Владислав Петришин, студент 2-го курсу
1. Мета та основи вивчення специфіки державотворення в підпіллі.
1.1. Основні напрями дослідження боротьби націоналістичного руху 1920-1950 років
Правова оцінка боротьби українського націоналістичного руху та створених підпільних державних формацій передбачає низку етапів дослідження й аналізу. Передусім ми говоримо про систематизацію періодів революційно-підпільної боротьби, спростування міжнародно-правових міфів радянської пропаганди в нашому суспільстві та на міжнародній арені, юридичну класифікацію явища підпільно-державницьких формацій шляхом введення нової термінології, розгляд досягнень боротьби Української Повстанської Армії(далі-УПА) як предмет вивчення конституційного права України, тощо.
Говорячи про революційно-підпільницький етап державотворення ми акцентуємо увагу на проблемі залучення масштабного наукового інструментарію у дослідженні процесів та об’єктивній термінологічній правовій оцінці явищ українського підпілля 1941-1954рр. Проблема оцінки боротьби українського націоналістичного руху із антидемократичними режимами вимагає застосувати науковий інструментарій на міждисциплінарному рівні із застосуванням компаративних підходів щодо порівняння характеристик боротьби ОУН, УПА та УГВР із іншими рухами опору в європейських країнах («Résistance» у Франції, боротьби Армії Крайової в Польщі та балтійських формувань). Особливу увагу слід звернути на офіційну наукову концепцію «Polskie Państwo Podziemne» (польської підпільної держави) та прецедентну порівняльну аналогію з українським підпіллям. Офіційна польська наука (на противагу нашій) стверджує: «Польська підпільна держава була явищем європейського і навіть світового масштабу завдяки своїм розгалуженим структурам, які охоплювали всю територію ІІ Речі Посполитої та розмаху підпільної роботи. Вона не обмежувалася поточною боротьбою з окупантами, а проводила велику підготовчу роботу до періоду загального повстання та повоєнного періоду».[1]
Погляд на підпільно-державницькі формації крізь призму прояву конституційно-правової державотворчої діяльності у історико-правовій площині дасть змогу створити найчіткішу візію, яка відповідає дійсності тогочасного права та реалій. Треба усвідомити та виразно заявити, що створення підпільної державної формації в підбольщевицьких умовах це таке високе морально-політичне і революційно-організаційне досягнення, якого не знаходимо в історії інших народів. Однак подібні явища в інших народів, хоч значно слабші і витворені не в таких тяжких обставинах та ще й при зовнішній допомозі, мають у світі визнання і славу найвищих досягнень боротьби за самостійність.[2,с.41-46]
1.2. Право народів на самовизначення як ядро правомірності характеру боротьби
Історичні витоки права народів на самовизначення містяться в Декларації прав людини і громадянина (Declaration des droits de l’homme et du citoyen), ухваленої постановою Національних зборів Франції 1789 р. Фундаментальними є наступні рядки статті третьої: «Принцип всякого суверенітету бере свій початок в основному в нації. Жоден орган, особа не може здійснювати владу, яка не випливає прямо з неї».[3] Цей орієнтир сформував доктрину, яка надалі закріпилася у системі декларацій та актів Ліги Націй, у Статуті Організації Об’єднаних Націй(далі-ООН) як основоположний принцип міжнародних відносин та права. Стаття 1(2) Статуту ООН проголошує, що «ООН має на меті розвивати дружні відносини між націями на основі дотримання принципу рівноправності та самовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру».[4] Зрештою, Генеральна Асамблея в 1950 році визнала, що право народів, націй на самовизначення є фундаментальним правом людства.
Також, зауважимо, що конституційне законодавство Української Радянської Соціалістичної Республіки та Радянського Союзу(далі-СРСР) регламентує та визнає право народів на самовизначення як фундаментальним і невід’ємним, що докорінно змінює підстави боротьби українського націоналістичного руху з тоталітарним режимом. Наприклад, стаття 3 Першого розділу Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки(далі-УСРР) 1929 року чітко формулює: «УСРР входить до складу СРСР як суверенна договірна держава і зберігає за собою право вільного виходу з СРСР». А стаття 18 формулює диспозицію Основного закону щодо цього права: «…визначаючи цілковите право всіх націй на самовизначення аж до відокремлення…»! Загалом декларація цього права надавала підстави його суб’єктам реалізувати суверенне право на незалежність, на вихід зі складу СРСР, однак чіткої регламентації механізмів здійснення цього права не визначалося.[5,с.116-120]
ОУН у своїх установчих документах у Постановах Великого Збору ОУН 1929р. визначила основою своєї діяльності реалізацію загальновизнаного права народів на самовизначення – створення УССД «на шляху до власного самоздійснення в формі найбільшої інтенсивности історичного значення…». Стаття 13 Першого розділу Постанови прямо проголошує: «Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної: Українська Самостійна Соборна Держава».[6] Отже, боротьбу українського націоналістичного руху з антидемократичними режимами протягом 1920-1950-х років слід кваліфікувати як таку, що мала правомірний характер, оскільки намагалася на практиці реалізувати право народів на самовизначення, апелюючи передовсім до національних законів держав, у складі яких перебували українські землі, та до міжнародного законодавства.[5,с.199-200]
2. Галузеві дослідження інституцій українського підпілля 1941-1954 років.
2.1. Цивільно-адміністративні аспекти досліджень Української Повстанської Армії
Цивільно-правовий та господарсько-правовий аспекти боротьби українського підпілля охоплюють аналіз таких важливих напрямів діяльності українських націоналістів, як організаційно-правові форми українського націоналістичного руху, зокрема статутні документи ОУН: цивільно-правовий статут ОУН, цивільно-правова діяльність, тобто можливість вступати у майнові відносини з іншими юридичними особами та державними органами. Отримання фінансово-матеріальної допомоги структурами від іноземних держав, членів організаційних структур та приватних осіб зумовлює потребу вивчення господарсько-правової складової фінансово-матеріального життя підпільних формацій та структур українських націоналістів. Особливу увагу тут слід звернути на вивчення крізь призму господарського та фінансового права такої проблеми, як статус валютних операцій – використання «бофонів» (скорочення від бойовий фонд), тобто платіжних облігаційних документів в якості фінансової системи податків.
Також адміністративне право є важливим методологічним ресурсом для юридичних досліджень правових основ субординації у структурах та підрозділах. Проблеми статуту УПА, питання адміністративно-правових відносин з представниками іноземних урядів, питання мобілізації до лав УПА, повноважень представників українського націоналістичного руху – це все необхідно досліджувати, використовуючи науковий адміністративно-правовий інструментарій.[5,с.193-194]
Від початку УПА вважала себе зародком збройних сил Української держави, тому розгорталася та творилася за зразками регулярної армії. Остаточно її структура уставилася в листопаді 1943 року, коли Головним командиром УПА став Роман Шухевич. Тоді було й створено Головний військовий штаб. Територія дії армії була поділена на три генеральні воєнні округи: УПА – «Північ», –«Захід», –«Південь». Кожна Генеральна воєнна округа поділялася на воєнні округи, на їх території діяли курені, що складалися із сотень. Сотня відгравала роль основної тактичної одиниці, в складі якої було зазвичай три чоти (9-12 роїв). Вже в 1944 році повстанський рух охопив територію в 150 тис.кв², де проживало майже 15 млн осіб. Сучасною мовою це близько чверть площі України та майже третина її населення. УПА здійснювала глибокі рейди в Центральну та Східну Україну, а підпілля ОУН діяло по всій Україні, включно з Кримом та Донбасом. З цього робимо висновок, що український націоналістичний рух на рідних землях в підпіллі носив всенародний, національний характер.[7]
Головний командир УПА Т. Чупринка констатував системний і централізований розвиток адміністративно-територіального устрою звільнених від окупантів територій та там, де проводилася повстанська боротьба. Проте окупаційна влада підтримувалась військовим контингентом ворога. Р. Шухевич зазначає: «Під виключним контролем УПА опинилися значні території Волині та Полісся. УПА вже не могла обмежуватися тільки до бойових дій, але мусила також зайнятися упорядкуванням територій і організуванням на них влади. Негайного втручання й організації вимагали адміністрація терену, шкільництво, земельна справа, господарське життя в цілому. Всі ці справи Командування УПА упорядковувало відповідними наказами».[8, с.146]
Отже, дослідження адміністративно-територіальної структуризації військових з’єднань УПА надасть можливість юридично охарактеризувати інституції військового та цивільного підпілля. Також допомогою в цьому слугуватиме проведення чітких паралелей із наказів, інструкцій Командування УПА й Законів УГВР із Законом України «Про військово-цивільні адміністрації» від 03.02.2015р., який визначає організацію, повноваження і порядок діяльності військово-цивільних адміністрацій для забезпечення безпеки та нормалізації життєдіяльності населення в районі проведення Антитерористичної операції. Військова влада та звільнені території є передумовою та гарантом встановлення цивільної влади, що зрештою призведе до політичного та юридичного оформлення українського підпілля в підпільну державу.
2.2. Кримінально-процесуальна сфера українського підпілля.
Застосування методологічних можливостей кримінального права дасть змогу проаналізувати механізми кримінально-правової кваліфікації юрисдикційних органів, таких як суди і трибунали, розглянути кримінально-правові особливості застосування репресивних заходів щодо українського підпілля каральними органами та їм протидія. Формування кримінально-правової правозастосовчої практики спеціальних служб українських націоналістів, таких як Служба Безпеки ОУН є предметом досліджень спеціально-юридичних дисциплін. Криміналістична наука зможе проілюструвати тактику ведення слідства спеціальними службами безпеки ОУН, шляхи отримання агентурної інформації.[5, с.196-197] Особливу увагу слід звернути на юридичне оформлення та функціонування судово-виконавчого органу УГВР – Генерального Суду, зложеного з Генерального Судді і двох членів Генерального Суді. Саме такий підхід дає можливість юридично кваліфікувати судову гілку влади української підпільної держави.
Служба Безпеки ОУН системно проводила вишколи своїм членам, викладаючи ряд дисциплін, та видавала інструкції своїм референтам. Таким чином боротьба відбувалася за допомогою розвідки і контррозвідки. Саме тут міститься широка база для подальших досліджень, зокрема досліджуючи шлях боротьби з окупантською розвідкою, безпекою та агентурою.[9, с.3-4]
2.3. Політична платформа Української Головної Визвольної Ради як фундамент юридичного закріплення підпільної держави.
Для здійснення завдань українського націоналістичного руху виникла потреба в єдиному всеукраїнському національному фронті, організованому на основі об’єднання всіх діючих національних українських сил, які змагають до української суверенної держави, і єдиному керівному центрі. Тому за ініціативи УПА, що створилася в процесі збройної боротьби українського народу проти грабунків і насильства над мирним українським населенням, зорганізувався із представників усіх українських земель та українських політичних середовищ всеукраїнський провідний центр під назвою: Українська Головна Визвольна Рада. Одним з найбільш важливих програмних документів конституційного характеру, в якому чітко і недвозначно сформульовано політико-правові засади діяльності УГВР – цілі й завдання та її основні ідейно-програмні принципи – став Закон України «Платформа УГВР» від 14.07.1944р. Носієм і джерелом влади (за «Платформою УГВР») мав бути український народ. У документі закріплено принцип верховенства права і рівності всіх перед законом.[10]
Відповідно до Закону України «Про устрій УГВР», де юридично визначалися загальні основи УГВР та поділ влади на три гілки, верховним органом українського народу в його революційно-визвольній боротьбі за УССД є УГВР, а джерелом влади є воля українського народу, виявлена в самостійницьких змаганнях всіх діючих сил народу. Зокрема Степан Бандера зазначає: «Проте в сучасну пору як раз вона, а не УССР, є втіленням української державности, українським державним утвором, що здійснює волю України, захищає її права та репрезентує її перед чужим світом».[2,с.41-46]
Створення УГВР юридично закріпило утворення української підпільної держави як сукупності державних інституцій цивільного та військового підпілля. Саме тут ми вводимо новий науковий термін підпільна держава, держава в підпіллі, якісно та чітко охарактеризувавши революційно-підпільну боротьбу українського націоналістичного руху 1920-1950 років. Цей історико-правовий феномен української історіографії є унікальним явищем, яке є предметом комплексного, галузевого та поетапного дослідження. За допомогою юридичної аргументації, класифікації та правової оцінки явищ боротьби в підпіллі та сукупності державних інституцій цивільного та військового підпілля ми зможемо довести та юридично обґрунтувати факт існування української підпільної держави на платформі УГВР (з комплексом супровідних державних органів -ст.1,п.8 ЗУ про «Устрій УГВР»), з військовим гарантом УПА, політичними гарантіями ОУН та суверенною волею українського народу на право бути господарем на своїй соборній самостійній землі, реалізуючи право нації на самовизначення.
Отже, виходячи з вищенаведеного, можна констатувати нагальну потребу в уніфікації наукових підходів та єдиній правовій класифікації дій та подій боротьби ОУН, УПА та УГВР на рідних землях та в еґзилі у державотворчій площині. Запорукою формування цілісної об’єктивної візії минулого держави, з’ясування історико-правової сутності та оцінки УССД на політичній платформі УГВР слугуватиме система комплексних, галузевих підходів і методів дослідження, апелювання до закордонних прецедентів. Лише розгляд багатовимірної природи українського націоналістичного руху під кутом етапного процесу державотворення, а сукупності державних інституцій цивільного та військового підпілля України як підпільної держави дасть змогу якісно та об’єктивно визначити глибинну сутність та юридичний зміст боротьби ОУН, УПА та УГВР. Висновки, отримані впродовж таких досліджень, зможуть надати виражену оцінку значення процесів та явищ підпілля 1941-1954 рр., правову аргументацію факту наявності підпільної держави на рідних землях, утворену протягом та для боротьби з тоталітарними режимами за УССД.