Леонід Осипчук
Щоденник
учасника експедиції «Українське море»
(«Ukrainian sea»)
директора кіностудії «Дана»
Осипчука Леоніда Петровича
20.11.1992 – 19.01.1993
(продовження)
5 січня 1993 року (вівторок). м. Неаполь.
Нарешті трохи розпогодилося, з’явилося сонечко! Із Льонею і Мироном Колодко (львів’янином із жартівливим і прямим характером – прим. Авт.) відвідали знайомого продавця взуття, а потім зайшли до наших знайомих друзів, щоб домовитися про святкування Різдва і фільмування цієї події в Італії. З Інною Сазоновою (вона родом із Санкт-Петербурга, складна доля занесла її в Неаполь, де вона вийшла заміж за італійця – прим. Авт.) ми відправилися на ринок, щоб закупити овочі, фрукти до свята та занести до її житла.
Її чоловік, Альберто, професійний фотограф. Житло у них затишне, але незвичне своїм плануванням у нашому розумінні. Велика кімната служить і за вітальню і за спальню, підлога мармурова, тож в кімнаті прохолодно у так звану зиму. А влітку мабуть чудово, бо прохолодно, коли на вулиці спека.
Посиділи у них, я навіть душ встиг прийняти, бо це найважливіше сьогодні для нас. Домовилися, що зустріч і святкування Різдва відбудеться у їхнього товариша на віллі. Оце вже дуже цікаво! Проведемо зйомки і включимо ці сюжети до нашого фільму.
Увечері під час торгівлі одержав запрошення відвідати екскурсійне бюро «Альоші Броскі» (директор Лоредано Росато – прим. Авт.).
6 січня 1993 року (середа). м. Неаполь.
Уранці зібрали кінознімальну апаратуру і відправилися додому до друзів-італійців. А вже звідти діставалися до вілли різним транспортом і різними шляхами. У той день автомобілі з непарними номерами по Неаполю не мали права їздити. Отже декому, в тому числі і мені, довелося їхати на моторині (сучасний моторолер по-нашому — прим. Авт.) в передмістя, де у мого приятеля Анеліо в гаражі стоїть машина. Він на своєму моторолерові витворяв на вулицях віртуозні піруети. Поміж машинами прослизав, як той вуж.
Вілла, на яку ми їхали, належить його кумі.
Далі на «Опелі» їхали платною швидкісною дорогою.
Оце швидкість! 160 кілометрів на годину! Дивишся прямо, наче не швидко, а повернеш голову, усе миготить.
Нарешті дісталися до Вілли.
Зібралося з нами вісімнадцятеро людей, не враховуючи дітей. Але місця досить усім. Марто, господар вілли, пригостив м’ясним рулетом і ковбасою власного приготування. Здавалося на той час, що смачнішого нічого не їв. Пили біле і червоне італійське вино. Вели розмови і дискусії. Щоб не бути «нахлібником» у господарів, я рубав дрова для каміна. Потім співали українських пісень, колядували. Італійці підспівували, вони мелодії зразу схоплювали. Теж співуча нація. Після цього запустили салюти тими «шашками», якими італійці тут бавляться.
Після всього подякували господарям і почали по двоє роз’їжджатися до корабля. Я з Борисом їхали з сім’єю Росанни (чоловік, вона, троє дівчаток). Довезли нас аж до корабля.
7 січня 1993 року (четвер). м. Неаполь.
На сніданок борщ, потім пішла торгівля, але не дуже жвава. Уже й на вечір повернуло, а торгівля не посувається чомусь зовсім. Погода сьогодні прекрасна, температура 13,5 – 14 градусів тепла. Це вже чудова неаполітанська погода.
Увесь час мучить питання, як вибратися додому, бо бухгалтер повідомила, що банк «Інтелект», у якому я взяв кредит для створення фільму про експедицію на 2,5 млн. руб., вимагає сплати відсотків і встановив термін, а без мого підпису платіжки не приймає мій банк. Отже пеня. А це вже може бути зашморг. І хлопців покидати совісно, і гроші для закінчення фільму потрібно шукати. Одним словом, корова на льоду.
Надійшла інформація, що має бути літак, але екіпаж, який повинен був мінятися, направляється в Пірей. Значить, з Неаполя літака не буде, і доведеться додому добиратися чимось іншим. Поживемо, побачимо.
Увечері прийшла Інна з товаришами і повідомила, що венесуельська група балету пантоміми хоче влаштувати концерт біля корабля у неділю. Що це буде за видовище — не знаю, але що реклама буде, то це точно.
8 січня 1993 року (п’ятниця). м. Неаполь.
Поснідали і пішли на ринок. Купив деякі речі (взуття, штани). Хочеться ще поїхати на «товкучку», може якусь кожушину Тетяні куплю. Собі б ще якийсь светр купити.
Попереджали ж місцеві, що кишенькові злодії тут професійні. Тепер переконався. Витягли таки гаманця.
Добре що хоч грошей у ньому не було, одні візитівки, які я побачив уже на асфальті. Купив велику спортивну сумку для поїздок.
Все-таки цікаво ходити по ринку.
Чого там тільки немає! І дивовижні овочі, і всяка всячина, що і призначення її не знаєш. Стоїть крик, галас. Неаполітанці дуже полюбляють рибу, хоча вона не так уже й дешево коштує.
Після ринку зайшли на «Мис Павловський», попросилися попратися і помитися. Узяв три літри вина, яке випили з хлопцями з екіпажу після бані. З почуттям легкості — на «Еней». Одразу ліг спати, бо за день находилися добряче.
9 січня 1993 року (субота). м. Неаполь.
Сніданок о 9.30 год. (гречаний суп, чай). За таким сніданком хіба що жити можна, але не працювати.
Зранку постриг двох хлопців, а потім зайнявся продажем сувенірів.
Торгівля йде в’яло, заробіток ніякий, а витрати йдуть. Якщо й надалі будемо тут сидіти, то все з’їмо і вип’ємо. Потрібно терміново вибиратися, надіятися немає на кого. Посольство не допоможе, ми моряки, а не туристи. Отже, витягувати хлопців можна лише з України, займаючись особисто. Було б це у Греції, то там наші судна ходять, а в Неаполь вони заходять дуже рідко, та й то якісь круїзні.
Увечері отримали інформацію, що в Неаполь прийшов поїзд з туристами чи то з Росії, чи з України. Потрібно з’ясувати, чи зможуть вони взяти нас із собою хоча б до наших кордонів. Бо з літаком нічого не ясно.
Приїхала до нас сьогодні пані Катерина Шекерик. Телефонували у Нью-Йорк до різних українських організацій, у тому числі і до банку «Самопоміч», з проханням про підтримку експедиції. Запросили факс, щоб розглянути і, по змозі, надати допомогу, чи фінансову, чи матеріальну. У понеділок будемо мати більш конкретну інформацію.
(Далі буде…)