Тимчук Ана-Марія
Годилівський НВК Великокучурівської ОТГ
Чернівецької області, 6-А клас
С.Великий Кучурів Строжинецького району
Чернівецької області
Новела
Берізки плачуть на могилі сина
Марія прокинулась і не могла зрозуміти, звідки линуть ці ледь чутні звуки. У кімнаті нікого. Але ж вона чула голос сина! «Мамо, – кликав Іван, – допоможи!» «Зараз, синочку, я вже біжу», – і кинулася до дверей. Відчинила їх. Дивно, нікого немає. Тільки біля воріт стогне-плаче від вітру стара береза. З вулиці в обличчя вдарив холодний струмінь морозного повітря. Нарешті опам’яталася. Це знову сон, марення…
Жінка повернулася до кімнати й важко опустилася на ліжко. «Синочку, любий, де ти? Чому ти так довго не даєш ніякої звістки про себе?!» – заголосила Марія. Місячний промінь сковзнув по стіні й на якусь мить вихопив з темряви вродливе усміхнене обличчя юнака. Жінка зняла фотографію. З неї до матері посміхався її єдиний синочок. Ось який він стрункий, йому личить форма, адже з дитинства мріяв стати військовим. Марія міцно притулилася щокою до фотографії і прилягла. Ні, вона не спала, сон давно уже став її ворогом, вона просто впала у якесь забуття.
Саме цієї хвилини не спав і військовополонений Іван. Він сидів у якійсь сирій холодній ямі, а крізь залізні ґрати непривітно мружився до хлопця афганський місяць. Іван уже вкотре перебирає в пам’яті той останній бій з душманами. Він, командир підрозділу, отримавши наказ вивести людей з оточення, залишився з солдатами прикривати відхід товаришів. Здавалося, з-за кожної скелі на них сунули «духи», озброєні до зубів, з несамовитою люттю намагалися знищити їх – чотирьох молодих солдат.
А вони відстрілювалися і сподівалися, що їм прийдуть на допомогу. Патрони закінчувалися, тепер їх було тільки двоє. «Уб’ють чи візьмуть у полон?» – майнула думка, коли упав, від вибуху гранати. Що було далі не пам’ятає. Отямився у цій смердючій ямі. Дуже хотілося пити, боліла поранена рука. Що чекає його завтра? Чим закінчиться полон? Рабством чи обміняють на полонених душманів? Хотілося вірити, що все буде добре. «Матусю, як ти будеш без мене?!» – прошепотів спраглими пошерхлими губами. – Я знаю, що твоє материнське серце не витримає звістки про смерть сина».
Минув час, і Марія отримала листа з далекого Афганістану. У ньому прочитала страшні слова: «Ваш син загинув під час виконання бойового завдання». Що було написано далі, вона не бачила. Весь світ одразу почорнів, закрутився й кудись зник. Серце матері розірвалося на тисячі болючих шматочків. «Ні! Люди, ні! – кричала жінка і рвала на собі сиві пасма волосся. – Мій син живий, це все неправда!»
Незабаром у село привезли закриту цинкову домовину. На похорон зійшлися від старого до малого. Це вже вдруге проводжали односельці солдата, якого Батьківщина направила виконувати інтернаціональний обов’язок. Горе матері не вимовити словами. Марія ніби закам’яніла. Не голосила, скупі сльози текли по її сірих щоках. «Напевно, зійшла з розуму», – шепотілися люди.
Ні, мати не збожеволіла. Вона просто вірила, що її син живий, адже вона не бачить, хто там у труні. Все, що відбувалося навколо, ніби не стосувалося її. Хоча жінка приймала співчуття, цілувала й дякувала хлопцям-афганцям, що прийшли проводити її сина в останню дорогу.
Дуже рідко приходила Марія на могилу, хоча й посадила там дві стрункі берізки, з якими розмовляла й запитувала, чи не приніс вітерець, що шумить між тоненьких гілок, звістку про сина. На селі не звертали увагу на дивну поведінку жінки. «Від горя не може отямитися», – казали односельці. А мати просто чекала на свого Івася, адже вона так і не змирилася зі смертю сина.
Пізно восени, коли останні журавлі попрощалися з рідним краєм і вирушили у важку дорогу, з автобуса вийшов худий сивий чоловік, військовий. Щоб не розхитувався при ході порожній рукав, чоловік заклав його за ремінь і впевнено пішов дорогою, прямуючи до хати Марії. Одинокі перехожі не впізнали Івана – сина Марії. Та як було пізнати після пережитого хлопцем. Тільки Господнє диво врятувало солдата, хоча й залишився калікою, без руки, зі зраненою душею, але вижив, повернувся до рідної матері.
Якою важкою й довгою була дорога додому! Досі не вірилося, що він, пройшовши те страшне афганське пекло, скоро обійме найріднішу у світі людину. Все пережив: голод, знущання, каторжні роботи. Разом з хлопцями-побратимами думали тільки про одне: втекти з полону будь-якою ціною. Щодня дивився у вічі смерті, вона була всюди, але він переміг її. Напевно, Господь подарував йому волю для того, щоб він, повернувшись додому, розповів про страшну криваву війну всім: матері, своїй майбутній нареченій, дітям, які народяться і ніколи не будуть бачити й чути, як зриваються міни й фугаси, як гинуть молоді безвусі хлопці, але обов’язково будуть пам’ятати про тих, хто віддав життя, виконуючи обов’язок. Адже солдати й офіцери щиро вірили, що вони потрібні афганському народу. Так, про цю чужу війну, яка увірвалася в наші оселі й насіяла болю у наших душах, не можна забути.
А вранці люди бачили, як йшли обнявшись сива мати з передчасно посивілим сином. Марія тільки мовчки кивала у відповідь на вітання зустрічних і боялася бодай на хвилинку розлучитися з Іваном. Несли букет жовтих хризантем на могилу невідомого солдата – чийогось сина.
Дві берізки вигналися за літо і стали стрункими красунями. Осінній вітер зривав останнє листя. Дрібненькі листочки, кружляючи над землею, тихо падали на могилу. І може, котрийсь із них полетить далеко разом з журавлиним ключем та понесе звістку тій матері, яка так і не діждалася свого сина, бо він лежить ось тут, у цьому далекому селі, а над ним шумлять і плачуть дві білокорі берізки…