На адресу Ліни Костенко інколи звучать докори, що вона недостатньо публічна і не висловлюється стосовно якихось актуальних подій у суспільно-політичному житті України.
Напевно, поетка вважає, що замість неї промовляють її твори, які для багатьох українців вже давно стали своєрідним дороговказом на шляху України до утвердження своєї державності.
І все ж, українці спраглі «живого» слова Ліни Костенко. У 2004 році Л. Костенко виступила з промовою на врученні премії імені Олени Теліги, яку було присуджено Ларисі Крушельницькій за книжку «Рубали ліс».
Тоді її виступ у будинку Центральної ради справив сильне враження на присутніх. Але, на диво, він залишається маловідомим широкому загалові. Водночас ця промова за своїм змістом і яскравістю ілюструє не тільки силу таланту поетки, а передусім її пророчий дар.
Щасливі нації, які мають поетів- пророків!
Виступ Ліни Костенко на врученні премії імені Олени Теліги (Київ, 1.04.2004).
У книжці Крушельницької є одне дивовижне місце, хоч там багато дивовижних місць – у цілому ця книжка вражаюча. Але я хочу процитувати саме це місце: „Над фортепіано моєї мами завжди висіла посмертна маска Бетховена”.
Я так відчуваю, що над нами всіма, над Україною, завжди висять посмертні маски. І стоять хрести – відомі й невідомі, символічні й могильні, загублені й знайдені. Й оті, умовно кажучи, посмертні маски людей, які любили цю країну, які загинули за неї, які жили і вмирали за неї…
Мені важко сьогодні говорити. Я не бачу підстав для великого оптимізму. І якщо ви вже мене сюди покликали… Я не хотіла приходити, бо боялася прозвучати дисонансом.
Ми оті посмертні маски на нашій історії, ті хрести – ми вже звикли сприймати як якийсь звичний інтер’єр нашої історії, можна сказати – дизайн цього інтер’єру. І ми не вдумуємося в глибину цього кошмару: що за кожною такою посмертною маскою стояла жива- прежива людина. Вона хотіла жити. Та сама Олена Теліга… Ану, згадайте рядки: „Сьогодні кожний день, кожний крок хотів би бути вальсом”. Це ж молода й красива жінка! „Топчуть ноги радісно і струнко сонні трави на вузькій межі”. Це дуже молода, може, закохана, прекрасна жінка, яка любила життя. І загинула у тридцять п’ять років…
Її біограф Олег Штуль родом із села Лопатичі Овруцького району. Наша експедиція їздить у цей район. Чому ми ковзаємо тільки по поверхні? Чому так мало людей знає, що сьогодні являє собою Овруцький район? І Рівненська область, де будують і хочуть відкрити новий блок. Це ж все суцільна зона! У цьому Овруцькому районі є мертві села, огороджені колючим дротом. Але про це ніхто не хоче навіть подумати, що Україна по живому – мертва. І стереже батальйон міліції мертві села, і добратися туди неможливо. От сьогодні вручається достойна премія достойній людині за достойну книгу – давайте не зісковзувати на відчуття свята, тому що і за тією долею стоїть трагедія, і за долею Олени Теліги стоїть трагедія, і цей зал пустий – теж трагедія.
Я згадую перші вручення, скажімо, премії Антонича. Український дім не вміщав українську громаду. Потім передислокувались у менший зал, потім зовсім у менший, а тепер потрошку анігілюється це відчуття України. І українська громада… Подивіться на балкон. Я давно якось нікуди в людні місця не виходжу. Останнє, що я бачила, – весь балкон був повний. Зараз він порожній, і в залі є порожні місця. В чому річ? Давайте подумаємо: з одного боку, таке святкове відчуття, а з іншого боку – „шагренева шкіра” зменшується. Згадайте, як Олена Теліга цитувала Донцова, що тільки та нація і ті люди, які здатні на здоровий гумор, на сміх, тільки ті можуть перемагати. І, гинучи, перемагають. А так скиснути, як зараз скиснули українці, то так перемогти не можна.
Не можна перетворювати це на свято, але не можна й засинати потихенько. Ану, уявіть собі: Олена Теліга тут не на портреті, а сидить у залі. Сидить цей прекрасний молодий хлопець Валерій Марченко, Стус, Світличний. Скажіть, будь-ласка, їм не було б сьогодні сумно?
І давайте просто не зісковзувати із суті речей, тому що, може, зараз треба інтенсивніше читати, вчитуватись і в статті Олени Теліги. Статтю Олени Теліги „Партачі життя” треба проробити вздовж і впоперек, і в глибину і в висоту. Вона абсолютно про сьогоднішній день, про сьогоднішнє становище України. Будь ласка: будь-яка її стаття про жінок, про cпіввіднесення жінок і мужчин цієї нації. Ви знаєте, це такі розумні слова! Що там сьогоднішні феміністичні фітюльки! Там є жінка, яка відчуває, що таке мужчина. А ви знаєте, що у нас зараз робиться з мужчинами. Я зараз скажу грубу річ, нескромно процитую себе із тієї повісті, яку зараз буду друкувати. Там одна жінка, коли у Верховній Раді голосували за Єдиний економічний простір (скільки тоді було – 391 голос?), так персонаж моєї повісті
каже: „Мені соромно за мужчин моєї нації. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню – вони ніколи не схопляться за зброю!” (Гучні оплески в залі).
Я не бачу великої причини аплодувати у саме такому печальному спостереженні. Та й у залі зараз більше жінок. Теж симптоматично, шановна українська громадо: чому все менше мужчин, а більше жінок? Це добре, жінки завжди є там, де треба.
Між іншим, хочу вам сказати одну річ. Нещодавно я мала дуже добре враження (це на заперечення своєї цитати із повісті). У становищі цієї нації держава поки що – самоціль. Хай вона стане справжньою – тоді вона не буде самоціллю. А зараз вона не збудована, вона
демонтована. І от я часом думаю про нас, коли в Україні зараз іде така лайка, що найгірші вороги – це націоналісти і націонал-патріоти. Більше того – блок „Наша Україна” якийсь чоловік, недостойний імені мужчини, назвав нашистами. А од нашистів недалеко до фашистів. І ви знаєте, терпіли, терпіли, але нещодавно я бачила по телебаченню, як один депутат сказав: „Я член блоку „Наша Україна”, але я не нашист. І хто мене назве нашистом – буду бити морду”. Ви знаєте, це мужчина, який схопився за зброю. Я думаю, що його
більше не назвуть нашистом. Є ота позиція, яка або відчувається, або ні. Вона повинна відчуватися.
А у нас що? Дивитесь телебачення, де нещодавно я почула фразу: „Почем сегодня патриотизм? По стольнику на рыло!” Мені здається, що коли відбувається таке важливе й трагічне дійство, як вручення такої достойної премії такій достойній людині, мабуть, варто не стільки співати-декламувати, але, може б, кожну можливість використовувати для обміну думок, які б циркулювали далі і які б допомогли цьому…
Я не скажу суспільство: у нас – суспільство-конгломерат, з ним громадянського суспільства не побудуєш. Думаю, що якби були проведені систематичні читання, то там, в Олени Теліги, є все. Будь-ласка: аналогія. Коли у 1942 році О. Теліга прийшла у Спілку письменників України і їх там захопили, то той, хто завідував тоді культурою, сказав, що Спілка письменників нічого не робить і треба міняти правління. Вам це нічого не нагадує? У 1942 році німці-фашисти теж хотіли міняти правління у Спілці письменників України…
Скільки в Україні премій! Я не можу порахувати. Слухайте, яка глухота: “Прометей-престиж”!.. Чоловіка прикували на скелі, орел йому довбав печінку, а глухота сучасної здурнілої людини вказує таке формулювання – “Прометей-престиж”. Так, наче бути віками закльованим у печінку – це дуже престижно. Але при чому тут Прометей і його престиж? Його престиж в іншому. Або біля
ЧАЕС. Ці люди, які загинули, – любили Україну. Якби вони зараз це побачили, то вони б не гинули, а просто вмерли б з горя.
Книжка Л.Крушельницької називається „Рубали ліс”. Ліс таки вирубали так, що майже дощенту. Ви знаєте примовку, що ліс рубають – тріски летять. Пні чорні залишаються, у пнях заводяться гадюки. А я питаю: а підлісок де? Оті молоді дерева, які забезпечать еволюцію і будуть кращими, сильнішими навіть за той ліс вирубаний. Поки що цього не видно.
Ви знаєте, що у нас слово патріотизм вже „по стольнику на рило”, слово “історія” викликає регіт гомеричний, дехто, хто їздить у зону, може потрапити в “народники”…
Це дуже страшно, бо поки були ті люди, що здатні були загинуть за Україну, в них була акумульована, уособлена Україна, і тому не виникало сумніву, що вона є. Зараз все менше людей, в яких уособлюється Україна, які готові за неї боротися, в яких є ота цивільна одвага, про яку писала Олена Теліга. І от коли таких людей все менше або у них немає цивільної відваги, через те Україна зараз – ніби як її немає. Вона тане на наших очах. Її демонтують.
Ми за цей час, правда, дізналися дуже цінну річ: що Україна – це не Росія. Боже мій! Це варто було всім гинути, щоби це взнати. Поки що я можу з жахом сказати: докотили Україну до прірви, і поки не з’явиться ота цивільна відвага в людях, доти вона так і буде, ця Україна, декоративна. Незалежність ворушить вусами уві сні…
І я хочу, щоб наступний лауреат був саме з того підліску, щоб він виріс, і щоб це була якась молода людина, щоб ця Україна мала майбутнє.