Роман Коваль, «Нариси з історії Кубані» (Київ, 2004 р.)
Наприкінці листопада 1941 р. Михайло Теліга слідом за своєю дружиною прибув до окупованого німцями Києва. Жили вони на вулиці Короленка, потім переїхали на Караваєвську в дім “Комуніста”. Будинок не мав печей, бо був пристосований до центрального опалення. Та коли опалення включили, почали лопати труби й будинок знову став охолоджуватися. Потім із цієї ж причини відключили воду, а за нею – і світло. Але подружжя трималось, більше того, їхня квартира завжди була наповнена дзвінким сміхом Олени.
7 лютого 1942 р. в Києві було арештовано понад 200 свідомих українців. Стало зрозуміло, що далі в столиці лишатися небезпечно. Олег Ольжич наказав готуватися до виїзду. Та Олена рішуче відповіла:- Я з Києва вдруге не виїду!..Коли Ольжич зробив ще одну спробу переконати її негайно виїхати з Києва, вона сказала, що жінки вміють вмирати не гірше від чоловіків…
Арештували Теліг 9 лютого 1942 р., в Спілці письменників, на Трьохсвятительській, 23 (нині Десятинна, 9) – разом із багатьма іншими українцями, які в той день заходили у справах до Спілки. О 15.00 годині німці заявили: хто не належить до Спілки, може йти додому. Один із письменників вислизнув із приміщення, а Михайло, хоч письменником не був, із солідарності з дружиною, залишився… По-іншому вчинити він не міг, адже саме він “гартував її волю, вчив ненависті до ворогів і любові до розп’ятого краю”. Під час арешту і короткого ув’язнення обоє поводилися мужньо…Однієї ночі, в середині лютого, під ранок, у в’язничних коридорах зчинився рух. В’язниця насторожилась. Раптом почувся крик:- Хто вийде живим, скажіть, що гестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані! Почулись крики катів, посипались удари, загриміли двері… Раптом все стихло… Гідно прийняла смерть і Олена Теліга. Один із катів висловився так:- “Я ще не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка”.Теліги прийняли “смерть гарячу”, бо рішуче не погоджувались на “зимне умирання”… “Українська нація потребує твердих людей, що вміють жити, творити і вмирати для своєї Батьківщини”, – так писала Олена Теліга в статті “Прапори духу”. Вона та її чоловік – кубанський козак Михайло Теліга – й були саме такими твердими людьми, що жили, творили і вмерли за Батьківщину.Як добре, що у нас є ким пишатися і з кого брати приклад».