ЧАСТИНА 9. КРОК НЕ ВДАВСЯ.
Виявилося, що заплянованого на весну 1928 року Конгресу Українських Націоналістів не встигли підготувати і провести в визначеному реченці не вдасться. Постанови Першої Конференції сприйняті були з ентузіязмом у русі українських націоналістів. Усі націоналістичні організації, а то й окремі незорганізовані націоналісти визнали авторитет Проводу Українських Націоналістів і підкорилися йому в праці до підготовки Конгресу, але тієї праці виявилося надто багато, щоб виконати її за кілька місяців.
До того ж склалося так, що секретар ПУН Володимир Мартинець майже зовсім не мав змоги брати участи в тій підготовці. З доручення Проводу він виїхав до краю з завданням перевести на місці розмови з націоналістичними крайовими колами і з Крайовою Командою УВО, а також переговорити з д- ром Дмитром Донцовом і переконати його, щоб він не стояв самотником у своїй публіцистичній роботі, а якимсь чином включився до організованого націоналістичного руху. Останнє йому не вдалося. Дехто добачував причину того в невідповідній кандидатурі делегата, але ставлення Донцова до організованого націоналізму на той час було таке, що на співпрацю він не пішов би, хоч би й сам голова ПУН приїхав домовлятися з ним. На лихо, на десятий день після приїзду до Львова, 16 грудня 1927 року, польська поліція арештувала Володимира Мартинця, запроторила в тюрму, звідки він вийшов після судового процесу аж 30 березня 1928 року. Таким способом забракло одної з найважніших осіб в апараті підготовки до Конгресу, і ПУН рішився замість Конгресу скликати Другу Конференцію Українських Націоналістів на початок квітня 1928 року. Реченець визначено на 8-9 квітня в Празі. Мартинець приїхав на неї майже просто з тюрми.
Як і перша, так і ця конференція організувалася на базі не представництва націоналістичних організацій, тільки персонального добору запрошених учасників: членів Проводу Українських Націоналістів, членів різних націоналістичних організацій та окремих осіб-націоналістів, представників націоналістичної преси. За даними д-ра Петра Мірчука, в Другій Конференції Українських Націоналістів взяли участь: полк. Євген Коновалець, Микола Сціборський, Дмитро Андрієвський і Володимир Мартинець як члени ПУН, Петро Кажевинків і Леонід Костарів – члени Легії Українських Націоналістів, Степан Нижанківський, Юліян Вассиян та Осип Байдуник – члени Групи Української Національної Молоді, Ріко Ярий, Омелян Сеник та Сидір Чучман – від Начальної Команди УВО, полк. Роман Сушко і сотн. Юліян Головінський від Крайової Команди УВО, Богдан Кравців і Степан Охримович – від Союзу Української Націоналістичної Молоді. Прізвищ представників націоналістичної преси не подано.
Тематика звітів і доповідей Другої Конференції Українських Націоналістів оберталася головно навколо двох справ: створення майбутньої єдиної організації українських націоналістів та ставлення націоналістичного руху до партійного українського світу. Щодо першої справи – не було сумніву, що така організації потрібна, що тенденція до неї і туга за нею слідна в усіх націоналістів і що швидше чи пізніше вона постане.
А от щодо другого питання – справа була складнішою. Чи йти на війну з усіма? Чи можлива з ними співпраця, а коли так, то яка і в яких межах? Що мають зробити націоналісти за переконаннями, котрі тепер поки що є членами інших національних українських партій? Такі і подібні їм питання весь час нуртували в націоналістичному середовищі та серед його прихильників, і настала вже пора, щоб дати на них ясну і недвозначну відповідь.
На основі дискусій та всебічного обговорення тієї проблематики Провід прийняв рішення: “1. Провід Українських Націоналістів у своїй діяльності відмежовується від усіх українських політичних партій і груп та не вступає з ними в співпрацю. Всі організації українських націоналістів на українських землях і на чужині мусять станути також на цей шлях. 2. Організації українських націоналістів мають до скликання Конгресу Українських Націоналістів перевести організаційну працю згідно з уложеним пляном. 3. Провід Українських Націоналістів перебирає заступництво організацій українських націоналістів назовні з тим, що організації можуть у порозумінні з Проводом вступати у взаємини з необхідними чинниками для полагодження справ місцевого значення. 4. Конгрес Українських Націоналістів має бути скликаний 1 вересня ц.р. На фонд Конгресу Провід заряджує другу збірку”.
Стосунки з українськими партіями і політичними центрами на рідних землях і на еміграції загострилися. Поза межами України діяльність партій вичерпувалася дискусіями і декляраціями, в той час як у краю змушені вони були займати негайну практичну поставу до поточних справ щоденного життя. Українцеві на еміграції легше було стояти на непримирному принциповому становищі, ніж в Україні, де все ж таки треба було розв’язувати різні практичні справи. Це, зокрема, стосувалося членів Української Військової Організації та Союзу Української Націоналістичної Молоді. Хоч і вважали вони партійництво з його внутрішньою гризнею та перевагою власних партикулярних інтересів над загальнонаціональними винувацем невдачі визвольних змагань, але в деяких справах потрібно було одностайного й одноцільного національного фронту проти ворога, і відмовлятися від того та зовсім порвати контакти з легальними партіями було б до деякої міри також запереченням націоналізму.
Ставлення українських націоналістів до партійного світу з’ясовує “Розбудова Нації” статтею Мартинця так: “В добі державности партії думали про людство, Росію, всесвітній соціялізм, “здобутки революції”, клясові інтереси й інтернаціональні гасла – тільки не про Україну як самоціль.Витворився партійно-політичний хаос, що існує і триває ще й у десяту річницю відновлення держави.Проти нього піднявся український націоналізм з закликами: не розбиттям, але консолідацією сил, не внутрішньою, але боротьбою проти зовнішніх ворогів. Не орієнтацією на чужонаціональні, але на внутрішні сили нації!Постає питання, як здійснювати ці кличі. Чи творити нову партію з війною проти старих? Це тільки збільшило б хаос. Чи об’єднувати існуючі партії? Механічне об’єднання засуджене на невдачу і не доведе до цілі.Тому націоналісти стали на шлях відмежування українського націоналізму від усіх існуючих політичних груп, партій і центрів. Вони хочуть створити організацію, якої досі не було, на сторожі національного ідеалу і національної моралі. Вона мала б всеукраїнський характер, зібрала б сили цілої нації до праці не тільки над сьогоднішнім, але і над майбутнім нації.Тому треба стримати молоде покоління від допливу до (інших) партій, виховати його в дусі націоналістичних ідеалів і в той спосіб творити організовану силу. Не на знищенні, а на творенні повинна бути зосереджена вся енергія націоналістів.Існування націоналістичної організації підсилить співзвучні їй ближчі елементи в партіях і скріпить їх в опозиції. В той спосіб націоналісти мають можливість посередньо впливати на політику партій.Кожен негативний прояв діяльности партій буде строго засуджений, але кожен здоровий націоналісти готові підтримувати”.
Підкреслення позитивного і творчого характеру націоналістичного руху й націоналістичної ідеології знаходимо і в Юліяна Вассияна: “Обов’язувати має правило: не нищенням будувати, але будуванням нищити, усувати все, що зраджує нахил зберігати стан сучасної нашої відсталости”.З цього випливало, що націоналізм засуджує не тільки політику, а й саме існування системи партійництва, але не хоче відразу входити у внутрішню боротьбу на всі боки – звідти карколомна еквілібристика в інтерпретації “відмежованости націоналізму від партій”. Бо хто проповідує ізоляцію молодого покоління від партій, протиставлення всім партіям без розбору, той – якими б словами не закривати істотного змісту того роду діялектики – мусить прийти до такого висновку, як і автор статті, де він в одному уступі признається, що: “Націоналісти будуть постійною небезпекою для всіх партій, діяльність яких буде розминатися з національною мораллю і буде звертатися проти національного ідеалу…Боротьба проти всіх партій – це пропаганда націоналістичних гасел і творення власного змісту. Для боротьби з конкретною партією мусить бути конкретна причина чи на внутрішньому, чи на міжнародньому полі”.
Постанова про відмежування націоналістичного руху від партій і політичних центрів була наслідком не тільки засадничих, принципових заложень націоналістичної ідеології. За цим крився ще й тактичний маневр, що ставив своєю метою наблизити до себе націоналістів у краю і на еміграції. Між ними були деякі розходження, хоч і не грунтовні і не ідеологічні, часто лише практичні, в підході до поточних щоденних справ політичного життя. Володимир Мартинець стверджує, що:”Різниці між націоналістами в Галичині й на еміграції були досі причинами їх взаємного відчуження, щобільше – скритого недовір’я, яке назовні проявляється в епітетах “фантасти”, звернених у бік еміграції та “опортуністи” на адресу краю”.В.Мартинець вважає, що наявність на еміграції представників усіх земель соборної України, щоденне їхнє співжиття і співпраця, підтримування духового зв’язку з усіма територіями рідного краю витворяло тип націоналіста-соборняка в теорії і практиці, з ширшим перспективним поглядом і зацікавленням великими проблемами української політики. А в Галичині щоденна дрібна політична робота з її буденними турботами біжучого дня прищепила усій крайовій політиці Західньої України локальний характер, і вона не може дати собі ради навіть з “сокальським кордоном”. Це мусіло відбитися також на психіці галицьких націоналістів. А тому в час, коли націоналісти на еміграції давно вже пішли шляхом відокремлення себе від усіх інших політичних груп, галицькі націоналісти не здобулися на таку рішучу поставу. Їхні провідники вступили до УНДО, зайняли там провідні становища і затягають на послуги партії також ідеологічні націоналістичні організації.
Характер націоналістичного руху в Галичині визначений навіть самим його членським складом. Належить туди гімназійна й університетська молодь, що не має життєвого досвіду з-поза шкільної парти, потребує постійного нагляду й виховання. Націоналісти воєнного покоління, заклопотані такою чи інакшою участю в Українській Військовій Організації, не створили своєї націоналістичної організації і майже покинули націоналістичний молодняк напризволяще. В ім’я правди треба сказати, що в цій критиці націоналістичного руху в краю на відтинку його взаємин з легальним партійним світом автор мав на думці тільки групу людей типу Дмитра Паліїва, Володимира Целевича, Любомира Макарутки й інших, що почали свою політичну діяльність у націоналістичному русі в рамах Української Військової Організації і чи то просто звідти, чи то за посередництвом Української Партії Національної Революції опинилися в національній демократії, виправдовуючи себе тим, що вони, мовляв, надаватимуть тон політиці УНДО і підпорядкують його загальним інтересам українського націоналізму. Ці надії аж ніяк не виправдалися. Більшість тієї «творчої опрозиції» або розчинилась в партії, або розчарувалася, переконавшись у безвиглядності своїх плянів, і вийшла з УНДО, але вже настільки відчужившись від організованого націоналізму, що не потрапила до нього вернутися.
Натомість наймолодше покоління націоналістів, саме ота середньошкільна й університетська молодь, що, не мавши ніяких контактів з організованим партійно-політичним світом і зайнята більше теоретично-ідеологічною працею над формуванням свого націоналістичного світогляду, не відчуваючи ніякої відповідальности за щоденне суспільне життя з його культурними й економічними установами, було фактично й духово цілком ізольоване від політичних партій. Якщо, може, й не було повної гармонії між ним та його еміграційними однодумцями, то хіба тільки через труднощі зв’язку і брак спільного об’єднувального центру керівництва.
Рішення Другої Конференції Українських Націоналістів про відмежування від політичних груп, партій і центрів поставило крапку над «і». Годі вже було сидіти на двох конях, кожен мусів заявити, чи він за чистий націоналізм, чи за членство в інших партіях. Більшість тих, що хотіли чинної співпраці з партіями, вибрали друге. Таким робом прочистилася атмосфера і вирівнялися позиції крайових і закордонних націоналістів.Власне, ще перед Конгресом Українських Націоналістів Друга Конференція поклала підвалини під єдину націоналістичну організацію. Провід Українських Націоналістів перейняв зовнішню репрезентацію усього націоналістичного руху, т.зн. не тільки перед чужими, але й перед українськими позанаціоналістичними чинниками й установами. Для організацій залишено їхню внутрішню діяльність, приєднування й вишколювання членів, видавничу й фінансову акції. Визначування політики організованого націоналізму як цілости, хоч ще й не злученої конституційно в єдину організацію з єдиним Проводом, перейшло на ПУН. Він мав керувати зовнішньою пропагандою, він вирішував, які зовнішньополітичні акції потрібні, він сам їх переводив, через нього мусіли йти контакти різних інших українських політичних проводів до націоналістичного світу. “Націоналістичні організації зрікаються на користь Проводу права своєї зовнішньої діяльности, під чим розуміється не тільки акція серед чужинців, але також зносини з різними українськими організаціями. Про потребу тих зв’язків на місцях буде вирішувати Провід, так що організації в своїй майбутній зовнішній діяльності будуть виступати як уповноважені заступники Проводу. Таким робом заводиться не тільки контроля, але й централізація зовнішніх виступів організованого націоналізму, що дає можність і уникнути фальшивих кроків, щобільше, дає цим виступам ширшу моральну й матеріяльну основу, а врешті причиниться до внутрішньої консолідації організованого націоналістичного руху, бо зміцнює зв’язок поодиноких націоналістичних організацій з Проводом”.
Конференція висловилася проти роздріблення руху українських націоналістів у періоді до скликання Конгресу і створення одної організації. На тій підставі ПУН пропонував, щоб незорганізовані ще до того часу націоналісти не створювали нових організацій, навіть тимчасових, а щоб приєднувалися до вже існуючих організаційних форм, навіть на тих теренах, де вони ще не діють. Вже тепер існування кількох родів націоналістичних організацій немало клопоту завдає Проводові, що прагне уніфікації націоналістичного руху, що й казати, коли б поставали нові організації в нових формах. Це тільки збільшило б організаційну мішанину.
Далі буде