Микола Плав’юк,
Голова ОУН (1979-2012)
В історії українського народу XX століття знаменне тим, шо в ньому було нав’язано до державних традицій княжої і козацько-гетьманської доби і золотими літерами в історичний календар закарбовано 22 січня 1918 і 1919 рр.
(Незалежність і Соборність УНР), 19 жовтня і 1 листопада 1918 року (Західноукраїнська Народна Республіка), 15 березня 1939 року (Карпато-Українська Держава), 24 серпня і 1 грудня 1991 року (Українська Держава).
Ці дати об’єднані одною спільною ідеєю — Державна Незалежність! Але вони також пов’язані з діями провідних постатей, які успішно кристалізували цю ідею в конкретні вияви дії і боротьби за її реалізацію і довели до успішного завершення нашого державотворення.
Одним чи з не найбільш відповідальних етапів того процесу, на мою думку, був період Директорії УНР, зокрема 1919 рік. З огляду на небезпеку боротьби з червоною і білою російськими арміями, без допомоги зовнішнього світу, зокрема переможців Першої світової війни, деякі тогочасні українські політики втратили віру в перемогу і відійшли від державного керівництва.
Соціалістична утопічність і внутрішня отаманшина здеморалізували частину армії і небагато залишилось охочих співпрацювати з Головою Директорії УНР С. Петлюрою.
Тож не дивно, шо як один із шляхів виходу з тої складної ситуації зродилась концепція військового тріумвірату під проводом
С. Петлюри із запрошеними полк. Є. Коновальцем і полк. А. Мельником.
Це, очевидно, був вияв повної довіри до них як успішних військовиків, котрі зорганізували й успішно керували однією з найсильніших військових формацій, що вірно служила Україні, — Січові Стрільці!
Але це і доказ провідницьких талантів Коновальця — Мельника, які за п’ять років війни і революційних зрушень з молодих добровольців стали не лише досвідченими військовиками формації Січових Стрільців в Армії Української Народної Республіки, а й державними мужами. Це ще один доказ і вияв висування революційними подіями нових провідників.
Відомо, що полк. А.Мельник, як і полк. Є.Коновалець, не лише не прийняли тої пропозиції, включно із військовими рангами генералів, а й переконали С. Петлюру, що вони своєю військовою діяльністю більше допоможуть боронити незалежність держави, ніж належністю до найвищих щаблів державного керівництва.
Це рішення полк, А. Мельника випливало з його вже чітко на той час політичного кредо.
Він ясно усвідомив собі, що правильною лінією розвитку є боротьба за незалежну Україну, всупереч тим політикам, які в такій чи іншій формі бажали бачити Україну частиною союзу з Російською чи Австро-Угорською імперіями.
На відміну від тих політиків він не сумнівався, що передумовою успіху є сильна армія, яка підкоряється такій владі, що стоятиме на позиціях повної незалежності України.
Одним із перших у колі Січових Стрідьців, поза їх окресленням як «Галицько- Буковинських», став свідомим соборником. Коли наприкінці 1918 р. перед Січовими Стрільцями було поставлено вибір: боронити Львів від польської армії чи Київ від московської загрози, то відповідь була одностайною: «Шлях до вільного Львова лежить через вільний Київ».
Як блискучий штабовець, він реально бачив складну ситуацію і на військовому, і на політичному відтинках нашої держави, але ніколи не втрачав віри в ОСТАТОЧНУ ПЕРЕМОГУ НАШОГО НАРОДУ!
Не досягнувши ще 30 років життя, він став ДЕРЖАВНИМ МУЖЕМ УКРАЇНИ!
Після невдач
Друге десятиліття попереднього століття принесло багато невдач у міжнародній дипломатичній сфері, де довелось діяти українським урядам, змушеним залишити територію України.
Як на Версальській мировій конференції, точніше на Паризькій, так і на інших так званих «мирових» переговорах не вдалось осягнути визнання «могутніми світу» існування незалежної держави України, бо її територія вже була розчленована між чотирма окупантами.
Ані широкі повстання українського селянства під керівництвом різних отаманів, ані Зимові Походи Армії УНР, що закінчились героїкою українського війська, але перемогою червоних окупантів під Базаром, ані підпільна боротьба не звільнили територій Західної України від польських окупантів.
Між урядами УНР і ЗУНР і їх політичними прибічниками виникла довготривала полеміка «хто винен», почались процеси “зміновіховства», жертвами якого були не лише проф. Михайло Грушевський чи Володимир Винниченко, а й багато політиків і культурних діячів Галичини, які повірили в українськість
«Великої України» чи можливість домогтися успіхів співпрацею з польськими окупантами західних земель України.
Одначе в суспільному житті нації часто поразки і невдачі породжують стимул для пошуків виходу із складних ситуацій.
Саме за таких обставин почати кристалізуватись нові сили, які не погоджувалися з існуючим станом і вирішили активно протидіяти тому.
Природним середовищем для визрівання тих концепцій були військовики Армії УНР, віддані і вірні С. Петлюрі, та колишні Січові Стрільці й ветерани УГА, друзі полк. Є. Коновальця і полк. А. Мельника. Спрямування перших далося взнаки на центральних і східних територіях України («Петлюрівщина»), а других — на західних землях УВО і в боротьбі з польською окупацією.
Роль полк. А. Мельника, поза короткочасною місією за кордоном в дипломатичній службі Уряду УНР, пов’язана, із зрозумілих причин, з планами УВО і Є. Коновальця. У висліді домовлення А. Мельник повертається до Галичини із дорученням віднайти можливість для своєї «легальної» діяльності, хоч насправді він став краєвим командантом УВО, щоб своїм досвідом і авторитетом допомогти безпосередньому Керівництву УВО в Західній Україні.
Невдовзі його заарештували, він потрапив у польську тюрму і звільнився з неї в 1928 р., себто в той час, коли активно проходили процеси підготовки до оформлення різних націоналістичних формацій в ОУН. Очевидно, що змінились обставини і вимоги до перевірки тогочасних методів боротьби проти окупаційних режимів.
Після вбивства С. Петлюри в 1926 році на арені боротьби в ролі центральної постаті залишився Є. Коновалець. Обставини змушували його проживати за кордоном, і тому логічно було в краю перебувати Андрію Мельнику, найбільш близькій і довіреній особі-співробітникові за часів як державного будівництва, так і дій УВО. Немалу роль також відіграв факт посвоячення обох полковників через одруження з двома сестрами з відомого роду Федаків
(Ольга Коновалець і Софія Мельник). Одначе, як відомо, до кінця свого життя збереглась у них традиція військових часів, і звертались вони один до одного «пане полковнику».
У середовищі УВО і ОУН не було сумніву, що А. Мельник, користуючись повним довір’ям Є. Коновальця, був, у разі необхідності, готовий продовжувати його справу.
На жаль, ця необхідність виникла швидше, ніж хтось міг очікувати, бо вже в травні 1938 року сталася Роттердамська трагедія, і настав новий етап політичної діяльності полк. А. Мельника.
На чолі ОУН
Полк. Андрій Мельник очолив ОУН за дуже складних і напружених відносин як у світовій політиці, так і в українському житті, та, врешті, і в ОУН. Розгляньмо хоч деякі із тих ситуацій, які вимагали від нового Голови ПУН рішень і чіткого унапрямлення дій ОУН як у відповідь на ті складні проблеми.
Європа переживала наслідки і реакцію на систему укладу сил, подиктовану Версальським мировим договором, з одного боку, та, з другого — економічною кризою, яка заторкнула так звані демократичні країни, які виявились неспроможними запобігти чи швидко ліквідувати її. На арені політичного життя з’явились нові тоталітарні режими, крім наявної в СССР, також в Італії і, нарешті, в Німеччині. Хоч вони різнились у своїх ідеологічно-програмових засадах, але у практичній політиці мали між собою спільну мову, до речі, як і з демократичними країнами, котрі як по лінії СССР, так і гітлерівської Німеччини дуже часто вели політику, що суперечила проголошеним ними принципам демократії.
Очевидно, що ОУН, як на той час найбільш дієва політична сила, мала свою концепцію міжнародної політики як важливу частину загальної боротьби з усіма окупантами України.
Використовуючи осяги революції 1917-1920 рр., яка все ж таки дала у висліді створення незалежної держави українського народу, ОУН шукала союзників у світі, які вбачали загрозу перш за все СССР чи конфліктували із іншими окупантами України, зокрема Польщею.
ОУН, часто з допомогою формацій Українського Націоналістичного Руху в різних країнах світу, мала свої представництва, які займались широкою інформаційною діяльністю про стан справ в Україні і шукали приятелів чи союзників. Такі місії діяли у Франції, Англії, Німеччині, Швейцарії, Італії, Туреччині, Болгарії, Фінляндії, Швеції, Литві, Бельгії, США, Аргентині, Бразилії і далекій Манджурії.
Наголошую, цей список доводить фальшивість радянських чи польських кіл про те, що ОУН — «колаборант» Німеччини. ОУН шукала союзників всюди, а не лише в Німеччині.
Правдою є, що в той час саме в Чехо-Словаччині, Німеччині, а особливо в Литві, приятелі і союзники найбільш активно підтримували співпрацю з ОУН, бо часто як їхні, так і українські оцінки ситуації в СССР та Польщі збігалися.
Тим не менше Провід ОУН під керівництвом полк. А. Мельника уважно стежив за розвитком міжнародної ситуації, зокрема в Європі, який ставив під сумнів послідовність демократичних країн як супроти гітлерівської Німеччини, так і СССР. Наприклад, США не лише визнали, а й намагалися співпрацювати з СССР; Англія і Франція, не протестуючи, погодились ввести Австрію, а пізніше Чехословацьку Республіку під повний контроль III Рейху.
Зберігаючи основну засаду «СТАВКА НА ВЛАСНІ СИЛИ», співробітники полк. А. Мельника розробляли різні сценарії дій ОУН на випадок війни в Європі, які б призвели до відновлення державної незалежності України.
Найкращою ілюстрацією тих планів ОУН є розвиток подій на території Закарпаття, яке входило до складу Чехо-Словаччини в 1938—1939 рр. Згідно з міжнародними договорами, Закарпаття мало право статусу автономії, одначе було пов’язане з Прагою. Попри ту формальну поступку, закарпатським українцям як Прага, так і Берлін, який вже на той час мав вирішальний вплив на розвиток подій, вживали всі заходи, спрямовані проти того, щоб влада в автономії була в українських руках. Їм у тому допомагали як СССР, так і Польша, Угорщина та Румунія. На Закарпатті організаційна мережа ОУН була добре розбудована і готова до виконання чергового завдання — перебрання у свої руки автономної влади у цьому краї. Під керівництвом др. Олега Кандиби (О. Ольжича) діяла група спеціалістів, якій було доручено сконсолідувати зусилля ОУН і діючих політичних партій у Закарпатті для виконання того завдання. Це було справді зусилля «соборне», бо в ньому брали участь уродженці різних земель України, об’єднані візією побудови, хоч чи не на найменшому кусникові української землі, української державності.
Неповного року вистачило, щоб відбулись ДЕМОКРАТИЧНІ вибори до Сейму і щоб у згоді з вимогами парламентаризму в березні 1939 року проголосити створення Карпато-Української Держави як зачатка майбутньої соборної України на всіх її землях.
Державні акти 15 березня 1939 року були стверджені реальною обороною «Карпатської Січі» проти наступу армії Угорщини.
Важливо підкреслити, що гітлерівська влада Німеччини створювала колосальний тиск як на Президента та Уряд Карпатської України, так і на Провід ОУН, командування «Карпатської Січі», але цей тиск принципово був відкинутий і прийнятий як виразний сигнал дійсного ставлення гітлерівської Німеччини до питання державної незалежності України.
” Першу спробу участі в побудові української державності ОУН провела успішно. Життєвий досвід полк. А. Мельника і членів ПУН — учасників боротьби за УНР, очевидно, мав великий вплив на рішення ОУН, бо нею кермували ДОСВІДЧЕНІ БУДІВНИЧІ ДЕРЖАВИ!
Організаційні проблеми
На жаль, окрім проблем тодішньої міжнародної політики та успішного досвіду в Карпатській Україні полк. А. Мельник невдовзі був змушений зайнятись складними питаннями внутрішньо-організаційного стану ОУН.
На Західно-Українських землях ОУН, де діяла основна кадрова частина членства, щойно було загоєно велич втрати через так званий варшавський процес, у висліді якого майже вся Крайова Екзекутива опинилась у тюрмі. Роттердамська трагедія із вбивством полк. Є. Коновальця ускладнила багато справ за кордоном як у міжнародних діях, так і серед українських громад на різних континентах, які підтримували дії ОУН. Стало очевидним, що ворожим агентурам вдалось пролізти в структури ОУН і провадити свою діяльність, спрямовану на знищення вже тоді найсильнішої політичної формації, яка боролась з окупантами. Сили ОУН у боротьбі на тому відтинку непорівняно були слабшими, ніж сталінське НКВД чи польські, чеські, а то й німецькі поліційні органи, які, як виявилось, співпрацювали між собою в провокаційних заходах і діях проти ОУН.
У вересні 1939 року Західно-Українські території, де була велика частина членства ОУН, у висліді договору Молотова — Рібентропа опинились у складі СССР. Вони, як і велика частина суспільства, очікували війни і пов’язували з нею великі надії відновлення Української Державності. Замість того — прийшло «визволення» Червоною Армією. Настало велике розчарування, частина членства ОУН із Західно-Українських земель висловила своє незадоволення, що Провід ОУН не відреагував революційними протидіями на приєднання ЗУЗ до складу СССР. Ці і деякі інщі причини довели до одного з найтрагічніших періодів в історії ОУН – ОРГАНІЗАЦІЙНОГО РОЗКОЛУ В 1940 РОЦІ.
Повертаюсь до цього болючого питання не лише тому, щоб висловити свою думку про часто невірне висвітлення ролі чи особистої відповідальності полк. А. Мельника. Це немаловажна справа, головним чином, щоб після 70 років зрозуміти глибину наслідків розкольництва взагалі, яке проявляється і в сучасному політичному житті, зробити з того висновки.
Причини розколу в ОУН доволі різні. Як і в інших народів, нелегальні підпільно-революційні формації, які, діючи в різних обставинах, з конспіративних міркувань в ізоляції не знали часто про дії одна одної, і хоча мали спільну мету чи ідеологічно-програмові засади, не створювали природної цілості. І це нормально, бо обставини в СССР, Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині (окупаційні держави), не порівнюючи з іншими країнами, де також діяли кадри ОУН і Українського Націоналістичного Руху, були зовсім різними. Найбільше відрізнялися в тому аспекті кадри ОУН на Західно-Українських землях і ті, що діяли за кордоном, і тому дехто називає причиною розколу різницю між «крайовиками» і Проводом ОУН та членством ОУН за кордоном. Однак справа не в географічному поділі. Вона набагато складніша. Як відомо, стрижнем створеної в 1929 році ОУН були УВО та будівничі української державності в 1917-1920 рр. на рідних землях, зокрема близькі до полк. Є. Коновальця. З них в основному створено Провід ОУН. Прізвища
Д. Андрієвського, ген. Миколи Капустянського, проф. Є. Онацького, полк. М. Сціборського, сотн.
О. Грибівського, др. Ю. Вассияна, інж. О. Бойдуника все це засвідчують. Вони здебільш легалізували своє перебування в країнах проживання, які самі по собі різнились від наших окупантів (за винятком Чехо-Словаччини), мали свободу публікувати свої міркування про засади українського націоналізму,
його політичну програму, дискутувати щодо цього, і врешті-решт всі погодились, шо основне завдання ОУН — відновлення державної незалежності як передумови для всебічного розвитку української нації на її всіх етнографічних територіях. Для них ідеал незалежності і соборності України був пріоритетом, а методи боротьби і праці для тої мети — лише засобами. Зовсім інша ситуація була на західних землях, окупованих Польщею.
Тут членство ОУН прийшло з молодшого покоління, зокрема із студентства. Сувора цензура не дозволяла свобідного обміну думок. Навпаки, частина суспільства пішла на створення українських політичних партій, які вирішили, так чи інакше співпрацюючи з окупаційним режимом, хоч наскільки можливо легальними засобами змагатись за права українського населення в Польській
державі. Утворився розкол суспільства. Поглибилась прірва між поколіннями «легалістів» і «революціонерів». На тому тлі витворилась окрема ситуація взаємин між Проводом ОУН і діяльністю блискучого публіциста Дмитра Донцова, видавця і редактора журналу «Вістник» у Львові. Принциповий у засудженні всякого московського імперіалізму, жорстокий і блискучий критик комунізму і СССР, він почав активно пропагувати нові течії у політичному поверсальському житті як в Європі, так і у світі. Хребтом його журналу було плекання нового типу людини, спертої на героїчні традиції, в основі яких була СИЛА ВОЛІ! Концепція переможного волюнтаризму, пропагована Д. Донцовим, подобалась молодшому поколінню, з якого зростали кадри ОУН. Для “легалістів» було бажаним хоч якось продовжувати свою діяльність з часів ЗУ УНР. Молодше покоління під впливом ідей, проголошених «Вістником», створило нове осмислення Крутів і Базару як символів героїчної боротьби, а не поразки!
Якщо взяти до уваги, що за читання чи поширення офіціозів УВО і ОУН «Сурма», «Розбудова Нації» у Польщі загрожували роки тюрми, а «Вістник» Д. Донцова виходив легально, то не дивно, що він фактично мав більший вплив на світогляд кадрів ОУН на окупованих територіях, ніж офіційна ідеологія і програма дій ОУН, опрацьована за кордоном.
Так виникли справді немалі відмінності міх деякими керівниками ОУН на ЗУЗ та Головним Проводом ОУН. Відомо, що деякі вбивства, виконані з дозволу молодих провідників ТЕ ОУН на ЗУЗ, зокрема вбивство директора української гімназії Бабія (з наказу С. Бандери), викликали гострі протести членів ПУН, Митрополита Андрея Шептицького та громадськості, не були схвалені полк. Є. Коновальцем. Але вони були віддзеркаленням готовості кадрів ОУН виконувати революційні дії, залишаючи за провідниками
відповідальність за доцільність тих дій. Таким чином почалась чітко виокремлюватися різниця у поглядах між «молодими» і «старшими» провідниками ОУН полк. Є. Коновальця відносно пріоритетів завдань та методів їх осягнення. Завдяки своєму авторитету у середовищі обох категорій членства полк. Є. Коновальцю вдавалось нейтралізувати такі негативні прояви в ОУН.
Ті протиріччя між членами ОУН не лише спостерігали, а й належно аналізували ворожі агентури.
У своїх спогадах Судоплатов, вбивця полк. Є. Коновальця, покликається на слова Сталіна, щоб він упорався з ліквідацією Коновальця, а по його смерті «решта співробітників самі будуть різати горлянки один одному».
Не менше цікавились внутрішними справами ОУН і німецькі, польські та чеські поліційні органи, засилаючи своїх агентів у її «лоно» і використовуючи «незадоволених» для прикриття власних дій і ширення внутрішніх непорозумінь усередині ОУН.
Якщо додати до того дуже складну ситуацію 1939 року, згадану раніше, утворився відповідний ґрунт для реалізації задумів, над якими роками працювали окупаційні режими стосовно ОУН.
Сталінський режим публічно оголошував, що ОУН – то вороги українського народу, які не дозволяли закріпити різні етапи ощасливлення нашого народу найпрогресивнішим у світі соціалізмом на шляху до утопії комуністичного раю на землі.
Вони обрали методом ліквідації ОУН вбивство Коновальця. У Німеччині набрала силу позиція Гітлера, а не Розенберга про те, що Україна (може, за винятком Галичини і Буковини та Закарпаття, як частин колишньої Австро-Угорської імперії) має бути відчищена від населення і залишитись територією для поселення німецьких арійців із всіми їхніми перевагами над слов’янами. Вони вважали, що тільки ОУН спроможна діяти проти того плану, і тому її треба знищити чи принаймні нейтралізувати на час воєнних дій, які мали скінчитись швидкою перемогою над СССР приблизно до кінця 1941 року.
Отже, для обох окупантів розправа з ОУН постала на порядок денний, а брак внутрішньої монолітності поглядів провідників і кадрів тому лише творив придатний ґрунт!
Розкол ОУН
У Справі розколу в ОУН присвячено багато літератури, документів, спогадів учасників, які згідні, шо розкол учинила група провідників з Крайової Екзекутиви ОУН на чолі з С. Бандерою, котрі у висліді німецько-польської війни вийшли з тюрем і концтаборів.
Їхні аргументи — невикористання нагоди війни для заманіфестування революційних позицій ОУН в Україні і нездібність Проводу ОУН домовитись із німецькими колами, прихильними до позитивної розв’язки українського питання. Цю позицію пропагував довголітний член ПУН і Представник ОУН
в Німеччині Ріко Ярий, він був промоугером різних заходів щодо доведення до розколу в ОУН, зокрема посередничав у переговорах -«революціонерів» про створення двох yкpaїнcькиx батальйонів у абверу («Роланд» і «Нахтігаль», як «доказ» можливості співпраці з «прихильними» колами української справи в Німеччині). Вважають, що Ріко Ярий був подвійним агентом Німеччини і СССР, тому і в цьому разі його діяльність задовольняла обох його спонсорів!
Додаткові обвинувачення «революціонерів» з питань чужої агентури в ПУН (справа «архіву» О. Сеника чи «агентури» Я. Барановського) на тлі того, що робили справжні агенти, в реальності були лише приводом для поглиблення конфлікту.
Не думаю, що є потреба детальніше обговорювати низку інших обвинувачень, які набрали полемічного характеру.
Натомість слід висвітлити ставлення полк. А. Мельника до основних аспектів тих справ. Як військовик, звиклий до дисципліни і правопорядку, та людина, глибоко релігійна, з життєвим досвідом, якій були відомі намагання «революційним» способом розв’язувати складні проблеми за часів визвольних змагань, він зовсім інакше сприймав багато справ і діяв у згоді зі своїми переконаннями.
А. Мельник не погодився взяти до уваги бездоказові обвинувачення
на адресу членів ПУН в агентурній роботі. Він переконливо застерігав стосовно далекосяжної небезпеки розколу не лише для ОУН, але взагалі для усієї української справи, бувши краще поінформованим про дійсні наміри Німеччини супроти України і безпосередньо супроти ОУН на досвіді Карпатської України.
Він твердо обстоював принцип правопорядку і законності в ОУН, який був своєрідним еталоном поведінки членів ПУН. Для них були вирішальними не військові ранги чи вік, а вірність ідеї і пошанування авторитету Провідника. Ані ген. Микола Капустянський, ні ген. Віктор Курманович чи Михайло Омелянович-Павленко ніколи не мали застережень до співпраці і виконання «доручень» полковників Коновальця чи Мельника!
А. Мельник бачив не лише непослідовність, а й суперечливість між проголошуваними засадами про єдність нації у боротьбі, з одного боку, і розколом між самими націоналістами, з другого!
Він відкидав внутрішній терор і братовбивство як засіб “організаційного правосуддя», на жаль, практиковані ще до часу очолення ним Проводу ОУН. Як військовик-штабовик і людина з державницьким досвідом, полк. А. Мельник розумів вагу пріоритетів завдань і потреб української нації у цілому і бачив у внутріорганізаційних проблемах перешкоду, що заважала віддати увагу і діяти під кутом основних пріоритетів, а це було основним завданням ОУН! І врешті він порівнював величезний інтелектуально-теоретичний доробок у ділянках націоналістичного світогляду й ідеології українського націоналізму членів ПУН за кордоном, недооцінюваний, а то й легковажний молодшими кадрами, готовими до дії без усвідомлення її конкретної мети.
Події розвинулись за відомим сценарієм, і, на жаль, життя довело правильність пересторог А. Мельника.
З морально-етичного аспекту важливо розглянути проблему братовбивств як метод ладнання взаємин спочатку між членами ОУН, а надалі — і з іншими політичними конкурентами. Полк. А. Мельник, користуючись правом Голови ПУН, відхилив присуд
Організаційного Трибуналу про кару на смерть головних організаторів розколу і категорично відкинув терор як засіб ладнання організаційного правопорядку. На жаль, зовсім іншу позицію зайняло бандерівське середовище. Є різні версії щодо вбивства О. Сеника-Грибівського і М. Сціборського, яке стало першою голосною справою братовбивств, Житомир 1941 року, хоч Провід ОУН СД офіційно не признався, що член Похідної Групи ОУН СД (Козій), під проводом Климишина, виконав вбивство з його наказу. Членство ОУН і громадськість сприйняли це як бандерівське вбивство.
У 1967 році, після Першого Конгресу СКВУ, на запрошення М. Лебедя я відвідав його і в розмові поставив, як колишньому діючому Провідникові ОУН СД, запитання про братовбивства. Він підтвердив, що Провід ОУН СД засудив на смерть Я. Барановського та У. Соколовського. Стосовно М. Сціборського та О. Сеника і, врешті, полк. Р. Сушка зазначив, що ця справа не проста, бо виглядає, що виконавцями у ній були большевицька агентура через структури ОУН СД. Одначе головне, що він сказав: «…на жаль, рішення в тих справах часто виносилось поза Проводом ОУН СД».
Хоч були болючими розкол ОУН і вияви братовбивств, треба відзначити, що вони не призвели ОУН і формації Українського Націоналістичного Руху до ревізії пріоритетів дії. Не міжорганізаційні порахунки і конкуренція, а основна мета установилась в Центрі дій ОУН. Реальні обставини на окупованих землях України висунули питання, як в новій дійсності протистояти і боротись з діями окупантів, спрямованими на фізичне знищення населення України. Плани використання війни між Німеччиною і СССР для відновлення державної незалежності України треба було замінити іншими. Досвід Похідних Груп ОУН на всіх просторах
України виявив, що велика частина населення зрозуміла -гітлерівська Німеччина і сталінський режим СССР є основними ворогами української нації і боротьбу треба проводити проти обох. Таким чином, реальними виявились гасла ОУН, що лише власними силами буде вестись боротьба за відновлення незалежності України!
Подібну позицію визначив і Провід ОУН СД під фактичним керівництвом Романа Шухевича. І хоч він в основному займався розбудовою УПА, але питання розколу сприйняв дещо інакше, ніж його попередники. Все це поставило питання відновлення єдності ОУН.
Перші спроби у Львові напередодні арештів членів ПУН не довели до якихось конкретних домовтень. Важливо однак, що вони започаткували зворотній процес, себто пошуки як виправити очевидні негативи розколу в 1940 році. У 1945 році відбулись зустрічі представників Проводів ОУН і ОУН СД, а в 1948 році – між полк. А. Мельником і С. Бандерою. Хоч вони не завершились тривалими домовленнями, але засвідчили можливість співпраці в багатьох спільних справах, таких як боротьба з примусовою репатріацією, реорганізація ДЦ УНР, організація громадського життя української діаспори, протидія прорадянським тенденціям в політиці західних країн, участь в антикомуністичних міжнародних формаціях та в багатьох інших. Спільні відзначення роковин смерті полк. Євгена Коновальця в Роттердамі і вже в 1988 році проголошення необхішюсті скликання II Конгресу Українських Націоналістів свідчили про усвідомлення негативних наслідків розколу.
Усі Голови Проводу ОУН зустрічались з Головами ОУНр чи ОУНб і пропонували різні розв’язання того болючого питання. Слід відзначити, що ця проблема вже не має такої гостроти, як в попередньому столітті, головне серед молодшого покоління сучасної України. Та все одно воно є і вимагає мужності і політичної далекозорості. Належно оцінити його не для пошуків винних, а для усунення перепон, що виникають на шляху зміцнення ролі і впливу українських націоналістів в сучасній Україні.
До основної мети під час Другої світової війни
Події 1939 року засвідчили, що концепцію використання війн Німеччини з Польщею, а в подальшому і з СССР для відновлення державного статусу України треба переосмислити. Не резигнуючи з неї, як з однієї з можливостей, необхідно було мати альтернативні плани. Саме для того ПУН створив Комісію Державного Планування на чолі з др. Олегом Кандибою. Вже тоді стало ясно, що ОУН потрібно розширити коло співробітників, зокрема через контакти з професіоналами в різних ділянках національного і державного життя, бо самим кадрам ОУН це не під силу. 15 березня 1939 р. розпочалося перше засідання Сойму Карпатської України, з трибуни звучали слова: «Наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути УКРАЇНСЬКА. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться вже назавжди УКРАЇНСЬКИЙ, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу».
Сойм ухвалив «Закон ч. 1» та «Закон ч. 2», які стали Конституцією держави.
ЗАКОН ч. 1.
Сойм Карпатської України ухвалив цей закон:
§1. Карпатська Україна є незалежна Держава.
§2. Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА.
§3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Сонмом Карпатської України, на чолі.
§4. Державна мова Карпатської країни є УКРАЇНСЬКА мова.
§5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта,
причому барва синя є горішня, а жовта є долішня.
§6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий
герб: медвідь у лівім червонім полі й чотири сині та жовті смуги в правому півполі і ТРИЗУБ св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі.
Переведення цього місця закону полишається окремому законові,
§7. Державний гимн Карпатської України є: «Ще не вмерла Україна…»
§8. Цей закон обов’язує зараз од його приняття.
ЗАКОН ч.2.
Сойм Карпатської України ухвалює цей закон:
§1. Сойм уповноважнює Уряд, щоб за згодою Президента Карпато- Української Республики видавав аж до відкликання розпорядження з силою закону. Це уповноваження не відноситься до змін конституційних законів.
§2. Розпорядження, видані за § 1, мають бути предложені Сеймові
на його найближчім засіданні. Інакше тратять обов’язуючу силу.
§3. Цей закон обов’язує зараз від його приняття.
Таємним голосуванням Сойм Карпатської України обрав першим Президентом держави А. Волошина, а прем’єр-міністром – Ю. Ревая. Таким чином, процес державного усамостійнення Срібної Землі завершився.
Співпраця ОУН у Карпатській Україні з різними політичними силами була ще свіжим, але корисним досвідом. Тому висліди її у формі проголошення Карпатської України незалежною державою українського народу є, поза всяким сумнівом, найкращим досягненням ОУН вже на 10-му році її існування і в перший рік керівництва ОУН полк. А. Мельником.
Звернення А. Мельника до Карпатської Січі
УКРАЇНЦІ! НАЦІОНАЛІСТИ!
15 березня 1939 року Сойм Карпатської України проголосив її Державність.
Ледве пролунали рішення, що вовіки вписалися золотими буквами в історію Соборної України, а вже в границі Карпатської Української Держави вдерлися наїзні мадярські війська. Їм негайно ставлять чоло українські націоналісти — Карпатська Січ.
Почався нерівний змаг: Трупом білим героїв вкрилася рідна земля, зросилася їх святою кров’ю, що глибоко влилася в серця всіх українців, та хоча сповнила їх болем великим, проте ж дала могутнішу за біль Віру й Надію та защепила гордість, що є в Україні борці, яким честь Нації вища за все земське!
Нація, яка має таких синів, що майже голіруч, без належного військового вишколу протиставилися наїзникові рідної землі, – є вічною, є безсмертною. Остаточна перемога завжди мусить бути й буде її. Перемога Соборної Української Національної Ідеї! Не радітиме наїзник українською землею, бо повіки не згасне смолоскип Ідеї Визволення, заткнений на верхах карпатських гір! Боротьба наша йде далі проти всіх окупантів української землі! Її остаточна мета: Самостійна Соборна Українська Держава Києва, Львова, Ужгорода-Хуста й Чернівців! Тому горі чола!
З великого болю родиться нове життя!
Як смерть Вождя Євгена Коновальця, так героїчна боротьба Карпатської Січі в один непоборний моноліт скує і зцементує наші лави, щоб ще могутніше єдиним національно-революційним фронтом ударити на окупантів української землі. Все, що було можливе, щоб удержати Карпатсько-Украінську державу, було зроблено. Факт хвилевої ворожої перемоги все ж другою своєю сторінкою — жертвенною боротьбою націоналістів Карпатської Січі — створив незмірну пошану серед народів усього світу до боротьби української нації за її ідеал Незалежности і Соборности.
Чин Карпатської України потвердив ту правду нашої програми, що тільки власні сили, а не чужа поміч вирішать справу визволення української нації. Він доказав зайвий раз слушність нашої думки про те, що єдино Сила, а ніякі міжнародні оманливі гасла, хоч би про самовизначення, має значення в світі. Він показав, що є слушною наша теза, що зовнішньополітичні українські концепції мусять бути власнопідметні, окремі, а тільки посередньо зв’язані таким чи іншим укладом міжнародніх сил, які тільки в означених точках можуть сходитися з нашою концепцією.
Українці! Націоналісти!
Перед нами затяжна боротьба! Станьте на висоті завдання, покажіть себе гідними впавших братів! Скріпіть ще могутніше нашу боротьбу і, як сказав великий Мазепа, всі в один гуж, в один такт, шоб було одне стадо й один пастир! Остаточна перемога наша! Bсi під прапори Українського Націоналізму!
Вислови признання і вдячности Твоєї, Український Народе, для Борців Карпатської України — від Організації Українських Націоналістів, виразника Твоєї волі!
Слава Героям Карпатської України!
Хай живе самостійна соборна Українська Держава! Горі чола! Слава Україні!
Андрій Мельник,
Голова Проводу Українських Націоналістів.
Дано в березні 1939.
Між Проводом Українських націоналістів і Урядом Карпатської України було складено:
АКТ
списаний у Венеції 21 липня 1939 року в справі устійнення взаємовідносин і напрямних співпраці між Проводом Українських Націоналістів і Урядом Карпатської України в приявності:
Голови ПУН полк. Андрія Мельника,
Членів ПУН Омеляна Сєника-Грибівського і Ярослава Барановського-Лімницького,
Президента Карпатської України о. д-ра Августина Волошина,
Членів Уряду Карпатської України, прем’єра Юліяна Ревая, міністра Августина Штефана, яким прийнято наступні рішення:
І
Виходячи з засади соборности української нації, обидві сторони твердо обстоюють становище невідривности Карпатської України від українських земель і заявляють, що принцип соборности українських земель не може бути нарушений.
ІІ
Влада (Президент і Уряд) Карпатської України визнає, з усіми з того випливаючими висновками. Український Націоналістичний Рух як єдиного носія соборницько-визвольної боротьби української нації і Провід Українських Націоналістів, очолюваний полк. Андрієм Мельником, за керівника тієї боротьби.
III
Провід Українських Націоналістів визнав Уряд Карпатської України з Президентом о. д-ром Августином Волошиним за законодатно
умандатованого їі представника серед українського й чужинного світу як останній український легальний уряд, що правив частиною української землі – Карпатською Україною.
IV
Стверджується, що Український Націоналістичний Рух, зокрема Уряд Карпатської України і Організація Українських Націоналістів, спільно змагав всіми силами створити, збудувати й оборонити Карпатську Українську Державу.
Всі конкретні висновки і потреби, що випливають з тих повищих засад, устійнюються в окремому залучникові.
Андрій Мельник
Омелян Сеник-Грибівський
Ярослав Барановський-Лімницький
о. д-р Августин Волошин
Юліян Ревай
Августин Штефан.
Вивищенням досвіду Карпатської України я не хочу понизити щирості бажань авторів і виконавців так званого «Акта ЗО червня 1941 р.», але як метод їхнього переведення сам документ (який довелось з часом навіть самому авторові «цензурувати») зовсім не з тієї категорії, що закони Сойму Карпатської України.
Український уряд Ч.; 1/41
год.21-3 Саля Матір[ного товариства «Просвіта»]
Рішення ч. 1
Національних зборів українців
Акт відновлення Української держави, проголошений у Львові
Львів, дня 30 черв[ня] 1941 [р.]
- Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кровавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває ввесь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава.
Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад
і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.
- На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві з волі українського народу.
- Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-
Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.
Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на українській землі, боротисьме дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.
Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!
Слава Україні! Героям Слава!
Ярослав Стецько
Провідник Національних Зборів
Не йдеться про те, що реакції «Карпатської Січі» були зовсім інші, ніж поведінка буцімто «українських» батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль». Це безспірні акти, але, на жаль, не зроблено з них об’єктивних висновків у подальшій діяльності ОУН СД.
На початку війни і полк. А. Мельник, і С. Бандера опинились із частиною своїх співробітників і членів Проводів під домашнім арештом, а потім у концтаборах Німеччини і фактично були ізольовані від реального керівництва подіями в Україні.
Територія України була поділена і підпорядкована різним союзникам Німеччини. Галичину долучили до польського Генерал-губернаторства; Закарпаття було в мадярських руках; Буковину, Бессарабію і південну територію від Миколаєва до Одеси окупувала Румунія, а решта території була поділена між Райхскомісаріатом з осідком у Рівному та смугою фронтових дій під воєнним контролем.
У кожній частині існували різні обставини для дій ОУН, найбільш поблажливі вони були в Галичині.
Згадуючи перші місяці реакції українського народу на прихід нових «господарів», яких вважали такими, «що не можуть бути гіршими за сталінський режим», треба ствердити, що настало дуже швидко прозріння, і в тому процесі відіграли немалу роль Похідні Групи ОУН 1941-1942 рр.
Прикриваючись різними легітимними причинами, але в основному проти волі окупантів, Похідні Групи (найчисельніша «Буковинський Курінь») пройшли до Києва і основних областей Східної України і «поєднались із народом».
В контакті з ним, зокрема із збереженою на окупаційних територіях українською інтелігенцію, вони РОЗПОЧАЛИ ОРГАНІЗАЦІЮ ЖИТТЯ ЗА НОВОГО ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ. Йдеться про налагодження найелементарніших умов виживання, збереження залишків сільського господарства, торгівлі, шкільництва, відродження церковно-релігійного життя. Паралельно у тій співпраці над «буденними справами» керівництво ОУН, очолене О. Ольжичем, вело політичну пропаганду серед населення. Поширюючи правдиву інформацію про новий окупаційний режим, мету і завдання, керівництво ОУН при тому перевіряло, наскільки все це сприймалось населенням і провідною інтелігенцією Великої України. Бувши взаємно-корисним, цей досвід виявив, що довге поневолення сталінським режимом не знищило бажання нашого народу боротись за свободу. Таким чином, ідейні кадри та провідний актив зрозуміли, що окрім «волі» і найкращих намірів на шляху відновлення незалежної держави є низка складних проблем, які треба не лише хотіти, а і ВМІТИ ПРАВИЛЬНО РОЗВ’ЯЗУВАТИ. Найскладнішим, наприклад, виявилось питання українських селян: «ЩО РОБИТИ З КОЛГОСПАМИ», на яке не лише наші кадри, а й окупаційні «експерти» не знайшли іншої відповіді, як «поки що залишити».
При розв’язанні таких проблем з’ясувалось, що у Великій Україні були кваліфіковані сили, які теоретичні засади могли наповнити реальним змістом і тим скріпити переконливість і правильність, а подекути виправити помилковість деяких визначених засад і обіцянок.
Створена в Києві Українська Національна Рада на чолі з проф. М. Величківським, так звана «Харківська Група», швидко знайшла порозуміння і з львівською Національною Радою на чолі з митр. А. Шептицьким, і з Українським Центральним Комітетом на чолі з проф. В. Кубійовичем, що виявило СОБОРНИЦЬКУ КОНСОЛІДАЦІЮ українських сил навіть за окупаційних обставин.
Установчі Збори Української Національної Ради прийняли Декларацію, проект якої склав Олег Ольжич. Як уточнює інж. Осип Бойдуник, у ній проголошувався принцип дальшого розвитку «традицій визвольних змагань і державного будівництва під проводом сл. п. Симона Васильовича Петлюри». Далі Осип Бойдуник виразно наголошує: «Це підкреслення нав’язання до традицій визвольних і державного будівництва під проводом Симона Петлюри і організаторам УНРади в Києві, та ще й з додатком завдань, що УНРаду створено для порядкування життя українського народу».
А проте ні Ярослав Гайвас, хоча він на той час був у Києві, ні інж. Осип Бойдуник, який прибув до міста пізніше з генералом Миколою Капустинським, у своїх спогадах не наводять повного тексту Декларації, тільки згадуючи або переказуючи її основний зміст. Не робить цього у залишених нотатках і голова УНРади М.Величківський. Однак існує німецький підпис (Абшрифт)
ІЗ ЦІЄЇ ВІДОЗВИ, випущеної в листопаді 1941 року в Києві. В ній говориться про жахливі спустошення, зазнані українським народом за час панування большевицької влади, коли шляхом неспровокованої війни зліквідовано Українську Народну Республіку. Президія УНРади висловлювала надію, що в нових
умовах вдасться відновити Українську Державу, і зверталась до населення сприяти відбудові політичного, громадсько-культурного і економічного життя в Україні. Ці основні тези наводимо за німецьким текстом і не ручимося за його вірний «зворотний» переклад українською мовою. Є в цьому документі й заклик до селян, робітництва і української інтелігенції підтримати УНРаду
в її відповідальних завданнях. Після цього висловлювалась надія на відбудову Української Держави і вільне життя народу. На тому Українська Національна Рада заявляла про надане їй Установчими Зборами повновладдя. Усвідомлюючи велику відповідальність
перед народом. Президія УНРади дбатиме про достойне місце
України в новому укладі сил в Європі, для чого покладає собі:
1) належно репрезентувати український народ перед німецькими чинниками, що перебувають на терені України,
2) поборювати большевицьку пропаганду і агітацію серед населення,
3) доступними засобами поборювати большевицьку диверсію і саботаж,
4) виховувати молодь духовно і фізично на добрих громадян,
5) утверджувати громадсько-суспільні цінності, а саме –
а) розвивати національну культуру і освіту,
б) відбудувати церковно-релігійне життя,
в) економіку,
г) і, зокрема, сільське господарство,
6) турбуватися про потреби і опіку над населенням,
7) організувати робітничі кадри для виконання цих завдань.
Виконання тих завдань можливе тільки за умови повернення численних українських професійних сил, що перебувають у Західній Європі, в тому числі на терені Німеччини. Це насамперед кадри в галузі освіти, господарства, культури і народного виховання.
Серед широких кіл української громадськості факт утворення Української Національної Ради викликав велике піднесення та сподівання. Заяви підтримки скріплювали Президію УНРади на порозі її відповідальної праці.
«Згідно із згаданою Декларацією, — пише інж. Осип Бойдуник, -що УНРада створена для порядкування життя українського народу, поінформовано всі області України, звільнені від московсько-большевицької окупації, про створення УНРади і доручено їм кермуватися в їхній праці кожночасними напрямами Президії^УНРади. В короткому часі слідували відповіді обласних Управ чи Комітетів, а одночасно з тим звідомлення про їхню працю і труднощі на їхніх теренах».
Звичайно, дійсними ініціаторами багатьох заходів були О. Ольжич, Ярослав Гайвас, ген. Микола Капустянський, інж. Осип Бойдуник, Олена Теліга, Іван Рогач, Олег Штуль-Жданович, Орест Зибачинський, Теофіль Бак-Бойчук та інші, це було продовженням того курсу дії «БУТИ З НАРОДОМ”, який так успішно використано на Закарпатті і поглиблено по всій Україні в 1942-1944 рр.
Етапи протидії німецькій окупаційній владі.
Окремої оцінки потребує питання ставлення Проводу ОУН до повстанського руху, що переріс у форми Української Повстанської Армії і мав подальший вплив на розвиток руху спротиву вже в період окупації України після закінчення Другої світової війни. Умовно можна назвати принаймні 3 етапи різних дій і виявів на тому відтинку.
На першому етапі слід згадати збереження з частин «Карпатської Січі» формації під керівництвом полк. Романа Сушка, яка мала діяти за умов німецько-польської війни проти польських окупантів. Пакт Молотова -Рібентропа паралізував той план. До тієї категорії можна зарахувати названі раніше батальйони «Роланд» і «Нахтігаль», доля яких трагічніша долі формації полк. Р. Сушка. Всі ці три формації, хоч складалися з українців, по суті, були залежні від німецького Вермахту.
Стосовно другого етапу об’єктивно треба назвати формацію «Поліська Січ – УПА», організовану Тарасом Бульбою-Боровцем (у порозумінні з Президентом УНР Андрієм Лівицьким), та «Буковинський Курінь» Петра Войновського, підконтрольний Військовому Секторові ОУН, очоленому ген. Миколою Капустянським. Уже в серпні 1941 року заіснували домовлення про співпрацю Бульби-Боровця з Проводом ОУН. Ці українські формації проявили себе у перехідний період, поки у висліді воєнних дій ще не було нової окупаційної адміністрації, а тоді такі парамілітарні формації часто діяли самі чи організовували українські адміністрації та керували життям на українських територіях.
Третій етап починається вже у період 1942-1943 років, зумовлений як внутрішньою, так і міжнародною ситуаціями. Це етап протидії німецькій окупаційній владі, зокрема на території так званого Райхскомісаріату. На той етап припадають ліквідація української самоадміністрації, голод, зокрема серед мільйонів полонених вояків червоної армії, початок насильницького висилання молоді на працю до Німеччини, переслідування членства ОУН, посилення протиукраїнських дій польського підпілля та врешті податки дій прокомуністичного підпілля – усе це примусило організовувати ЗАГОНИ САМООБОРОНИ, і в цю акцію включились і ОУН, і ОУН СД як на Поліссі, де ще діяв Т. Бульба-Боровець, так і в інших областях Волині.
Важливо підкреслити, що ініціатива в тих заходах виходила знизу, бо в центральних проводах (ізольованих в Німеччині чи діючих у Галичині) ще не було узгодженого ставлення у справі подальших етапів дій Повстанського руху.
Паралельно розвивались події як на воєнних фронтах, так і на міжнародному відтинку. Було очевидним, що Німеччина не має шансів на перемогу. Зродилась, одначе, (правдива чи неправдива) версія про існування плану, що західні альянти, закінчивши війну з Німеччиною і її союзниками, скористаються з можливості розправитись із ослабленим війною СССР.
Разом з тим польське підпілля широко розповсюджувало свою версію про домовлення їх екзильного уряду з альянтами (включно з СССР) про відновлення Польщі як незалежної держави в кордонах 1939 року.
Обидві версії свідчили про логічний висновок, що слід створити власні військові сили, які будуть потрібні при реалізації першої або другої версій.
Отже це були причини переходу до реорганізації повстанських формацій та об’єднання їх під назвою УПА. Відомо, що той процес проходив нелегко, подекуди із жертвами, але це хоч як трагічне явище не може затьмарити основного: ВЕЛИКА ЧАСТИНА
УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА СПРИЙНЯЛА ІДЕЮ НЕОБХІДНОСТІ ТВОРИТИ ВЛАСНІ ВІЙСЬКОВІ СИЛИ І СТАТИ ДО БОРОТЬБИ ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ.
Слід згадати, що за інших обставин організувалась у Львові Дивізія «Галичина». Вона творилась за наказом німецької влади, одначе немає сумніву — її організатори з української «Військової Управи» розуміли і поділяли думку, що українська справа вимагає добре вишколених збройних сил, а не лише підпільної УПА.
Непорозуміння між керівництвом УПА та Дивізії «Галичина» не зменшують одного факту — патріотизму учасників обох формацій і їх готовності змагатись за Україну.
Хоч обидві версії міжнародних відносин не справдились і основним переможцем Другої світової війни став СССР, рух похідних груп ОУН на схід, повстанський рух і, врешті, постання УПА принесли кардинальні зміни як в середовищі ОУН, так і в політичному мисленні і на рівні національної свідомості українського народу.
Члени ОУН усвідомили, що основні ідеї, висувані ними в 1929 році, були сприйняті широкими масами, але для реалізації тих ідей слід залучити нові сили, зокрема з центральних і східних земель, які хоч і перебували в комуністичній системі, проте здобули державницький досвід, чого не було на інших окупованих територіях України.
До провідних кадрів ОУН увійшли нові особи зі своїми ідеями, і у висліді того з’явились концепції консолідації тих сил і у Всеукраїнській Національній Раді (ініціатива ОУН), в Українській Головній Визвольній Раді (ініціатива ОУН СД). Це були спроби перейти на наступний, вищий етап державного планування.
Разом з тим проголошені ідеї і засади українського націоналістичного світогляду й ідеології, засвідчивши високий рівень, були сприйняті великою частиною українського народу, зокрема інтелігенцією.
Після закінчення Другої світової війни
Друга світова війна не принесла бажаних змін і перемоги для українського народу – не була відновлена державна незалежність і майже всі етнічні території України опинились у складі СССР.
На міжнародному відтинку виникла нова на той час ситуація. Україна (УРСР) стала членом -засновником Організації Об’єднаних Націй, і таким чином була визнана суверенною державою.
У споминах британського прем’єр-міністра Вінстна Черчиля записано розмову на ту тему із Сталіним. На його запит Сталіну, чому він вимагає таких прав для України, той відповів: «Я не можу дати менше українському народові, ніж те, що обіцяли йому українські націоналісти».
Введення УРСР до складу ООН, очевидно, вимагало чіткого ставлення ОУН і взагалі українського суспільства, зокрема за кордоном. Полк. Андрій Мельник, як Голова Проводу Українських Націоналістів, був першим українським лідером, який зайняв чітку позицію і звернувся телеграмою до сесії Об’єднаних Націй у Сан-Франциско із заявою, що він і український народ вітають прийняття України до складу ООН, але заявляють що уряд УРСР і делегація УРСР не репрезентують волі українського народу, бо вони є «експозитурою московського центру»:
«Дійшло до мого відома, що Україна допущена на конференцію. Українські патріоти можуть бути тільки вдоволені з приводу признання нашій країні права участи в міжнародньому житті. Воєнні умовини не дають мені змоги порозумітися з іншими українськими політичними групами щодо цієї події. Однак я не сумніваюся, що моя ініціягива та моя постава знайдуть їхню повну згоду. Тому я дозволю собі звернути увагу Вашого Зібрання, що делегат уряду Совєтської України, хто б це не був, ніяк не заступає ідей та аспірацій української нації’. Я можу тільки висловити свій жаль, що з нагоди виступати на міжнародньому форумі не може користати Україна Національна, яка під большевицьким режимом і російським пануванням змушена мовчати та не має змоги виявити правдивого українського голосу.
Андрій Мельник,
Голова Проводу Українських Націоналістів»
Очевидно, що це становище було схвально і солідарно прийняте всіма політичними силами за кордоном. Одначе з того треба було зробити й інші висновки. Не достатньо було засудити на міжнародному форумі СССР і розкрити дійсну роль влади УРСР. Виникла потреба у новій концепції протидії зрозуміла не лише нам самим, а й світові.
Тому з ініціативи полк. А. Мельника почались розмови лідерів політичних партій за кордоном у тій справі. По довгих переговорах усі політичні сили, включно з прихильниками гетьманату, погодились на консолідацію у формі Української Національної Ради, нав’язуючи до закону Директорії Української Народної Республіки про дію Президента і Уряду УНР за кордоном, щоб не припиняти своєї діяльності аж до часу відновлення УНР НА РІДНИХ ЗЕМЛЯХ.
Ініціатива полк. А. Мельника і Проводу ОУН, як і в попередні рази, знайшла зрозуміння і підтримку українського політикуму і суспільства. Цей успіх мав велике значення і для політичної діяльності на міжнародному форумі.
«Холодна війна» Заходу із СССР розпочалась під гаслами боротьби прихильників демократичних цінностей (захід) проти тоталітаризму (збереженого в СССР).
Ініціатори намагались долучити до тієї боротьби політичні кола з країн, які були окуповані СССР у Східній Європі, зокрема їх закордонні представництва.
А до України вони ставилися інакше, вважаючи її частиною комуністичного СССР, не звертаючи уваги на статус УРСР і не заносячи її до категорії «поневолених націй».
Українцям пропонувалось увійти у «спільний фронт» антикомуністичної боротьби і тільки після перемоги почати розв’язувати «національні питання». Це, очевидно, була проросійська політика, мовляв, не дратуймо росіян національним питанням, бо їх треба перш всего включити в боротьбу проти комунізму.
Саме в цьому питанні консолідація політичних сил в УНРаді на основі ДЦ УНР виправдала себе! Жодна політична сила не пішла на підтримку такої позиції США і їх союзників, зберігаючи свої самостійні дії.
Правильність основної мети дій ОУН, проголошеної в 1929 році, була переконливо сприйнята як основний дороговказ української політики всередині країни і на міжнародному відтинку!
Світовий Конгрес Вільних
«Холодна війна» не досягла бажаної мети, і між протиборчими сторонами були підписані нові домовлення про «співіснування», що, на щастя, відмінило реальну загрозу атомної війни, в різних сценаріях якої було також передбачене фактичне знищення України. І все ж це ускладнило дії українського політичного сектора на міжнародному відтинку. Разом з тим фізичне розпорошення кадрів політичних сил майже на всі континенти послабило можливості дій як політичних партій, так і ДЦ УНР, які діяли в Європі.
Зростали громадські, церковні, культурно-наукові, молодіжні та економічні структури українських поселень поза Західною Європою, здобуваючи чимраз більші контакти з політичними і державними діячами в країнах свого поселення.
Саме на тлі такої ситуації полк. А. Мельник, відвідуючи Канаду в 1957 році, кинув гасло об’єднання світового українства в єдину громадську структуру- світовий союз українців. І хоч 10 років тривали переговори і узгодження спільних позицій, у яких брали участь членство ОУН і Український Націоналістичний Рух — ця концепція полк. А. Мельника була прийнята і в 1967 році оформлена як Світовий Конгрес Вільних Українців.
Завершився черговий етап консолідації українських громадських і політичних сил, на основі якого активізувалися політичні та громадські вияви діяльності, спрямованої знов-таки на відновлення незалежності України та посилення боротьби на захист українських громад від асиміляції в прихильному, але в чужому оточенні різних країн світу.
Україна і світове українство і сьогодні завдячують успішній реалізації того задуму Великого Полковника.
Серед політичних діячів України у XX столітті, зокрема за кордоном, А. Мельник вирізняється винятковістю своїх дій у порівнянні із «своєрідними стандартами», питомими для лідерів політичних формацій. Він, бувши автором чи популяризатором ідей або концепцій, не вдавався до «привласнення» їх, щоб здобути особисту популярність і формально- офіційні посади в політичному житті. Так, у молодшому віці, як згадувалося раніше, він відмовився від почестей і прав у «Тріумвіраті» і ніколи не приймав пропозицій стосовно керівних посад у структурах ДЦ УНР (хоч їх пропонували йому неодноразово). Він прекрасно поєднував свої обов’язки Голови Проводу ОУН і державного мужа, який відчував постійну відповідальність за складену присягу будівничого Української Народної Республіки.
Не словами і деклараціями, а послідовними діями А. Мельник довів, що очолена і керована ним Організація Українських Націоналістів, послідовно запроваджуючи розроблені ідеї і концепції і закликаючи український народ до боротьби, знайшла безсумнівно правильний шлях до перемоги.
Реорганізація структур
Напередодні закінчення воєнних дій Другої світової війни Провід Українських Націоналістів схвалив концепцію О. Ольжича про реорганізацію структур ОУН, призначення окремого керівництва ОУН на рідних землях, переселення за кордон розконспірованих членів ОУН, котрі мали відновити контакт із закордонними структурами ОУН, а також із звільненими із німецького ув’язнення членами і головою ПУН.
О. Ольжич у своїй концепції брав до уваги невизначеність міжнародного розподілу сил, долучаючи можливість довготривалого існування СССР, а не розвал його західними альянтами.
Вивчивши досвід у підсовєтській дійсності між 1920—1941 роками, він призначив декілька не пов’язаних між собою зв’язкових ОУН на українській території, переважно з нерозконспірованих членів ОУН, з належним вишколом та інструкціями дій «на довшу мету». Основним завданням, поставленим перед ними, було прилучитися до різних ділянок «легального» життя і вивчати відповідну ситуацію. Під кутом впровадження нових методів підпільної діяльності інформувати по змозі окремими каналами провід ОУН про посталу ситуацію на рідних землях.
Частину розконспірованих членів ОУН було переведено за кордон, а більшість членів так чи інакше брала участь або допомагала Українській Повстанській Армії. У штаб УПА були призначені представники військового сектора ОУН. На тому перехідному етапі велику роль у формуванні організаційних структур відіграли ген. Микола Капустянський, як заступник Голови ПУН, Ярослав Гайвас, Юрій Бойко (Блохин), Сергій Кротюк, Яків Маковецький, Степан Касіян, Михайло Михалевич. Пізніше до нього активно приєднались члени ПУН, звільнені з ув’язнення у німецьких тюрмах і концтаборах.
Реорганізація відбувалась за надзвичайно складних умов. Це був час насильницької репатріації з Німеччини і Австрії усіх українців, зокрема «громадян СССР», тобто вихідців із центральних і східних земель України.
За ініціативи мюнхенського осередку ОУН вдалось дослівно для тисяч людей «здобути документи», що вони були громадянами Польщі чи інших країн, і врятувати їх від насильного повернення до СССР. Цей жест братньої солідарності посилив тісну співпрацю з утікачами із Східної України, і багато з них стали членами ОУН.
Менш гострою була релігійна проблема, але в переселенських таборах доволі штучно почали роздмухувати конфесійні конфлікти. Провокатори намагались у таборах утікачів та серед громади посіяти зерна поділу на «східняків» – «західняків», «православних» — «католиків». Почались намагання створювати «галицькі» партії з одного боку та «східняцькі» з другого. Усе це могло поставити акцент не на розумне висвітлення для західного світу дійсних обставин комуністичного режиму на основі свідчень людей, які пережили десятиліття совєтського поневолення, а на боротьбу на «внутрішніх фронтах».
Крім цих проблем були й інші, які треба було вирішувати проводу і членству ОУН.
Проілюструю лише деякі з них. Серед головних проблем була атака з боку давніх і новостворених соціалістичних і так званих націонал-демократичних політичних формацій на ОУН як носія “збанкрутованої» ідеології українського націоналізму. Провід ОУН провів низку ідеологічно-програмових конференцій, на яких потвердив вірність основним засадам українського націоналістичного світогляду і ідеології.
Рівночасно було внесено суттєві зміни у внутрішній устрій і політично-програмові настанови ОУН, за яких уже не було потреби повністю зберігати суперцентралізовану систему керівництва «згори вниз». Замість наказних керівництв розпочали виборчий процес — членство обирало свої проводи на різних щаблях організаційних структур. Не лише формально, але насправді відійшла в історію структура «вождизму». ОУН прийняла концепцію «політичного
плюралізму» в українському політикумі, резиґнуючи із “ексклюзивного монополізму на істину».
Навчена досвідом похідних груп, ОУН почала наголошувати, зокрема, на соціальних питаннях, але не з позицій ні лівого, ні «демократичного соціалізму», аналізуючи концепцію М. Сціборського «Націократія» і доповнюючи її студіями про соціальні питання у формі концепцій національного солідаризму. Замість диктатури, навіть на перехідному етапі, яку пропонував Микола Сціборський, ОУН чимраз більше послуговувалась терміном «народоправство».
Розуміючи вагу свободи для нації і держави, ОУН не пішла на механічне пропагування культивованого на той час у Західній Європі лібералізму (в різних видах).
Націоналісти, маючи головну мету -здобуття Української Держави, -наголошували на неприпустимості класової боротьби й піддавали критиці її середовище – демократичний лібералізм.
В умовах кризи парламентаризму, піднесення тоталітарних держав, які, стверджуючи велич режиму, нівечили права громадянина, українство потребувало власних політичних орієнтирів, що окреслили б лад, де б органічно поєдналися індивідуальна свобода й обов’язок перед державою, національна революція й будівнича діяльність.
Немає сумніву, що роки після закінчення Другої світової війни — це роки великих змін класичних політичних концепцій, зокрема з питань тоталітаризмів, демократії, миру в світі, прав людини, колоніалізму, а головне — націоналізмів у країнах різних континентів. Усе це мало вплив не лише на дії українських політичних формацій, а також і на українську громаду, яка оселилась на різних континентах, особливо на молодше покоління.
Серед української громади Канади і США існували формації, що орієнтувались на СССР і УPCP та за їх підтримки видавали пресові органи, одначе їх вплив на українську політику був мінімальний, вони діяли разом із канадськими або американськими комуністичними партіями.
Натомість більшість громади була налаштована на відносини з демократичними формаціями. Навчена досвідом «соціалізму» на рідних землях, наша громада протидіяла комуністичним впливам. Одначе були різні ліберальні формації, які впливали і на нашу громаду чи діаспору. Дещо з того було позитивним для розвитку демократизації як громадських, так і політичних формацій (вибори проводів, а не автоматичне провідницгво, більші впливи членства і низових проводів, рівень дискусії чи полеміки на сторінках преси та врешті і піднесення рівня політичної культури і краще розуміння політичних змін у світі).
Однак небезпечнішими закордонні обставини були для молодого покоління. На додаток до загальноасиміляційних процесів, які проходили всюди, почався конфлікт між тим, як батьки виховували дітей в українських домах і як впливали на дітей школи, університети, а викладачі пропагували ідеї, що вихваляли комуністичну систему, СССР як союзника західних демократій, нові стандарти особистої поведінки.
Тому всьому треба було протидіяти, в чому на належному рівні заініціювались і формації Українського Націоналістичного Руху, і співпраця з Церквами, і мережа рідних шкіл, і Українські вищі школи, і Наукові товариства. Молодіжні формації МУНО, ПЛАСТ, СУМ та інші створили базу здорового впливу на молодь і збереження її в українській громаді. Не меншою допомогою в боротьбі на тому відтинку були дії руху спротиву чи правозахисників на рідних землях, які довели молоді, що батьки, а не чужі експерти говорили їм правду про події в Україні, і молодь активно включилась в допомогу правозахисників в Україні.
Програма тих дій зберегла багато молодшого покоління за кордоном, що продовжувало бути свідомо українським і цікавитись подіями в Україні.
ОУН належно використовувала міжнародні форуми із захисту прав людини. Зокрема, в 1968 році на Міжнародній Конференції в Тегерані делегація ОУН на чолі з Денисом Квітковським розповсюдила переклади світовими мовами книги «Лихо з розуму» В. Чорновола, що викрило позицію делегації СССР, яка заявляла, що там немає політв’язнів, забезпечені свобода слова і права людини. Такі ж конференції ОУН використовувала, щоб поєднати права людини із волею та свободою нації, згідно з традиційним гаслом ОУН «ВОЛЯ НАРОДАМ – ГІДНІСТЬ ЛЮДИНІ».
Революційність набула широкого значення — як революційність ідей, тобто різке протиставлення «своїх позитивних істин» і боротьба за них, а не лише як метод дій «проти» окупантів.
Процес, який проходив в ОУН, віддзеркалював увесь широкий діапазон мислення, хоч опоненти намагалися внести нове означення для націоналізму, дуже часто звужуючи його до однобічного інтерпретування «донцовізму».
Зрозуміло, що всі ці процеси проходили за кордоном і не було фізичної можливості прилучити до них український материк, а це для ОУН є найважливішим для дії.
Уже на переломі 40-50-х років ставало очевидним, шо окупаційний режим закріпився в Україні і завдав болючих ударів як підпільним формаціям, так і УПА, а головне, широким народним масам, які підтримували діяльність тих формацій.
Масові арешти, в тому числі зв’язкових пунктів ОУН на території України викликали зневіру серед частини суспільства за кордоном щодо перспектив дальшої боротьби. Але в той час полк. А. Мельник виголосив свою принципову позицію «Основну боротьбу веде і переможе український народ! Наша роль нести йому всесторонню допомогу в тій боротьбі! Українська нація державна, хоч поневолена».
Цих принципів притримувалася ОУН, а саме окрема її структура, створена для контакту і дій, пов’язаних безпосередньо з Україною. Очолена різними членами ПУН, вона ніколи не припиняла своєї діяльності. Опубліковано чимало інформаційних матеріалів про дії на тому відтинку, і тому немає потреби писати про це. Однак все ж варто згадати паризький осередок ОУН, а особливо газету «Українське Слово», яка постала як найбільш послідовний незалежний український пресовий орган, що правильно і послідовно інформує громадськість про ситуацію в Україні і висвітлює події у згоді з принциповою позицією ОУН у «крайових справах». Хоч і з немалими труднощами, цей пресовий орган ПУН різними шляхами пересилали до України і українським громадам у різних країнах «соціалістичного блоку».
Саме тому, починаючи з 1960-х років, ОУН змогла налагодити контакти і співпрацю з різними формаціями спротиву режиму, які неначе зерно, посіяне ОУН, упродовж десятиліть боротьби і праці заколосились в українському народі, хоч у різних формах та іншими методами продовжуючи боротьбу за волю і свободу.
Полк. А. Мельник, як успішний лідер, зумів утілити багато необхідних змін в ОУН, щоб у нових обставинах як в Україні, так і за кордоном вона діяла «по-новому».
Під час однієї із зустрічей він сказав: «Деякі політичні діячі мають труднощі, будучи “еластичними в принципах” і “штивними* в тактиці”».
ОУН під його проводом ніколи не змінила своєї позиції у принципових питаннях політики і боротьби, але завжди обирала тактику, якої вимагали час і обставини.
Він, як лідер, зумів за дуже складних обставин фактично відбудувати ОУН наново після трагічних втрат у Другій світовій війні, створивши успішно діючу політичну і громадську формацію на основі Українського Націоналістичного Руху за кордоном.
Але він розумів, що ОУН не досягла ще остаточної мети і тому дбав, щоб цю справу продовжували і майбутні покоління в Україні. Це його політичний заповіт!
Заповіти Полковника
Майже півстоліття відділяє нас від дня відходу А. Мельника у засвіти. У землі гостинного Люксембургу поховано покійного і його вірну дружину Софію та її матір. Там прожив він останні два десятиліття, але його смерть не припинила його «присутності» серед нас, української спільноти і, певна річ, членства ОУН й Українського націоналістичного світу.
Доля судила мені належати до покоління, яке «пізнавало» його ще з юних літ. Учителі і виховники у Західній Україні виховували нас з допомогою юнацької літератури, присвяченої героїці визвольних змагань 1917—1920 років. З популярних брошурок про Українських Січових Стрільців, Лисоню, Маківку дізнавалися ми про того легендарного Мельника, якого «кулі не брали», який ніколи не відступав, а наступав, хоч не завжди перемагав.
То ж не дивно, що в 1941 році я без вагання зробив вибір, вступаючи в ряди юнацтва ОУН, очоленої полк. А. Мельником. Очевидно, що тоді я не усвідомлював собі, що те рішення так само, як і мої селянські мати і батько, учителі і священики українських шкіл, буде твердим дороговказом на цьому життєвому шляху, зі стежками і дорогами на багатьох континентах нашої планети. Хай же буде вільно мені поділитись з читачами особистими поглядами про полк. А. Мельника як людину. Пригадую бурхливі роки в повоєнному Мюнхені. Дослівно тисячі студентів кинулись навчатись — студентські громади, «Січ», «Зарево», два «Цесус» (один з великою «Е» — центральний, другий з малою «е» — еміграційний) конкурують між собою, але не ворогують і врешті єднаються у висліді спільного ідеологічного конгресу. Все це справді проходило «знизу» і розділені «гори» часто мали застереження до неортодоксальних дій «молодих»… Але наш тодішній провідник Борис Суховерський казав нам:
«Не журіться, хлопці, про все знає Полковник і він з нами». З полковником я «познайомився» (перша зустріч) у травні 1948 року і був зачарований ним.
Важко передати почуття молодого студента, як «до нього підійшов Полковник, щоб потиснути йому руку і подякувати за святочне слово, яке я виголосив».
Сильний потиск руки, висока струнка, але усміхнена постать, декілька слів заохочення вчитись і працювати в організації – запам’ятались на все життя!
Кількома днями пізніше мені було доручено супроводжувати полковника до Ульму, де проживала дружина О. Ольжича Катерина Білецька. У поїзді Мюнхен – Ульм декілька годин на розмови про… молодь. Нас турбувало, що Полковник думає про поставлене собі «Заревом» завдання студіювати питання «національного солідаризму*. «Не журіться, друзі! Вчіться і пізнавайте, бо світ і людська думка багатогранні» — запам’яталось на все життя! Попрощалися, як виявилось, аж до 1957 року. Офіційні відвідини Канади широко описані, але в тих статтях не завжди віддзеркалені чисто людські почуття людини.
Полковнику судилось проживати в Люксембурзі як особистому гостю архікнязя Люксембургу, з яким він познайомився, коли архікнязь відвідував Митрополита Андрея Шептицького. Андрій Мельник супроводжував його на полювання в лісництвах Митрополита… Це місце проживання мало багато переваг через центральне розташування Люксембургу у Західній Європі, а також через умовну безпеку, але там мешкало всього декілька українських родин, тобто полковник просто-таки був ізольований від безпосереднього контакту з широкою українською громадою.
Я пам’ятаю, яким було обличчя полковника, коли він побачив на фестивалі з нагоди 25-ліття УНО Канади, що його прийшла вітати майже 10-тисячна українська громада, серед якої був голівудський український артист Джек Палагнюк (Пеленс). Чи були потрібні слова, щоб відтворити живучість ідей, які він уособлював?
Певно він тоді згадав ще раз п’ять членів Проводу ОУН і понад 5000 членів ОУН, які, виконуючи його накази, принесли найвищу жертву на жертовник волі!
Бачив я його радість на зустрічі з українськими ветеранами, які говорили йому: «Пане полковнику! Ми присяги не зламали».
Бачив його діловитість, коли він точно і щвидко з ’ясовував справи, пунктуально робив висновки, завжди все акуратно записував, щоб не забути і виконати. У розмові з Міністром закордонних справ Канади Полом Мартіном він гарною французькою мовою з’ясовував з українського погляду міжнародну ситуацію, а головне, взаємини західного світу з СССР, дипломатично доводячи, що воєнний «аліянт» снує агресивні плани, які вже поневолили Україну і майже пів-Європи, а тепер можуть потенційно загрожувати і Канаді…
Наступна нагода — зустріч — 1961 рік, Люксембург — Мюнхен —Амстердам. Полковник відчував «рух часу»… Стан здоров’я в нього ще був задовільний.
У розмові, яку ми мали в Люксембурзі, полковник із задоволенням розповідав про ставлення ОУН як до міжнародної, так і до внутрішньо-української політики, що є віддзеркаленням не емігрантщини, а ситуації в Україні. Він відкривав деякі аспекти контактів ОУН з Україною чи країнами соціалістичного блоку, наголошуючи: дуже важливим є не лише те, «що ми думаємо про ситуацію і дії там», а важливіше, «що вони думають про те, що ми робимо тут».
Іншими словами, А. Мельник був переконаний, що ОУН і, в основному, українська громада за кордоном рухаються у правильному напрямі. А. Мельник вимагав докладнішої інформації про заходи у справі світового об’єднання і, заслухавши мене, з усмішкою на устах сказав: «Тепер Вам легше зрозуміти, як важко доводиться друзям Бойдуникові і Андрієвському працювати в Українській Національній Раді та ДЦ УНР, щоб різні погляди українських партій і політиків звести до одного українського спільного знаменника». Як в люксембурських вужчих розмовах, так і на нараді ПУН в Мюнхені я відчув, що турбувала його проблема омолодження проводу ОУН. Маючи повну довіру до старшого покоління в ПУН (ген. Микола Капустянський, інж. Осип Бойдуник, інж. Дмитро Андрієвський), він розумів необхідність змін. У тій ситуації Полковник звернув окрему увагу на осередок ОУН в Парижі під керівництвом ред. Олега Штуля-Ждановича, який окрім видавничої діяльності активно підтримував контакти з представниками і прихильниками ОУН в Україні і країнах «соціалістичного блоку» — найважливішої ділянки праці ОУН на той час. Надії Полковника справдились. Після його смерті Олег
Штуль-Жданович став його наступником, і провід ОУН перейшов до рук молодшого покоління.
Помітно зросли в силі громадські структури Українського Націоналістичного Руху на різних континентах, діючі в рамках законів країн поселення. Переважна частина членства належала вже до нового покоління, котре народилось за кордоном і сформувалось під впливом інтеграційних, а то й асиміляційних впливів.
Крім того, Полковник усвідомлював глибину ран і наслідків розколу в 1940 році і був щасливий, що вони не повторились в ОУН.
Як відповідальний за громадський сектор у проводі ОУН, я запевнив Полковника, що не лише політично, а й фінансово підтримуватимемо ОУН, хоч методи нашої праці «просвітницькі», бо мусимо зберегти максимально можливу українськість громади. Полковник з повним розумінням сприйняв інформацію про діяльність «Хліборобсько-освітнього Союзу» в Бразилії, де доводилось організовувати українських фермерів на бразилійській землі, або розбудову кредитних спілок у Канаді, заініційовану членом УНО Топольницьким, що є також гідними дій українських націоналістів.
Кількома тижнями пізніше я жахнувся, зустрівши на залізничному двірці Амстердама Полковника, який вийшов із поїзда з великою валізою документів.
«Не хвилюйтесь, друже! І в моєму віці час від часу треба випробовувати свої фізичні сили! На жаль, на спорт в мене часу не вистачає». Тільки тепер ми можемо оцінити важливість тих документів, переданих Полковником, що пройшли через далеку Канаду і повернулись до Києва. Ними вже користувалися чимало студентів, журналістів і науковців. Та велика валіза, в якій везли документи, з часом десь загубилася, а могла б стати цікавим музейним експонатом.
На прохання др. М. Чаповського, одного з провідників ОДВУ, Полковник посадив дуб на оселі ОДВУ ім. О. Ольжича, що розрісся і процвітає як символ твердості і невгнутості Полковника на службі своєму народові.
Українська нація може гордитись поколінням політичних дубів покрою Полковника А. Мельника. Те покоління в більшості не дожило до щасливих подій 1991 року, коли плекані ними і боротьбою підтверджені ідеали та мрії про незалежність стали дійсністю. І вона пишається ними, хоч і не вся! Зокрема, не поважає їх синедріон нашої політичної «еліти», в чиїх руках опинилось керівництво нашого державного корабля за останніх 20 літ. Це химера історичного розвитку трагічного радянського і пострадянського суспільства в Україні (подекуди і в інших країнах), де піраміда цінностей того часу збереглась, хоч у світі відбуваються кардинальні зміни. У координатах «цінностей» сучасних «еліт», незалежно від їх кольору, вся дія спрямована на те, щоб «захопити владу» над народом. Вони краще знають, що народові треба. Боляче дивитися на примітивне копіювання чужих зразків з чужого ґрунту або примітивне застосування різних понять для таких цінностей, як нація, демократія (включно аполітичною), парламентаризм, незалежне судочинство, соціально орієнтована ринкова економіка тощо.
На щастя, вони — не народ, і прірва між ними й народом є все більш очевидною. Наш народ ще має внутрішній запас сил і енергії на пошуки альтернативних шляхів, які тими чи іншими каналами ведуть до формування «нових еліт» української нації і держави!
Зміниться світ і зміниться багато в чому Україна. Наша державність і національна ідентичність ще не утвердились у глибині нашого чорнозему, загроженого вітрами чужого світу! Одначе вже виростає молоде покоління нового типу, яке не має комплексу меншовартості і хоче бути частиною нового світу, а головне, бути партнером, а не васалом «могутніх світа цього».
І в боротьбі на тому відтинку за власне «я» молодше покоління має «глибокий резервуар» союзників у поколінні першої половини XX столітті, які поставили перед собою правильні і чіткі дороговкази прямування, щоб здобути належне місце українській нації у «народів вільнім колі».
Серед того кола окреме дуже важливе місце посідає, вирісши з бойківського ґрунту, великий український державний муж-соборник, блискучий військовик-стратег, незабутній лідер – голова проводу ОУН Андрій Мельник, заповіти якого сповняють і будуть сповняти ті, для кого служіння своєму народові є метою життя.
