Продовжуємо публікувати твори переможців конкурсу Всеукраїнського літературного конкурсу імені Олени Теліги та Олега Ольжича «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятись зміг!».
Авторка – Лідія Міщенко із міста Борзна Чернігівської області.
Бабин Яр
Це розбудило його. Увірвалося в безпам’ятство, що тривало десятиліттями, і змусило прокинутися. Що саме? Може, двигтіння землі – таке сильне, що аж будинки тряслися. Воно схоже… На щось схоже, але ніяк не міг пригадати на що. Можливо, його розбудив шум, що ріс і ширився містом. Сотні тисяч наляканих, гнівних, розпачливих голосів, що зливались в одну шалену какофонію. Та, швидше за все, його пробудив зі сну відчайдушний пронизливий крик поряд.
– Мамо! – вищала на увесь парк дівчинка років 10-11. – Дядю!
Але дорослі не реагували, дивлячись кудись поперед себе. Світловолоса жінка, майже копія дівчинки, сиділа, підгорнувши під себе ноги. Біля неї в такій же позі знаходився чоловік з короткою щетиною на підборідді та чималою бородавкою під лівим оком. Вони обоє застигли і, не кліпаючи, витріщались на щось за спиною дитини.(1)
А він – звикав знову бути в свідомості. Придивлявся, прислухався до всього. Вологе повітря тремтіло від дрібного сніжку. Ні, то не сніжок, а попіл, що осідав на чорну землю. Голі віти дерев тягнулися до темного беззоряного неба. Смерділо димом і горілою плоттю. Простір наповнювався виттям сирен, зойками автівок. Але понад усе це виринала дівчинка, яка своїм лементом і мертвих підняла.
– Ти мене розбудила, – проказав їй.
Та рвучко обернулась. На мить завмерла, а тоді кинулась до нього:
– Допоможіть! Вони не встають. А треба в укриття!
– Нам вже ніхто не допоможе.
Кліпнула, схопила його за руку і потягнула до своїх рідних:
– Допоможіть їм! Викличте швидку!
– Швидка їм вже не потрібна.
Взяв її за плечі і розвернув туди, куди дивились її мама і дядько. Очі дівчинки розширились. Рот відкрився.
Напроти неї лежали три обвуглені тіла. Настільки чорні, що й не взнати, що то були за люди. Одне розпростерте на тротуарі, два інших – за бордюром. Чиєсь – скручене в позі ембріона, інше – неначе підстрелений птах з розпростертими руками-крилами, третє – ніби просто приснуло.
– Це… – прошепотіла, облизала губи. Перевела погляд на маму і дядька, які вже розкачувались туди-сюди, як маленькі діти в стресі. Обернулась до згорілих тіл. – Це… ми?
– Що з вами сталося?
– Ми йшли… – напружила лоба, згадуючи. – Був звук… Свист. Потім вибух і… І все.
Ступила крок до чоловіка, вперше приглядаючись до нього. Світле відкрите лице, коротко підстрижене русяве волосся, прямий ніс, тонкі губи. Вирішила, що він співак чи артист якийсь.
– Ми мертві?
Він зам’явся, підшукуючи найкращу відповідь:
– Тіла мертві.
– Моя мама. Дядько… – зиркнула в той бік.
– В них посмертний шок. З часом оговтаються.
Навколо них з-під землі, біля дерев і кущів проявлялись постаті. Спершу сизі, як ранковий серпанок, вони наливались сили та кольору, перетворюючись на людей, вдягнених в те, що носили років сто тому.
– Я не хочу бути мертвою! – зненацька заорала мала. – Я хочу танцювати! Хочу перемагати в конкурсах! Хочу до зоопарку! Хочу на рибалку з дядьком! Хочу, щоб мама дошила мені сукню на змагання! Я хочу жити!
І надривно розревілась. Присіла, затулила обличчя руками. Її худі плечики здригались від схлипів. Він присів поруч, ніжно обняв. Все, що міг зробити. Те життя минуло. Його не вернеш. З цим доводиться лише змиритися. Колись і він через це пройшов.
Жінка повільно розхитувалась, все в тій же замороженій позі споглядала на те, що ще півгодини тому було її тілом. З її очей стікали сльози. Чоловік з бородавкою змінив позу, посунувшись ближче до тіл, біля яких вже метушились живі.
– Як тебе звати? – спитав, коли дівчинка виплакалась.
– Катя.
– А я… Діброва.(2)
– Це як позивний?
– Це як псевдо.
– Ти ж військовий?
– Крайовий провідник.
Дівчинка наморщила лоба, а тоді мотнула головою. Оглянула вечірній Бабин Яр, яким неприкаяно бродили мертві.
– Чому ви тут?
– Ми тут померли.
– І ви прив’язані? Завжди тільки тут?
– Не завжди. Можемо податися куди-завгодно, – глипнув на постаті поміж дерев, яких не могли помітити живі, потім перевів погляд на Катю. – Та все одно повертаємось сюди.
– І так… так на все життя?
– Життя… – посмакував це слово, пестячи язиком кожен його звук. – Не так. Не обов’язково. Хтось знаходить свій шлях звідси. Хтось засинає на десятиліття чи й століття. Я спав.
Катя примружила очі.
– І скільки ти спав?
– Ммм… Я заснув в 1961-му. А який зараз рік?
– 2022-ий. 1 березня 2022-ого. Шостий день.
Діброва присвиснув:
– Оце так поспав!
– А ми… – вона оглядала мертві постаті довкола. – Всі люди стають привидами?
– Ми не привиди. Ми – душі. Душі часто залишаються там, де померли. Особливо, коли це була раптова чи страшна смерть. Або, якщо мають незавершену справу.
– Мені було страшно, – сіпнула плечима. – І то було раптово… А ти?
– А я – все разом.
Діброва прислухався. Крізь пелену диму до нього долітали уламки живих розмов:
– Телевежа… 5 цивільних… Ракета… Кляті рашисти…
– Катю, хто такі рашисти?
Здригнулась, глипнула на чоловіка.
– Росіяни, – відказала тоном «це і дурень знає». А за секунду ляснула себе по лобу.- Ти ж спав! Ти не знаєш!
– Що сталось за ці 60 років?
Катя швидко заморгала, силкуючись згадати хоч щось з 60-х, 70-х чи 80-х. Проте в голову нічого не приходило. Тож назвала найголовніше:
– Україна стала незалежною в 1991-му.
– Більшовики просто відпустили?
– Еее… – насправді вона мало що знала про той час. – Тоді не було війни.
– А зараз? – здалось, аж потемнішав, очікуючи відповідь.
– А зараз війна. Росіяни напали зранку 24 лютого.
Діброва пильно вглядався у дівчинку, прокручуючи в голові все, що знав про росіян. І єдине питання, яке виникло і яке задав через кілька хвилин:
– Чому тільки тепер?
– Не знаю, – стенула плечима. – Зайшли по всьому кордону. З Білорусі, з росії, з Криму…
Мотнув головою:
– Отже, ми програємо.
– Та ти що?! Ми боремось! – аж підскочила. – ЗСУ нас обороняють. І ППО, і Привид Києва… Люди з-за кордону повертаються, щоб Україну захищати. А світ нас як підтримує!
Тепер на неї виряченими очима дивився Діброва.
– Ми не програємо, – твердо проговорила. – Ми переможемо! Обов’язково.
Обличчя дівчинки світилось впевненістю, що дозволило Діброві заспокоїтися. Розправився. Посміхнувся. Та от Катя спохмурніла:
– Тільки тепер для мене це не важливо.
Він зазирнув їй у вічі, очікуючи продовження, яке й не забарилось:
– Бо я мертва.
– Твоє тіло мертве, – ще раз нагадав. – Але твоя душа тут. Бачить, чує, відчуває. Невже тобі справді байдуже – переможе Україна чи ні?
– Ні, – підкинула кулака догори. – Але чи побачу перемогу? Я засну?
– Зазвичай, діти легко знаходять шлях звідси. Тож не заснеш. А що там… Може, звідти теж все видно.
– А чому ти так довго спав?
Чоловік відвів погляд. Скільки пояснень одночасно завирувало в голові! Стільки історій! Як же відповісти? Стиснув губи. Безліч всього міг розповісти. Але натомість промовив:
– Не відчував себе потрібним.
– Кому?
– Країні, народу.
Катя вкотре поглянула на постаті, що блукали в парку поміж дерев і живих. Щохвилини їх все більшало. Прокидались, прибували, виринали з-під землі, проявлялись поміж попелястими сніжинками.
– Хіба ми щось можемо? Нас ніхто не бачить і не чує. Живі проходять крізь нас.
Діброва загадково усміхнувся:
– О! Ми чимало всього можемо.
І спогади накотилися лавиною.
Куренівка
Не звик Діброва проводити наради під чистим небом. Не вистачало стола, стільців, звітів, карт. А ще – злагодженої команди. Та доводилось працювати, з чим вже є. Тож сиділи навпочіпки над накресленою на землі картою Бабиного Яру і цегельного заводу поряд.
– Знищити цю дамбу до біса! – вигукнув Ярема(3), метнувши суху гілку об мапу. Гілка прописала тонку довгу смужку, що перекреслювала все урочище.
– Ми проґавили початок будівництва, а тепер пізно… – відказав Іван Рогач (4) – темноволосий молодий чоловік в круглих окулярах. – Якщо ми це зробимо, загинуть живі.
– Ми теж колись були живими, – пробурмотів молодий ром Василь(5) собі під носа, але достатньо гучно, щоб всі інші також почули його думку.
– А що з тих живих? – виплюнув з ненавистю Ярема. – Комуняки чортові! Більшовицькі підстилки! Ми для них зрадники.
– Отож! – підтримав Теофіл(6). – Хвалять наших катів, забули свою історію, мову! Чого їх жаліть?
Оунівець обвів поглядом кожного присутнього. Не його курінь, не його загін. Проте за 10 років спільного існування в Бабиному Яру вже знав кожного з них, як облупленого. Їхні життя і їхні смерті. Знав і розумів, звідки тече вся ця ненависть. Проте приймати її не збирався.
– Може, тому, що їм поколіннями брехали? – проказав нарешті. – Чи тому, що вони робили все, щоб вижити і захистити рідних?
Зазирнув в очі Яремі:
– Ти готовий зустрічати тут сотні душ, чиї тіла ти вбив?
Той не витримав і за кілька секунд опустив погляд.
– Доки я тут командир, ми не вбиватимемо невинних.
– І що ти пропонуєш натомість? – поцікавився Теофіл.
– Диверсії. Багато. Часто. Колись та й зрозуміють. Зупиняться.
– А як ні? – розправив плечі Василь. Справедливий сумнів, адже кожному з присутніх відомо, наскільки вперті комуняки. І що їм план та грамоти важливіше за все на світі.
– Колись відступлять.
– Коли? – не вгавав ром. – Через 10, 20 років? А ми дивитимемося, як паплюжать і затоплюють наші могили? Бродитимемо навколо гнилого озера, як неприкаяні козаки біля Каховського моря?
Діброва стиснув кулаки. Ще один біль. Ще одна рана. Неправда, що мертвим не болить. Ще сильніше болить. Бо ще глибше все відчувають. Бо все відразу торкається напряму душі. І вже нема захисту тіла…
– Ні, – сіпнув головою. – Я не дозволю цьому статися.
Вітер промчав у вітах дерев, зриваючи ще зелене листя. Нікому б з живих і в голову не прийшло, що то не легіт з Дніпра промчав, а прокотилась злість оунівця. Саме затоплення Великого Лугу відкрило бабиноярівцям очі на те, що відбувається тут. Коли вода хлинула на козацькі Січі, на їхні могили, на спорожнілі села, – здригнулась земля. Прокотився з півдня до півночі останній видих-зітхання душ, привалених сотнями тон води. А вони тут, у Києві, поняття не мали, що відбувається нижче на Дніпрі. А як відчули, ринулись туди, та було вже пізно. Зустріли з десяток козаків, що встигли вислизнути з водяної пастки. Ті й розповіли. Повернувшись, Діброва ясно побачив, що подібне хочуть зробити і з Бабиним Яром. Знищити спогади про нього, стерти з лиця землі. А до цього всі вони ходили, неначе заморожені, час від часу зісковзуючи у згадки про власну смерть.
Мотнув головою, відганяючи зайві спогади і думки, що зараз ніяк не могли допомогти. Нахилився над картою.
– Почнемо з заводу. Іване, організуєш диверсійну групу?
– Запросто, – відсалютував той.
Що вони тільки не творили на заводі! Механізми пошкоджували, труби ламали, світло вимикали, розчини плутали, шибки вибивали… Та щоразу керівництво заводу все лагодило або просто замовчувало. І завод працював далі, все більше заливаючи Бабин Яр відходами. Тоді мертві переключились на саму дамбу і те зелене озеро, на яке перетворилось урочище. Піднімали воду, підтоплювали навколишні помешкання, проривали труби, заклинювали вентилі…
Довго боролись, аж поки живі врешті зрозуміли, що треба закінчувати з усім цим.
– Я ж казав! – радісно горлав і пританцьовував Шмуель(7). – Ми їх зробили!
– Хай ще перекинуть всю пульпу в інше місце, як обіцяють, – хмикнув Ярема. – Обіцяного три роки ждуть.
– Та вже ж з Нового року повинні, – промовив Рогач.
– Вони багато чого були повинні.
Шмуель скис. Діброва сидів поміж ними, слухав. Безкровна перемога. Хоч і йшли до неї роками. Проте, десь там біля серця, крутився хробачок тривоги: а як знову щось вигадають? Не перекинуть відходи на нове місце? А як і далі литимуть сюди пульпу? Або не литимуть нову, але й стару не заберуть? Не міг повністю розслабитися і радіти. Очікував.
І не дарма. Більшовицькі обіцянки – й дірявого гроша не варті. Січень минув. Пробіг і лютий. Весна вже набирала обертів, а віз, точніше пульпа, і нині там.
– Та ну їх в сраку! – викрикнув Ярема. – Скільки можна? Я вже землі не відчуваю!
Діброва ходив хмурий. Пульпа підточувала їхні сили, відбирала зв’язок із землею, з Батьківщиною. І тоді народилося рішення, про яке шкодує досі. З наслідками якого так і не змирився. Тому заснув, щоб не боліло.
Ще сіріло, коли вони втрьох – він, Ярема та Іван – дістались верхівки дамби і власноруч розгребли її частину. Всього лиш метр завдовжки. Але цього виявилось досить, щоб запустити те, чого вже ніхто не міг спинити.
– Тоді загинуло чимало людей, – проказала Олена.
Оунівець здригнувся. Згадуючи, він не помітив, що катина мама вже отямилась. Вона сиділа, обіймаючи доньку, слухала оповідку мертвого. Він подивився на неї, впізнаючи. Кивнув.
– Немало. Ми прагнули налякати керівництво заводу. Показати, що дамба не справляється. Я був впевнений, що нижня дамба витримає потік пульпи.
Закрив очі.
– Я й досі бачу, як чотириметрова гора блискавично суне на місто. Як підминає під себе все на своєму шляху. Чую, як кричать люди, тріщать будинки і автівки… Ми, мертві, відразу ж стали на заваді пульпі. Тисячі нас намагались зупинити її. Але все, що змогли – лише сповільнили її просування.
– І цим врятували багатьох, – яром прокотився дзвінкий дитячий голос.
Чоловік розплющив очі, поглянув на Катю.
– Ми могли б врятувати всіх. Якби не чіпали ту чортову дамбу.
– То не ваша провина, – почувся позаду чоловічий голос.
– Дядю! Ти очуняв! – підскочила до нього дівчинка.
Олег обійняв малу, проте дивився на Діброву.
– Нижня дамба справді мала все те витримати. Якби не була піщаною. Якби будівельники не поспішали і якби не економили на її побудові.
– Що? – очі оунівця розширились.
– Ви не знали? Дамбу для відходів збудували з грубими порушеннями. Вона й без вас би прорвалась. Як не в березні, то в травні.
Полегшення накотилось, як свіжий вітерець після спекотного дня. Чиста світла посмішка осяяла обличчя Діброви.
– Дякую.
«Сказати всім! Сказати всім,» – билось в голові.
Олег кивнув, вперше поглянувши на свою родину. Олена сиділа на землі. А Катя притискалась до нього. Дівчинка сяяла з середини. Світло від неї розгорталось, ширилось.
– Катя знайшла шлях звідси, – пояснив Діброва до того, як її рідні встигли перелякатися.
– Мамо, – протягнула руки, – ходімо зі мною. Мені страшно.
Жінка підвелась, взяла її ручки. Очі наповнилися сльозами. Вона й сама заяскравіла.
– Брате? – зиркнула на Олега.
– Знайдіть спокій. А в мене ще є тут робота.
– Яка? – дівчинка спробувала схопити його за руку, але її пальчики просковзнули повз.
– Вигнати рашистів з України. Тоді я приєднаюсь до вас. Щоб разом відсвяткувати перемогу.
Короткі невловимі, як подих, обійми і дві зірочки стрімко злетіли до неба. А двоє чоловіків спостерігали за цим, задерши голови.
Буча
Повітря смерділо – смертю. І це – не зважаючи на пронизливий холод, на дужий вітер, що проникав у кожну шпаринку, на дрібний сніг. Сморід напіврозкладених тіл, що валялись просто на вулицях, не щезав і не вивітрювався. До цього долучались терпкий аромат крові, що згорнулась, та нудотний запах фекалій.
Діброва простував Бучею, вглядаючись у розідрані тіла, у розбомблені будинки, у спалені парки. Він міг уявити, яким прекрасним було це містечко всього лише тиждень тому. Міг уявити його колишнім: зеленим, спокійним, сповненим життя. Проте ніяк не міг уявити, як все це можна було зробити з Бучею всього лиш з 7 днів.
Зупинився. Зглитнув. Хоч слини й не було, але звичка – як і дихання – ніяк не бажала втікати від мертвого. За 60 років так і не позбувся цього. Навколо нього витав страх. Настільки насичений, що чоловік на язику відчував його гіркуватий присмак. Чи то він забув, чи дійсно фашисти не були такими падлюками. Так, вони його розстріляли в Бабиному Яру разом ще з сотнею тисяч невинних. Так, концтабори. Але – вони намагались зберігати міста, бо планували жити в них. Зберігали людей, бо хтось мав там працювати. А ці… Ці знищували все, що бачили. Просто тому, що могли.
Завернув за ріг. Двоє чоловіків забирали тіла, щоб поховати – хоч якось. Щось зблиснуло за кущами. У тьмяних сутінках розглядів рашистського снайпера. Вб’є. Лиш за те, що хочуть прибрати мертвих з вулиць. Гнів запалив його душу. Оунівець змахнув рукою, дуло гвинтівки скосилось. Куля просвистіла поряд з головами чоловіків, не зачепивши. Ті заозирались, а тоді кинулись до найближчого двору.
Рушив далі. Трупи, руїни, розстріляні машини. Поряд з кожним мертвим тілом сиділа душа – в посмертному шоці. Хтось з них завивав. Інші завмерли, як істукани. Деякі розкачувались або тихо плакали. Не підходив до них. Самі відійдуть. І самі вирішать – йти далі чи залишитись на землі.
– Ні! Не треба! – шалений виск розітнув простір. – Пустіть!
Ринувся на звук. Минув кілька будинків і заскочив до наступного. Саме звідти й долинали відчайдушний вереск та задоволений сміх. Діброва остовпів від побаченого.
Двоє вузькооких і дівчинка – трішки старша за Катю. Один тримав дівча, яка орала не своїм гласом і відбивалась, що було сил. А другий щось бурмотів ламаної російською, рвав на ній одяг і розстібав ширінку.
Оунівець гримнув. Живі не почули. Та шибки у вікнах не витримали і шубовснули на двір. До кімнати увірвався морозний вітер. Але ці троє в запалі не помітили нічого.
Стиснув щелепи. Не відводив погляд. Спрямував вітер на бурята, що роздягав дівчинку. Сіверко терзав його форму, смикав за волосся. Але рашисту байдуже. Це не зупинить його.
«Треба було по двоє відправлятися…» – пошкодував крайовий провідник. Він відправив у кожне місто та село по всій лінії фронту по одному мертвому, щоб з’ясувати обстановку, зрозуміти розстановку сил. Не подумав, що доведеться рятувати цивільних. І от – що він може сам-один? Наслати дощ? Розбурхати вітер? Розбити вікно? Якби їх було хоча б двоє, то легко б відкинули цих гадів від дівчинки.
Вікно!
Підняв руку і різко махнув на бурятів. З двору у кімнату упірнули скалки і впали рясним градом на рашистів. Той, що роздягав дівчинку, закричав. Адже ті десятками вп’ялись в його спину і голу жопу. Другий лиш харчав, бо чималий шматок скла встрелив прямо в сонну артерію. Дівчинка, відчувши, що її вже не тримають, підскочила і шпарко помчала з будинку. Діброва ж відмітив – на ній жодної подряпини від скла. Правильно напрямок і силу розрахував. «Хоч би знайшла безпечне місце», – подумав.
Обернувся до голозадого. Напружився. Висмикнув шклянку з горла вже мертвого бурята і спрямував її на ще живого. Той завищав, як різане порося, коли скалка зайшла в його правий бік якраз під ребрами. Вузькоокий очманіло дивився на неї. А тоді висмикнув. Оунівець хмикнув на тупість рашиста. Вийшов, не чекаючи, доки той стече кров’ю. Лиш подивувався, що так і не помітив душі того мертвого бурята.
Ще кілька поворотів. Танкові бої. Гучно. Небезпечно. Снаряди свистіли повсюди, влучаючи в танки, автівки, будинки. Трохи подалі на виїзді – перестрілки і навіть рукопашні бої. Спостерігав, відчуваючи власну безсилість. Він нічим ніяк не міг допомогти українським воїнам. Сил одного мертвого недостатньо, щоб зруйнувати броню чи відвернути десятки куль. Єдине, що міг, – підкотити гранату із зірваною чекою під ворожий БМП чи вдарити гілкою по коліну російського стрільця.
Так, Катя мала рацію. Українці борються. Хоробро, мужньо, героїчно. І так само – хоробро, мужньо, героїчно – гинуть. Бо рашистів в рази більше. Бо їм плювати на свої і чужі життя. Якщо так триватиме й надалі…
Хитнув головою. Скоро північ. Пора до урочища. Що там розкажуть інші?
Тисячі мертвих стовбичили на галявині. Як і 70 років тому, коли планували захистити Яр від цегляної пульпи. Та цього разу перед ними намальована на землі не карта Бабиного Яру, а всієї України. Кожен по черзі підходив і писав цифри: кількість особового складу і техніки – наших і ворожих – біля кожного населеного пункту. Поволі карта заповнювалась числами, стрілками і точками. Мощун, Бородянка, Гостомель, Ягідне, Чернігів, Охтирка, Ізюм, Куп’янськ, Волноваха, Кремінна, Маріуполь, Енергодар, Херсон…
– Я такого ще не бачив, – промовив Рогач. – Вони гірші за фашистів.
– А чого ти чекав? – хмикнув Орест(8) – темноволосий чоловік з лапатими вухами. – Вони завжди прагнули нас знищити. Стерти навіть пам’ять про українців. Бо ми їм заважаєм бути «вєлікімі».
– Ти ще мені лекцію прочитай!
– А тобі не завадить!
– Досить! – прикрикнув Діброва. – Не час сперечатися. Ми маємо допомогти нашому народові.
Мертві притихли. Позирали одне на одного, на карту.
– Як? – не втримався Ярема. – Лінія фронту на тисячі кілометрів. А нас тут, – провів рукою, – ну кілька десятків тисяч назбирається.
– Знаю, – кивнув оунівець. – Не всі з нас здатні боротися. Та ми маємо нарешті завершити те, що не змогли тоді – захистити Україну.
Розправив плечі.
– Якщо розпорошимось, нічого не зможемо вдіяти з ворогом. Тож зараз ми зосередимось отут.
Палицею намалював нерівний круг навколо Києва.
– В першу чергу мусимо захистити столицю. Впаде вона – зникне держава.
Битва за Київ
Провів рукою по лобу, забираючи з брів волосся, що так і норовило залізти в очі. 80 років як не росте, але й не обстрижеш. Поряд переминався з ноги на ногу, щоб не заснути, український воїн. Діброва диву давався, як живі це витримують: бої один за одним, холод, недосипання, недоїдання. Навіть мертвих долала психологічна втома від постійної напруги. А тут живі… Оунівець з радістю сказав би хлопчині: «Поспи. Я початую». Але не міг. Все одно не почує. Тож міг тільки залишатися поряд – на випадок, якщо той все-таки задрімає.
Весна поволі вступала в свої права: де-не-де вже визирала свіжа травичка, берези одягнули сережки, клени засалатовіли. Але холод діймав до печінок. Особливо в нашвидкоруч викопаних окопах, нічим не утеплених. Скільки всього за цей місяць було! І скільки ще попереду.
Не всі тоді пішли за ним захищати Україну. Дехто відказав: «Не моя війна». Інші вирішили допомагати виключно цивільним і не пертися в бої. Олег, дядя Каті, приєднався якраз до цієї групи. Тож, коли закінчили обрахунки, виявилось, що тільки 30% всіх мертвих Бабиного Яру зголосилися воювати. Але, окрім кількості, постала інша проблема – відсутність у них бойового досвіду. Вони поняття не мали, як планувати стратегічні операції і тактичні удари. Тому Діброва розділив усіх на загони по 10-15 чоловік і відправив у села й містечка навколо Києва – з наказом орієнтуватися по ситуації і допомагати воїнам ЗСУ.
От і зараз оунівець зі своїм загоном стирчали поряд українського бліндажа в селі, через яке потенційно могли спробувати прорватися на столицю рашисти. Рогач казав йому залишитися в Бабиному Ярі, координувати дії мертвих, приймати рішення. Але він – не військовик, не розвідник. Більше допоможе на фронті, ніж сидячи в центрі столиці.
Щось темне ковзнуло між деревами. Раз, удруге. Метнувся туди, за секунду подолавши кілька кілометрів, щоб наштовхнутися на танки із «зеткою». 10. В середині все похололо. В селі стоять лише два доморощених танки. І першокласник зрозуміє, на чиєму боці перевага.
Мотнув головою. Не час для зневіри і тим паче – паніки. Треба діяти. І – оглядітися добре.
Коли повернувся, солдат спав. Діброва підхопив гілочку і легенько хльоснув нею юнака. Той стрепенувся, схопився за автомат, націлив поперед себе. Видихнув. Опустив зброю. Нарешті помітив ворожу техніку. Кинувся до побратимів.
Оунівець свиснув, гукаючи своїх. Мертві, як штик, за мить з’явились над окопом.
– Там 10 танків, – махнув на дорогу.
Чоловіки нахмурили лоби, примружились, поночі розглядаючи рашистів. Кожен з них знав, скільки техніки в селі. Душі зжались від передчуття гіркого розгрому.
– Треба їх розділити, – повідомив далі.
Тієї ж гілочкою, якою вдарив живого, швидко накреслив на землі невеличку карту.
– Ось тут розвилка. До села ведуть обидва шляхи. На ній і треба розділити ворога. Звалимо обпалене дерево на дорогу. Воно там якраз поряд стовбичить. Навряд вийдуть, щоб прибрати його. Так ми зменшимо їхню силу. Живим легше буде.
– А чому не перекрити їм всім дорогу? Нащо розділяти? Хай і до села не доберуться, – поцікавився Євген, наймолодший з оунівського загону (9).
– Бо їм не це село треба. А Київ. Якщо перегородимо шлях тут, вони знайдуть інший. І невідомо, чим там завершиться бій.
– А тут ми з двома танками переможемо! – хмикнув Ярема.
– Якщо зможемо їх розділити – це вже заявка на успіх.
Мертві стенули плечима. Може, йому видніше.
– За мною, – зкомандував Діброва і ринувся до ворожих танків.
Ті якраз під’їжджали до ключової розвилки. Перший проминув, другий, третій, четвертий…
– Зараз!
Навалились на обгорілу деревину всією силою мертвецького духу. Дерево зарипіло, застогнало. Але не здавалося. Вочевидь, ще живий корінь міцно тримався за землю. А тим часом п’ятий танк проїхав, шостий на підході…
– Дістаємо його з землі! – крикнув.
Замість того, щоб повалити, мертві зосередилися на корінні, змушуючи землю виштовхувати його на поверхню. Дерево заскрипіло, піднялося, нахилилось. Загін вітром спрямував його у потрібному напрямку. Бух! Все здригнулось від падіння стовбуру. Сьомий танк зупинився, за ним – інші. Кілька хвилин бездіяльності, а тоді повернули на другу дорогу.
– Вийшло! – радів Рогач.
– Ага. Тільки не так, як хотілося.
Ярема просто не міг цього не відмітити. Бо й справді – збирались переполовинити колону ворога. Але в один бік поїхало 6 танків, в інший – 4.
Мертві розправили плечі і, не зговорюючись, розділились по п’ятеро і полетіли за рашистськими танками.
Ось перший танк заїхав до села. З-за рогу по ньому пальнули наші. Той у відповідь розбухкався чергою снарядів. За ним просувалась решта, які теж попали під обстріл тих, кого не бачили. Вперто сунули туди, звідки виростали вогняні українські квіти.
– Зсув! – скомандував Діброва, показуючи на ділянку за сто метрів від першого танка.
Мертві зосередились, асфальт затріщав. Ґрунт поліз з дороги, утворюючи широченьке провалля на метр вглибину. Танки стали. Гусениці не переберуться через таку діру. Глухий кут. Не вперед, ні назад, не розвернутися.
Приціл українського танка. Постріл, вибух – рашистам знесло вишку. Інші танки закрутились схарапуджено, стрілячи на всі боки, не бачачи реальну ціль. Один із живих кинув гранату, але вона не долетіла. Діброва дмухнув вітром і вчасно підкотив її поміж гусениць. Оглушливий вибух. Дим. Вогонь. А український танк стріляв, добре прицілюючись. Хтось випустив снаряд з гранатомету, підбив ліву гусеницю російського танка. Мабуть, від страху і паніки рашисти все забули і лупили куди-попало. Найближчий будинок – вже як решето. Наші пуляють по ним, вони – по нам.
Гух!
– Шкіпер! Деймос! (10)
Діброва обернувся. Два воїни розпростерлися на землі. Останній рвучкий видих. Душі відділились від тіл, очманіло споглядали на них. «Нашого полку прибуло», – відмітив оунівець. Але часу не було, щоб хоч обмовитись до них словом. Бо якраз росіяни вирішили тікати. З танкових кабін, як щури, виповзли перекособочені рашисти. Зіскакували і намагались гайнути до дерев. Але мертві чатували не дарма. Щойно кацапська нога опинялась на ґрунті, як він перетворювався в драговиину, що по коліна затягувала ворогів.
Дим роз’їдав очі. Проникав в середину. Здавалось, Діброва вже й сам просмердів згарищем. Може, так і було. Бо, як минав вартового біля бліндажа, той поморщився і відхилився убік.
– Вбито близько 40 особового складу, – звітував комбриг керівництву. – Знищено 8 танків, 2 підбито, 10 полонених.
– А з нашого боку?
– Два 200-х, чотири 300-х. Техніка ціла.
Кілька секунд тиші, а тоді:
– Героям слава!
Як ехо прокотилось гасло напівтемним бліндажем.
– Ми встояли, втримали село.
Комбриг обвів поглядом своїх хлопців. Втомлені до божевілля. Зранені втратою побратимів і водночас раді виграній битві.
– Ми перемогли? – не втримався Євген.
Крайовий провідник скосив на нього очі:
– Ми виграли бій. Але ще не війну.
Так, наступ росіян на півночі захлинувся. До столиці їм вже не добратися.
– І війну ми теж виграємо! – заусміхався юнак.
Несмілі посмішки розквітали на обличчях мертвих. «Переможемо, – подумав Діброва. – Але для цього потрібні бувалі воїни».
Білогорща
– І що мельниківцю потрібно від мене?
За столом навпроти Діброви розслаблено сидів стрункий темноволосий чоловік років 45. Його лапаті вуха смішно відстовбурчувались від голови. Але ніяк не смішно під пильним аналізуючим поглядом.(11)
– Хіба ви не знаєте, що відбувається? – здивувався оунівець. Йому видавалось, що всі мертві в Україні знають.
– А що відбувається?
– Росія напала на Україну.
Темноволосий звів брови докупи:
– Коли напала?
Це приголомшило. Як він міг нічого не чути? Он скільки біженців у Львові! Тим паче генерал-хорунжий. Як таке можливо?
– 24 лютого цього року.
Той примружив очі, неначе намагався прочитати дібровині думки.
– Давно ти прокинувся?
– 1 березня.
Генерал-хорунжий кивнув і знову розслабився, поглянув у вікно, за яким метушились сотні людей. Вони засіли у місцевій кав’ярні. І хоч всі інші столики вже зайняті, живі оминали саме їхній. Не підходили і тим паче не сідали. Мертві могли б поспілкуватися і на вулиці чи в парку. Їм-то однаково. Але той, кого так довго шукав Діброва, вибрав саме це місце.
– А ви? – здалося правильним запитати.
– Я не спав, – перевів свій пронизливий погляд на оунівця. – То для чого я знадобився?
– Створити і організувати армію мертвих на допомогу живим, щоб захистити незалежність.
Хмикнув, оглядів вкотре співрозмовника.
– А як же «заслужити незалежність в інших держав»?
Діброву як током вдарило. Виструнчився.
– Я бачив Другу Світову. Незалежність і свободу не заслуговують, а виборюють.
Вперше за всю зустріч генерал-хорунжий усміхнувся.
– Ром…
Шпарко мотнув головою:
– Без імен.
Оунівець насурпачився. Вони обоє мертві. Хто почує їхню розмову, окрім мертвих? У росіян нема душі – скільки бо він спостерігав, як тіла падають замертво, а душі не з’являються. То чого перейматися? Але вирішив не сперечатися, не заглиблюватися в цю тему. Не так важливо.
– То як мені називати?
– Білим.
Кивнув. Все ще не міг повірити, що перед ним той самий легендарний командир УПА. Довго ж його вишукував! Бо ніхто не знає, де його справжня могила. А та, що є, порожня і душа туди не навідувалась. Діброва обшукав всі відомі криївки і схрони. І лиш пару днів тому додумався навідатися до Білогорщі, де і знайшов… Білого.
– Серед нас майже немає військових. Нам потрібні з бойовим досвідом, хто зуміє спланувати атаки, наступи… Ви допоможете? Створите армію?
– Нащо?
У Діброви аж рот відкрився від цього питання. Як це – нащо?
– Ти багацько проспав, – спокійно промовив Білий. – Хоча б те, що Росія напала на Україну не 24 лютого 2022 року. Вона напала ще в 2014.
Рот так і не закрився. Це викликало чимало питань. Якщо війна 8 років, чому упівці досі не на фронті? Чому допустили загрозу столиці? Що взагалі відбувається?!
– Я був там. Ми воювали там. Десь з рік. А потім зрозуміли, що це нікому не треба. Живим не дозволяють контратакувати, звільняти територію власної держави. Та й навіть захищатися, стріляти у відповідь. То що б ми не зробили, як би не допомагали, все дарма.
Зиркнув на співбесідника.
– Це було. І ми повернулись на захід. Бо лише дрібці людей боліла окупація Криму та Донбасу. Інші – плювали на це. Далі торгували з Росією, їздили туди-сюди, розмовляли, писали, співали російською. То кого від кого ми мали захищати?
Врешті крайовий провідник справився із почутим, повів плечима, ніби скидаючи невидимий тягар.
– Я не знаю, що було тоді. Але знаю, що є зараз. Люди піднялися. Добровольцями йдуть на фронт, десятки тисяч волонтерів. Всі одне одному допомагають. Та й ваше гасло: «Слава Україні! – Героям слава!» – всюди звучить. І ваші пісні…
– І що?
Питання, об яке розбивається будь-яке «для того, щоб».
– Я все це бачив у 14-му, – вів далі Білий. – Для чого збирати всіх, якщо за рік українці знову остудяться і збайдужіють? Домовляться з Росією і забудуть про окуповані території?
– А якщо не остудяться? Якщо цього разу воюватимуть до кінця?
– Якщо.
Тепер Діброва пильно поглянув на співбесідника. Що він бачив, що пережив за ці 70 років після смерті? Перетворився з ярого патріота, активного упівця на байдужого привида себе самого.
– А що ви втрачаєте? Ми й так мертві. Яка різниця – скільки буде спроб відстояти незалежність, якщо у нас попереду вічність? Може, саме ця війна завдяки армії мертвих стане останньою і ми нарешті звільнимо світ від імперії.
Генерал-хорунжий хвилинку вдивлявся в оунівця. Жодна зморшка, жоден м’яз не виказав, про що він думав. За хвильку проказав:
– Ти казав створити армію. А з кого її створювати? Скільки вас?
– Приблизно 30 тисяч.
– Тьху! Ти знаєш, на скільки тисяч кілометрів розтягнулась лінія фронту? Цього надзвичайно мало.
– Знаю, – кивнув. – Я планую зібрати ще мертвих. Як вернусь, пройдуся Київщиною, а далі…
Білий схилив голову на один бік. Крива посмішка торкнулась його губ.
– Гаразд. Буде армія.
Діброва з полегкістю опустив плечі і наче зм’як.
– Але не я її формуватиму. До Києва відправлю Лицаря(12). Він зможе організувати і навчити.
Зауваживши питання в погляді Діброви, відповів:
– Я зберу упівців. Вони розкидані по всьому Правобережжю. Та й не тільки. Бо вони лише мені повірять, щоб знову піти на війну. А тоді вже приєднаємось до вас.
Не те, на що сподівався. Але все ж хороший результат. Лицар точно зможе навчити колишніх цивільних і повести їх у бій.
– Ми чекатимемо на вас.
– Дурість! – генерал-хорунжий піднявся. – Робіть те, що можете. Не сподівайтесь на УПА. Збір може зайняти місяці. А діяти треба вже.
І вийшов на вулицю прямо через віконне скло.
Майдан
Хрещатик повнився зеленню каштанів, загрозливо стримів металевими їжаками. Квітнув пікселями і білів мішками з піском. Як же давно він тут не був! І як же все змінилось. Зовсім не той Хрещатик жив у його спогадах. Та що там Хрещатик! Увесь центр – інакший. Все місто – інше. Без кривавих прапорів та колючих серпів. Зате із церквами, від блиску їхніх куполів різало очі. Скільки ж він проспав… І незалежність, і нову війну.
Роса вкривала зелень на клумбах, як дрібні діаманти, віщуючи спекотний день. Але поки ще ранок і прохолодний легіт гасав майже порожніми вулицями Києва. Столиця поволі поверталась до життя після двомісячного завмирання. Вже де-не-де відкривались кав’ярні і ресторани. Автівок більшало. Незабаром знову гудітимуть в заторах. Потяги метро шмигали під землею і вичухкували над Дніпром. І все таке живе, спокійне, тихе, що іноді здавалось – війна приснилась.
Та миттю пригадував, як вони раділи, гонячи рашистів до кордону! Сила, впевненість, перемога вирували в них. Дехто навіть вирішив, що й війна буде ось-ось виграна. Що росіяни втечуть зі сходу і півдня так само галопом, як чкурували з півночі. Але Діброва на те не сподівався. І його думки підтвердив Лицар, з’явившись в Бабиному Яру через тиждень після зустрічі з Білим. Він тоді зібрав усіх, хто хоч якось був дотичний до боротьби і оголосив:
– Війна буде довгою. Московити від України легко не відступляться. Першочергова задача – вибити їх з нашої землі. Задача максимум – знищити імперську Московію, щоб не створювала загрози нашим нащадкам.
І після цього почалися щоденні тренування. Лицар виділяв на перепочинок пару годин і знову муштрував мертвих днями й ночами. Вони не потребували сну, їжі, фізично не виснажувалися. Але і їм необхідний психологічний передих.
– Нащо нам навчання? – спитав оунівець у Лицаря після двох діб майже невпинної муштри в період короткого перепочинку. – Ми й так вміємо використовувати стихії. Живі вороги нас не бачать. І вдруге ми не помремо.
– Отож! – піддакнув Ярема. – Живі про нас ні сном, ні духом, а мертвих росіян – чого бояться? В них же нема душ.
Лицар підійшов до нього, поглянув у вічі і голосно, щоб почули всі навколо, відповів:
– Ви спали десятки років. А ми – управлялись зі стихіями. Вам, щоб змістити танк, потрібно мінімум 5 душ. Кожен з упівців може це зробити самостійно. Ви не в змозі зараз із повітря діставати лід, не можете нагрівати кров у венах. Чи я помиляюсь? – оглянув мертвих, що найближче стояли до нього. Ті ніяково поопускали погляди. Упівець відступив на кілька кроків і продовжив: – Так, ви мертві. Вас вдруге не вб’ють. Але, якщо не знатимете, не вмітимете певних речей, то не виконаєте поставлені завдання. А, отже, нас, мертвих, більшатиме. Щодо рашистських душ… Є в них душі. Препаскудні, але є. Проте не їх варто остерігатися. Ви й не підозрюєте, яка нечисть стоїть за ними. Тож тренування – необхідні, якщо хочете перемогти у цій війні. Хто не хоче – не тримаю. Перерву закінчено!
І далі провів майстер-клас керування вітром. Так спокійно, ніби й не було цієї розмови. Тоді Діброва задумався, що ж то за нечисть росіянська і чи існують якісь сили, що стоять на боці українців? Заповажав Лицаря. Як і більшість бабиноярівців. Хоча до цього ті часто його шпиняли, що подався шукати керівника УПА. Але тепер ясно побачили, чим саме упівці їм допоможуть. Допоможуть Україні.
Ще більшою довірою Діброва перейнявся до полковника, коли той представив свій план. Прорахував, скільки мертвих потрібно для розвідки, диверсій, штурму, вербування, допомоги цивільним… Прописав, кого, кому і скільки потрібно вчити. Промалював схему розподілу на курені, сотні, чоти і рої. Сам розподілив бабиноярівців на окремі важливі посади згідно їхніх навичок і знань. А ще – варіанти розвитку подій і продумані дії в кожному випадку. Все ясно і чітко вело до перемоги. Питання лише в часі. І – в кількості мертвих.
Тож найпершим завданням, яке Лицар дав після завершення основних тренувань, – знайти ще мертвих, завербувати до їхніх лав. В подальшому планувалось пройтися всією Україною і не тільки, щоб зібрати величезну армію.
Тому Діброва й подався спершу в центр Києва, потім на Хрещатик. Згадав, що чув не раз від живих, коли сидів в окопах під столицею, про Майдан, Революцію і Небесну сотню. Він так і не розібрався, що і як відбувалось. Але усвідомив: українці на Майдані Незалежності за щось боролись і їх за це вбивали. А, отже, тут мають бути мертві.
– Настав час діяти! – увірвався у дібровині думки молодий хвацький голос і змусив шукати, звідки він долинув. – Ми й так 8 років пробули в прострації. Хіба ми тут стояли не за те, щоб вигнати з України російських запроданців? Хіба не за це нас повбивали?
За хвилину оуніцівець дістався Майдану, де на верхній сходинці біля монументу Незалежності кучерявий юнак років 19-20 (13) виголошував промову перед сотнею мертвих, що стояли на східцях і дорозі.
– А що ми можемо? Нас тільки сотня, – заперечив чоловік в окулярах років під тридцять (14). – Це надто мало, щоб здолати таку навалу.
– Як почнемо діяти, то нас стане на сотню більше, ніж зараз, – відказав хлопчина. – До того ж, мертві вже збирають армію. Ми можемо до них доєднатися. Бо що буде, як Україна зазнає поразки? Знов окупація? Голодомор? Нацизм? Вони винищать нашу мову, культуру, історію, зітруть все українське на порох…
Хтось кивав, хтось клацав язиком, інші просто слухали й роздумували. А він не здавався у спробах переконати всіх.
Зненацька Діброва запримітив біля сосни знайоме обличчя. Підійшов:
– Здоров, Іване! Ти теж про них подумав? – кивнув на сотню.
Той відвів погляд від оратора:
– Ні. Навіть не знав про них, поки не прочитав, – вказав на стенди навколо монументу. – Я прийшов дізнатися, чи ще тут душі з Пекельної осені.
Зморшки прорізали чоло оунівця в намаганні зрозуміти, про що йдеться. Шестерні пам’яті квапно прокручувались в голові, щоб знайти потрібне.
– Це ти про те, як «совєти» замінували центр Києва після свого відступу в 41-му? Я чув про це.
– А я бачив. Буквально пару днів, як прибув до Києва. Все почало вибухати. Я ж зовсім недалеко тут жив. Бачив… І людей… І полум’я. Від диму задихався. Чортові «совєти»!
Що на це скажеш? Жахлива смерть у вогні або під завалами. Навіть німці тоді виявились добрішими: евакуйовували людей, розбирали руїни. А ті… В подальшому німців і звинуватили у цьому злочині. За 80 років рашисти зовсім не змінились. Діброві досі вчувались крики з-під зруйнованого будинку в Бородянці… Але і його власна смерть не була легкою. Інакше б він тут не стояв. А про смерть Рогача – чи те, що їй передувало – взагалі згадувати моторошно.
– Мають бути. Така смерть надовго травмує. Що вбили, ще й набрехали про винуватців.
– Так, – кивнув. – Про ДніпроГЕС хоч покаялись, а Пекельна осінь так і залишилась в думках поколінь на совісті німців.
– Вони тут.
Від молодого голосу поблизу обоє здригнулись. Вони за розмовою і не помітили, як юний оратор завершив промову і направився до них. Обоє повернулись до хлопчини.
– Я їх часто бачу. Щоправда, ближче до Печерська.
– Дякую. Поспілкуюсь з ними, – промовив Рогач. – Може, захочуть помститися тим Іродам.
– То це ви збираєте армію мертвих?
– В тому числі і ми, – уникливо сказав Діброва. – А ти звідки про це знаєш?
– Прадід розказав, – і, запобігаючи новим питанням, додав: – Він з УПА. До речі, я – Роман, – простягнув руку.
Оуніцівці по черзі потисли, представляючись:
– Діброва.
– Іван Рогач. Хороша промова.
– Дякую, – зніяковів. – Але ж то правда. Ми вигнали «проффесора». А тепер треба вигнати рашистів. Ви теж з УПА?
– Ні, ми оунівці.
– О! Бандерівці! Тепер майже всі в Україні бандерівці.
Ті перезирнулись.
– Взагалі-то ми – мельниківці.
Юнак блимнув. Явно ОУН у нього асоціювалась тільки зі Степаном Бандерою. За хвильку мотнув головою:
– Ви ж за Україну?
– Атож! Вільну і незалежну.
– То й чого ото ділитись на організації? Ми тепер всі в одній – мертвих.
Роман глипнув на натовп, який жваво обговорював пропозиції хлопця.
– Може, скажете пару слів? Деякі все ще вагаються. Та ми не можемо більше стояти осторонь. Наші рідні в небезпеці.
Діброва глипнув на Івана, коротко хитнув головою в бік натовпу. Але той відказав:
– Ти справишся. Борців легше переконати, ніж звичайних людей. Успіху, – похлопав по плечу і подався у бік Печерська.
А Діброва поплентався до монументу, на ходу придумуючи, що ж сказати тим, про кого так мало знає.
За годину оунівець вернувся до Бабиного Яру з підмогою у вигляді Небесної сотні. А потім спостерігав, як один за одним з’являлись бабиноярівці. Хтось прибував сам. Але декотрі приводили із собою сотні, а інколи й тисячі мертвих. Назви долинали до його вух, коли новоприбулі звітували Лицарю:
– Фастів.
– Ліс під Биківнею.
– Куренівка.
– Сирецький концтабір.
– Пекельна осінь, – виголосив Рогач, який повернувся останнім, зате із сотнею добровольців.
Діброва зустрівся з ним поглядом, кивнув і посміхнувся.
Харківський контрнаступ
Життя завирувало у Бабиному Яру. Хоч якраз живі перестали навідуватися сюди. Мало того, що росіяни в телевежу пульнули, так там щось незрозуміле діялось. То гілка в лоба прилетить. Або раптовий шалений вихор видере все із рук. Собаки там гавкотіли і скавчали, тікали чи всіма силами упирались, щоб не йти до парку. То зненацька налетить дощ, хоча на Теліги – сухо. І самі люди відчували щось неладне. Там завжди зимно навіть найспекотнішого дня.
Не відали живі, що мертві у парку військовий тренувальний табір влаштували.
Тренувались окремо, зазвичай, по чотах. Лицар же тепер навчав особисто лише одну сотню. Діброва мав свій курінь і працював з ним, не покладаючи рук. Щоправда, не настільки виснажував бійців, як Лицар їх в перший свій місяць.
І хоч до армії доєдналися ще понад 10 тисяч, все одно це – крапля в морі перед рашистським океаном. Це розумів кожен. І кожен прагнув щось придумати, щоб поповнити свої ряди. Хтось пропонував обійти кладовища. Інші згадували місця масових вбивств. Треті здогадались прочесати ліси та узбережжя… Упівець запропонував Діброві перейти у вербувальники. Але той відмовився, адже найкраще себе почував на полі бою. Це важливіше і потрібніше. А набрати новеньких будь-хто інший зможе. Зате на це зголосився Рогач:
– Я можу привести 5000 душ.
Лицар звів брови разом. Мабуть, якби хтось прислухався, то почув би, як висовувались шухляди з папками пам’яті:
– Ти про Карпатську Україну? Але ж там купа дітей.
– Ті діти робили вибір і йшли свідомо захищати Батьківщину. Ніхто не міг їх втримати вдома. І – ці діти вже мертві. Та й не такі й діти, бо існують понад 80 років.
– Гаразд, – згодився. – У цій війні кожен знадобиться.
– А що з іншими народами? Кримці, німці, вірмени, роми… Їм теж залили сала під шкуру совєти. Чи нацисти, – сказав Василь.
Лицар задумався, обвів поглядом присутніх. Проте всі мовчали. Вони мало що знали про винищення цих народностей. Василь, звісно, міг розказати. Але не тепер. Врешті упівець вирішив:
– Треба питати всіх, на кого наткнетеся і про кого згадаєте. Одначе…
– А радянські солдати? – перебив його Ярема. – Там же більша частина українців. Мільйони! Впевнений, чорносвитники особливо зрадіють можливості поквитатися. Як і потоплені ДніпроГесом.
– Чим більше – тим краще. Одначе маємо зберігати голову холодною і перевіряти. Бо й серед мертвих існують ворожі шпигуни.
– Шпигуни? Та кому вони допоможуть? Живим? Спіритичною дошкою? – сміявся Ярема.
Та погляд Лицаря опалив його льодяним полум’ям.
– Вони знають, кому доносити. Радій, що ти сам цього не відаєш.
Той опустив очі, не витримавши колючого погляду. Упівець продовжив:
– Маю на думці створити кілька ДРГ, щоб послати на територію Росії. Подивіться, спитайте – може, хто з ваших бійців підходить.
– То, може, зразу Путіна того? – провів пальцем по шиї Едуард. – І війні гаплик.
– Невже ти думаєш, що все отак просто? – черговий неприємний погляд ковзнув по майданівцю.
Той змовчав.
– А як ті українці, які померли за межами України? – спитав Діброва. – Могили тих самих радянських воїнів розкидані по всій Європі.
– А ще Зелений Клин, – додав Теофіл.
– І Сандармох! – крикнув Роман.
– Вони готують контрнаступ! – Шмуель влетів поміж них. Очі божевільні, сам нервовий. – Генштаб готує контрнаступ на кілька напрямків восени.
Мить усвідомлення інформації, а потім Лицар гучно зкомандував:
– Відставити пошук новобранців. Готуємось до контрнаступу з живими.
Такого він ще ніколи не бачив! Чув, але на власні очі – ні. Навіть, коли рашисти дряпали з півночі, їх все одно доводилось підганяти, вибивати. А тут вони тікали чимдуж, залишаючи позаду 200-х, 300-х, техніку, зброю. Мертві споглядали за цим і міркували, чим же можуть стати тут в нагоді. Живі настільки тонко спланували контрнаступ, що просувалися зі швидкістю світла майже без втрат. І все частіше лунало запитання: «Де ми зупинимось?» Бо здавалось, що українці здатні дістатися східного кордону за тиждень.
– Може, до кінця місяця Донецьк вже буде нашим, – сподівався Орест.
Діброва хмикав на це. Він бачив, що для звільнення міста-мільйонника тут явно замало особового складу.
Після пари місяців активної бойової підготовки армія мертвих рушила на схід. І – очманіли від спритності живих. Все, що залишалось мертвим, це відводити від них кулі та ховати від ворожих дронів. Бо з усім іншим справлялись ЗСУ. За кілька днів справді почало здаватися, що такий натиск ніщо ніколи не зупинить. Навіть Оскіл форсували блискавично. І гнали кацапів прямісінько до кордону. А мертві слідували поряд, оберігаючи.
У селі під Боровою закопались росіяни, постійно обстрілюючи штурмовиків з артилерії по всьому периметру. Не обійдеш, не оточиш. Ломонутися вперед – вірна смерть.
– Ось тут і зупиниться наш контрнаступ, – зачув Діброва шепіт живого. Той, майже не спавши кілька діб і толком не ївши (бо не було коли), увесь цей час кайфував від атаки, від звільнення українських територій, від вивішування жовто-синього стягу. Та цієї миті в його голосі звучали не гордість і сила, а розчарування і провина – бо не змогли доочищати навіть одну область.
– Маєм вибити росіян звідти. Те живим не по силах, – проказав оунівець. – За мною.
Махнув і ринувся до села, нашвидкоруч придумуючи, чим і як попрацювати, щоб рашисти загупотіли на свої болота.
Але вони спізнились. Вдершись у село, побачили тільки російські п’ятки, які галопом мчали додому. Їх підганяв розбурханий вітер, раз по раз вдаряючи піших сміттям. Техніка ж вгрузла в ґрунтову дорогу, а зброя валялась обабіч неї. Кацапи матюкались, полишали все і дряпотіли на схід. Мертві ж зупинились, приголомшені таким видовищем. Що змусило росіян тікати?
– Тікайте, придурки! – з-за рясних кущів бузку показався здоровило років 40 у сучасній військовій формі з українським прапором на плечі і шевроном золотого меча та срібного крила (15).
Діброва, поглянувши на погони, зметикував, що то має бути майор.
– Привіт, – кивнув йому і зі своїм роєм підійшов до нього.
– Привіт, – оглянув їх майор і свиснув.
З-за хат, парканів і кущів показались ще пара десятків мертвих. Різні шеврони і навіть – різна форма. Але всі – з українським прапором на рукаві.
– Це ви прогнали росіян із села?
– Ну, а хто ж іще? – чоловік гордо підняв голову.
– А ми думали, що тут і буде зупинка. Прийшли вибивати… – пояснив Рогач.
– Довго ви телились. Ми краще спрацювали.
Це зачепило. Бо так, вони зволікали, чекали на рішення живих.
– І хто ви? – спитав майор дещо заспокоївшись. – Все-таки ми на одному боці. Нема чого мірятись, хто більше росіян налякав.
– Тут більшість з Бабиного Яру, – повідомив оунівець. – Є трохи з Биківні та Небесної сотні.
– Ого! – зачудувався здоровило, оглядаючи різношерстий загін. – Я – Євген.
– Діброва, – потис йому руку. – А ви хто і звідки?
– Атошники, – хмикнув, явно без ентузіазму сприймаючи цю назву. – Тут недалеко, з-під Донецька.
Обернувся до своїх:
– У мене тут хлопці здебільшого з 14-ого і 15-ого років.
– І 18-ого! – гукнув налисо стрижений чоловік під 30 (16).
– Так, і 18-ого.
– І ви тут були всі ці роки?
– Ясна річ! А ти думав тут тільки живі русню гатять?
– То ви і з контрнаступом помагаєте? – уточнив Роман.
– Ми почули, що йде бій, кинулись на звук і по ходу бомбили рашистів.
– А упівці? – згадав Діброва слова Білого. – Вони ж теж в 14-му і 15-му воювали.
Майор зиркнув на оунівця:
– Чув, що були. Але кожен взвод у нас сам по собі. Тож поняття не маю, де вони зараз.
– Але ж така розділеність не дуже ефективна.
– А до цього року ефективність і не була треба. Що тут? Перестрілки, відступи, розмежування… – сплюнув, хоч і не було чим.
– Приєднуйтесь до нас, – випалив Рогач.
– До вас? – Євген ще раз оглянув мертвих поряд з оунівцями.
– Не саме до нашого рою. Приєднуйтесь до армії мертвих. У нас є головнокомандувач, плани на перемогу, різні роди військ…
Той почухав голову, явно сумніваючись.
– Ми можемо їх вибити повністю з нашої землі. Помститися. І самим звільнитися, піти далі. Але нас поки недостатньо для всіх задач.
– І які ж це задачі?
– Охорона кордону, контрнаступи в координації з живими, шпигунство за ворогом, диверсії на Росії…
– Оце по мені! – ляснув у долоні здоровило. – Ви як? – спитав у своїх.
– А хто у вас головнокомандувач? – поцікавився той самий чоловік з 18-ого року. – Мо, Бандера?
– Чи Петлюра?
– Права рука Шухевича, – виголосив Діброва.
Враз наче всі звуки висотались з навколишнього простору. Ані шелесь. Навіть арта стихла.
– А чому не він сам? – з цим питанням майора напруження схлинуло і звуки знову завитали над їхніми головами.
– Він збирає упівців. Потім доєднаються до нас. То – ви з нами?
БТРи з українським маркуванням прогриміли вулицею. За ними пихкотіли бронеавтомобілі.
– З вами, – чітко відказав.
– Чудово, – кивнув Діброва. – Тож зберімо решту атовців.
Очі майора розширились. Адже це – величезна територія від північного сходу до берега Азовського моря. Та ще й частина на окупованій території. Одне Дебальцеве чого вартує!
– І як ти це собі уявляєш?
– Спершу – контрнаступ. А потім вирішимо. Та й, гадаю, інші рої теж ваших зустрінуть. То й домовимось.
Майор наморщив лоба:
– А яке у тебе звання, Діброво?
– Крайовий провідник ОУН.
Це мало що пояснило Євгену. Але точно знав, що це не солдат і навіть не сержант.
– Ми стаємо під ваше командування! – відсалютував.
Діброва оцінив обстановку й наказав:
– Доганяємо живих і вимітаємо росіян.
Мертві навколо згідно загалділи.
Херсон
Місто вимерло. Абсолютна тиша. Лише, як прислухатися, чути сполохане дихання живих. Цього разу вони не йшли в купі із ЗСУ, а заскакували попереду. Бо легше не дати КАБу вилетіти, ніж захищати живих від снарядів. Тому зайшли першими. Спочатку до Чорнобаївки, а за нею і до Херсона. ЗСУ ще добирались сюди, а рашисти вже стрімголов тікали.
Пройшовши кілька метрів містом, Діброва зупинився. Щось напружувало. Майже повна відсутність людей? Чи оглушлива тиша? Тиша! Щезло гудіння електричних проводів та вишок зв’язку, до фонового шуму яких всі так звикли, що й не помічають. Відсутність же цього – викликає тривогу.
– Ми спізнились, – прошепотів оунівець.
– Ти про комунікації? – зиркнув на нього Лицар. Він час від часу навідував позиції по всій лінії фронту. А, може, й за нею. Діброва того не відав. – Це дрібниці. Живі відновлять. Ми тут для іншого, – і повів рукою по чорним лініям, які крайовий провідник сприйняв за кабелі.
Приглядівся. Таких кабелів – десь тонших, десь товщих – повно всюди. Вони тягнулись повз дерева вуличками до кожної будівлі в Херсоні. Часом сплітались, перетворюючись на клубок змій. Неначе чорна сюрреалістична павутина оповила увесь Херсон. Від неї розповзалась тоскна сірість, відчай, безнадія. І, мабуть, саме через неї у місті панувала така тиша.
– Що це?
– Сліди рашистів. Наслідки окупації.
Обвівши поглядом обличчя мертвих, що обступили Лицаря, пояснив:
– Те, завдяки чому рашистська сила живиться, одне з того, звідки бере енергію. Страх.
– Хіба то живі таке виплели? – махнув на чорні кабелі Рогач.
– Живі зробили умови, щоб ця гидота проросла. Обшуки, викрадення людей, катування і допити, шантаж, відверта брехня і залякування. А пізніше це породило недовіру одне до одного, воно розділяє народ, зменшує його силу. От і вкриває все навколо, залазить у душі, отруюючи.
Мертві здригнулись. У Діброви мороз пробігся спиною. Хоч вже 80 років не мерз.
– Саме завдяки цьому, – кивнув на павутину, – ми й визначаємо зрадників серед живих. Якщо побачите чорноту чи сірість в чиїхось грудях – знайте, то гадина, що продалась Московії.
Ті закивали, перезираючись. Все це звучало неймовірно, фантастично. Страхи, отруєння душі, насичення цим… Так буває? Це – реально? З іншого боку, будучи живими, мало хто з них задумувався про існування душі. І що вона може застрягнути між життям і смертю.
– І що ми з цим можемо зробити? – спитав Ярема.
– Заморозити.
Діброва нахмурився. Отак просто? Всього лиш заморозити?
– Якщо вас лякає це, то в Донецьк і східніше вам краще не потикатися. Уявіть, яке там павутиння за 8 років.
Хтось свиснув. Дехто хмикнув.
– А чого ми такого в Харківській області не бачили?
– Бачили. Але не звернули уваги. І там воно було трохи тонше, трохи менше…
Едуард почесав голову:
– Що саме треба робити?
– Тут вам стихії не допоможуть. Потрібно те, що дано смертю – погребальний холод, який відчувають навіть живі біля вас. Морозьте ним. Навіть страх боїться смерті.
Лицар підійшов якнайближче до чорного кабелю, зосередився, показуючи приклад. Іній поплив від нього, вчепився в павутину і побіг нею, як електричний струм. Зашипіло, затрищало, сіріючи. Короткий раптовий тріск – заморожена частина розлетілась дрібними частинками, що за секунду розтанули в повітрі.
– До роботи, хлопці! – гукнув упівець, беручись за наступний шмат павутини.
І вони кинулись очищати Херсон від тієї погані. Там, де зникали чорні кабелі, оживали живі. Мертві чули, як відроджується місто. Стугонить, рухається. А попереду в них тріщала заморожена павутина та часом скрикували ті, в чиї душі вона вже встигла забратися.
Місто цвіло, яскравіло і пашіло жовто-блакитним під листопадовим небом. Вулиці наповнилися радісними криками, українськими піснями та сльозами. Багато, багацько, безліч сліз щастя і полегшення. Навіть мертві не витримали – просльозились. Діброва вже бачив таке на півночі і на Харківщині. Але не в таких масштабах. Чи-то кількість людей мала значення, чи триваліша окупація, проте ейфорія захопила Херсон і не відпускала.
Оунівець стояв на центральній вулиці, спостерігаючи, як тепло і світло заповнюють місто. Вслухався в гомін живих. Це зігрівало навіть його. Забув за десятиліття, як це – огрійливе відчуття здійсненої мрії. Та один хробачок крутився в середині і від цього радість була затьмарена.
– Вони ж помстяться? – спитав, помітивши, що до нього підійшов Лицар.
– Як завжди, – відгукнувся той.
– То чому нам не знищити джерело? Чому не вбити Путіна? – обернувся до нього.
– Не твої це слова.
Так, Діброва сказав те, що не раз чув від мертвих зі свого куреня. Колись вони вже питали це, але не отримали відповіді. І він сам почав роздумувати над подібною стратегією.
– Хлопці говорять, – пригадав масовий обстріл 10 жовтня, коли всі мертві кинулись відводити ракети, а Лицар зупинив їх. Додав: – Ти сам казав: єдиний спосіб зупинити ракети – знищити те, що їх запускає.
Тож, якщо можна так з ракетами, то чого так не можна з їхнім «царем»?
– Гадаєш, вбивство Путіна щось змінить? – Лицар пильно вглядівся йому в очі.
– Так можна ж і не одного його. А всю ту «еліту». Всіх тих психопатів, що за війну.
– І це щось змінить?
Діброва чітко бачив, що і як має змінитись. Але задане вдруге питання викликало сумнів. То – чому вбивство керівництва Росії не зупинить війну?
– Невже ти думаєш, що за всі ті 60 років, поки ти спав, ми нічого подібного не пробували?
Оунівець присоромлено перевів погляд на крони дерев, що ще яскравіли жовтавим листям. Як йому в голову таке не прийшло? УПА явно не сиділи склавши руки увесь цей час. А він… Але – що тоді не дає знищити імперіалізм в Росії?
– Ну то хоча б внесе сум’яття, – все ж спробував відстояти свою думку.
– Навіть, якщо московити втечуть з Криму та захоплених територій, підпишуть перемир’я, як довго воно протримається?
Діброва зіщулився.
– Невже нема більш ніякого виходу, окрім як воювати століттями?
– Я надіюсь… Ми сподіваємось, що цього разу є шанс привести росію до поразки, після якої вона не залишиться колишньою. Або зникне, або зміниться, щоб вижити.
– І що для цього треба?
– Армія. Але спершу тобі і твоїх мертвим час показати, з чим насправді ми воюємо.
Бахмут
Хто його назвав фортецею? Ну яка це фортеця? Не те, що муру нема. Жодної вцілілої будівлі.
– Живі ще тримають це місто, – промовив Лицар на невисловлені думки Діброви. – Бахмут ще український.
– Тут вже й міста нема, – провів рукою оунівець по згарищу і руїнах.
Від безрадісного видовища навіть зоряна ніч видавалася похмурою. Незатишно на землі. Водночас і морозно, і спекотно. Від постійних пострілів і від чорних кабелів-щупалець, що повільно, але завзято розповзалися околицею.
– Як і багатьох інших міст та сіл, – сказав Рогач, підступаючи ближче. – Але земля під ними – наша. За неї і боремося.
– А після перемоги живі відбудують, – докинув Теофіл.
– То що ми робимо? – спитав Ярема. – Вибиваємо кацапів чи захищаємо наших?
– Спостерігаємо. Нас не так багато, щоб щось тут змінити.
– Не так багато?! – вибухнув чотовий. – Та нас понад 50 тисяч! Хіба не ми неодноразово давали московитам прочухрана?
– Нас тут – лише одна сотня, – спокійно відповів упівець. Та от погляд його – обпалював. – Чи я маю оголити всі фронти, забрати мертвих із завдань, перевести шпигунів і диверсантів у штурмовики? Нехай в інших місцях московити просуваються, головне втримати Бахмут? Так по-твоєму?
Той не знав, куди очі подіти, вкотре пошкодувавши за свій довгий нестримний язик. Мовчав.
А місто здригалось від прильотів та вильотів. Вони й на мить не вгавали. Спалахували «Піони» й «Гвоздики». Пирхали гради. То там, то сям розростались квітки пожеж. І раптом небо вибухнуло міріадами срібних краплинок, що тихенько опадали на місто, неначе гарячі сніжинки.
– Як красиво… – прошепотів Діброва. Та за секунду отямився від зачарування – це ж фосфор! – Щит! – заорав.
Більшість з його сотні навіть не усвідомили небезпеку від тих краплиночок. Але добряче натреновані, миттю зреагували на наказ: здійняли догори руки, зосередились. Палючі сніжинки натикались на невидиму перепону, шипіли і щезали. Сотня мертвих не змогла закрити все місто від фосфорних бомб. Лиш дотягнулись до українських позицій, щоб захистити захисників.
Чим глибше просувались у місто, тим спекотніше ставало від неугавних залпів з обох сторін. Тим важче було рухатися. Через кабелі, що до центру густішали й товстішали. Повітря неначе загусло і не бажало крізь себе нікого пропускати.
– Живі теж це відчувають? – поцікавився Роман.
– Не в такій мірі, – Лицар вправно оминав чорні щупальці, але також просувався кволо. – Тіла не дають росіянській нечисті напряму торкнутися душі.
«А ми? – розмірковував крайовий провідник. – Що саме зараз торкається наших душ? Що впливає на них?»
Завмер. Як і всі інші мертві. Розквітали «Акації» та «Гіацинти», палали танки і БТРи. Навіть звичайні рушниці колошматили місто, що вже і містом не назвеш – суцільні руїни. Все горіло. Дим крутився смердючим туманом. Сніг тримався лиш де-не-де. І той був брудний, темний. Замість снігу поранені будівлі та випалену землю ховав під собою попіл. Над російськими позиціями щось чорне висилось. Можна було б сприйняти за обвалений хмарочос. Та, коли мертва сотня придивилась, то зрозуміла: то не цегла і не бетон. Воно ворушилося. І саме до нього й повзли всі ті кабелі.
– Ще… ще… ще… – шепотіла та істота.
Якими б тихими ці слова не були, їх ніщо не могло заглушити. Мертві витріщались на це чорне створіння, чия оболонка вилискувала від кожного пострілу. Черговий залп освітив поряд з цим чудовиськом людину. Живу людину – чоловіка з білою пов’язкою на рукаві, з наліпленим триколором. Скоріш за все, офіцер – судячи з вигляду форми. Він кивав на кожне «ще» тієї потвори, і раз за разом посилав у бій солдат. Лише з рушницями – проти артилерії. Діброва побачив, як вмирає гарматне м’ясо на м’ясному штурмі. Тіла падали. З них виринали збентежені шоковані душі, які тут же засмоктувала та безформна темна істота. Після кожної проковтнутої душі вона й шепотіла:
– Ще…
– Він його чує?! – ошелешено пробурмотів Діброва.
– Відчуває.
– Невже не розуміє, що після смерті його теж поглине те чудовисько? – не йняв віри Роман.
– Таких не з’їдають. Це ті, які обманом приводять душі на заклання. Цим він і після смерті займатиметься.
Оунівець змусив себе відвести погляд від потвори. Спершу глипнув на українські позиції і з полегшенням зітхнув. Те чудовисько їло лише росіянські душі. Потім поглянув на свою сотню. Їх як паралізувало. З розкритими ротами вирячились на це дійство. Зустрівся поглядом із Лицарем.
– Щит! – зненацька наказав той і враз вишколені мертві попідіймали руки, закрили себе і частину кварталу. Хоч і не зрозуміли, від чого.
За кілька секунд розправились, закліпали. Зменшився тягар, що останні години непомітно ріс і придавлював до землі. Потихшали звуки від пострілів. Полум’я вильотів перестало різати очі.
– Оце і є те, з чим ми насправді боремося, – резюмував Лицар, звертаючись до всіх.
Ті обернулись до нього.
– Що то? – кивнув Ярема на чорну потвору.
– Те, що існує сотні років, живлячись душами. І йому завжди мало. Цю сутність створили, викохали і продовжують годувати самі московити. А їхньому ненажерливому «богові» плювати, кого чи що їсти. Якщо не дають чужих, не приносять жертви, то поїдає власних ідолопоклонників.
Мертві моргали, перетравлювали інформацію.
– І таких потвор – мільйони. В кожній дєрєвнє, посьолке, місті. Чим більше мешканців, тим більша та сутність. Тим сильнішою вона є. Московити забирають маленькі насінинки з собою на інші території, сіють страх, підозри, недовіру, ненависть. Так і допомагають своєму «богу» зрости. Щоправда, всі ці істоти ніщо в порівнянні з найголовнішою, що мешкає в Москві.
– Ти її бачив?
Короткий кивок.
– Саме тому вбивство Путіна або й усіх організаторів війни й пропагандистів мало що змінить в самій росіянській сутності. Саме тому 50 тисяч – це крапля в морі. Якщо ми хочемо не просто перемогти, а знищити те, що прагне нашого знищення, нам потрібна набагато численніша армія, – виразно поглянув на Діброву і Рогача. – Саме тому я й пропонував вам зайнятися вербуванням.
Так, було. Бо Іван – чудовий оратор, а Діброва – хороший перемовник. Але останній до цього моменту вважав, що вербування не таке вже й важливе. Так, потрібні мертві, але вони поки добре й тими силами, що є, справлялись. Але ще не натикались на оте страхіття.
– Тому питаю знов: вербуватимете мертвих до нашої армії?
Обоє кивнули. А за ними зголосилися Роман, Устим(17) і Василь(18). Ярема ж ступив два кроки уперед:
– А ми розповімо всім іншим, з чим насправді воюємо.
Великий Луг
Він поринув на південь, щойно почув. Та й хіба міг не почути? Коли це кричало, дзеленчало, шипіло з кожного телефону. І живі перемовлялись лише про це:
– Ти бачив? Чув?
– Бачив…
Знову й знову повторювали, ніби сподівались на іншу відповідь. Неначе очікували, що все це – неправда.
Але Діброва й секунди не сумнівався – це реальність. Він якраз спілкувався у Заліщиках з в’язнями, яких «совєти» прямо з вагонами скинули в річку. Тоді й відчув – сталося щось страшне. Бо вся земля стугоніла. А потім почув живих. І знав: від рашистів можна чекати чого завгодно. Хіба їм вперше підривати ГЕС?
Помчав туди. Спершу кинувся допомагати на правому березі. Та швидко зрозумів, що живі тут і самі більш-менш добре справляються. Зате дізнався, що росіяни покинули лівий берег на призволяще. Тож гайнув через Дніпро. А там – купа мертвих. Здавалось, що кожен, хто не мав бойового чи надважливого завдання, прибув до місця затоплення. І вони працювали: відв’язували собак з цепів, відкривали хліви і курники, розбивали вікна у квартирах, щоб домашні тварини могли вбиратися, випускали папуг з кліток… А ще підкочували балки, колоди, бочки, відірвані двері, щоб тварини чи люди залізли на них чи хоча б протрималися довше. А самі мертві спрямовували течію так, щоб живих прибило до берега якнайскоріше. За кілька днів Сашко(19) розповів, що супроводжував песика по Чорному морю, контролював течію, доки кудлатий не прибився до одеського берега.
Десь за тиждень, коли вода вже почала помітно спадати, Діброву як ковадлом вдарило – Великий луг!
Він пам’ятав це місце ще зі свого життя. Зелене, квітуче. З селами, наповненими побіленими хатами і рясними садами, із залишками давніх капищ і козацькими Січами. А тепер… Все це вкривав багатометровий мул. По ньому осоловіло бродили сонні козаки. Вони придивлялись до того, що колись називали Великим лугом. Прислухались до гудіння ліній електропередач. Здригались від виску автівок. І тицяли в БПЛА, що туди-сюди літали над колишнім штучним морем.
– Як ся маєте, добрі люди? – підступив оунівець, шльопаючи по мулу.
Кілька десятків козаків розвернулись до нього, оглянули з ніг до голови.
– А ти хто такий будеш? – спитав чолов’яга середнього віку із закрученими вусами.
– Кх… Звуть мене Зенон Домазар. Прозваний Дібровою. Боровся у свій час за незалежність України.
– Я – Тимош Саценко(20), – представився, ще раз окинувши оком одяг Діброви. Самі ж козаки здебільшого одягнені за європейською модою різних століть. – А твій час коли був?
– В 1940-х. А нині 2023-ій.
Хтось пирхнув, інші присвиснули.
– Оце ми заспали… – почухав голову молодий козак. – Дивно спали.
– Й пальцем не поворухнути було, – казав сивий дідок. – І нічого не чути крізь той сон.
– Це все було затоплено, – провів рукою оунівець. – Ви 70 років знаходились під тисячами тон води.
– Затоплено? – аж виступив уперед Тимош. – Великий луг?
– І всі Січі, і всі села поряд.
– Та хто таке насмілився зробити?!
– Ро… – згадав, що у час козаків та держава звалась інакше. – Московія.
– От ті кляті москаляки! Так і знав, – глипнув на Діброву. – А звільнили нас українці?
Похитав головою.
– Теж московити. Боячись нашого контрнаступу, вони підірвали дамбу…
– От ідіоти! Самі не відають, яку силу випустили.
– Чекай, – підійшов ближче сивий козак. – Наш контрнаступ?
– Вони вчергове напали на Україну. Йде війна.
Прокльони позривалися з вуст козаків. Тим часом натовп навколо Діброви ріс.
– І як живі справляються?
– Сутужно.
Хотів би сказати, що чудово і все добре. Але прекрасно бачив, що українській армії не вистачало ні рук, ні зброї. А росіяни надто швидко вчаться, адаптуються і укладають міжнародні угоди.
– Ми збираємо армію мертвих, – заходився пояснювати, – щоб остаточно знищити те прадавнє зло, яке живиться душами.
– Прадавнє зло, кажеш? – почесав макітру Тимош, глипнув на козаків. – Тоді не обійтись без характерника.
Оунівець здригнувся. Невже це не легенди? Невже справді існували характерники? Не просто лікарі-цілителі, а маги, відьмаки…
– Треба позвати його, – зашаруділо між мертвих козаків.
– Кого?
– Того, хто не мав поразок.
В голові Діброви затанцювали імена: Хмельницький, Мазепа, Вишневецький, Сагайдачний, Богун… Але хіба в них не було поразок? Проте ніхто й не чекав, що той вгадає. Козаки за хвильку загули:
– Сірко… Сірко… Сірко…(21)
Тиша.
– Він же не на Січі похований, – вичавив із себе крайовий провідник.
– Ха! – хмикнув молодий козарлюга. – Більшість з нас тут не поховані. Та все одно це – наше місце. Великий луг – батько, а Січ – мати.
– І ви досі тут.
– Ми, козаки, давали клятву захищати Україну до смерті. А душі ж безсмертні.
– Чому ж ви не захищали Україну в 1918-му? – почув за спиною знайомий голос. Він і не помітив, що за ним сюди примандрував і Рогач. – Вас тоді ще не скували Дніпровські води. Чи в 1940-х? Або ж ще раніше, коли нищили Січі, перетворювали українців на рабів, стирали мову й культуру?
– З чого ти вирішив, що не захищали? – неначе нізвідки долинув глибокий голос. А потім з’явилась сама душа вусатого броватого чоловіка з оселедцем. – Ми робили все, що могли. Але й наші сили не безмежні. Доки живі готові боротися, доки вірять в перемогу – ми могутні й допомагаємо. Коли ж готуються до поразки, мертві й камінця не зрушать – не вистачить сил.
Рогач присоромлено опустив голову. Діброва поплескав його по плечу, згадуючи, як сам подібним дорікав Лицарю і УПА.
– Та нині я відчуваю величезну наснагу, – продовжив Сірко. – Такого вогню в душах живих давно не було.
– І ми зможемо повністю знищити ту потвору, що засіла в Московії?
Отаман повільно кивнув.
– А тепер ведіть мене до вашого гетьмана.
– Оце і є ваш план? Зібрати мільйон мертвих і заморозити московитське зло? – Сірко пильно вглядався у кожного з присутніх.
Буквально за годину вже всі, включаючи Лицаря, прибули на Великий луг. Упівець розповів детальний план і що вже зроблено. Сірко слухав, хмикав. А в кінці спитав отаке. Діброва мовчав. Як і інші. Навіть головнокомандувач, як рота в води набрав. Бо – що відповідати? Так, це і є план, адже він щойно розповідав, скільки живих, скільки мертвих, що вже зроблено і що буде в найближчі місяці. Проте в самому питанні чулась каверза, критика. А виправдовуватися не хотілося.
– А вас не збентежило, що ту сутність нині живлять 140 мільйонів живих і в рази більше мертвих? – Діброва лиш подивувався, звідки отаман знає таке. Хіба він не спав з іншими козаками? – І ви вирішили, що здолаєте зло мільйоном?
Сірко врешті зупинив погляд на упівці. Той все ще мовчав.
– До того ж, істоту, яка існує в темряві і холоді, ви вирішили здолати морозом.
– Але це спрацьовувало, – нарешті відгукнувся Лицар. – Неодноразово.
– В Україні, мабуть, так, – кивнув вусань. – Але ж ми говоримо про ворожу території. Там все – проти нас. Там усе – живить ту паскуду.
У Лицаря осунулось обличчя. Вперше засумнівався у своїй стратегії, у тому, що вона приведе до перемоги. Хоча план здавався чітким і не мав хиб.
– Насправді можна справитися значно меншими силами, – голос Сірка пом’якшав. Всі попідводили голови і витріщились на нього. – Звісно, чим більше – тим краще. Проте краще менше добре навчених, ніж 100 мільйонів дурнів.
Мертві нахмурились. Він їх щойно дурнями обізвав?
– Ту ненажерливу сутність долає тепло…
– Але мертві дуже рідко оволодівають силою вогню, – заперечив Ярема.
– Я не про вогонь, – хитнув головою. – Я про сердечне тепло, про любов, про внутрішню силу і впевненість. І про світло, яке народжується з усього цього. Бо лише світло здатне побороти темряву.
Навколо заозирались. Майнула думка, що козацький отаман верзе нісенітниці. Може, ворога треба любити і сама по собі любов здолає його? Бо як же їм допоможе любов до України? Чи до своєї мови? Чи – до себе? І де взяти те світло, про яке він торочить? Як викликати його?
– Світло правого чину, – далі пояснював Сірко, помітивши питання в очах мертвих. – Що ми не загарбники. Не йдем знущатись і руйнувати задля втіхи чи грабунку. А для захисту.
– Це звучить, як в якогось доморощеного гуру, – висловив думку Лицар, що витала в голові кожного з присутніх.
– Може, – той і оком не змигнув. – Але я не гуру, а характерник. Я знаю і керую такими силами, про які ви поняття не маєте.
– Гаразд, – не витримав Діброва. – То який план?
– Спершу я відберу кілька десятків мертвих, щоб вивчити на характерників. А потім вони зі своїми сотнями підуть на ворога. Спершу нищитимуть те, що живить московитську нечисть. А потім і її саму.
Діброва примружив очі. Невже накаже вбивати живих? Чи стирати мертвих?
– Як все запущено, – отаман зауважив нерозуміння в очах оунівця. – Це енергія. Будь-яка. Електрична, газова, нафтова, фінансова. А ще – пропаганда. Чим більше знищимо всього цього, тим уразливішою стане кремлівське чудовисько. Тим легше буде до нього добратися.
– А окуповані території? – уточнив Рогач.
– Так з них і почнемо. Практикуватимемося. І не чекатимемо живих. У них свій бій, у нас – свій. Живі з живими, мертві – з нечистю.
– А українська нечисть? – вибухнуло в дібровиній голові. – Чи є така нечисть, яка нам допомагає?
– Звісно, є, – сказав, наче це само собою зрозуміло. – Вони часом і помагають. Але я закличу і працюватимуть більше. Мавки, русалки, хухи, Лісовики, Водяники…
Мертві вкотре переглядались за час цієї розмови. Бо це звучало ще дивніше, ніж слова про любов і світло.
– Але те, що протистоїть московитській ненажерливій потворі, те, завдяки чому вона не може до українських душ дотягнутися, – це Воля. І доки вона цінна для українців, ми – нездоланні.
До перемоги
Діброва зосереджено ковиряв палкою дві паралельні лінії, проведені на землі.
– Про що задумався? – підсів до нього Рогач.
– Про залізницю з Ростова до Криму, – відказав, не підіймаючи голови. – Як знищуватиму її, коли дійдемо туди.
– Ти ж знаєш – ми не для цього тут.
Так, він добре знав, чому і навіщо вони, вербувальники, в штурмових загонах.
Щойно Білий зібрав всіх упівців, а Сірко навчив базовим основам майбутніх характерників, мертві пішли в наступ, не чекаючи живих. Тим паче, що завдяки вербувальникам вдалося поповнити ряди армії мертвих ще сотнями тисяч душ. Розподілились по всій лінії фронту: бабиноярівці, биківнянці, Небесна сотня, атовці, в’язні тюрми на Лонцького, заліщиківці, душі з Дем’янового лазу, Сирецького та Янівського концтаборів і купи інших місць. І тепер вони всі разом вичищали території від тієї чорної погані, що розрослася за роки окупації. Щоправда, просувались повільно і нині тупцювали під Кремінною. Зовсім не той напрямок, що веде до ростовської залізниці. Але то – справа часу. Не так-то легко знищувати те, що вільно росло тут понад два роки. А що ж там, де окупація вже 10 років?.. А на росії? Оунівець цього й уявляти не хотів. Та його туди і не кликали. Він не володів військово-партизанськими знаннями упівців і так і не зрозумів, що Сірко вимагав, коли просив застосовувати свою внутрішню силу, а не керувати стихіями. Тож навіть радів, що його не взяли до характерників. І радів, що упівці не забрали його за порєбрік. Бо лише в Україні почувся вдома. Проте тішився від чуток, що долинали зі сходу: потопи, прориви каналізації або водогону, морози в травні, зруйнована ГЕС. Оунівець поняття не мав, як диверсантам все це вдається на ворожій території. І захоплювався ними. Як і живими, що регулярно завдавали ударів по НПЗ і військових заводах.
– Знаю, – нарешті відказав. – Та я хочу зробити хоч щось не словами, а діями.
– Ми й зараз робимо. Допомагаємо.
– Мені цього мало.
Так, і він, і Рогач, і Роман, і всі інші вербувальники підсилювали штурмовиків, коли це було необхідно. Проте в самих штурмах, знищенні чорних потвор, очищенні міста вони участі не брали. Деколи їм вдавалось підбити ворожий танк чи спрямувати український дрон-розвідник на позицї рашистів. Але цього мало. Діброва прагнув діяти, а не чекати. А доводилось чекати – доки доберуться до старих могил закатованих «совєтами», розстріляних за Світових війн, поховання козаків. Він навіть подумки вже підготувався до розмов з мертвими з Рутченкового поля та Арабатської стрілки. Це важливо. Він це знав. Тільки складно майже нічого не робити тижнями!
– Тому й складаю план, – сказав після тих довгих пояснень, – щоб хоч чимось зайняти голову, а потім – здійснити власними руками.
– І які варіанти?
– Поки зупинився на зсуві. Такого дуже сильного, щоб на метри колії поховав. Бо наслідки підтоплення швидко усунуть, а ураган важко контролювати, – поглянув на Івана.
– То, може, й на Кримський міст замахнешся? – підморгнув йому.
– Доберемся до Азовського моря – подумаю. То ти зі мною?
– Аякже!
Рогач зосередився і за мить на місці двох паралельних ліній завирувала земля, поглинаючи їх разом з палицею Діброви.
– Разом до перемоги.
2.04-2.06.2024
Примітки
1. Піхур Олена, 51 рік; Піхур Катерина, 11 років; Олег Новодон, 47 років – мати, дочка та материн брат, родина, яка загинула внаслідок влучання російської ракети по телевежі в Бабиному Ярі 1 березня 2022 року.
2. Домазар Зенон – крайовий провідник ОУН на Українських Землях. Військовий Референт Окружної Екзекутиви ОУН Ярославського округу. Мав псевдо Діброва, Аркадій. Розстріляний гестапо у Бабиному Яру на початку вересня 1943 року.
3. Якубовський Ярема – чотовий ОУН-М, потім сотенний Буковинського куреня, розстріляний в Бабиному Ярі в 1942-му.
4. Рогач Іван – заступник голови Організації Народної Оборони, член Головної Команди і військовий писар «Карпатської Січі», секретар Президента о. Августина Волошина, член проводу ОУН, розстріляний в Бабиному Ярі в 1942-му.
5. Волошин Василь – ром, розстріляний з дружиною у Бабиному Яру в 1941-му.
6. Панчук Теофіл – член Буковинського куреню ОУН-М, розстріляний в Бабиному Яру в 1942-му.
7. Авербах Шмуель – єврей, розстріляний в Бабиному Яру.
8. Чемеринський Орест – референт пропаганди ОУН, розстріляний в Бабиному Яру в лютому 1942.
9. Суховерський Євген – ройовий, член Буковинського куреня ОУН, розстріляний разом зі своєю родиною у Бабиному Яру.
10. Сергій Заїковський (друг Деймос) та Денис Котенко (друг Шкіпер) – загинули в боях за село Лук’янівка 24 березня 2022.
11. Шухевич Роман – член ОУН, військовик, командир підрозділу «Нахтігаль», головнокомандувач УПА, борець за свободу України. Один з його позивних – Білий.
12. Гасин Олекса – український політичний і військовий діяч, учасник визвольних змагань 1940-х років, заступник військового міністра в Українському державному правлінні, керівник групи УПА-Захід, начальник Головного військового штабу УПА. Полковник УПА.
13. Гурик Роман – протестувальник Євромайдану, Герой Небесної сотні. Прадід Романа і два прадідових брата були вояками УПА.
14. Гриневич Едуард – громадський активіст, учасник Революції Гідності. Герой Небесної сотні.
15. Півень Євген – підполковник Збройних сил України, загинув в ході російсько-української війни. Один із «кіборгів». Смертельно поранений вибухом гранати в ніч з 3 на 4 жовтня 2014 року.
16. Єлістратов Андрій – старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Загинув 8 серпня 2018.
17. Голоднюк Устим – учасник Євромайдану, боєць 38 сотні самооборони майдану. Герой Небесної сотні.
18. Кузьмик Василь – крайовий референт пропаганди, розстріляний в 1942-му в Бабиному Яру.
19. Балюк Олександр – учасник Євромайдану. Герой Небесної Сотні.
20. Саценко Тимош – козак Ворсівської сотні реєстрового війська Запорозького, періоду Хмельниччини.
21. Сірко Іван – кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях.