Особисті спогади члена ОУН Володимира Онищука
Пригадую вересневі дні 1941 року. Мені тоді було дванадцять років. Я мешкав у Києві по вул. Б. Хмельницького № 80 (колишня вул. Леніна) у невеличкому флігелі, який стояв всередині двору і з одного боку був двоповерховий, а з другого — триповерховий. Наша квартира була № 14. Батька звали Євген Євдокимович, маму — Галина Василівна. З нами також проживав мій брат Анатолій, який був старшим за мене на п’ять років.
Мало що мені було зрозумілим в ті часи. Довгою вервечкою тягнулися бульваром Т. Шевченка і Хрещатиком частини Червоної армії і обози. Хтось казав, що це війська, які вийшли з оточення. Насправді вони залишали Київ.
Три дні безладдя. Повне сум’яття. Було моторошно. В багатьох місцях горіло. В повітрі було димко. Осідав попіл — горіло багато паперу. Води в мережі не було і я бігав брати воду з Дніпра. Всі крамниці були зачинені, а то й пограбовані. Люди були настрашені, перебували в тривожному очікуванні. Ці настрої передавалися і нам — хлопчакам.
Мені саме довелося бути на Бульварі Шевченка, біля Ботанічного саду, коли почувся гуркіт мотоциклів. Один, другий і ще й ще… То з боку Бессарабки проскакували німецькі мотоциклісти. Це була перша розвідка. Пізніше з’явилися поодинокі танки. Звичайно, про всяк випадок я кинувся тікати. Перехожі, які були поруч, теж розбіглися врозтіч.
Проте дехто спокійно йшов назустріч. Я озирнувся і побачив, що кілька мотоциклістів зупинилися. Їх швидко обступили люди. Я зупинився і повернув назад. Несміливо підійшов до гурту, який утворився навколо німців. Деякі присутні про щось питали у мотоциклістів німецькою чи схожою на неї мовою (можливо це був ідиш). Ті — відповідали. Питання задавали чоловіки і парубки виразно єврейського вигляду. Інші оточуючі просили їх запитувати у німців про те чи інше. Я заспокоївся. Складалося враження, що
нічого лихого не буде. Так минув тиждень.
Але далі ситуація стрімко змінилася. Почав горіти, вибухаючи раз по раз Хрещатик. В інших місцях Києва також виникали пожежі. На вулицях німецька польова жандармерія почала затримувати чоловіків, здебільшого євреїв. Їх брали як заручників, за саботаж буцім-то. Опісля сповіщалося, що розстріляли — 100, 200, 300…400 чоловік. Від цих звісток охоплював жах. Думав — отак вони усіх нас переб’ють!
Аж ось одного дня зранку побачив, що на протилежному боці вулиці на паркані з’явилося оголошення. То було звернення до єврейських мешканців міста прибути зі своїми пожитками й цінними речами у певну місцевість в районі Сирця (район Бабиного Яру). Це було 28-го вересня, бо люди читали те оголошення, а на завтра вже треба було йти на вказане місце. Збентежені і занепокоєні були усі люди нашого двору.
Усіх тривожило питання — що буде? Мучилися у здогадках, але про страшну дійсність, яка потім сталася, ніхто не міг собі навіть уявити — це просто не вкладалося в голову. Були чутки, що будуть євреїв вивозити кудись, навіювалася думка, що десь там близько була залізнична колія — чи то станція «Лук’янівська», чи «Дитяча залізниця». У багатьох була надія, що євреїв будуть вивозити з Києва.
На другий день, після моторошної тривожної ночі, потяглися люди з дворів у вулички, вулиці, а далі вливалися у великий потік по вулиці Артема. Йшли переважно жінки, діти, старики з клунками та возиками. Чоловіків було мало — їх багато було схоплено у попередні дні на вулицях і по дворах. Багатьом допомагали сусіди — не євреї: несли клунки чи тягли возики. Отож і мене попросила одна єврейська родина, яка жила на другому поверсі в сусідньому п’ятиповерховому будинку, що стояв над вулицею, допомогти транспортувати їхні пожитки — з їхнім сином хлопчиком Петьком ми товаришували
і гралися разом. Ще в той день, коли з’явилося оголошення про збір євреїв, мати Петька попросила мене: «Ти нам допоможеш?». Я, звичайно, погодився. Вже з початком війни до них з прифронтових районів приїхала сестра мами Петька з хлопчиком, меншим за віком, якого теж звали Петько. Серед людей її, здається, називали Бетя. Вона була дружиною або прикордонника або військового-офіцера з частин, розміщених поблизу кордону. Всі вони пробували виїхати з Києва (казали — пароплавом), але їм це не вдалося і вони залишилися у місті. Тож було дві родини — дві сестри-мами і двоє їх дітей-хлопчаків, яким я допомагав. У них був возик, на якому знаходилося чимало речей і який я допомагав штовхати.
Ми спустилися по нашій вулиці (зараз Б. Хмельницького) і почали підніматися вгору по Гоголівській. Пройшли всю вулицю і підійшли до Артема. По ній йшло значно більше людей. Рух відбувався у повній тиші, всі мовчали, як паралізовані.
Спочатку охорони взагалі не було. Але на вулиці Артема вже стояли німці — з обох боків на тротуарах. Багато тих, хто допомагав нести речі євреям, йшли з ними далі, вливаючись у загальний потік. Тут нас усіх догнала моя мама і почала забирати мене додому. Мої сусіди
теж сказали мені повертатися додому. Тож далі я не пішов. На розі вулиць Гоголівська та Артема ми попрощалися з ними. Як виявилося — назавжди…
Я категорично відкидаю твердження, які інколи доводиться чути зараз, вже в наші дні, що люди інших національностей буцім-то зловтішалися, споглядаючи те, що коїлося. Я особисто такого не бачив. Мешканці Києва були налякані і якісь принишклі, шоковані тим, що відбувалося. Закрадалася думка — це ж з усіма нами таке може статися…
Також відкидаю твердження про причетність до злочину так званої «української поліції» та Буковинського куреня. Яка поліція і який курінь?! Та ж ніякої української поліції та
Буковинського куреня у Києві на той час ще не було. Принаймні мені не довелося побачити у ті вересневі дні жодного українського поліцейського!
На побутовому рівні українські люди як могли старалися допомагати євреям, яких якимсь чином оминула нагла розправа. Так, у 1942–1943 роках я перебував в селі Березна
Володарського району Київської області. Там я пас корів разом з двома хлопчиками-євреями, Проником (був десь на два роки молодшим, знав на диво багато пісень) і Льонею (був такий як я або на рік старший), яким дав притулок селянин Адам Ярузинський після ліквідації дитячого будинку, що був у селі.
Вони жили в нього до самого вигнання німців. Все село (ну хоч наш «куток», бо село було дуже велике) знало про те і дуже доброзичливо ставилися до них. Пригадую, що якось на
Андрія 13 грудня 1942 р. місцеві дівчата організували вечорниці, наварили вареників і запросили мене з Льонею. Нам тоді обом дісталися вареники з клоччям і усі дуже веселилися з того. Я намагався тихцем той вареник викинути під стіл, але
дівчата уважно пильнували за тим, кому такі вареники попадуть, тож приховати мені це не вдалося і було багато сміху.
Коли вже вигнали німців з Києва, я з мамою знову перебрався до міста і якось їхав з нею на село дістати харчі. Раптом в районі Білої Церкви я зустрівся з Льонею — він теж
пережив війну. Спитав — куди ж ти йдеш, до кого? Він відповів — йду на Київ, звернуся до синагоги, а там мене кудись «определят». Далі наші дороги розійшлися…
В селі також мешкала родина, в якій чоловік був не єврей, інвалід, а дружина в нього була єврейка на ім’я Маруся. Їхню дочку, яка була ровесницею мого брата, раніше забрали на
роботи в Німеччину. Перші місяці окупації цю родину не чіпали. І от десь вже за півроку, а то й через рік після подій у Бабиному Яру, німці знову почали забирати євреїв і забрали Марусю. ЇЇ чоловік-інвалід у розпачі заявив, що не хоче залишатися один і попросив німців, щоб його забрали разом з дружиною-єврейкою. І ті його забрали також. Більше про них
ми нічого не чув.
Згадую про це, бо доводиться чути злісну неправду проти українців, мета якої — посіяти національний розбрат між нашими людьми.