Публікуємо твори переможців конкурсу Всеукраїнського літературного конкурсу імені Олени Теліги та Олега Ольжича «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятись зміг!».
Авторка – Анастасія Клекоцюк, вихованка Тойкутського ліцею Ковельської міської ради Волинської області.
Дитячий малюнок
Присвята: тату-воїну (посмертно)
В окопі було вогко, а холод пробирав аж до кісток. Неподалік чулося шарудіння мишей. Їх тут було багато і, здавалося, значно більше, ніж нас, людей. Часто вони псували наші припаси і лазили по тілу під час сну, від чого я прокидався весь спітнілий, із криком на вустах. Вони не залишали мене навіть у снах, отруюючи їх та повільно зводячи мене з розуму. І хоча це й стало частиною мого життя тут, та звикнути до цього я так і не зміг…
Війна. Комусь вона приносить біль та втрати, тугу за домом, страждання і смерть. Комусь дає можливість нажитися на людському горі… А декого вона взагалі не стосується… Аж дивно, як одне слово може вміщати в собі стільки всього суперечливого. Навіть почалася вона для всіх у різний час. Для когось – ще в 2014-му році, для інших – 24 лютого 2022 року, а для декого вона досі не почалася… Однак це питання часу.
Для мене ж війна – це кров та бруд, впереміш зі сльозами. Її прихід супроводжується вибухами і криками матерів, вдів та сиріт. Після неї залишаються лише руїни будинків та мрій, і несе вона з собою лише траур і свіжовикопані могили. Вона змінює людей… Змінила і мене.
До того, як я потрапив сюди, вона здавалася чимось далеким, тим, що ніколи мене не торкнеться. Прийшов на фронт я з надією знайти себе, та життя жорстоке і мої ілюзії розбилися об реальність. Важко було не одному мені, та легше від цього не ставало, я був спустошений. Кожен подих був викликом, а життя – боротьбою, в першу чергу з самим собою…
Та було дещо, що підтримувало мене в найтяжчі моменти. Одного разу, відколи, я тільки сюди потрапив, я знайшов дитячий малюнок, на якому було зображено Ангела, що обіймає Україну, наче намагаючись вберегти, а на другому плані розкинулись довгі пасма Його білявого волосся… Від малюнку віяло меланхолійною атмосферою. Він був зім’ятий і місцями пожовклий, але, попри це, залишався красивим. Я вирішив його забрати і носити з собою, він став для мене свого роду оберегом. Відтоді я дістаю його щоразу, коли мені стає погано, і довго роздивляюсь… Після цього настає полегшення. Інколи, в морозні дні, я навіть фізично відчуваю тепло, яке відбивається від малюнка…
Орієнтовно місяць тому трапилася ще дещо. Прокинувшись після важкого завдання, я побачив білого котика, що згорнувся клубочком біля моїх ніг. Ніхто не знав, звідкіля він прийшов, та я був радий, що обрав він саме мене. Миші тепер були не страшні, цей пухнастий хижак захищав мій сон. Я був йому вдячний, і він це відчував.
Через деякий час котик зник. Спершу я подумав, що він просто кудись пішов і скоро повернеться. Однак у мені зародилася тривога, яка поступово почала наростати… Більше він так і не з’являвся. А в мені оселилося відчуття втрати, я знав, що буду наступним.
Цієї ночі я прокинувся від кошмару: величезні миші бігали по мені видаючи при цьому огидне пищання. Прокинувшись і зрозумівши, що це був лише сон, я дістав малюнок. Хоча була ніч, було ясно, немовби вдень… Моя тривога нікуди не зникла, а, навпаки, мені щомиті ставало гірше… Раптом в одну мить мене оглушило, і спалах світла залив бліндаж. Тіло охопив пекельний біль, та стало раптом тепло-тепло, і я відчув чиїсь руки, що обхопили мене, мовби обіймаючи, а позаду постаті мого рятівника спадали пасма білого волосся…
Епілог
Прокинувся я уже в шпиталі. Виявилося, що в наш бліндаж потрапив ворожий снаряд. Вижив я один. Мені відірвало ліву руку і три пальці на правій нозі, а ще я осліп на одне око. Мені, можна сказати, поталанило. І весь цей час я тримав в правій руці малюнок. Він залишився неушкодженим. (Уявляєте?!) Я вірю, що в ту мить саме янгол, зображений на дитячому малюнку, врятував мені життя…