, опершись спиною на стіну. Численні травми скували його рухи. Із зусиллям підняв голову. Зазирнув в акуратне, кругле провалля пістолетного ствола. Глитнув.
В двері каюти гупнуло. Засмикалась клямка. Ахтем не кліпнув, Сара не озирнулась. Її палець зісковзнув на гачок. Суглоб фаланги зблід. Метал піддався і важіль смерті почав свій неквапний рух.
Почулись ритмічні металеві удари – зовні збивали замок. Брязнуло. В каюту прокралась смужка холодної морської свіжості. Ахтем ствердно кліпнув. Сара примружила очі, дотиснула гачок.
Вибухнуло. Каюту струсило. Корабель накренився. Значить Сніжана жива – добралась до детонатора. Ворожий крейсер підірвано. Група виконала завдання.
Звук пострілу втонув у шумі розриву. Сара влетіла в стіну, впала перекинулась на спину та націлила зброю на вихід.
Клямка безвольно провисла, дзенькнула та відпустила двері. Вони прочинились та загойдались, розганяючи солоне повітря по каюті. Сара вклала ствол в рот… приготувалась вистрелити… Наказ в полон живими не здаватись!
З палуби на підлогу каюти прокралась багряна змійка крові. Орки не з’являлись. В густому повітрі потягнулись довгі секунди. Двері вгамувались. Сара знайшла очима обличчя Ахтема.
Живий. Криво усміхався, упершись скронею в підлогу. Повалений на бік не міг самотужки піднятись. На обличчі відбивався біль переламаних ребер. В стіні, де раніше впирався потилицею, зяяв отвір. Не влучила. Сара витягла зброю з рота і порачкувала до дверей.
Горизонт чорного моря зливався з нічним небом. Біснуваті відблиски пожежі метушились на посічених вибухом трупах моряків. Тіла окупантів ковзали у калюжах власної крові.
Рвонуло. Дуплетом. Один вибух поглинув другий. Корабель сколихнуло. Сара вивалилась зовні. Поковзнулась на липкій крові і розтяглась на палубі. Борт стрімко почав підійматись вгору. Крейсер окупантів тонув.
Десь згори звалилась Сніжана. Хижо блиснула очима. Спробувала піднятись і одразу завалилась на бік. Підтягла понівечену ногу. Шмагнула поглядом палубу та вхопилась за канат. Потягла себе до борту.
Шум моторів розсік шипіння та тріск вогню – наближались катери окупантів. Загроза опинитись в лещатах катів стрибала ліхтарями на хвилях. Рев двигунів витіснив із Сари думки… Залишилась одна – в полон живими не здаватись!
Сара озирнулась на Ахтема. Не ворушився. Непритомний. Перевірила зброю. Два набої! Лише два! А в групі троє… Живими не здаватись!
Глянула на Сніжану. Зустрілись поглядами. В зіницях подруги демонічно танцювало полум’я. Сара закинула голову. Знайшла небо… Прийняла рішення…
***
Закислі повіки продерли шпарку у зовнішній світ. Очі вразило яскраве світло. Ахтем замружився.
– Шо ти щуришся, фраєр?
Смішок Артема перейшов у скрекотіння. Облизав спечені губи. Сніжана піднялась з табурета на милиці. Її дратувала санітарія палати, стерильний запах госпіталя і сувора ввічливість персоналу. Перевела погляд на Сару:
– Я би, – торкнулась милицею стегна Ахтема, – грохнула би там обох!
– Ойвей, – Сара поправила білий халат поверх форми, – таки так?
– А шо? Кудой ти гребла? На Зміїний? Кудой ти нас на горбу волокла? Плавчіха!
– На Кароліно-Бугаз…
– Шо?.. А! Дура…
– А шо? Нас таки знайшли. Вивудили…
– Наші… А шо би то були не наші? І шо? Наказ живими не здаватись!
– А шо я?! Шо я?! Одна масліна /куля, набій/ оставалась, – збрехала Сара, не відводячи погляду, – я не могла порєшати, хто з вас хуже поц. Прийшлося хапать обох…
– Тю! Так ти його могла втопити, а мене шмальнути… і баста. Греби сама кудой хочеш.
Ахтем розтягнув сухі губи.
– Шо ти либишся? Я тепер тута всю війну проваландаю… Ех… А шо дєлать?
Сніжана цикнула крізь зуби і пострибала на милицях до вікна. Притулила чоло до шибки і знову гучно зітхнула.