Історичні документи комітету побудови пам’ятника О. Ольжича.

До уваги читачів цікаві історичні документи комітету побудови пам’ятника Олегу Ольжичу у США в оселі імені Ольжича в місті Лігайтоні. Цей комітет працював у 1976-1977 роках та здійснив багато різних заходів по увічненню його пам’яті.

Особливості мовного стилю збережені.

Комітет побудови пам’ятника О. Ольжича

КОМУНІКАТ

Рішенням Центральної Управи ОДВУ в березні 1976р. покликано до життя Комітет, що зайнявся побудовою пам’ятника Олега Ольжича, Керівника Культурної Референтури ПУН, виконуючого обов’язки Голови ПУН у часі в’язнення полк. А. Мельника, вченого, поета і революціонера, закатованого Гестапівцями в концентраційному таборі Саксенгавзен, Німеччина, в червні 1944 р.

Місце на пам’ятник обрано Оселю ім. О. Ольжича в Лігайтоні, Па. ЗСА (США).

Перше засідання Комітету відбулося в місяці квітні. На ньому стверджено, що мистець Михайло Черешньовський, чоловий скульптор в діяспорі і колишній вояк УПА, погодився безкоштовно виготовити погруддя, а інженер- архітектор Василь Нагірняк, так же само, безкоштовно виготовити проект монументального постаменту. Обидва вони виконали своє завдання. Постамент побудувала група членів ОДВУ, на чолі з В. Зуляком – так само безкоштовно. Таким чином, Комітет Побудови покривав тільки кошти матеріялів і відливу в бронзі, що не переступає 20 000 (двадцять тисяч) дол. Члени Комітету виконували працю безкоштовно та власними засобами покривали кошти поїздок, тощо.

Комітет Побудови рішив придбати відповідні фонди, щоб у сімдесяту річницю народин О. Ольжича видати теж повну збірку його творів і важливіших писань про нього. Найближчі друзі Покійного, знавці його творчости, перебрали на себе завдання збірку цю підготовити.

На покриття коштів розписано загально-громадську збірку. До пожертв запрошено цілу українську громадськість вільного світу.

ЗВЕРЕНННЯ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДСЬКОСТІ

Доба Другої світової війни – це доба важкої боротьби і невсипущих все­сторонніх зусиль українського народу для розбудови й зміцнення національ­ного життя у всіх галузях, а в першу чергу для відбудови власної державности.

В складних і вийнятково непригожих умовах вступав український нарід у цю добу: обидва воєнні табори заперечували нам наше право на життя і на розвиток, бачили в нас тільки предмет своїх торгів, а деякі прагнули тіль­ки одного – нашого знищення й у цьому напрямі робили всі зусилля.

Не зважаючи на найгірші умови, український нарід не побоявся боротьби за свої права, за своє, ніким не заперечне право бути вільними й рівними усім народам нашої землі. Засобами, технічними спроможностями, матеріяльною потугою ми не дорівнювали воюючим сторонам, але в одному ми їм дорівнювали, а не раз і перевершували: моральною поставою, відданістю загальній справі, героїзмом людини. Українська людина виявила в часі Дру­гої світової війни найвищі прикмети борця, вояка і революціонера, праців­ника і організатора, далекозорого політичного діяча. Вона дала зі себе все, чого тільки від людини можна очікувати.

Символом і взором тих людей, що мужньо гинули на ешафотах і на полях боїв, що своїм трудом положили непохитні й незнищимі основи дальшого розвитку українського народу, є постать Олега Кандиби-Ольжича. Син поета українського відродження Олександра Кандиби-Олеся, сам найвидатніший поет націоналістичної доби, науковець великого формату і культурний діяч, надхненник Карпатської Січі і духовий батько героїчної боротьби січовиків, підпільник і керівник революційної боротьби на землях України, член ОУН — О. Ольжич своїм життям і своєю смертю показав, чим може бути і чим є українська людина. Поставимо ж йому зусиллями нас усіх гідний пам’ятник! Друзі великого Покійника розпочали заходи здвигнути та­кий пам’ятник на Оселі ім. О. Ольжича в Лігайтоні, Пенсильванія. Допоможім їм!

Сьогодні, після довгих десятків років вже пора безпристрасно і справедливо з історичної перспективи оцінити ідеї тієї доби і її творців. Доба Другої світової війни на українському обширі була повністю під знаком українського націоналізму. Під дужими ударами могутніх історичних здвигів приникли, або зовсім перестали часово існувати інші угруповання. Але життє­ва лекція Визвольних змагань 1917-1921 років, державне будівництво того часу не пройшли безслідно. З них органічно виріс змаг Повстанських Комі­тетів, СВУ, УВО та ОУН і всіх тих формацій, що постали й боролися в тих часах.

Український націоналізм, як і націоналізми всіх народів нашої плянети, поклав в основу своєї доктрини програми і дії добро народу, усіх його верств і груп. Не кляси, а цілого народу. Не частини, а цілости. Не визиск унутрі і не панування над іншими народами, а соціяльна справедливість для всіх і рівність усім народам на землі. Забезпечити це можуть тільки суверенні національні держави. Тільки така світова система, в якій кожен нарід, великий і малий, прадавній і зформований недавно, мають ті самі права бути собою, бути господарем на своїй землі і творцем своєї долі, свого життя.

Саме оце було і назавжди залишиться найосновнішим в українському націоналізмі. Власне за це гинули відомі й невідомі борці і герої, для цього жили і за це своє життя віддавали селяни, інтелігенція, робітники, культур­ні діячі, убогі й заможні, жінки й чоловіки, а в першу чергу молодь: Опока і Андрух, Луцейко і Крупа, Ольга Басараб, Олена Теліга, Багазій, Рогач, Шухевич-Чупринка. За це впали на вулиці Парижу Симон Петлюра, на вулиці Ротердаму Євген Коновалець, в Мюнхені Лев Ребет і Степан Бандера. Саме за це прийняв “смерть, як найвищий вінок” Олег Ольжич у ка­тівні гітлерівського концтабору Саксенгавзен під Берліном.

Цього ми ніколи забути не можемо. Ні ми, ні наші діти, ні діти наших ді­тей. І від цього ми не відступимо ніколи.

Хай же пам’ятник, здвигнений Олегові Ольжичеві нами всіма, буде незнищимим свідоцтвом і доказом цьому. На віки і віки.

Комітет Побудови Пам’ятника О. Ольжича на Оселі ОДВУ ім. О. Ольжича в Лігайтоні, Пенсильванія.

Квітень 1976 р.

До Подруг і Друзів-членів ІСНО, системи ОУН і Братніх Організацій у всьому світі.

В 1977 р. припадає сімдесят років від народження О. Ольжича. Комітет Побудови Пам’ятника О. Ольжича на Оселі ім. О. Ольжича звернувся разом з ЦУ ОДВУ до Президії Секретаріяту СКВУ, щоб той рік проголосити РОКОМ О. ОЛЬЖИЧА. З огляду на те, що Комітет діє на терені ЗСА і тут буде здвигнений пам’ятник, буде вислано подібне звернення до Екзекутиви УККА, щоб на терені ЗСА проголошено особливо урочисто такий РІК.

Просимо Братні Організації подбати про проголошення 1977 року РОКОМ О. ОЛЬЖИЧА в їхніх країнах.

Олег Кандиба-Ольжич, син співця українського відродження О.Олеся, став символом націоналістичної доби революційної боротьби за визволення українського народу. Його неперевершений талан і працьовитість дали йому змогу виявити себе в рідкісний спосіб творчо в численних галузях життя.

Поезія О. Ольжича – віддзеркалення у досконалій мистецькій формі лю­дини українського визвольного руху нашої доби. Скупа в словах, сувора, як саме життя, виразна і ясна, неначе різьблена “на сірому Граніті”, відбиває вона почування тієї людини.

Його наукова праця від перших починів відкривала глибини перших кро­ків культурного розвитку людини та висвітлювала початки ставання укра­їнської нації і її культури. Завдяки великим здібностям і ще більшій трудо- любивості молодого вченого затруднювали його найкращі наукові осередки, наукові центри Чехословаччини, які висилали його до різних країн, в тому числі і до ЗСА.

В безчисленній скількості статтей О. Ольжич з’ясовував і розбудовував фундаментальні вартості нашої культури й насвітлював різні галузі і різні події з суспільно-громадського життя. Він брав найактивнішу участь у майже всіх більших акціях свого покоління.

Своїм словом і своїми учинками О. Ольжич вложив дуже багато в роз­будову непереможної “цитаделі духа” українського народу та причинився до такого перевиховання української людини, що їй ніяка життєва трудність і ніяка небезпека на страшні.

Один український нарід і одна самостійна соборна, від нікого незалежна, народовладна українська держава – це незрушна база і непохитна ціль всілякої творчости і всіх наших дум. Своїм життям і своєю смертю О. Оль­жич засвідчив це !

А ми, українська громадськість у діяспорі, а в першу чергу членство ОДВУ і Братніх Організацій, наші Подруги й Друзі з Українського Націоналістично­го Руху в світі, мусимо як найповніше представити це всім нашим поселен­ням на п’яти континентах.

А головно: Слово О. Ольжича в новій і повній шаті, його життєвий подвиг мусять дійти до читача, до всіх українських патріотів в Україні і поза залізною заслоною.

ВІДСЛОНЕННЯ ПАМ’ЯТНИКА О. ОЛЬЖИЧА 1977 р.. ПОВНЕ ВИДАННЯ ЙОГО ТВОРІВ, МАСОВІ ІМПРЕЗИ І ВИСТУПИ, ДОПОВІДІ В УСІХ НАШИХ ОСЕРЕДКАХ – ОЦЕ ВСЕСТОРОННЯ ПРОГРАМА НА ТОЙ РІК . КОЖЕН БО ЗНАЄ, ЩО ЦЕ ПОТРІБНО НАМ ТА ПОТРІБНО ЦІЛІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ГРОМАДІ. ТА НАЙБІЛЬШЕ ПОТРІБНЕ ЦЕ УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ В УКРАЇНІ.

Глибінь своєї думки, красу й неповторність своєї поезії освітлив О. Ольжич своїм героїчним життям і скріпив своєю мученичою смертю. Навіть в обличчі потужної гітлерівської машини, в нелюдських муках, завдаваних йому брунатними катами, Він встоявся. Людина перемогла дивізії, закуті в сталь, армії шпиків, систему, яка збиралася підкорити собі світ і, накінець, слабість свого людського тіла та вийшла переможцем!

Хай же свідомість цього скріплює нас усіх. Хай слово про це дійде до кожної української хати, до кожної української людини. Члени ОДВУ (ЗСА), УНО (Канада), Відродження (Аргентина), Хліборобсько-Освітнього Союзу (Бразілія), Української Національної Єдности (Франція), Об’єднання Україн­ців у Великій Британії (Англія) та всіх Братніх Організацій у всьому світі доложать усіх зусиль, щоб це сталося.

Президія Комітету:

Я. Гайвас- Голова, М. Андрейко- фінансов. референт, Г. Яремчук – скарбник,

С. Букшована – секретар.

З листівки в різних мовах комітету

побудови пам’ятника О. Ольжича

8 липня 1907 р. в Житомирі, недалеко Києва, столиці України, народив­ся той, кому судилося стати типовим представником свого покоління, най­кращим узором і символом цілої доби: Олег Кандиба, літературне псевдо О. Ольжич, в революційній боротьбі українського національного підпілля просто Ольжич. Прожив він тільки 37 років, бо загинув в червні 1944. в ні­мецькому концентраційному таборі Саксенгавзен серед найважчих тортур.

Знеможене тіло не витримало нелюдських знущань, але дух вийшов пе­реможцем: ніякої тайни, ніякого товариша революційної боротьби не видав цей молодий учений, поет, патріот. За перемогу духа, духа вільної людини над гітлерівською тьмою заплатив О. Ольжич найвищу ціну, ціну свого жит­тя і загинув мученичою смертю.

Батько О. Ольжича – поет українського національного відродження першої половини 20-го сторіччя, О. Олесь.

Аж дивно, як в одній особі поєдналися такі різні прикмети і в такій висо­кій якості. Наукові матеріяли молодого О. Ольжича здобули визнання пере­дових спеціялістів археології й історії. Поетичну творчість почав О. Ольжич з молодечих років, а в 1935. вийшла друком перша його збірка “Рінь”, в 1940. збірка “Вежі”, а посмертна збірка “Підзамчя” в 1946 р. В поезії О. Оль­жич осягнув вершини мистецької форми. Його поезія залишиться назавжди найсуттєвішим і найповнішим відображенням тієї доби в житті і культурі українського народу.

О. Ольжич був Керівником Культурної Референтури Проводу Українських Націоналістів. За його керівництвом ця Референтура осягнула найвищий позем розвитку.

Член національно-визвольного руху від наймолодшіх літ О. Ольжич ріс і підносився у цій, вийнятково небезпечній діяльності аж до викону­вання обов’язків Голови ПУН після арешту Голови, полк. А. Мельника. Ви­конуючи ці обов’язки, він був арештований у Львові, Україна, в травні 1944 р., перевезений негайно до Німеччини і там закатований декілька тижнів піз­ніше.

Оце короткий перебіг життя по береги виповненого глибоким і бурхливим змістом науки, поезії, боротьби.

В житті і праці О. Ольжича відбиті найвищі моральні вартості його поколін­ня, прагнення цього покоління і його активність. Це покоління виростало в добі Визвольних Змагань 1917-1922., воно було свідком, як батьки будува­ли і захищали державність українського народу, а коли прийшов його час, воно взяло на свої плечі завдання: продовжати цю боротьбу, чесно і аж до кінця пройти свій відтинок історичного шляху, щоб могти передати зміц­нену потом і освячену кров’ю визвольну естафету наслідникам.