Владислав Петришин
«До всіх же тих, що сьогодні готові продовжувати бій супроти окупанта, наш заклик: дійте з найбільшої обережності, але дійте невпинно»
(Голова ОУН – полк. А. Мельник)
Рівно 134 років тому в селі Воля Якубова під Дрогобичем народився Андрій Мельник. Про нього ходили легенди через свою хоробрість: мовляв, його навіть ніяка ворожа куля не брала. Він був високий та мужній, вів завжди за собою своїх стрільців. Цьому чоловіку випала доля стати одним із найбільш видатних діячів історії України ХХ ст. – як періоду Перших визвольних змагань, так і Другої світової війни та післявоєнного часу. Український державний, військовий і політичний муж, ветеран національно-визвольних змагань від початку Української революції й до останніх днів свого життя. У цій боротьбі, як ми побачимо, йому належить особлива роль.
- ШЛЯХОМ БОРОТЬБИ
Шлях Андрія Мельника в Українські Січові Стрільці (далі-УСС) або, як казали в Галичині – усуси, розпочався з його рідного села Воля Якубова. На сільських зборах молодь вирішила одностайно – «Йти». Незважаючи на хворобу легень, непохитна воля стати стрільцем і регулярні вправи на свіжому повітрі дали результат. Пізньої осені 1914 року він відбуває на фронті в Карпатах, де отримує бойовий гарт. Спочатку йому довірили керівництво чотою (невеликим за чисельністю загоном), а згодом – стрілецькою сотнею. Уже взимку 1915 року на Австрійсько-російському фронті командант чоти Андрій Мельник жодного разу не зупинився, долаючи вночі зі своїми усусами бездоріжжям засніжені карпатські перевали.[1,c.42]
У 1915 році галичани неодноразово захоплювалися маршами чоти А. Мельника через села і містечка. Попереду йшов високий і стрункий чотар, що завів для солідності гарну русяву бороду. За спогадами сотника Галицької Армії (далі-ГА) Осипа Навроцького, молоді стрільці «мали вже в собі дух товариського співжиття і порядку». Проте це був елемент дуже активний і бунтівний. І саме тут А. Мельник виявив здібності майбутнього полководця, опанувавши та привчивши стрільців до військової дисципліни. Його чота, а потім сотня були прикладом для інших у Легіоні УСС.
Хорунжий, а потім чотар Мельник став неперевершеним командантом зимових стеж (розвідок)1914-1915 рр. у Карпатах. Особливу славу приніс йому та його групі УСС вдалий розвідувальний рейд із села Жденієво на Закарпатті до села Латірки на Прикарпатській стороні. З кількаденного розвідувального рейду стрільці привели через зарослий лісами хребет чотирьох кубанських козаків на верхових конях. Як спогад про зустріч у Карпатах галицьких і кубанських українців у сотні залишилися двоє чудових коней козацької верхової породи, про яких могли тільки мріяти австрійські вояки.
Узимку 1915 року на фронт прибув із Відня престолонаступник Австро-Угорщини архікнязь Карл Габсбург. У штабі 55-ї австрійської дивізії він заслуховував рапорти та нагороджував старшин і стрільців Легіону УСС, що відзначались у Зимовій кампаніії 1914-15рр. Почувши стислий і чіткий рапорт тоді ще хорунжого УСС А. Мельника, викладений бездоганною віденською німецькою мовою, він попросив доповісти подробиці його бойових операцій. Вважаючи, що наведеної в наказі командування срібної медалі за хоробрість замало, старий австрійський вояк урочисто відчепив з поясу і вручив хорунжому власну шаблю.[1,c.43-44]
Розпочатий 21 січня 1915 наступ Південної Австро-німецької армії зупинився в Карпатах у лютому. У березні бойова лінія австро-німецьких сил протягувалася на Схід від Славського, між селами Тухля і Грабовець. Російська лінія займала верх гори Магура та Маківки. Три порослі лісом верхи гори Маківка мали стратегічне значення для правого крила Південної армії. Вони перекривали шляхи наступу росіян на Славське та Головецьке.
Російське командування, отримавши підкріплення та артилерію, використало закріплення своїх передових частин на передгір’ях Маківки та 28 квітня перейшло в контрнаступ. Високі верхів’я Маківки захищали кілька сотень 35-го полку Крайової Оборони, які не витримали удару ворожих військ і відступили. Рятуючи ситуацію, 29 квітня о 3-й ночі на вихідні позиції для контрнаступу рушили сотні 1-ого і 2-го куренів УСС під командою чотаря А. Мельника та Б. Гнаткевича. Несподіваний та рішучий удар УСС вирішив результат бою. Стрільці не зупинилися в захоплених на горі Маківка окопах, а гнали росіян вниз. Сотні Андрія Мельника й Осипа Будзиновського атакували західний верх і сідло Маківки. Тут переважаючі сили противника зустріли їх рушничним вогнем. Швидко оцінивши силу ворога, Мельник наказав насадити багнети і повів сотню на пробій. За нею пішли ще 2 сотні. Вже о 6-й годині позиції на Маківці були відбиті з великими втратами для ворога – полонених та зброї. Новий російський наступ розпочався цього ж дня. Найзапекліший бій розгорівся 1 травня на пд-сх схилі та шпилі Маківки, який боронили усуси сотень Мельника і Будзиновського. Непроглядна сірі маса російських шинелей залила гору. Стрілецький вогонь зміг зупинити їх перед самим верхом гори. Коли спротив ворога зменшився під розривами снарядів, Андрій Мельник повів своїх стрільців на пробій. Росіян знову вибили з Маківки.[1,с.46-47]
В 4-денних боях на горі, яку не могли втримати інші частини Австрійської армії, проявилася незламна сила стрілецького духу. УСС –це були найкращі вибранці західної гілки українського народу: студенти, старші учні, українська інтелігенція, ідейні селяни, міщани й робітники. До Легіону УСС пішли вони добровільно з ідеї, як співали в пісні, «визволяти братів-українців з московських кайдан». Хорунжий, чотар, а потім сотник Андрій Мельник на зимових стежах на Закарпатті та Прикарпатті, в боях на горі Маківку у Сколівських Бескидах, під час форсування Дністра в Галичі та на горі Лисоня під Бережанами завжди йшов у наступ в одній лінії зі стрільцями. Перед боєм завжди переходив вздовж сотні справа наліво і назад, щоби бачив його кожен. Про А.Мельника говорили, що він заворожений від куль противника. А хто бачив з боку, як він веде «підскоками сотню до наступу, ніколи не прилягаючи до землі, міг подумати, що він або забагато ризикує життям, або шукає смерті. Не часто буває, щоби вояцтво одночасно і шанувало, і любило свого старшину, – Андрій Мельник був саме одним з таких виняткових старшин»(М. Мінчак).[2]
Внаслідок т.зв. Брусиловського прориву березня 1916 Південна австрійська армія була змушена відступити, а усусів перекинули до гори Лисоня. Основні бої за Лисоню розпочалися 2 вересня: російська дивізія зламала оборону 35-го австрійського полку і захопила панівні висоти. Вночі на ліквідацію пролому рушили сотні Р. Сушка й А. Мельника. Остання захопила московські позиції на вершині, але в контратаці росіяни розбили мадярський полк, що прикривав фланг, і оточили усусів. Поручник А. Мельник і вцілілі під час перестрілки стрільці потрапили в полон. Як старшого за рангом Мельника доставили до штабу корпусу, де він категорично відмовився надати інформацію про розташування австрійських військ. Це здивувало російських штабних офіцерів, бо полонені чеські й мадярські старшини надавали такі відомості.[1,с.50-52]
- У ЗБРОЙНОМУ ЧИНІ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ
Австро-угорських вояків перевезено до великого табору військовополонених у Царицині в Росії. Там Мельник потоваришував, як виявилося, на все життя з Євгеном Коновальцем – своїм майбутнім побратимом та свояком. Вістка про революцію та знищення царського режиму дійшла швидко й туди разом з вісткою про створення Української Центральної Ради (далі-УЦР). Отже, полонені галичани вирішили, що і їм треба ставати захищати волю України в рядах української армії. Важкі та довгі зусилля ряду поручників, зокрема Є. Коновальця та А. Мельника, увінчалися успіхом: 12 листопада 1917 Симон Петлюра передав письмову згоду Генерального Секретаріату УЦР на творення з полонених українців окремої військової формації під назвою «Галицько-буковинський Курінь Січових Стрільців».[3,c.21-25]
Наприкінці грудня 1917 року Андрій Мельник, Євген Коновалець, Роман Сушко й десяток інших старшин з кола колишніх полонених розгортають Галицько-Буковинський курінь, який розростається у Корпус Січових Стрільців, якому у вирішальні для Української революції години випадає почесне завдання охороняти УЦР. Січові формації завжди залишалися найдисциплінованішими, найвідважнішими, найбоєздатнішими та ніколи не піддавалися на більшовицьку агітацію, на відміну від інших частин Української Народної Республіки(далі-УНР). Героїчний чин приймає Андрій Мельник в лавах Куреню Січових Стрільців в обороні Золотоверхого Києва, керуючи розробкою плану придушення більшовицького повстання в січні 1918 року. В столиці УСС стали ядром і головною силою опору проти більшовиків разом з Гайдамаками Петлюри. У березні-квітні 1918 Мельник у ранзі сотника разом із Коновальцем формує Перший полк Січових Стрільців та стає Начальником його штабу, виділяючи всі свої сили в керівництві й плануванні операцій. У боях за Київ Мельник уже зарекомендував себе не тільки як військовий, а й політичний діяч. [4,c.32-33]
Прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського спричинив роззброєння та розпуск вже полку УСС. Після короткотривалого повернення до навчання у Відні і завершення академії за фахом лісового інженера полк. Андрій Мельник повертається в Україну та включається в антигетьманське повстання. Як помічник командира загону у званні військового старшини бере участь у формуванні Окремого загону Січових Стрільців у Білій Церкві. Організацією та плануванням вирішального бою під Мотовилівкою(18 листопада) займається Мельник як Начальник штабу. Завдяки переможній битві до влади приходить Директорія, відновлюється республіканський устрій. Симон Петлюра призначає Мельника Начальником булави (штабу) Дійової армії УНР. Саме в цей час на Україну починають тиснути зі всіх боків (більшовики, поляки, білогвардійці, румуни…)- найскладнішим етапом стає 1919 рік.[5,c.79-83]
Як тимчасовий виконувач обов’язків командира Осадного корпусу Андрій Мельник 13 січня 1918 року видає наказ команди Осадного корпусу ч.22, в якому зазначається, що під військово-польовий суд віддаватимуть усіх провокаторів, які поширюють чутки про можливість єврейських погромів або агітують за них, їх розцінюватимуть як злочинців, що виступатимуть проти УНР. Це принципове рішення Мельника у згоді з петлюрівською політикою спрямоване на протидію єврейським погромам. Загалом Мельникові, як і Петлюрі, була чужою расова нетерпимість. Мельник завжди з пошаною ставився до свободи інших народів, що були сусідами українців або населяли Україну. Не забував ніколи й другу заповідь українського націоналіста (М. Міхновського) з виразним акцентом на її крайню фразу: «Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу, поки (!) вони панують над нами й визискують нас».[4,c.35]
Верхівка Січових Стрільців, думаючи державницькими категоріями, розуміє, що врятувати українську державу від повної анархії та отаманії, які розвалювали її зсередини, та від грізної агресії ззовні може тільки міцна влада. Стрілецька Рада, апелюючи до постійних «виправдовувань» Винниченка, що він не в силі вести позитивну державотворчу працю, бо не має підтримки українських військових кіл, приймає рішення через д-ра Назарука запропонувати йому перейняти диктаторську владу, даючи при тому рішуче запевнення про повну його підтримку Стрільцями. Якщо Винниченко твердо стоятиме на сторожі самостійності української держави, то УСС безоглядно підпорядкуються йому й допомагатимуть в проведенні його політичної й соціальної програми. На диво, пропозиція була відкинута. Після відмови полк. Є. Коновалець за порозумінням із Стрілецькою Радою, звернувся з такою самою пропозицією до С. Петлюри. Однак двоє не були готові взяти тоді в свої руки повноту державної влади та відповідальності.[3,с.51-52]
Тоді в Стрілецької Ради народжується концепція військового тріумвірату в складі: Симона Петлюри, Євгена Коновальця та Андрія Мельника. Це був вияв повної довіри та респекту до успішних військовиків, котрі зорганізували одну з найсильніших військових формацій, що віддано служила Україні. На жаль, і третьому проекту, який був винесений на т.зв. державну нараду в Києві 16 січня 1919 року, не судилося здійснитися. Водночас така ідея стала й доказом провідницьких талантів Коновальця і Мельника, які за п’ять років революційних зрушень з молодих добровольців стали не тільки досвідченими полководцями, але й державними мужами.[3,с.52-53]
Сам полк. Євген Коновалець говорить про це в своїх «Причинках до історії Української революції» так: «Представники стрілецтва звернули вже тоді рішучу увагу на хаос, який тоді творився й ріс, остерігали перед усякого роду експериментами та вказували на необхідність ясності й твердості як у внутрішній, так і в закордонній політиці УНР. Те саме повторив я на офіційному прийнятті у Винниченка для представників партій та великих організацій… Я зазначив йому, що ми не виступаємо проти окремих членів Директорії, але проти політики цілої Директорії, яка веде Україну до катастрофи».[6,c.46-50]
Україна опинилася у вкрай складному становищі, потрапивши у т.зв. «трикутник смерті», в оточені трьох ворожих армій. У цій безвихідній ситуації буквально на очах розвалювалася українська армія. А ворожі війська впевнено захоплювали наші землі. Це була критична фаза в діях петлюрівців. 4 грудня 1919 року відбувалася нарада всіх командирів окремих частин армії УНР за участі Головного отамана та прем’єр-міністра УНР Ісаака Мазепи. Було ухвалене рішення розпустити регулярне військо й перейти до партизанщини. Старшини Корпусу Січових Стрільців одностайно вирішили демобілізувати корпус, надавши воякам право вибору −приєднатися до Першого зимового походу або повернутися додому. 1 січня 1920 року на військовій нараді під проводом Петлюри й за участі Коновальця та Мельника ухвалюється рішення – переходити до тактики партизанської війни. Командувачем призначається генерал-хорунжий М. Омелянович-Павленко.[4,c.37-38]
Полк. Андрій Мельник через тиф опиняється в рівненському шпиталі, а після був перевезений до табору для інтернованих в Луцьку, де вже перебував Коновалець разом із роззброєними стрільцями. Внаслідок підписання 20 квітня 1920 року Союзної угоди між Польщею та УНР 25 квітня розпочався спільний польсько-український наступ на Київ. Відповідна військова конвенція дала змогу інтернованим старшинам і стрільцям групи Січових Стрільців Армії УНР різними способами вирватися на свободу з Луцького табору. Навесні 1920 року за кордонами Польщі перебували генерали Є.Коновалець та А.Мельник, полк. Р.Дашкевич, ін. Зауважимо, що генерали (отамани за номенклатурою УЦР) Коновалець та Мельник після 1919 року іменували себе полковниками, відмовившись від запропонованих їм генеральських рангів.
У цей час Уряд УНР спрямував полк. Мельник до Праги. Там він виконував при українській амбасаді обов’язки військового аташе й контролера Військової місії УНР у Чехословаччині. Використовуючи свій дипломатичний і військовий статус, він намагався впродовж 1920 року сформувати українську військову частину з інтернованих у таборах Німецькому Яблонному, Йозефові та Лібереці стрільців Галицької армії (далі-ГА), які там перебували з 1919 по 1924 рік. Праця полк. А.Мельника з організації українських військових частин отримала певну підтримку від військових влад Чехословаччини. У липні 1920 року в Празі востаннє зібралася Стрілецька Рада групи Січових Стрільців Армії УНР. Голова Стрілецької Ради – полк. Євген Коновалець висловив думку про можливість затяжної боротьби на українських землях під польською та московською окупаціями. Колишні комбатанти і серед них полк. Андрій Мельник не визнали себе переможеними, вони вирішили повертатися до Галичини та Наддніпрянської України і формувати там підпільні військові структури. Такою структурою, основною метою якої було продовження боротьби за незалежну Україну, стала Українська Військова Організація (далі-УВО).[1,с.115-118]
Невдовзі у вересні 1920-ого група колишніх старшин УСС і ГА створять у Львові Тимчасову Начальну Колегію УВО. У 1921 році заступником засновника і команданта УВО полк. Є. Коновальця стане А. Мельник. Згодом очолить й Крайову Команду УВО, ефективно розбудовуючи систему конспірації та реферантур. Влучно сказав Є. Маланюк: «Час і події летіли скаженим чвалом…»
- 3. ЗА УКРАЇНСЬКУ САМОСТІЙНУ СОБОРНУ ДЕРЖАВУ
Визвольні змагання і збройна боротьба 1914-1922 рр. прискорили процес ідеологічного визрівання і довели до створення Організації Українських Націоналістів (далі-ОУН). Носієм ідеї організованого українського націоналізму стало покоління, що брало участь у світовій війні і що на його очах розгорнулася визвольна боротьба. Усі ці процеси, події та чини неможливо охарактеризувати без героїчної постаті полк. Андрія Мельника.
Він здобуває пошану старших за віком і військовими рангами старшин, любов і відданість українських вояків. Чар його особистості відчували всі: скромний у побуті та в особистих стосунках з оточенням, приязний до друзів і лицарський щодо супротивників. Ось як згадує про нього найближчий сподвижник Микола Капустянський: «Це був муж-вояк не красного слова, ефектів, тріумфів, а жертвенного чину, творчої праці й шляхетних форм боротьби на внутрішньо-українському форумі. Український національно-визвольний рух був для нього не тільки збройним чином, але в першу чергу намаганням виховати українця, перетворити її індивідуальність з анархічної отаманщини у творчу співпрацю людей, свідомих власної гідності й готових жертвувати собою у боротьбі за національні ідеали. І тому всяке діяння, що вело до розбрату національної єдності, було для Мельника зрадою національно-визвольного руху. Вони відстоювали в колі борців за вільну Україну ідею соборності держави. І коли напр.1918 року УСС було поставлено перед вибором: боронити Львів від польської армії чи Київ від московської загрози, Мельник у згоді з Коновальцем заявив однозначно: «шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ»».[4,c.43-44]
Війна не справдила надій українців і не принесла їм вільної держави українського народу. Закінчилася вона мілітарною поразкою, а відтак– дипломатично-політичною невдачею. Це мусіло викликати реакцію в українській суспільності, що була приголомшена ударом долі, але з новою дійсністю не погодилася і своїх національно-самостійницьких позицій не здала. Її політичний і військовий проводи не скапітулювали перед ворогом, її армія вийшла поза межі України, щоб звідти продовжувати боротьбу всіма доступними способами, частина ж лишилася на рідних землях в підпіллі. Цього не слід забувати, бо звідси черпала натхнення і пафос нація в подальшій боротьбі за своє державне визволення. І не багато народів у світі можуть таким минулим пишатися![7,c.5-6]
Андрій Мельник, разом з Головним Отаманом військ УНР Симоном Петлюрою, першим Головою Проводу ОУН Євгеном Коновальцем, у складних, але поважних стосунках зі Степаном Бандерою, поклав пів віку свого життя від 1914 по 1967 року на боротьбу проти займанців – за створення Української Самостійної Соборної Держави. І, дякувати Богу, вона таки народилась за чверть віку після його відходу в засвіти. Чи не про Мельника писав в одному зі своїх віршів його сподвижник Олег Ольжич: «Захочеш – і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила. Зрослась небезпека з відважним життям, Як з тілом смертельника крила»?
Завершу свою працю словами полк. Андрія Мельника – заповітом його доби для нас, наступників у боротьбі проти займанця: «Будіть віру в прийдешнє! В Українську самостійну державу. В якій не буде місця ні для визиску людини людиною, ні для національного погноблення, ні для затиску вільної думки. В якій український нарід буде свобідним господарем по своїй волі. Вірте в краще майбутнє, яке неминуче прийде! І нехай Господь Бог кріпить ваші сили, вашу волю і певність в перемозі! Слава Україні!»
Список використаних джерел:
1. Середницький Я. А. ПУМА – «Дромедар». Абвер: Відновлення збройної боротьби за незалежність України і Вірменії 1939-1941 роки.- Тернопіль: ТОВ «Мандрівець», 2016.- 256с.
2. УСУСУСЬКИЙ ХАРАКТЕРНИК. Михайло Мінчак. (З моїх спогадів про полк Андрія Мельника). [Електронний ресурс]. Культурна реферантура ОУН. Режим доступу: /artefakty/usususkyj-harakternyk/, 02.06.2024
3. П. Мірчук. Євген Коновалець. Лідер українського визвольного руху.- Торонто: Ліга визволення України, 1958.- 105с.
4. Коломієць Р. Г. Андрій Мельник.- Харків: Фоліо, 2023.- 126с.
5. Роман Дашкевич. Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за золоті ворота.- Нью-Йорк: видавництво «Червона калина», 1965,- 205с.
6. Євген Коновалець. Причинки до історії Української революції.- Івано-Франківськ: «Лілея-НВ», 2018.- 95с.
7. Зиновій Книш. Становлення ОУН.- Київ: видавництво ім. Олени Теліги, 1994,- 124с.