Тарас Головко.
Так буває, коли з перших сторінок книги переконуєшся: автор має рацію. Стверджуючи, що психічний стан літературних героїв такий же, як і в нинішніх українців, котрі вже майже три роки обпалені війною Росії в Україні перебувають у постійному стресі і в очікуванні загрози власному життю, він дуже близький до істини. Таке спостереження висловив Ростислав Семків на сторінках науково-популярної книги «Уроки короля жахів: Як писати горор?», випущеної київським видавництвом «Pabulum». Йдеться в ній про відомого в усьому світі американського письменника, якого ще називають «Королем жаху», Стівена Едвіна Кінга, який безперечно, є феноменальним прозаїком сучасності, оскільки йому вдалося підкорити захмарні вершини літературної творчості, внісши певне сум’яття у середовище інтелектуалів різного ґатунку.
Багато з них і досі не знаходять відповіді на принципове, на їхню думку, питання: чому, описуючи людську патологію в її найгірших проявах у романах-горорах, читач ведеться на «словесну маячню», майстерно викладену у карколомних сюжетах Стівеном Кінгом?
Один з тих, хто спробував розкрити таємницю літературного письма американського письменника зі світовим ім’ям, став Ростислав Семків, застосувавши цілий арсенал засобів, а ще оригінальну методику, що дала змогу зазирнути у святая святих літератора – в його творчу лабораторію.
Перше завдання, яке дослідник намагається вирішити у процесі наближення до істини, то це переконати читача у тому, що Стівен Кінг ‑ інтелектуальний майстер пера. Ілюзія життя, наповненого різноманітними жахами – вбивствами, тортурами, і яке розгортається у своїй демонічній відразливості, завдяки уяві Стівена Кінга стирає грань між реальним і нереальним, змушує направду повірити у все майстерно описане.
Розгін, взятий Стівеном Кінгом після публікації його першого роману жахів «Керрі» у 1974 році, виявився настільки вдалим, що всі наступні твори лише додавали впевненості і снаги письменнику у важкій літературній праці. Він так захопився улюбленою справою (щось писати виявилося у нього ще в дитинстві), що за якесь десятиліття написані ним нові книги з мізерних зросли до багатомільйонних накладів, зробивши його казково багатим і матеріально забезпеченим письменником-ерудитом. На думку Семківа, саме прагнення вибратися із злиднів, що обсіли його самотню матір і рідного брата (батько втік від сім’ї), стало потужним стимулом для Стівена Кінга, щоб утвердитися у цьому жорстокому і доволі цинічному світі. І не лише це.
Своєрідну формулу успіху майстра бестселерів, автор книги вивів, ознайомившись з якою, читач справді починає вірити у те, що вона таки працює і може бути корисною для кожного, хто береться за перо. Стівен Кінг, перед тим як опинитися на вершині літературного олімпу, дуже багато читав, щоб збагатитися розумово. Алгоритм заробляння грошей важкою літературною працею удосконалювався письменником роками, що, врешті-решт, дало очікуваний ефект.
Як і більшість його маститих заокеанських колег-критиків, Семків, аналізуючи безпрецедентний успіх Стівена Кінга на літературному поприщі, відзначає його фантастичну працездатність, непідвладну багатьом творчим особистостям. Крім того, що письменник читає 80 книг на рік, Стівен Кінг, як правило, пише щодня від чотирьох до восьми сторінок тексту. Той, хто постійно займається журналістською чи літературною творчістю, достеменно знає, як складно вийти на такі обсяги, уникаючи при цьому зайвих психологічних перевантажень.
Інший аспект, на який Семків звертає увагу у книзі, це стимуляція творчого процесу Стівеном Кінгом. Адже письменник тривалий час вживав легкі і важкі наркотики, а ще зловживав алкоголем для того, аби, як він говорив, не втратити форму. Справа із залежністю від цих стимуляторів у Стівена Кінга зайшла так далеко, що його врятувало лише вчасне втручання Табіти, яка змусила чоловіка пройти відповідний курс лікування. Як стверджує Семків, аби вибратися з халепи, куди потрапив його головний герой розповіді, довелося майже рік відлежуватися в лікарні, приймати пігулки і тимчасово відмовитися справи. Письменник, виявивши силу волі, зміг повністю позбутися підступної залежності, фізично відновитися і знову взятися за творення специфічної прози.
Як відомо, Стівен Кінг один з небагатьох американських літераторів, твори яких охоче екранізують відомі в усьому світі голлівудські кінорежисери. Починаючи з 70-х і аж до нашого часу, були зняті фільми за романами-бестселерами: «Керрі», «Сяйво», «Мертва зона», «Крістіна», «Залишайся зі мною», «Мізері», «Втеча з Шоушенка», «Долорес Клейборн», «Зелена миля», «Мряка» та «Воно». Кінематограф фантастично збільшив фінансові прибутки Стівена Кінга, що дало йому змогу зайнятися ще й різноманітною благодійною діяльністю (чималу суму передав рідному університету, де навчався; започаткував стипендії для літераторів-початківців; долучився до реалізації соціальних програм у штаті Мен, де мешкає; забезпечив роботою творчий штат кількох FM-станцій, придбаних за власні кошти). Це, на думку Ростислава Семківа, лише зміцнило позитивний імідж «Короля жаху» у Штатах, сприяло додатковому інтересу з боку читацької спільноти до його творчості й участі у громадському житті країни.
Підприємницьку жилку, притаманну Стівену Кінгу, підмітив Семків у конкретних епізодах з його успішної творчої кар’єри. Невідомо, хто надихнув письменника вдатися до нестандартного маркетингового ходу, коли той вирішив продати, в буквальному розумінні цього слова, ім’я і прізвище головного героя ще не написаного ним роману жахів. І такі знайшлися. У книзі згадується жінка похилого віку, давня шанувальниця таланту письменника, яка виклала 25 тисяч доларів США за умови, що Стівен Кінг увіковічнить на сторінках свого твору її померлого чоловіка. Отримані кошти одразу були спрямовані на благодійність.
Оскільки Стівен Кінг від самого початку літературної творчості свідомо почав наповнювати романи всілякими містичними химерами, проігнорувавши при цьому будь-яку забобонність (а даремно), це, рано чи пізно, мало фатальним чином виявитися на ньому. Адже написане слово частенько має здатність матеріалізуватися поза волею того, хто його написав на папері чи набрав на клавіатурі комп’ютера. Мабуть, спрацьовує містичний закон, не підвладний людському розуму. Те ж саме сталося із Стівеном Кінгом, про що читач дізнається з книги про згубний інцидент, а конкретно автомобільну аварію, в яку той потрапив чверть століття тому. Навколо тієї дорожньо-транспортної пригоди висловлювалось чимало версій, одну з яких запропонував читачам автор книги. Не станемо її повністю переповідати, лише доповнимо кількома деталями, що вказують на їхній містичний підтекст. Перша: подейкують, що сам письменник описав те, що мало трапитися одного ранку на прогулянці з літературним персонажем, коли за сюжетом твору водій, відволікшись від споглядання траси, вилетів на бруківку і буквально протаранив не літературного героя, а… Стівена Кінга в його рідному містечку Бангорі. Одні можуть сказати ‑ збіг обставин, інші – містика. Друга: завдані травми трохи не вкоротили письменнику життя, однак, одужавши завдяки неймовірній силі волі, якимось чином заволодів автомобілем, що фігурував у ДТП і розніс його на друзки звичайною бейсбольною битою. Винуватця водія так само наздогнала Божа кара: той згодом потрапив до медзакладу з хворобою, перед якою лікарі виявилися безсилими. Можна вірити чи не вірити цим пліткам, в яких правда переплітається з вигадками стосовно життєвого побуту і творчих буднів «Короля жаху», однак є одна, складна для розуміння, закономірність, дотична до описуваного епізоду: якщо дуже довго вдивлятися у безодню, то вона, рано чи пізно, обов’язково тебе покличе.
Зазирати у потойбіччя, напевне, улюблене заняття Стівена Кінга. Його роман «Кладовище домашніх тварин» яскраве тому підтвердження. Фабула твору одразу міцно бере в лещата читача, який починає вірити у вигаданий письменником ілюзорний світ, в якому, виявляється. люди можуть після смерті воскресати, так само як і їхні улюбленці – домашні тварини. Тема смерті домінує в усіх без винятку романах-горорах Стівена Кінга. Особливо емоційно сприймаються вразливим читачем ті, в яких діти стають жертвами маніяків-убивць, збоченців, інфернальних істот. Варто згадати маленького хлопчика з роману-фільму «Сяйво», який багатьом запам’ятався таємничим словом «redrum». Перекрутивши слово «убивство», Стівен Кінг тим самим ніби продемонстрував усім своїм шанувальникам, що у нього чорне почуття гумору, присутнє глузливе ставлення до смерті як останнього фізіологічного акту існування людини на цьому світі.
Ростислав Семків пропонує читачеві сприймати романи американського письменника як своєрідну терапію від страху, що огортає незалежно від статі, віку і тілобудови індивіда, коли у того, приміром, спрацьовує інстинкт самозбереження. Звучить трохи наївно на тлі постійних ракетних обстрілів, бомбардувань, бойових зіткнень на фронті, терористичних актів у тилу, руйнування інфраструктури, знищення природного довкілля, що супроводжується загибеллю як цивільного населення, так і військових ЗСУ в неоголошеній російсько-українській війні. Здається, українці пристосувались до штучно створеного апокаліпсису сусідньою країною-агресором, на чолі якої стоїть божевільний диктатор. Стівен Кінг одним з перших західних інтелектуалів відчув, яку загрозу людству несе нинішній кремлівський бузувір, тому беззастережно підтримав Україну в боротьбі з московитами, закликав усю прогресивну громадськість країни і правлячу еліту США терміново надати їй необхідне озброєння.
Має рацію Ростислав Семків, стверджуючи, що пік творчості Стівена Кінга припадає на 80-ті роки минулого століття. Саме тоді з’явилися друком романи, в яких автор постав глибоким знавцем людської психології, творцем динамічних сюжетів, чудовим стилістом і навіть оракулом. «Зараз багато хто порівнює маніакального політика Грега Стіллсона з «Мертвої зони» із Дональдом Трампом: видається, що Кінг передбачив прихід до влади демагогів, які гучними гаслами маскують власне прагнення до тотального контролю (може, саме тому торік (мається на увазі 2019 рік ‑ Т.Г.) Трамп заблокував Кінга у твіттері)», ‑ до такого висновку приходить автор, який не помилився у своїх передбаченнях, бо згадуваний політик, схожий звичками на героя твору Стівена Кінга, знову переміг на останніх президентських виборах у США і повторно стане господарем Білого Дому у наступні чотири роки.
Чи літературна творчість Стівена Кінга у нинішньому столітті і надалі захоплює читацькі маси, так як це було раніше? Сказавши суб’єктивне «ні», одразу можна наразитися на критику, бо знайдуться ті, хто, аж запінившись, переконуватиме у зворотному. Така упевненість народилася після прочитання роману «Зона покриття» 2006 року. І хоча твір було екранізовано через десять років (мабуть кінорежисери довго вагались, чи матиме він комерційний успіх), всеодно він поступається усім творам, які вийшли з-під пера Стівена Кінга у попередні десятиліття. Тут в авторській розповіді фіксується настання цифрової ери, впровадження нових технологій, непідконтрольність штучного інтелекту і багато іншої машинерії. А от зовсім не простежуються людські характери, психологічні злами, сила волі, все те, що раніше виявлялося з легкої авторської руки у літературних героях за доволі екстремальних ситуацій. Натомість «Зона покриття» наче списана із захоплюючої комп’ютерної гри, де персонажі без зайвих емоцій долають один за одним рівень складності, легко гинуть, наче олов’яні солдатики на імпровізованому полі бою. Це справді книга у жанрі фентезі, в якій надумані події штучно відірвані від життєвих реалій. Даються взнаки смаки молодіжної читацької аудиторії, на які все більше орієнтується письменник. Одні з останніх його доробків ‑ «11/22/63», «Темна вежа», «Під куполом» сприймаються як твори одного порядку, талановито написані, однак жодним чином не розраховані на читача, котрий віддає перевагу глибоко інтелектуальним текстам.
Концентруючи увагу читача на творчій лабораторії Стівена Кінга, Ростислав Семків не приховує захоплення від його уміння використовувати при написанні текстів невичерпний словниковий запас, постійно дотримуватися філологічної грамотності, набутої ним за довгі роки викладання англійської мови в навчальних закладах, феноменальної енциклопедичної обізнаності у різних сферах людської діяльності, що з’явилась у письменника в результаті тривалого опрацювання величезних пластів інформації, унікальної вправності у незначних, здавалося, деталях й епізодах побачити майбутній, аж надто закручений сюжет.
Відчувається, що автор книги «Уроки короля жахів: Як писати горор?» скрупульозно вивчив багато західних джерел, віднайшовши у них чимало ексклюзивної інформації стосовно буденного життя Стівена Кінга, зокрема, про його звички, уподобання, нахили. Скажімо, письменник полюбляє працювати у своєму кабінеті, де в цей час гучно лунає важка музика таких рок-гуртів як Metallica, Megadeth чи AC/DC. І, як колись співав на концерті фронтмен групи AC/DC, на жаль, уже покійний Бон Скотт: «If You Want Blood You’ve Got It» ‑ «Якщо ви хочете крові, ви її отримаєте», то Стівен Кінг буквально виконує своєрідний «заповіт» передчасно померлого вокаліста, продукуючи роман за романом.
Можна посперечатися з Ростиславом Семківим щодо того, чи справді аж такі страшні романи-горори Стівена Кінга, після прочитання яких вразливим читачам починають снитися різноманітні жахіття. Варто для порівняння згадати хоча б прозу іншого американського письменника, антрополога, етнографа Карлоса Кастанеди, зокрема, його книгу-бестселер «Вчення дона Хуана». Він, на відміну від Стівена Кінга, не фантазував, вирушивши у подорож до паралельного світу, де зустрів «безсмертних», тих, кому таки вдалося повернутися з потойбіччя на противагу літературним персонажам з «Кладовища мертвих тварин». Опис цих мандрів настільки крижанить душу, що будь-які страхітливі сцени, коли-небудь відображені у творах Стівеном Кінгом, згасають порівняно з літературними екзорцисами Карлоса Кастанеди.
На фото: Стівен Кінг у футболці з написом «Україно, я стою разом із тобою».