Публікація Олега Штуля- Ждановича
Олег Кандиба-Ольжич, як людина та і революціонер
(Фрагменти)
Мов полум’яний метеор, промайнув крізь обрії життя О.Кандиба-Ольжич. Але коли в одній з камер бункеру з КЗ Саксенгавзені під ударами німецьких посіпак згасло його життя, метеорне світло Ольжичевої постаті ще зміцніло й перетворилося на вогненний стовп дороговказу. Постать цього пророка революції настільки величезна, що хоч ми всі її бачимо й чуємо між собою, не в силі охопити і назвати своїми словами. Бож він – це не лише поет О.Ольжич, а й Кардаш – революціонер. Не лише вчений археолог др. О.Кандиба, автор наукових праць різними мовами, а й член Проводу Українських Націоналістів. Не лише теоретик і практик розбудови української культури, а й той, що повністю і безпосередньо керував вирішальними етапами Української Революції, як – Карпатської України 1938-39 рр., Києва 1941-42 рр., так і останнім етапом найжорстокішої боротьби з німецьким варваром 1943-44 рр. Цим разом вже як Заступник Голови Проводу Українських Націоналістів. За все це й наклав головою .
Українська національна революція- явище не лише політичне, а й суто духове. Вже на самих початках виявила вона себе в культурнім процесі дуже повно й суверенно. Чи не найповніше відбилась ця революція в літературі, а зокрема в поезії.
Д.Донцов, Є.Маланюк, О.Ольжич, Л.Мосендз, О.Теліга, О.Стефанович, М.Чирський, О.Лятуринска- це імена, що висловлюють розвиток нової української духовости на Зах.Українських Землях і еміграції. Серед них стоїть О.Ольжич.Але він стоїть не лише серед них – він стоїть і над ними.
Він разом з Оленою Телігою належав до наймолодших з них. Але рівночасно й до найбільш зрілих і самостійних.
Це не випадок, що великий батько став відомий під іменем О. Олесь, а великий син- О.Ольжич. Дві зовсім відмінні доби, дві зовсім різні тенденції і два зовсім окремі стилі. – Тому й псевдоніми бринять протилежно.
О.Ольжич серед своїх сучасників – поетів – виразний дальший етап розвитку. Його поезія і в мистецьких засобах, і в змісті – це вже поезія нового покоління, яке не бореться з минулим в ім’ я майбутнього (як, напр., Є.Маланюк), а на здобутках попередників сама будує майбутнє.
Він не бореться за спадщину минулого в самому собі. Він вже ввесь суцільний. Кожне слово важке, як камінь. Кожен образ моввикутий з граніту.
Він знайшов повновартісну духовість, здорове українське світовідчування. його попередники у важких змаганнях здерли віковий осад, віковий бруд чужого, нездорового. Він бере чисте золото, шліфує і бачить, що воно в своїй цілості незмінне сьогодні, як і тисячі років тому.
Віднайдені українською революцією життєві закони вічні. Іх він зображує в своїй поезії, в мистецьких образах і славить їх тривкість від кам’яної доби до сучасних днів. В його поезіях чи не найвиразніше й змальовані вічні цінності .
Доба, що породила Ольжича, була справді «жорстока, як вовчиця». І йому, і його сучасникам вона віддала своє «чорне лоно».- Земля скривавлена «сціnеніла, ствердла на каміння». Тому й нове покоління мусіло вирости нескориме. «У присмерку нори», серед вітрів «дощів холодних», «кудлатих хмар» і «каламутних рік» – росло це покоління. Перед ним стали важкі й відповідальні завдання. Ольжича мрією і життєвим змаганням було піднести це покоління на висоту завдань. – На ту висоту, на якій стояв він сам.
Тому він кличе всіх знайти «благословенства не форми – суті» та знайти «життя саме в красі непавторимій і суворій». його манить не «образ бездоганний», а «праобраз для усіх один». А тим праобразом, тим ідеалом є: «Одвага.Непохитність.Чистота». І при тому зазначує:
«Міцніша віра і дзвінкіший чин
За словомудріє і за тимпани».
Віра і чин. Цим позначений ввесь життєвий шлях О. Ольжича. Велика віра є велике покликання української духовости і невпинне змагання за розвиток її.
Зорганізована і проваджена ним культурна ланка ПУН-у – це ще не оцінене явище в розвитку українських Визвольних Змагань. Це середовище, в якому кувались ідеї не лише для культури. Але найважливішим тут була саме індивідуальність Ольжича.
При тому він зовсім не намагався впливати на ширше своє оточення. Не раз можна було годинами просидіти зовсім мовчки з ним або за дві-три години розмови почути лише 2-3 речення. Але це, мов прожектором, освітлювало дану проблему, і в пам’ яті залишався образ, що не зблід досьогодні.
Та найбільший вплив мала його сама індивідуальність. Сам його характер. Сама його поведінка, тобто, сам Ольжич, навіть коли він не говорив нічого. Це була дійсно: «Одвага, Непохитність, Чистота». На ньому справді лежало благословення не форми-суті!
Вперше зустрів я Ольжича в грудні 1939 р. в Кракові. Мені було відоме, що боротьбою Карпатської України за волю проти угорська-німецьких імперіялістів керував він. Мною оволоділо зрозуміле хвилювання: як гляне на мене така людина.
Привітавшись лагідним глибоким поглядом в очі, він сів і. сперши підборіддя на долоню, дивився десь понад і поза мене. Дивився усюди, лише не на мене, й мовчав. Але від нього ішло якесь випромінювання, якийсь магічний вплив, що не давав відірватись від нього. Він майже не говорив, майже не питав, але в його товаристві чулося потребу говорити. Висловити свої погляди, думки, свої болі, жалі чи вподобання.
Чулося, що хоч він стоїть понад цим, водночас він такий близький цьому всьому, що саме перед ним хотілось «розкрити» себе.
Одразу ж після першої розмови чулося, що ти нерозривно з ним зв’язаний. Чулося, що він, власне, під зовнішнім покоєм горить великим болем і великим змаганням, і хотілось прийти йому на допомогу та слухати його наказів.
Таке траплялось і з великими людьми. Олена Теліга теж не могла вирватись з цього почуття. Чулось, що дальше життя поза шляхом, яким іде і іншим вказує іти Ольжич, буде зрадою. його чистота й відданість відразу хапали за совість. Бачилось, що він цілковито відданий революції, консеквентна до кінця. І коли ви хоч раз подумали про революцію і боротьбу, то тепер по розмові з Ольжичем ви чули, що м у с и т е бути послідовним.
А послідовність, це було те єдине, що могло вивести Ольжича з рівноваги. – Колись мене захопила хвиля критики в присутності Ольжича. Він мовчав і слухав аж до кінця. А коли я скінчив, незадоволено крутнув головою і промовив тільки: – «Так, треба виробляти кадри». Це було все, але я це зрозумів. Я відчув тисячі питань, що іспитували мене з усіх боків, відкриваючи мені власні мої вади. А в першу чергу відчув слушний (і це було найважче) закид у непослідовності: коли ти сам себе без решти не віддав праці над кадрами, коли так мало маєш за собою, то як ти можеш говорити про те, що чиясь робота має недоліки? Говори про це лише тоді, коли маєш на це право. Це мені раз на завжди відбило охоту перед Ольжичем спекулювати, кидати «фрази».
З нього била така правдивість, така чесність, що здавалось, він мучився, що пережив 30-ий рік свого життя, бо колись він писав про покоління, яке несе на собі тягар боротьби: «Як велично, що нам не дана до тридцятого року дожить» В його вірі і підході до служби ідеї була якась чисто релігійна містика, що не визнає ніяких компромісів, ніяких відхилень, ніяких промовчань чи переочень .
Холодна очей твоїх синя вода,
Що бачуть rостріше і далі.
У цих двох рядках автопортрет Ольжича. Лагідні, прозорі, але й сталево зимні очі. Як же ж глибоко вони бачили й як далеко.
Ще Німеччина не показувала всіх своїх пазурів. Ще r естапо не розпускало по Европі своїх зграй, а Ольжич бачив суть німецького варвара й його провал.
Ще не одному здавалось, що попри все Німеччина таки бореться за свої права, а націонал-соціялізм, може, ще має певні позитивні вартості, ще не один Деrрель чи Квіслінr вірив, що гасла, виписані під свастикою, сперті на ідеях, а Ольжич бачив вже все наскрізь, до дна.
Він бо, що визначав шляхи української духовости, що скрізь шукав не форми, асуті-бачив і тут суть.
У першій розмові з ним в 1939 р. я був заскочений його вірою в поразку Гітлера. Він в це вірив напевно більше від Чемберлена чи Черчіля, хоч ці диспонували даними розвідки й краще знали свої можливості й своїх союзників.
Його характеристика німців була блискучіша від всього, що досі на цю тему сказано. Весною 1944 р. Ольжич мав готову на цю тему працю, яка вже була в друку. Коли в травні 1944 гестапо Ольжича заарештувало, разом із ним заарештовано й інших. Відступаючи з України, німці вже декого з українців лишали живими в конц. таборах чи в’язницях, не вважаючи їх аж надто небезпечними. Але Ольжич м у с і в згинути. Не могли вони залишити в живих людини, що бачила їх підлу,варварську, жорстоку й боягузливу при цьому душу.
О, вірте, всі мури земного впадуть,
Як серце обернеш у сурму.
Найвищі бо вежі духовости ждуть
Твойого шаленого штурму.
Революцію Ольжич сприймав як явище духового порядку. Геройство бойовика «В екстазі атентату», він трактував, як зусилля духа. Основною ідеєю історії України він вважав ідею слави. І звідси боротьба за українську державу – це боротьба за духову суверенність нації, яку держава забезпечує. Тому революціонер це не нігіліст, не той, що незадоволений світом, озлоблений і понурий, а той, що не може жити в духовій неволі. Людина духа, людина справді вільна душею бореться проти всякого гніту своєї душі. Так само народ, що перестав бути «піском мільйонів», що став нацією – шукає в революції свого духового визволення і суверенности.
На ці засади спиралась його філософія української культури, як найвиразнішого вияву української духовости. А це наближувало неймовірно високі регіони культури до звичайного бойовика, кольпортера чи розвідника. Це одуховлювало революційні маси, надавало їм обличчя. Відділяло їх безоднею від всяких псевдо-революцій чи інших гістерій, метушні й крику та кочової жадоби самовияву без твердої, свідомої і політично доцільної мети.
Цим і пояснюється згаданий вище факт, що Ольжич і керовані ним культурні ланки поклали таку тривалу печать на широкі маси націоналістичного українського активу.
Зрештою, не випадково і сам Ольжич в рішучі моменти ставав працівником найвідповідальніших відтинків боротьби.
Треба було тоді бачити цього поета, цього доктора археології в розмовах зі зв’язковими, що йшли на нелеrальні переходи кордонів, з кольпортерами, що йшли на роботу, з якої багато не поверталось. Невидимі нитки, виткані з ідеї суспільности явища української революції, в’язали Ольжича з ними в одну нерозривну цілість. Вони, носії революційного чину, що з погордою ставились до «поетичних виливів», тут усвідомлювали, що завдання: пройти крізь ворожі застави, засідки й вовчі ями – це по суті штурм «Найвищих духовостей веж».
Чекає спокуса тебе не одна,
І повні зрадливої знади
Прозорі озера науки, вина
Поезії півні каскади.
Та де той п’янкіший знайдеш водоrрай
І плеса синіші холодні,
Як ставити ноrу недбало на край
Блакитної чаші безодні.
Ходити над безоднею. Це те, що робив Ольжич до кінця свого геройського життя. Не для нього була теорія, що, мовляв, вартісну людину треба охороняти перед небезпеками для майбутнього. Він вважав, що коли не здобути того «майбутнього» тепер, кинувши до бою всього себе, то ніякого майбутнього не діждешся. Нащо ж проповідувати чин, коли самому лише придивлятись до чинів. А небезпека? Вона зрослась з відважним життям. Це була життєва філософія і Олени Теліги. Це була послідовність, це бу ла духова вивершеність.
Хто знав Ольжича лише поверхово, той трактував його як поета й археолога. Може ще, як теоретика революції, але як практика?
Зовнішньо він так «небойово» виглядав, що важко було в це повірити.
Він містив в собі всю скалю людських добрих прикмет від ніжности до суворости, від мрійности до аскетизму. В своїй людськості він дійсно л ю б и в ходити над безоднею. Він дійсно любив небезпеку, а не наражався на неї лише з обов’язку. Тоді він мінявся. Тоді чулося, що він живе ще повніше.Тоді він був закоханим, що носить в собі щастя солодких таємниць несподіваних зустрічей. Недарма ж найвищим вивершенням він вважає:
Навчишся надать блискавичність думкам
І рішенням важкість каміння.
Піти чи послати і стать сам-на-сам
З своїм невблаганним сумлінням.
Де певніше це виявляється, як не над безоднею небезпеки?
Одну з найглибших проблем філософії – проблему боротьби плоті й духа Ольжич переносить в площину відваги.
О, вір у відваги ясне багаття
І скинеш, як порвану лаху,
І слабість, і сумнів, і марність життя,
Коли ти не відаєш страху.
І так тебе хміль наливає ущерть
І так опановує тіло,
Що входить твоя уnокорена смерть,
Як служка бентежно-несміло.
Ольжич, як ніхто, вірив у багаття відваги. Тому він був справді вільною людиною, що боролась за волю для інших. Для себе не шукав нічого. Всю «марність життя» він скинув був дійсно як «порвану лаху». І дійсно можна уявити собі, як окривавлені кати вже вийшли з його келії, а упокорена смерть ще не відважувалась переступити порога. Він її не боявся.
Лише хотів зустріти її в :шинелі сірій, у вибухах rранат, у о.незміримості пориву». Зустрів її в пориві гарячої боротьби проти окупанта. Хоч не в шинелі сірій, а в сірому однострої бойовика революційного підпілля .
Сам – провідна і керівна постать революційної дії – Ольжич дуже добре відчував і бачив всі їі труднощі. Бачив вади поодиноких людей, бачив вади суспільної структури української нації. Небезпечні вири, що їх копає дух руїни тепер, як і сотні літ тому. Бачив нестійкість тих, що мусили б провадити. Бачив брак політичного вишколу серед мас і політичного хисту у багатьох провідників. Але понад усе його боліло, що не злився в цемент пісок мільйонів. Що всі зусилля, супроводжувані безконечними жертвами й подиву гідним героїзмом, – часто вироджуються в неорганізовану шарпанину, в стихійні вибухи, коліївщину, і що розбурхана стихія починає розвивати власний національний організм.
Бачив це не лише він. Але лише він старався цьому запобігти так послідовно, так віддано справі, так зовсім ізолюючи, наче б «уневажнюючи» свою особу.
Важким, впертим, до самозаперечення напруженим змаганням він боровся за очищення обличчя української дійсности.Намагався своєю святістю вирівнювати гріхи. А найважливіше – пробував знайти духовий вихід з кризи, в яку зайшли українські визвольні змагання, де все дужчав ворожий натиск з обох фронтів, а українські сили з середини пожирала власна анархія.
Ольжич не шукав компромісів зі злочином. Він шукав справжнього виходу, справжньої розв’язки. Він розбудовує збройні відділи, він шукає полі тичної концепції, і в самому розпалі цієї його діяльности приходить арешт і смерть.
Під час допиту одного з в’язнів-націоналістів в КЗ Саксенгавзену rестапо ставило питання: «Вважаєте ви дійсно, що Ольжич теоретик культури й більш нічого?» – Але переконати їх в цьому було неможливо. З отруйним усміхом вони все заявляли: «Ми вже це вияснимо з ним беспосередньо».
Та, як завжди, як ще в Карпатській Україні, наткнулись вони на граніт його волі. Він розбився, але не зігнувся. З нього вирвали тільки його життя, яке він завжди носив наопашки. Більш нічого.
Ми вже звикли, що нашу діяльність супроводжували жертви чи з процесами, чи без них, але завжди з допитами. Характеристичне,
що у всіх акціях, що їх вів Ольжич, так добирались люди, що не було ніколи ні «всипів», ні каяття, ні заломань.Карпатська Україна, Київ, а врешті Львів 1944 р. та й сам Саксенгавзен- це чисте геройство і світла леrенда Української Національної Революції без чорних плям – і тут постать Ольжича ушляхетнювала всіх, ширячи авреолю святости й геройства.
І коли гордий дух його стане на останній допит перед Престолом Всевишнього, то й там він сміливо гляне в обличчя Всемогутнього й буде без закиду. Скаже, напевно: «Чому Ти, Боже, забрав мене передчасно, в розпалі моїх змагань за душу народу мого, за те, щоб не осквернився неволею Твій образ і Твоя подоба – українська людина?»
(«Орлик», рік 11, ч.6, червень 1947)