Ольга Веремійчик
«Лежить поет, а біля нього,
Лягло усе його майно –
Крута непройдена дорога
І Лебедине знамено”.
Ярослав Павуляк
Уже, на жаль 12 років немає серед нас Павуляка Ярослава Івановича (30.04.1948, с. Настасів Тернопільського району Тернопільської області — 25.11. 2010). Ім`я цього талановитого поета відоме сьогодні лише вузькому колу шанувальників художнього слова. Його поезія розрахована на справжнього поціновувача і спроможна подарувати реальну естетичну насолоду. Дуже гарно читає поезії Ярослава Павуляка талановитий художник Іван Марчук, який вважає Ярослава Павуляка другим після Тараса Шевченка.
Кажуть, що людина живе доти, поки її пам’ятають. Кожного року у квітні і листопаді я згадую світлої пам`яті Ярослава Павуляка. Свою думку я неодноразово вже висловлювала у своїх попередніх статтях. Ми підтримували з Ярославом дружні стосунки впродовж багатьох років. Ярослав був дуже хорошим товаришем. Він приїздив до нас. Ми були у нього і в Настасові, і в Братиславі, і в Тернополі.
Членкиня НСПУ Валентина Семеняк написала: «Той, у кого в душі сяє поетичне сонце, випромінюватиме його завжди, навіть у хмурний день. І на те є особлива причина – такі люди народжуються вже із тим сонцем. Інакше жити вони не можуть. А ведеться їм у житті непросто. А все через оте сонце, бо в кишеню ж його не сховаєш? Воно іскриться, насамперед, через очі, відтак – через погляд. Зрештою – проситься на папір, спробуй отоді вгамувати сонячне слово. Ще нікому не вдавалось це зробити. Про кого я? Про сонячне слово Ярослава Павуляка. Чим далі віддаляється він від нас у земному просторі і часі, тим ближчою стає його сонячно-поетична палітра. Так одного разу написала я у статті про поета Ярослава Павуляка, після того, як ознайомилась із дещицею із його поетичної скарбнички. І не помилилась. З кожним роком все більше і більше вивчається творчість нашого талановитого краянина…» Вона повідомила, що в Тернополі побачила світ унікальна книга статей і рецензій «Ярослав Павуляк у слові».
Народився Ярослав 1948 року у селі Настасів на Тернопільщині. Після закінчення школи у рідному селі, вступив до Львівського училища прикладного мистецтва ім. Івана Труша на відділ кераміки, по закінченні якого він зробив пам’ятник Тарасу Шевченку.
У ніч 30 квітня на перше травня 1969 року на одному із роздоріж у селі Настасів Тернопільського району з’явився скромний пам’ятник-погруддя безсмертному нашому кобзарю Тарасу Григоровичу Шевченку. Сказати, що це було несподіванкою для тодішніх керівників району і області, – це нічого не сказати.
Цей пам’ятник у ту ніч поставив Ярослав Павуляк, а на постаменті пам’ятника викарбував:
І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі…
Зараз біля оновленого пам’ятника створена площа, названа іменем Ярослава Павуляка. А тоді після встановлення пам’ятника Ярослав потрапив під постійний нагляд КДБ.
У 1969 році Я. Павуляк вступив на філологічний факультет Чернівецького державного університету, звідки у грудні 1971 року виключений за пропаганду українського націоналізму – читав студентам щоденник Василя Симоненка. У 1972 році вступив до Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, звідки після піврічного навчання знову був виключений із політичних міркувань. У 1973 році вступив до Літературного інституту ім. Горького при Спілці письменників СРСР у Москві. Закінчивши його, у 1978 році виїхав до Чехословаччини (м. Братислава), там працював у Словацькому літературному агентстві (1979 – 1991 рр.).
Коли наприкінці горбачовської «перебудови» (1989 р.) український народ розгорнув нову хвилю боротьби за визволення від московського іга, перші національні жовто-блакитні прапори потрапили до Тернополя саме із Братіслави. Їх виготовлення та доправлення в Україну організував Ярослав Павуляк.
По поверненні в Україну Ярослав Павуляк завідував історико-меморіальним музеєм політичних в’язнів прокомуністичного режиму в Тернополі.
У 1993 році в Києві вийшла книжка поезій Я. Павуляка «Блудний лебідь».
«Когось нема, когось бракує зараз,
немов мене і ніби ще когось
отут, на цій землі, у цій кімнаті,
в цьому залі
когось нема, немов би всіх нема.
Блакитний день і місто біля нього,
надходить час і вислизає з рук.
Я завтра прийду знов до всіх і до нікого,
Когось нема, когось завжди нема…»
У 1999 році в Тернополі вийшла книжка «Могили на конях».
«Ми удвох засумні,
Ми зарадісно злиті в долонях,
Нам колись навесні, як у віщому сні,
Заспівають могили на конях».
У 2009 році Ярослав Павуляк видав книжку «Дороги додому».
«З чужини до отчого порога
Голову обмотує дорога.
…Польова дорого, поміж липи,
Від Дунаю – до гнучкої Стрипи.»
По смерті поета у 2013 р. цю книжку перевидала його дружина Леся Філінська. Вона написала: «Весь невеликий наклад розійшовся швидко, що дуже тішило автора. А потім, коли його вже не було з нами, почали коїтись дивні речі: телефонували люди з різних кінців України, говорили, що його поезія для них – відкриття. І…хотіли б мати збірку… Це мій скромний дар світлій пам`яті поета».
Обидва видання збірки «Дороги додому» цікаві ще й тим, що проілюстровані картинами близького друга поета – видатного художника Івана Марчука.
У 2016 р. Іван Марчук видав книжку творів Ярослава Павуляка «Сон є сон». Як епіграф до книжки Іван Марчук написав: «Одного разу у затишному кафе зустрілися художник Іван Марчук і фінансист Микола Суганяка. У розмові про долю українського мистецтва народилося рішення знайти раніше не оприлюднені вірші поета. Чиє серце відкрите – відчує резонанс».
Відкривається книжка віршем:
«Я сам собі приснився навесні,
та й ви собі присніться в супокої,
хто – восени,
хто – влітку,
хто – зимою,
і спимо чи веселі, чи сумні.
Самі собі приснімся без лиця:
дорогами,
дверима,
водоспадом,
чи тишею, чи просто – виноградом,
і спімо від початку до кінця.
Цей сон у сні – ніякий забобон,
і ми, немов на сполох, та без ляку,
приснімся краще дзвонами між маком,
щоб ліжко стрепенулось …
Сон – є сон.»
Ярослав Павуляк був членом Спілки письменників України і Спілки українських письменників Словаччини.
Наводимо кілька поезій Ярослава Павуляка.
***
… А коли відлетів орел,
Шевченко піднявся з-за обрію,
скликав мертвих,
живих,
ненароджених,
вийняв розриту печінку,
поклав на долоню
і показав.
Мертвим
роти заціпило,
живі
сокирами потилиці чухали,
а ненароджені
перешептались і врешті ойкнули.
Потім зійшлися докупи,
в один народ,
і сперечались:
кому з них бути мертвим,
кому живим,
а кому ненародженим.
***
Когось нема, когось бракує зараз,
немов мене і ніби ще когось
отут, на цій землі, у цій кімнаті,
у цій залі
когось нема, немов би всіх нема.
Блакитний день і місто біля нього,
Надходить час і вислизає з рук.
Я завтра прийду знов до всіх і до нікого,
Когось нема, когось завжди нема.
І ти не сам, і я не сам,
ми не самітні,
та чи не зайві ми, якщо когось нема?
Нікуди він не йшов, ніколи не приходив,
неправда, ми не всі,
ми ще не всі йдемо.
Світає серце, а поблизу квіти,
і річка недалеко, і гніздо.
Збігаємось, намацуємо, кличем
Того, кого нема, щоб вистачило всіх.
Словакові про Україну
В нас на цвинтарі річка тече собі файно,
Притулилась до дна і тече собі та й …
Я тебе привезу туди – нелегально,
Коли втомиться сонце за небокрай.
В нас дрімає біда на Прокрустовім ложі,
Солов’ї погубили своїх солов’ят,
Немовля у відерці гойдатися може,
І не годен на пальцях злічити всіх свят.
Ой, у нас під хатами коріння рум’яне,
І криниця росте кілька років за ніч,
На деревах донині співають погани,
На дорогах лілеї глибокі до пліч.
Я тебе привезу туди – нелегально,
Ми хильнули за всіх молодого вина…
В нас на цвинтарі річка тече собі файно,
Отака, мій словаче, така дивина.
***
Ще тоді, в давнину,
як були поїзди кам`яними,
коли дітлахами мамонти бігли за ними,
ще тоді, як співали амеби пісню
про палеоліт –
непомітно і дивно я появився на світ.
І живу,усміхаюсь до себе
в круговерті бездомних птиць,
на пергаменті мого неба –
ієрогліфи блискавиць.
Та й живу собі на осонні,
а життя то туди, то сюди,
це, напевно, мені від безсоння
попід очі цвітуть сади.
***
Село сувоєм сну сповите,
Спокою статуї стоять,
Старому стовбурові стиха
Суглоби сухо скреготять.
Садок сумирно спочиває,
Спроквола стихлі солов’ї,
Сюди спроваджую сурміти
Слова стривожені свої.
***
Я ще не весь. Мене ще є доволі,
але не тут, у наймах і брехні,
де все одно, хоч у лахмітті болю,
моя душа, мов квітка на коні.
Я ще не весь, ненавиджу й люблю,
а заким у якусь безодню ляжу,
то вашій ненаситності і злу
своїм корінням горло перев`яжу.
***
Зарив я в землю безліч юних днів,
Між ними був один, що дуже жити хтів.
Те місце, де лежать їх мертві голоси,
Я каменем приклав, щоб не розрили пси.
А нині, мов на гріх, бракує того дня –
До нього мчу і мчу, упавши на коня.