Ярослав Барановський (Я. Лімницький)
У бурхливих роках 1921-23, по військовій поразці та по ліквідації решток української армії по концентраційних таборах та тюрмах, на українських землях виростала нова революційна сила. Загал українського громадянства не мав змоги ще точно знати хто це й що кермує масовим спротивом народу новій, окупантській польській і большевицькій владам, він одначе це відчував, він цим жив, воно стрясало до глибин усе українство та давало віру, що боротьба ще не покінчена, український нарід не здав зброї, а щойно готовиться до нової остаточної розправи. Цілий край палав загравами пожеж маєтків польських панів і колоністів, щораз то у новій місцевості краю лунали стріли, що карали висланників окупаційної влади, яка убивствами та насильством намагалася зламати волю українського народу та приневолити його до послуху, чулось про щораз то нові зриви залізниць, мостів, державних об’єктів. Займанець безрадно шукав за невидимим противником, а нова українська армія виринала у все іншому місці, щоб відтак знову усунутися з очей ворога.
У той же час, я, тоді 17-літній юнак, по масових арештах, що відбулися у зв’язку з відомою противиборчою акцією на західніх українських землях, одержав завдання встановити якнайскорше зв’язок між нашою областю, а тодішньою Краєвою Командою УВО в дуже спішній справі. Та в час виїмкового стану, карних експедицій по цілому краю, при дуже гострій контролі руху, було дуже тяжко продістатися із села до села, а в тім коли не попасти негайно при злолвленні під наглий суд під закидом якогось вбивства, то напевно у тюрму. Усі мої кількадневі намагання зв’язатися з кимось із покликаних чинників організації були даремні і я в переконанні, що люди, за якими я шукаю, певно в тюрмі, або в місці, до якого годі дістатися, повертав назад. Роздумуючи над несповненим дорученням та над цим, щоб щасливо добратися до мойого зверхника та сповістити його про це. Їхав я “забезпечений” прибраними документами, поїздом із Львова на означене місце. Несподівано підходить до мене якийсь незнайомий та починає невинну балачку, а згодом подає мені кличку, із якою я приїхав до Львова. Показується, що він і є саме Мілько, цей, що за ним я розшукував і через нього мав дістати бажаний зв’язок. Через це, що його поліція якраз пошукує, не міг він зо мною стрінутися у Львові. Всежтаки з уваги на важливість справи рішив наздігнати мене при повороті та на підставі опису моєї особи, віднайшов мене в поїзді. Я тим робом повертав уже, сповнивши своє завдання, завдяки якраз тодішньому Мількові, що і серед таких обставин вспів вив’язатися з вимог хвилі, як зрештою і опісля завжди блискуче вив’язувався, що міг я ствердити впродовж кільканадцятьлітньої співпраці. Той момент одначе відновляється все у моїй пам’яті, бо при цій зустрічі якраз я мав нагоду перший раз пізнати того Мілька, з яким довелося мені нераз відтак поруч іти в організаційній праці в обличчі небезпеки життя, серед найтяжчих хвиль, що їх переживала організація, із завжди відважним і до краю відданим, глибоко віруючим у справу, вічно бадьорим і до безмежности дружнім Мільком. Ця перша зустріч пригадує мені теж ці недавні, а так мало знані часи тодішньої боротьби, початків націоналістичного руху, що з горстки відданих революціонерів станув всеукраїнським рухом, що організував на протязі останнього двадцятиліття українство в цілому світі до боротьби за державність. Одним із цієї першої горстки побіч Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Юліяна Головінського був і Мілько — Омелян Сеник-Грибівський.
Історія націоналістичного руху і революційної боротьби українського народу запише своєчасно цей великий труд, революційно-творчу снагу та віру, самозаперечення та жертвенність перших піонерів, що якраз у час найбільшого заломання народу по жорстокій програній, поклали початки могутнього руху і єдиної, всеукраїнської, революційної, державницької організації. Життьовий шлях Омеляна Сеника-Грибівського, це шлях Організації Українських Націоналістів, а його життя є частиною життя організації й націоналістичного руху, бо його ми бачимо усюди, де кипіла праця, де була небезпека, усюди від найбільш дрібної технічної роботи, кінчаючи керівництвом цілої організації, у перших рядах боєвиків на землях і в найглибшій закутині розсіяного по цілім світі українства. У перших рядах теж він віддає життя на жертівнику цієї ідеї і цієї справи, за яку віддали неустрашимо своє життя найбільші Друзі його — сл. п. Вождь Євген Коновалець і Юліян Головінський у вірі, що єдино шлях, що ним прямує ОУН, переможно заведе український нарід до незалежної, соборної, української держави.
Перед нами повне труду життя Омеляна Сеника, цього невтомного українського революціонера-державника.
З вибухом першої світової війни, як багато української патріотичної молоді, голоситься Омелян Сеник добровольцем до Легіону УСС. Через обмежену скількість принятих не удається йому дістатися в ряди стрілецтва, але негайно покликують його до австрійської армії. Це було тоді для Омеляна Сеника великим ударом, бо ціле своє юнацьке життя мріяв він про те, щоб боротися під українським прапором. Вже в гімназійних роках, членом тайних учнівських гуртків, бере він активну участь в громадській праці та є одним із провідників молоді у городецькій ділянці Львова, працює там же у “Просвіті” та “Соколі” серед спольщеного міщанства і робітництва. То ж болючим було для нього покидати рідне середовище і друзів та йти в австрійській службі на чужий фронт. Кінчаючи старшинську школу, четарем іде на сербські побоєвища, звідкіля знов же перекидають його в Альпи. Відомий з очайдушности та товариськости, на цих обидвох фронтах проводить уже цілу війну, беручи участь нераз у важких боях, досягаючи ступня поручника.
У жовтні 1918 р., коли лише показувалися ознаки розвалу б. австрійської імперії, а Україна переживала бурхливі дні революції, О. Сеник спішить до Львова. Він відчуває, що незабаром рішатиметься доля української державности, в українське вояцтво повинно чим скорше знайтися на українській землі. Із гуртом підстаршин і вояків різними шляхами добивається до Перемишля, відтак до Львова. Це саме незабутні перші дні листопада й О. Сеник ставить уже себе до диспозиції українській владі. Остаточно здійснилися мрії: в рядах українського війська боротися за українську державність. Польський спротив щораз то більше то кріпшав, почалася затяжна війна. О. Сеник безперервно на фронті, у складі ІІІ Корпусу, бере участь у частих боях на жовківському відтинкові аж до відвороту УГА, за Збруч. Відтак ще раз чортківська офензива й знову болючий відворот. За Збручем О. Сеник в ранзі сотника, переходить усі кампанії з’єднаних армій у складі VI Бригади УГА, переживає незабутній похід на Київ. Не судилося одначе святкувати в Києві леліяної в серцях стрілецтва перемоги. Геройська Українська Армія стиснена у відомому чотирикутникові догоряла, а О. Сеник, як і тисячі інших, проходить два рази тиф. Відтак порозуміння уряду ЗУНР з Денікіном, дальше перехід до большевиків. Та серце О. Сеника не могло видержати цих трагічних політичних ситуацій. Він враз зі сотником Ю. Головінським, що кермував тоді ІІ Бригадою ЧУГА, находиться у проводі повстання проти червоних. Вистрілюючи комісарів та звільнившися від большевиків, повстанці одначе у безвихідному положенні, попадають у польський полон. Мабуть кожному відомі сумної слави польські табори українських полонених. Обезсиленому й змореному О. Сеникові удається одначе втекти з табору і так повертає він 1920 р. знову до Львова. Тут доводиться йому побачити вже польське панування і наругу над цим усім, що було йому так дороге, так святе, за що він ціле життя боровся, за що його стрільці і друзі голови свої клали. Дальша боротьба, до загину! Блиснуло думкою і стало його твердим рішенням.
З приходом до Львова поринає О. Сеник негайно у вир підпільного революційного життя. Організація “Воля”, “К.У.М.”, відтак об’єднання усіх підпільних гуртків в Українську Військову Організацію, якої О. Сеник є одним із основників і перших членів. Це початок організації нашої боротьби з Польщею на ЗУЗ. О. Сеник є душею і тілом при підготовці нового діла. Вроджена надзвичайна інтелігенція, бистрота думки, великий такт супроти людей та товариськість, вкінці знання терену та людей, висувають його на одно з перших місць провідного осередку. О. Сеник сповняє довший час функцію зв’язкового при Верховній Команді УВО. У його руках збігаються усі організаційні нитки до краю і закордону, йому приходиться вдержувати зв’язок з українськими громадськими кругами, а все це у підпіллю, не лише скрито від ворога, але й від свойого індеферентного у більшій части громадянства. Ці завдання серед найтяжчих обставин, масових арештів, знаменито перемагає О. Сеник, а УВО в той час є могутньою силою та готовиться до всеукраїнського збройного повстання. Тоді ж дістає О. Сеник від сл. п. Євгена Коновальця прізвище Канцлєра, що дійсно відповідало відтак його ролі в організації і вдержалося до останніх днів його життя.
В той час відбувається атентат на начальника польської держави Пілсудського, широка саботажева акція, відтак т.зв. противиборча акція, у яких О. Сеник бере активну участь, як керівник і організатор. У цих початкових двох роках удержує Верховна Команда УВО тісний зв’язок із Козачою Радою, а відтак УВО, що діють у Києві. Кількакратно виїзджає нелегально Сеник за кордон, бо саме тоді Верховна Команда, щоб мати кращу змогу кермувати революційною боротьбою на всіх українських землях, переносить своє місце осідку поза межі Польщі. Тоді ж кермує О. Сеник теж фінансовою референтурою Краєвої Команди УВО. Рівночасно присвячує багато уваги нелегальним Українським Високим Школам у Львові.
Він є одним із ініціяторів і організаторів цієї важливої, у той час наскрізь революційної, єдиної того рода у світі установи. Удержання цієї визвольної станиці через повних три роки у першій мірі слід завдячувати УВО, що вміла належно оцінити культурний відтинок революційної боротьби народу, а зокрема О. Сеникові, який не жалів труду й часу для її розбудови.
УВО підготовляла всенароднє збройне повстання, розраховуючи на воєнний конфлікт або зовнішню сприятливу ситуацію. Зовнішня політика не сприяла одначе тим намірам. Перший Ризький договір, відтак рішення т.зв. Ради Амбасадорів, органу всемогутньої тоді антанти закріплювали границі на тілі розчвертованої України, а власні сили не дозволяли на самостійний, успішний почин. Відносини стабілізувалися, а визвольна боротьба народу мусіла перейти на рейки довгого затяжного революційного процесу. Внутрі УВО наростає кріза. Немає однозгідности в оцінці ситуації та в поглядах на дальші шляхи боротьби. Зустрічаються навіть погляди про потребу основної ревізії позицій УВО, про конечність порозуміння з українськими большевиками, що саме почали переживати перші часи НЕП-у та українізації, щоб спільними, мовляв, силами будувати нову Україну, а відтак розрахуватися з Польщею. Другі знову заступають думку, що слід у Польщі використати всі можливості, щоб скріпити тим робом українство, готовлячись до найближчої нагоди. Ці різні погляди на майбутню українську визвольну політику дуже обезсилювали УВО, а серед громадянства ширили дезорієнтацію. Цій крізі ставить край сл.п. Євген Коновалець, що зриває з усякими спробами опортуністичних розв’язок національного визволення, заступає концепцію національної революції, видвигає засаду власних сил та постійної, безоглядної боротьби з усіма окупантами українських земель. Приходить зокрема до розриву з групою Петрушевича та партійними кругами ЗУЗ, зосереджуються натомість бойові елементи організації, нав’язується тісний зв’язок з такими ж елементами на СУЗ. У цій еволюції, що її проходить успішно УВО, найбільш помічним Є. Коновальцеві, побіч Ю. Головінського, був О. Сеник. Проводиться реорганізацію цілого організаційного апарату, а УВО почала в краю новий етап своєї діяльности. Одним із передумов дальшої праці було створення ідеологічно-політичної основи та матеріяльної бази для організації, а дальше відповідного запілля національної революції серед приязного чужинецького світа, а передусім серед української еміграції, головно заокеанської. Ці великі завдання полонюють увагу УВО найближчі роки й знову бачимо О. Сеника за чергою у всіх ділянках цієї всесторонньої, невимовно тяжкої у наших обставинах, роботи, завжди невсипущим, незаступним, підбадьорюючим других та безмежно віруючим у слушність нашої справи.
На переломі 1924-25 р.р. УВО починає на ЗУЗ вже з новими силами та новими перспективами свою діяльність. Побіч різних бойових актів найбільш голосними у той час були експропріяції, цебто насильні конфіскати польських державних грошей на цілі організації. Хоч самі ці акти маленьке зерно у цілій чинності УВО, то всежтаки створили вони незабутню карту в історії нашого руху своєю очайдушністю і жертвенністю бойовиків, а вкінці великим відгуком і зрозумінням серед українських мас. І тут бачимо О. Сеника, побіч Ю. Головінського і других, одним із перших. Він же організатор, бойовик та сердешний друг соток бойовиків цілого краю, найбільш шанована і люблена постать тодішньої революційної сім’ї. Загально відомою є його постійна турботливість політичними в’язнями та обороною у політичних процесах, для чого помимо усієї своєї організаційної праці мав завжди глибоке зрозуміння та серце. Як найближчий співпрацівник і друг Краєвого Команданта Ю. Головінського, бере участь у численних експропріяціях, сидить кількакратно в тюрмі й вкінці, коли не було у нього вже практичної можливости через здеконспірованість перебувати у рідному краю — 1926 р. виїздить закордон.
Закордоном починається новий етап діяльности О. Сеника. Він негайно по приїзді включається в широку роботу закордонної експозитури УВО. Об’їздить усі осередки еміграційних скупчень та відвідує організаційні клітини, пов’язуючи тісно закордонний апарат з цим ідейним процесом, що його переживала організація на рідних землях. О. Сеник починає видавати і є першим редактором відомого нелегального органу УВО “Сурма”. В той час починається найбільш тісна співпраця і дружба зі сл. п. Є. Коновальцем, що і трівала до останніх днів життя Покійного Вождя.
На переломі 1928-29 р. виїздить О. Сеник, як делегат УВО, до США. Вже довший час перед цим він перепискою підготовляє грунт для основання співзвучних організацій серед нашої еміграції за Океаном. Він свідомий цього, що кожний українець, де б він не жив, повинен бути втягнений в процес національної революції, а зокрема він здає собі справу з цього, що велику ролю повинна зіграти у визвольній боротьбі українського народу наша числена еміграція в обидвох Америках. Він обзнайомлюється точно з життям і чинністю аналогічних еміграцій інших народів, як литовців, фінів, чехів, поляків та їх діяльністю у час світової війни. Входить у тісний зв’язок у цій справі зокрема з литовцями і хорватами. Прибувши до США, об’їздить усі місцевості, де проживає наша еміграція і переводить велику організаційну працю, що стає підвалиною могутнього, українського націоналістичного руху за Океаном та матеріяльною базою Руху й діяльности організації через довгі роки на рідних землях. За його почином постає націоналістична “Організація Державного Відродження України” (ОДВУ) в США та її орган “Вістник ОДВУ”, відтак “Україна”, що згодом так блискуче розвивається. Він оживлює і посилює діяльність парамілітарної “Стрілецької Громади”, а масові віча й числені реферати вливають нової крови в українське життя нашої мільйонової еміграції у США.
В міжчасі відбувається 1-й Конгрес Українських Націоналістів. УВО вступає в дальший етап свойого еволюційного процесу. Рух завершує себе ідеологічно і політично. Вислідом праць конгресу є теж створення Організації Українських Націоналістів, що виступає як єдина, всеукраїнська, революційна, політична організація, що перебирає на себе керівництво цілою визвольною боротьбою українського народу. Підставою для створення такої організації послужила передусім УВО, а відтак другі націоналістичні групи, що діяли непов’язано. Перед рухом відкриваються нові широкі перспективи, а ідейно-політичне зосередження надає діяльности організації великого розгону. Немалу ролю у цьому переломовому етапі нашої організації зіграв О. Сеник, що був одним із цих, що цим робом двигнули розвиток української політичної й державницької думки семимилевим кроком вперед. Євген Коновалець покличе Сеника в члени Проводу Українських Націоналістів, в складі якого він остає до своєї смерти.
У 1929 р. організація на ЗУЗ переживає тяжкі часи. З одного боку посилений натиск займанця та масові арешти провідного активу, з другого боку внутрішні труднощі в зв’язку з переорганізацією УВО в ОУН, що у підпольній дійсності було нелегкою справою та створювало безліч ускладнень. Вимоги дальшої праці наказують якнайскорше упорядкування відносин і сл. п. Вождь висилає на українські землі О. Сеника у характері члена ПУН та рівночасно Краєвого Провідника ОУН на ЗУЗ. Тут працює Сеник через один рік, наладнуючи внутрішні організаційні справи, намічуючи напрямні дальшої роботи та кладучи тим робом основи для діяльности ОУН на ЗУЗ на найближчі роки. Хоч обставини, серед яких приходилося йому тоді працювати, вповні нелегальне життя через так довгий час, були зокрема для нього невиморно тяжкі, то всежтаки він перемагає усі зв’язані з цим труднощі та вив’язується якнайкраще із дорученого йому завдання. Врешті цькований ляцькою поліцією змушений виїхати знову закордон.
По свойому вже другому виїзді 1931 р. закордоном працює вже дальше у ділянках, зв’язаних найтісніше з організаційною роботою на Західніх і Східніх українських землях. Відбуває цілий ряд зустрічей з представниками націоналістичного світу з-під большевицької займанщини, розбудовує широкий помічний апарат для зв’язку між східніми й західніми українськими землями та еміграцією, організовує друк і постачання нелегальної літератури на рідні землі, проходить без числа разів нелегально різні кордони. В міжчасі, в зв’язку з цією роботою, попадає знову на кілька місяців до чеської тюрми, відтак гонений польськими стежними листами у зв’язку з вбивством міністра Пєрацького, попадає на довший час до тюрми у Швайцарії. Через цілий цей час живе нелегально, під прибраним прізвищем, не маючи ні хати, ні постійного місця осідку, завжди одначе при організаційній роботі, завжди охочий до неї та задоволений своїми досягненнями.
Від часу свойого першого побуту в США О. Сеник не занехує теж справи української еміграції за Океаном. Він дальше постійно над цією справою працює, веде переписку, дає інструкції, кермує роботою ОДВУ та різних зв’язкових і мужів довір’я по всіх місцевостях, де живуть українські емігранти. У 1934 р., як делегат ПУН, відвідує вдруге США й перебуває кілька місяців в Канаді, де закріплює другу масову націоналістичну організацію “Українське Національне Об’єднання” (УНО) та “Стрілецьку Громаду”. Закладає юнацьку організацію “Молоді Українські Націоналісти” (МУН). Саме в цей час зводить український націоналізм переможний бій з большевизмом, який вспів закріпитися серед української, канадійської еміграції. О. Сеник помагає в заложенні відомого націоналістичного часопису “Новий Шлях” та набуттю власної друкарні в Саскатуні, що творить тверду базу для дальшого розвитку українського націоналістичного руху в Канаді. Повернувши з великими моральними і матеріяльними успіхами для організації, О. Сеник усією енергією дбає про те, щоб добуті позиції не лише не втратити, але їх закріпити й розбудувати. З його ініціятиви виїзджають пізніше до США і Канади, як делегати ПУН, генерал Капустянський і генерал Курманович, що залишають незатерті сліди у процесі відродження та національного усвідомлення цієї вітки українського народу.
У 1938 р. їде О. Сеник втретє і востаннє, але вже до Південної Америки, – до Бразилії, Аргентіни, Парагваю й Уругваю. Тут усюди закладає, або вже існуючі націоналістичні організації розбудовує, а саме ОДВУ в Аргентіні, Українське Культурне Товариство в Бразілії, відвідує поодинокі осередки тисячок українських емігрантів та голосить і тут серед диких прерій і пралісів нову віру в націоналістичну Україну.
Треба ствердити, що немає ні одного закутка наших робітників-вигнанців, чи селян фермерів, де б не знали Омеляна Сеника-Грибівського, знаменитого промовця, великого суспільника та найближчого приятеля робітника і селянина. Його праця і вклад у цій ділянці організаційних осягів, – це незатертий слід, це незабутня сторінка визвольної боротьби української нації що мобілізувала всі свої сили, до вирішальної боротьби за свою державність. Це єдине в українській історії та в процесі української революції досягнення, було у левиній частині заслугою Омеляна Сеника. Це ж бо він виявив надлюдську енергію, перебуваючи в обох Америках та організуючи й надаючи зміст та тон численним з’їздам, конгресам, масовим маніфестаціям чи демонстраціям у Нью-Йорку, чи других чужинецьких столицях і великих містах з приводу терору окупантів над українським населенням, з приводу паціфікацій, чи побивання політичних в’язнів. Ці ж масові маніфестації розносили широко відомості про Україну, надаючи зовнішній пропаганді організації живого змісту.
Якраз у час останнього побуту О. Сеника в Аргентіні, громом приходить до нього вістка про ганебний большевицький злочин у Роттердамі. Йому тяжко дати віру цій вістці, та всежтаки вона хоч страшна і болюча, показується правдивою. Перед О. Сеником виринає далеко на чужині постать його Вождя і Великого Друга, велика жертва найкращого з українців, а рівночаснго його безрадність… Він пам’ятає полковникові останні слова на прощання перед від’їздом: “Канцлєр, їдьте, полагоджуйте справи, та скоро вертайте, бо нас ждуть великі події”… Аж тут не стало того, кому назустріч події йшли, для кого жилося й працювалося. Відчув велику порожнечу… Химерність людської долі та всього життя. Усі думки його спрямувалися до ближче незнаного місця подій. Так, далеко на чужині, віддав О. Сеник останній поклін свойому Вождеві.
Та супроти Вождя він мав ще один обов’язок. Це організація! Він же був заступником Вождя та Провідником Вужчого Проводу Українських Націоналістів, який був покликаний Великим Покійником для ведення всіх справ ОУН у час якої-небудь перешкоди у веденню справ ним самим. Організація залишилася без провідника, а на його руках залишив теж покійний свою останню волю. О. Сеник вибирається негайно у далеку поворотну дорогу.
З поворотом в Европу перебирає О. Сеник керму організації, а рівночасно робить підготовку для здійснення завіщання сл. п. Є. Коновальця. Хоч як тяжкий удар для організації була ненадійна смерть її провідника, то ж О. Сеник не лише хоронить її від потрясень, але робить організацію здібною іти дійсно назустріч подіям. Вужчий Провід, згідно з волею сл. п. Вождя, проголошує Його наступником Андрія Мельника. Відбувся ІІ-й Великий Збір Українських Націоналістів, якого О. Сеник є предсідником і який затверджує волю покійного Вождя. Андрій Мельник стає законним Головою Проводу Українських Націоналістів і Вождем Націоналістичного Руху.
Організація зустрічає події в Карпатській Україні, пізніше німецько-польську війну, сконсолідованою і упорядкованою, а рівночасно готовиться до вирішних подій, що визрівають на Сході. Ворожі сили одначе не сплять. Як зі зовні, так внутрі організації снуються пляни на знищення цієї єдиної, політичної сили організованого українства. Виступає відома диверсія, що зміряє розбити з нутра єдність організації та її обезголовити. О. Сеник, як вже нераз у критичних хвилинах організації, так і тепер стоїть на сторожі її основної лінії й цілости, авторитету провідника та порядку. Він докладає всіх можливих зусиль, аж до самозаперечення, щоб запобігти розколові. Проте не дає зломити себе ніякими рафінованими, провокативними нападами, ані грозьбами відстрашити. Як звичайно вкладає себе цілого у справу, в яку вірить і яку вважає слушною.
Німецько-большевицька війна та воєнні ділання на українських землях кличуть ОУН до чину. Хоч як несприятливо укладаються політичні відносини для розгорнення націоналістичної діяльности, О. Сеник невсипущо працює над мобілізацією українських сил у так важкий момент. Відтак, серед найтяжчих обставин, особисто у фронтовій полосі кермує організаційною роботою, щоб усе самому бачити, щоб усе було зроблено найпевніше й найкраще. Його девізою завжди було: організація мусить бути усюди чинною, де йде про українську справу, організація повинна бути здібною й готовою активно приняти кожну ситуацію. Це було законом його всієї діяльности. У Житомирі враз з друзями устійнює найближчі завдання, приїздять і виїздять післанці з околиці Житомира, Києва, Хвастова, Бердичева…. У найближчих днях слід сподіватися переходу до Києва….
Та рівночасно працюють і ворожі сили, що заприсяглись братовбивством і руїною починати нове життя. Із за темного вугла, з-заду, падає стріл, щоб зросити гарячою кров’ю О. Сеника Житомирську землю. І О. Сеника не стало між живими, а з його життям відійшло й це, що міг він ще зробити для України. Проте з гордим чолом може станути до звіту, в обличчі Всевишнього, перед своїм Вождем і Другом Полковником та сказати: “Свій обов’язок я сповнив”… І дійсно, сповнив його О. Сеник до краю.
Велика, всебічна діяльність Омеляна Сеника, його небуденні організаційні здібності, громадські й товариські вже самі призначили Сеника на одного з моторів всеобіймаючої діяльности організації. Його плідне життя було наповнене відданістю Великого Революціонера Великій Ідеї та відповідальною працею для вимріяної України. Він бадьорий та усміхнений, він своїм великим духом та всеобіймаючим серцем запалював скрізь вогонь Національної Революції, невпинно працюючи над великим ділом Євгена Коновальця, ділом святим: Визволення Української Нації.
Не маючи ще змоги сьогодні вшанувати належно пам’яти Омеляна Сеника-Грибівського, як і других наших Героїв Національної Революції, хай же їхнє життя, їхній труд живуть у пам’яті нашій та тим робом воплочуються у дальші чини на шляху до остаточної перемоги.