Інтерв’ю Тараса Головка з Ігорем Набитовичем.
В серії «Постаті культури» видавництво «Дух і літера» нинішнього року випустило у світ ґрунтовну розвідку «Сага мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький» українського і польського літературознавця, перекладача, доктора філології, професора Дрогобицького державного університету імені Івана Франка й університету ім.Марії Кюрі-Склодовської у Люблені Ігоря Набитовича.
Саме цю книгу Організація Українських Націоналістів представила на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 в галузі “Літературознавство і мистецтвознавство”.
Ігор Набитович є автором книжок «Леонід Мосендз – лицар Святого Ґрааля», «Універсум sacrum’у в художній прозі (від Модернізму до Постмодернізму», «Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська», «Gloria et sacrum. Історична проза української еміграції» та більше ніж 200 наукових публікацій з теорії літератури, компаративістики, історії європейських літератур.
Інтелектуальна біографія «Саґа мистецької родини» Ігоря Набитовича, являє собою триптих про життєтворчість драматурга Алєксандра Фредра, «батька польської комедії», його доньку ‑ письменницю й малярку Софію Шептицьку та їхнього внука і сина ‑ митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.
‑ Ваша книжка «Сага мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький» є, фактично, життєписом трьох знакових постатей в історії України і Польщі. Чи й справді ця літературознавча й мистецтвознавча монографія є особливим відкриттям на жанровому полі інтелектуальної біографії?
‑ Насамперед інтелектуальна біографія «Саґа мистецької родини», як мені видається, – це й справді особливий винахід у сучасній (і українській, і, як бачиться, й європейській) біографістиці. Це триптих про три покоління однієї родини, де кожен життєопис – окреме дослідження життя і творчості представників одного роду. Кожен із них залишив свій слід у мистецькому і культурному житті. Тобто ця книжка є поєднанням біографій та творчості трьох поколінь найвідоміших галицьких українсько-польських родин, які залишили незатертий і глибокий слід як в українській, так і польській культурах та історії.
Драматурга Алєксандра Фредра цілком справедливо називають «батьком польської комедії». Уперше в цій монографії українською мовою представлена життєтворчість цього комедіографа й офіцера французької армії, ординарця імператора Наполєона Бонапарта.
Його донька Софія Фредро-Шептицька – письменниця (писала французькою та польською мовами) й малярка. За стилем у прозі вона, як я намагався показати це в книжці, суголосна із Ґюставом Фльобером, чи, навіть із Ґюї де Мопассаном. У її художній прозі відлунює й австрійський бідермаєр, а мемуари є ніби передвісником творчості Марселя Пруста. Водночас вона – глибоко релігійна людина. Знову ж, друга частина трилогії «Саґа мистецької родини» є загалом першою науковою літературно-мистецькою біографією доньки А.Фредра. Вперше в науково-мистецький обіг у книжці вводиться й аналізується майже уся, віднайдена мною, малярська спадщина Софії Шептицької та її літературний доробок. Одним із її учителів портретного живопису в Парижі був Ніколя Шіфляр, близький приятель Віктора Гюґо, автор відомого прижиттєвого портрета цього письменника. У Брюсселі її вчив малювати пейзажі Шарль Добіньї, один із засновників Барбізонської школи малярства, яка стала передвісником французького імпресіонізму.
Їхній онук і син – митрополит Української греко-католицької Церкви Андрей Шептицький – талановитий маляр, мистецтвознавець і проповідник. А водночас – найбільший меценат української культури після гетьмана Івана Мазепи. У монографії вперше представлена й проаналізована його малярська спадщина, розглянуто процес становлення його як мистецтвознавця. Тут детально розглянуто й проаналізовано його культурологічні та мистецтвознавчі погляди.
Літературознавче і мистецтвознавче дослідження «Саґа мистецької родини» є ніби особливим продовженням ідеї, яку я намагався в такому ж потрійному біографічному ключі розгорнути в попередній моїй монографії «Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська» (Київ: Дух і Літера, 2018), де досліджено життєтворчість трьох поколінь українсько-польсько-австрійського письменницького роду Федоровичів. При цьому два перші представники цього княжого роду писали польською мовою, хоча й вважали себе українцями. Володислав Федорович був третім головою Товариства «Просвіта», меценатом Івана Франка, галицьких малярів Корнила Устияновича та Івана Труша, буковинського маляра Миколи Івасюка. Їхня онука і донька Кароліна Маєр фон Вітонд, для якої німецька була рідною, англійська й французька – мовою шкільної освіти, стала українською письменницею-модерністкою і мистецтвознавцем, пишучи під псевдонімом Дарія Віконська. Євген Маланюк у поемі «Побачення», написаній на початку Другої світової війни і присвяченій Дарії Віконській, створив мистецьку історіософську візію княжого роду Федоровичів.
Водночас обидва ці біографічні, сказати б, макронаративи – і про княжий рід Федоровичів, і про ґрафів Фредрів-Шептицьких, представлено на тлі політичної історії Галичини й України, Польщі, Європи, Габсбурзької монархії, історії мистецтва (театру, малярства, художньої літератури) кінця XVIII – першої половини ХХ століття.
‑ Чому і досі так мало знають в Україні про діда митрополита Алєксандра Фредра і його матір Софію Шептицьку, адже їхні здобутки в літературі й малярстві можна зачисляти до духовної скарбниці не лише польської, а й української культури?
‑ У Давньому Римі існувала особлива форма покарання – damnatio memoriae або прокляття пам’яті – посмертне приречення на замовчування та забуття. Імена тих, кого було засуджено на damnatio memoriae,усували з документів, пам’ятників, а скульптури, горельєфи й барельєфи з їхніми зображеннями розбивали, будинки розвалювали, на мальовидлах їхні обличчя затирали. Подібне сталося на довгі роки й із пам’яттю про рід Фредрів-Шептицьких, їх мистецькою спадщиною. Над драматургом Фредром і його донькою, мисткинею Софією Шептицькою, нависало табу на імені Шептицького. Після Другої світової війни в Україні ставили загалом тільки комедію Фредра «Дами і гусари» – і то лише тому, що вона йша на російських сценах. При цьому Фредрова п’єса була перекладена українською не з оригіналу, а з російської (!) мови.
1969 року Театр імені Івана Франка у Києві поставив був Фредрову «Помсту» у чудовому українському перекладі Бориса Тена. Але, за короткий час, її було знято з репертуару. На імені і творчості Софії Шептицької, матері глави забороненої і переслідуваної Церкви, звичайно ж, теж лежала damnatio memoriae – тавро табу.
‑ У книжці йдеться про те, що в ХІХ столітті чимало ополячених маґнатських родів в Австро-Угорщині, предками яких були русини-українці, почали досліджувати свої родові дерева, культивувати давні родинні традиції. Не оминуло це і рід Шептицьких. Як Ви гадаєте, коли питання національної ідентичності для владики Андрея набуло виняткового значення?
‑ Формування національної ідентичності майбутнього митрополита відбувалося з раннього дитинства. У родині розмовною мовою була польська, з матір’ю Роман та інші брати найчастіше спілкувалися французькою мовою – мовою європейської аристократії, дипломатії. Але всі молоді Шептицькі були свідомі того, що вони належать до роду, відомого з часів короля Руси-України Данила. Перші прояви такої зовнішньої ідентифікації Романом себе як русина-українця можна добачати в документації Яґеллонського університету. У відповідній ґрафі студент Роман Марія на початку 1883 / 1884 навчального року буде вписаний як «поляк». Наступний навчальний рік він проведе в університеті у Бреславлі-Вроцлаві, а повернувшись через рік знову до Кракова, спочатку запише себе як «поляк», далі перекреслить це, й впише – «русин» (себто «українець»). У наступних записах в університетських книгах перекреслень уже не буде – він твердо і впевнено декларуватиме себе «русином»-українцем. Подібним був процес народження української ідентичності й у його молодшого брата Казимира – отця Климентія (великомученика і Праведника народів світу). Ще один із п’яти братів Шептицьких стане військовим, буде ґенералом Польського війська, одним із тих, що відновили Польську державу – Другу Річ Посполиту. 1920 року фельдмаршал Юзеф Пілсудський розглядав ґенерала Шептицького як свого наступника.
‑ На Вашу думку, коли і за яких обставинах майбутнім митрополитом Андреєм Шептицьким був зроблений свідомий вибір стати священиком не римсько-католицької, а саме греко-католицької Церкви? Яке ставлення до цього рішення виявили його рідні?
‑ Стати священиком Роман Марія мав мрію ще з дитинства. Процес вибору конфесії отцем Шептицьким був непростим. На основі документів і спогадів сучасників я намагався реконструювати цей шлях повернення ґрафа Романа Марії Шептицького, разом із його молодшим братом Казимиром – отцем Климентієм, до конфесійної традиції свого українського роду.
Для батьків цей процес був насправді екзистенційною драмою. Мати змушена була змиритися з його вибором конфесії, а батько з тим, що найстарший син відмовляється від родинних маєтків та посілостей і йде у монастир.
Сімейна дискусія щодо відходу Романа Шептицького до чернечого життя, його бажання стати ченцем і священиком Української греко-католицької Церкви тривало багато місяців. Остаточно і мати, і батько примирилися з відходом сина зі світського життя.
‑ Як це все узгоджувалось з польським національним середовищем, яке завжди гостро реагувало на будь-які прояви утвердження українськості у Галичині?
‑ Польський шляхетський прошарок загалом негативно поставився до вибору молодого ґрафа Шептицького. Подібний шлях пройшов і Володимир Антонович – батько новітньої української історіографії та Київської історичної школи, організатор дослідження української та білоруської історії часів Руси-України та Великого князівства Литовського. Зустріч з Антоновичем у Києві була украй важливою для молодого Шептицького. Професор Антонович походив із українсько-польської шляхетської родини і його розрив із польським політичним, культурним середовищем і перехід до українства бачився для цього середовища зрадою; його називали «перевертнем». Романові Шептицькому і його братові Казимирові доведеться повторити шлях самоідентифікації професора Антоновича.
‑ Чи ставив митрополит Андрей Шептицький знак рівності між Московією і Другою Річчю Посполитою?
‑ Звичайно ж, ні. Московія була імперією й деспотією, яка нищила все українське. Греко-католицька Церква нищилася московитами як у їхній імперії царській, так і в комуністичній. Друга ж Річ Посполита у різних політичних, економічних, національних хоч і не надто толерувала українські інспірації в Галичині (чи, як її називали, Східній Малопольщі), однак, у ній постать митрополита Шептицького мала статус етнарха – людини-інституції, що була головним стрижнем українських національних устремлінь – політичних, економічних, культурних, освітніх.
‑ Судячи з того, яку кар’єру у Польській державі зробив його рідний брат Станіслав, між ними мали б виникати непорозуміння у взаєминах, адже світоглядно вони мали б бути антагоністами й напевно ж по-різному сприймали і трактували ставлення до українців-галичан польської влади?
‑ Ґенерал Станіслав Шептицький був свідомий, що він є русином (але це не означало, що він ідентифікував себе як українець). Усі брати Шептицькі ніколи не були антагоністами – це видно і зі спогадів різних акторів цієї драми життя, як і з листування між братами. Між ним завжди була велика родинна любов.
Коли під час Першої світової війни у війську Австро-Угорської монархії почали створюватися відділи Українських Січових Стрільців, (тоді ще) полковник Станіслав Шептицький доповів міністрові оборони монархії Алєксандрові фон Кробатінові своє позитивне бачення ідеї створення УСС, але відмовився їх очолити, повідомляючи, що він має інші плани.
У якісь моменти 1920-го року Пілсудський мав намір передати Шептицькому портфель міністра оборони Польщі, однак протиріччя між ними наростали. Митрополит Шептицький і його брат отець Климентій інформували ґенерала Шептицького про утиски української Церкви та українців Галичини новою владою. На нарадах у Пілсудського доходило до таких запальних дискусій і суперечок (йшлося не тільки про українські проблему), що ґенерал Шептицький, уже тоді міністр оборони Польщі, вислав до маршала секундантів і викликав його на дуель. Пілсудський арґументував свою відмову від поєдинку тим, що він є начальником Шептицького й стрілятися або рубатися на шаблях із ним не буде. Після державного ж перевороту 1926 року в Польщі ґенерал подав у відставку. Усі брати Шептицькі до останніх днів були взірцем родинної любові.
‑ У Вашій монографії згадується епізод, як митрополит, повертаючись з російського полону, відвідав Київ, охоплений революційними подіями 1917 року. У Вашій розповіді фігурує Володимир Винниченко, який з якихось причин виявив неповагу до духовного сану Андрея Шептицького. Цікаво, що ним керувало?
‑ Винниченко був чудовим письменником-модерністом, однак його соціалістичний світогляд, політична бездарність (яка була однією з причин поразки Української держави) поєднувалися із антирелігійними переконанням. Мені видається що він не надто усвідомлював, що Шептицький на той час уже був культовою постаттю для українців-галичан, національним провідником. А разом із цим усім Винниченкові бракувало культури й виховання…
‑ До слова, зовсім інше ставлення до кир Андрея спостерігаємо в інших письменників – Василя Стефаника, Наталени Королевої, Уласа Самчука, Олени Теліги, Віри Вовк…
‑ Василь Стефаник, як і багато інших українських письменників, ставилися до владики Шептицького зі справжнім пієтетом. Дехто з українських радикалів був прикро незадоволений тим, що Стефаник, приїжджаючи до Львова, прямував насамперед до митрополичого палацу біля собору святого Юра. На закиди, чому він, Стефаник, ходить до Шептицького, той відповідав: «Я люблю дивитися на ту срібну голову, що думає і журиться про всю Україну». Щемливий спогад про зустріч із митрополитом в окупованому німецькими нацистами Львові залишив Улас Самчук.
Одна із історій взаємин із українським письменством пов’язана із долею родини отця Селянського. Після раптової смерті цього греко-католицького священика його дружина залишилась із сімома дітьми без чоловіка, без засобів до життя. Митрополит Шептицький оплатив навчання її дітей в університетах. Серед цих дітей, що працювали для української освіти й культури, був і лікар Остап Селянський. Хрещеним батьком його доньки Віри буде митрополит Шептицький. Вона ж стане професором ґерманістики в університеті Ріо-де-Жанейро й відомою українською письменницею під псевдонімом – Віра Вовк.
‑ Як випливає з Вашої розповіді, у передвоєнний час митрополит Андрей Шептицький, крім розбудови у цей період Української греко-католицької церкви на терені Галичини, активно займався меценатською діяльністю, дбайливо збирав старожитності, регулярно читав мистецтвознавчі лекції, брав участь у кооперативному русі. В чому полягала його концепція об’єднання церков східного і західного обряду, повернення східної Церкви, зокрема, російського православ’я, до єдності з Римом?
‑ Головною ідеєю завершальної частини «Саґи мистецької частини», присвяченої митрополитові Шептицькому, є те, що владика Андрей був найбільшим меценатом української культури ХХ століття. До нього, як мовилося вище, лише гетьман Мазепа вкладав у розвиток української культури такі зусилля і кошти. Шептицький намагався подолати розкол християнства 1054 року і, тим самим, зцілити московське православ’я від імперських нашарувань і устремлінь, зрощування московської Церкви із імперською державою.
‑ Як складалися взаємини між митрополитом Шептицьким і УГКЦ та різними політичними силами у Другій Речі Посполитій?
‑ Владика закликав до суспільної та національної толерантності. Суспільні й національні конфлікти Митрополит розглядав крізь призму моральності, застерігав від примату інтересів нації над справою рятування людських душ. Якщо легальні українські партії проводили «органічну працю» (такі як Українське Національно-Демократичне Об’єднання), намагаючись у постійній політичній боротьбі, в умовах перебування Галичини у Польській державі, віднаходити шляхи культурного, мовного розвитку, суспільно-економічного піднесення українців, то нелегальні організації (як ОУН) вважали цю політичну діяльність недолугою, оскільки вона приносила марні результати. Вони добачали можливість здобути незалежність методами «перманентної революції». Від часу створення 1929 року Організації Українських Націоналістів між митрополитом Шептицьким і Проводом ОУН тлів прихований конфлікт. Діяльність у цьому підпільному русі бачилася владиці такою, що відтягує молодь від позитивної органічної праці. Ці різні підходи були простором постійного напруження по горизонтальних стратах українського суспільства і в Галичині, й Волині. Українська греко-католицька Церква декларувала неприйнятність терористичних актів як засобів боротьби за національні інтереси. Митрополит Шептицький двічі в пастирських листах артикулював ставлення Церкви до збройних методів спротиву. Очевидно, що насамперед ішлося про діяльність ОУН.
‑ Як митрополит сприймав події приєднання Галичини до СССР після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, коли українці-галичани, поляки, євреї стали свідками незліченних злочинів, вчинених новою, російською окупаційною владою?
‑ Комунізм для Шептицького був доктриною людиноненависницькою, яка насаджувала зневагу як до людської душі, так і до Бога. Для нього російський режим на чолі з Іосіфом Сталіном-Джуґашвілі був «горсткою злочинців», яка захопила владу на Росії й своєю мілітарною силою і всезагальним терором утримувала в неволі Велику Україну. Такі означення звучать у кількох його пастирських посланнях. Комуністична Російська імперія переслідувала християн та інші релігії. Фашизм, нацизм та комунізм були для Шептицького спорідненими ідеологіями, які встановлювали тотальний контроль над суспільством і Церквою, пропаґуючи й впроваджуючи свої доктрини антилюдяними методами.
‑ Чи справді митрополит Андрей Шептицький вітав прихід гітлерівської армії на землі Галичини в 1941 році, як йому закидали в радянські часи історики різних мастей?
‑ Звичайно ж, це тотальна ідеологічна брехня й неправда. Для Совєтського союзу всі, хто боровся за незалежність – це нацисти. Я детально про такі інсинуації написав у книжці.
‑ Чому предстоятель Української греко-католицької Церкви все ж наважився у роки війни написати лист шефу СС і ґестапо Гайнріху Гіммлеру з вимогою припинити політику геноциду євреїв, усвідомлюючи те, що це несе реальну загрозу його життю й усій греко-католицькій Церкві?
‑ Митрополит Шептицький був чи не єдиним найвищим достойником християнської Церкви у Європі, що відкрито вимагав від нацистського режиму припинити розстріли й винищення євреїв. Його ж самого від арешту рятувало те, що, як я вже сказав, він був постаттю-інституцією, етнархом, що єдиний міг представляти й захищати перед німецькими та російськими окупантами не тільки українців-галичан, але й поляків та євреїв. Саме цю діяльність митрополита, його постійні перемовини з нацистами, щоб уберегти життя тисяч людей, московити називали «співпрацею» і колаборацією.
‑ Як Ви гадаєте, чому і досі применшується роль владики Андрея у порятунку євреїв у роки Голокосту, чому його й досі не визнано Праведником народів світу?
‑ За усіма законами людяності й Божими законами, спільними для юдеохристиян, митрополит Шептицький є однією із найзаслуженіших постатей рятування невинних жертв Голокосту від смерті – чи то від концтаборів і газових камер, чи тих, кого вішали й розстрілювали на вулицях окупованих міст. Ченці і черниці, священики Української греко-католицької Церкви ненастанно працювали, ризикуючи своїми життями і життями своїх рідних, для порятунку сотень євреїв. Символом такої самопосвяти є український священик Емілій (Омелян) Ковч, що завершив земне життя в німецькому концтаборі Майданек біля Любліна. Всі ниточки цієї таємної й смертельно небезпечної акції порятунку й переховування і єврейських дітей, і дорослих – і для тих, хто рятував, і тих, кого рятували, тягнулися до Митрополита Шептицького. Однак московська пропаґанда і тиск совєтської дипломатії зробили все, щоб не допустити визнання митрополита Праведником народів світу.
У монографії я прагнув детально проаналізувати і продемонструвати, що Яд Вашем має усі підстави знову повернутися до цієї проблеми й нарешті відновити історичну справедливість, висловити подяку пам’яті і праведному чинові митрополита Андрея Шептицького, визнавши його Праведником народів світу.
Можна твердити, що митрополит Шептицький був цілою добою в історії кількох країн і Церкви. Він змінив хід історії. Я певний, що прийде час, і його проголосять і святим, і Праведником народів світу, відновивши історичну, людську і Божу справедливість…
