У Києві, 26 травня 2012 року відбувся позачерговий XIX Великий Збір Українських Націоналістів (ВЗУН). У ВЗУН взяли участь делегати з 23 обласних організацій ОУН, голова і члени Головної Контрольно-ревізійної комісії ОУН, голова і члени Сенату ОУН, голова і члени Дисциплінарної комісії ОУН, колективні члени ОУН – Об’єднання студіюючої молоді «Зарево», Фундація ім. О. Ольжича, Видавництво ім. Олени Теліги.
Найвищий форум ОУН відкрив голова Сенату ОУН, професор, доктор богослов’я Дмитро Степовик. Делегати ВЗУН хвилиною мовчання вшанували пам’ять Голови ОУН Миколи Плав’юка, а також усіх інших голів ОУН — полковників Євгена Коновальця і Андрія Мельника, Олега Штуля-Ждановича, Дениса Квітковського.
Із доповіддю «Завдання позачергового XIX ВЗУН» виступив голова Оргкомітету із підготовки і проведення ВЗУН, перший заступник Голови ОУН Богдан Червак, який, зокрема, наголосив, на необхідності невідкладно сформувати єдиний націоналістичний рух, оскільки лише об’єднаними силами націоналісти зможуть забезпечити розвиток України як національної держави. На ВЗУН було зачитано привітання, що надійшли від ветеранів ОУН, які проживають у США, Канаді, Аргентині, Австралії, Європі. На ВЗУН надійшло привітання від Юрія Шухевича. ВЗУН привітав лідер «Тризубу» ім. Степана Бандери Дмитро Ярош.
Делегати ВЗУН одностайним голосуванням обрали Головою ОУН Богдана Червака. Також було обрано новий склад Проводу Українських Націоналістів. ВЗУН схвалив рішення включити до складу Сенату ОУН Юрія Каравана (Львів) та Анатолія Шевчука (Житомир).
Під час ВЗУН відбулося обговорення політичної ситуації в Україні. Делегати ВЗУН підтримали пропозицію Кіровоградської обласної організації ОУН розпочати в усіх областях акції протесту щодо намагань впровадити в Україні так звану двомовність, а насправді ліквідувати державний статус української мови. Делегатам та гостям ВЗУН було вручено пам’ятні відзнаки із зображеннями славної пам’яті М. Плав’юка та націоналістичного Тризубу, що їх виготовила Львівська обласна організація ОУН.
Після завершення ВЗУН відбулося засідання Проводу Українських Націоналістів, на якому було сформовано Президію ПУН у складі Б. Червака, С. Кота, І. Білолипецької, О. Кучерука та Т. Петренка, а також призначено Костянтина Зацарного головою Секретаріату ОУН.
Виступ Богдана Червака на XIX Великому Зборі Українських Націоналістів.
Шановні делегати Великого Збору Українських Націоналістів!
Дорогі Подруги і Друзі!
Одна особливість відрізняє цей Великий Збір Українських Націоналістів від усіх попередніх, які відбулися у незалежній Україні. Сьогодні з нами немає Миколи Плав’юка. Здавалося б, відсутність однієї людини не може бути аж такою відчутною для Організації, яка майже вісім десятків років залишається в авангарді боротьби української нації за свою державність. Але ми не просто відчуваємо відсутність Провідника, ми усвідомлюємо, що його відсутність серед нас стала для нас викликом. Надто масштабною і харизматичною постаттю був Микола Плав’юк. Будемо відверті, авторитет і вплив його постаті інколи був більший за авторитет і вплив Організації, яку багато років він очолював. Цей феномен не новий для України, де політична вага лідера партії інколи важить більше ніж сама партія. Але у нашому випадку йдеться не про партійного лідера, а державного діяча, який до того ж символізував найважливіші етапи національно-визвольних змагань українців у минулому сторіччі, Організація, яку він очолював уже увійшла в історію як одна із найпослідовніших у відстоюванні ідеалів самостійності і незалежності України.
Ще зовсім недавно у розмові зі мною Голова ОУН Микола Плав’юк казав: «Друже Богдане, так сталося, що майже вісім десятків років в ОУН були люди, які з честю справлялися із своїм головним обов’язком: вели Організацію єдиновірним шляхом здобуття і закріплення національної державності. Я хочу вірити, що у сучасній Україні знайдуться люди, які з цим нелегким обов’язком впораються». Ось це і є найбільший виклик, який постав перед ОУН сьогодні. І на цей виклик ми зобов’язані відповісти. При цьому слід пам’ятати, що перед цим викликом ми стоїмо віч-на-віч. Нам ніхто не допоможе: ані влада, ані опозиція. Більше того, одні і другі будуть зацікавлені вбити клин у наші лави. Сильної ОУН їм не треба, вони не терплять конкурентів.
Що нам необхідно зробити, аби високі слова про те, що ми залишаємося вірними дороговказам нашого покійного лідера, не стали пустою фразою? Передусім усвідомити те, що добре розумів він: ОУН є цінністю нації, всього українського народу. Без ОУН можуть обійтися українці, але без ОУН не буде процвітаючої Української за змістом, формою і духом держави. Бо так розпорядилася доля, що саме ОУН має належний досвід національно-визвольної боротьби, чітку систему світоглядно-ідеологічних вартостей та усвідомлення своєї історичної місії. У наших лавах не може бути панічних настроїв. Запитайте самі себе: кому було легше у боротьбі за Україну: нашим попередникам, життя яких, як правило, закінчувалося у німецькому чи радянському концентраційному таборі, або на вигнанні, чи нам, для яких найбільша загроза — «режим Януковича».
Існує один перевірений засіб позбутися зневіри: пригадати, що належимо до Організації Великих Лицарів — Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Олега Ольжича, Олени Теліги, зрештою, Миколи Плав’юка.
Одне з перших випробувань, перед яким постане ОУН будуть парламентські вибори, що заплановані на жовтень. Про їх доленосність уже втомлюються говорити. Прийде час і ОУН скаже своє вагоме слово. Сьогодні ж можу з упевненістю заявити: на цих, і як на будь-яких інших виборах ОУН, буде підтримувати не стільки кандидатів і партійні списки, а передусім програми, які відповідають ідеологічним засадам українського націоналізму, без якого ми не уявляємо майбутнього України як демократичної і європейської держави. Більше того, ми запропонуємо владі, опозиції і суспільству власну візію такої України. І не біда, якщо вона одразу ж не буде сприйнята широким загалом. Ще зовсім недавно взагалі мало хто наважувався вживати словосполучення «національна державність», а сьогодні не знаємо що робити із різноманітними спекулянтами на національній ідеї.
Але вибори для нас будуть лише тактичним випробуванням. Як жартував Микола Плав’юк: «Пережили пацифікацію, нормалізацію, окупацію, переживемо і вибори». Більш важливо не тільки і стільки не програти битви, як виграти війну, яка, без перебільшення, сьогодні ведеться проти нашої держави. Виграти війну означає зберегти, примножити та осучаснити найефективнішу зброю українців, а саме — український націоналізм, який дедалі частіше стає реальним фактором утвердження національної державності.
Націоналізм виходить на політичну авансцену сучасної України. Підстав для його «ренесансу» більше ніж достатньо. Два роки, по-суті, випробовується терпіння нації. Намагання впровадити російську мову як другу державну, прирівняти червоний (насправді окупаційний) прапор до державного, встановити пам’ятники катові українського народу Сталіну, остаточно зрусифікувати вітчизняний інформаційний простір, врешті — недвозначні натяки ввести російський рубль замість української гривні, — все назване і неназване не може не підняти нову хвилю українського націоналізму. На цьому тлі створюються різні образи націоналізму. Зокрема в Галичині, де рівень національної свідомості українців завжди був високим, настирливо нав’язується думка про існування специфічного «галицького націоналізму». Вже не один рік окремі місцеві «інтелектуали» на противагу, як вони кажуть, «цінностям Донбасу», намагаються вкоренити ідею політичної і культурної окремішності Галичини, сепарація якої від Великої України, а отже «Донбасу» дозволить, на їх думку, зберегти питомий український дух, справжню українську історію, мову, культуру і традиції. Прообразом «такої України» вони бачать ЗУНР — Західно-Українську Народну Республіку.
Дзеркальним відбиттям «містечкового націоналізму» Галичини стало формування образу начебто модерного націоналізму, який має бути максимально адаптований до сучасних українських реалій. В основі такої ідеї лежить намагання сформувати політичну націю без урахування етнічної компоненти, яка, на думку апологетів, дратує Схід і Південь, а особливо Росію, отже не дозволяє об’єднати українські землі у міцну державу. Для цього придумуються найдивовижніші ідеологічні конструкції: від «ліберального націоналізму» — до «прагматичного захисту національних інтересів». Їх мета — нівелювати національну ідентичність українців. Кожен робить це по-своєму: одні хочуть зробити нас більше європейцями ніж українцями; другі — «радянськими людьми» в імперії Путіна-Медвєдєва. Врешті, ще один образ «українського націоналізму», що його в основному культивують деякі як закордонні так і вітчизняні засоби масової інформації. Дедалі активніше робляться спроби ототожнити український націоналізм із ксенофобією, шовінізмом, невиправданою агресивністю. Для цього, з одного боку, на щит піднімаються радянські стереотипи про «звірства ОУН-УПА» під час Другої світової війни. З другого — миттєво тиражуються заяви різних провокаторів, а то й дурнів, які вирішили, що чим голосніше вони видаватимуть, скажімо, расизм за націоналізм, тим вагомішими будуть їхні політичні дивіденди. Тому й потрібна сьогодні ОУН, щоб нація не збилася на манівці. Щоб на цих манівцях назавжди не загубилася головна мета її історичної місії — утвердження державності української нації. Бо лише націоналізм, носієм головних засад якого була і є ОУН, може гарантувати нації її етнічну, культурну, мовну самобутність і політичну незалежність у кордонах нинішньої держави, а відтак перспективу у глобальному світі. Кожен, хто став на шлях націоналізму має усвідомлювати це призначення, а не спокушатися простими відповідями на не прості виклики. Окреме питання єдності націоналістів.
Зрозуміло, що в сучасних умовах ОУН не може монополізувати націоналістичної ідеї, ми не єдині, хто має право називати себе українськими націоналістами. А тому ОУН залишатиметься складовою єдиного націоналістичного руху, якого поки що не має, але на який із нетерпінням чекає український народ. Саме нам доведеться втілювати у життя велику ідею Миколи Плав’юка — проведення Другого Конгресу Українських Націоналістів. Якщо перший, установчий Конгрес на якому шляхом об’єднання різних націоналістичних організацій була утворена ОУН, відбувся у 1929 році, на чужині, коли ще не було Української держави, а тривала боротьба за неї, то цілком логічним було б проведення уже в незалежній Україні ІІ Конгресу який б започаткував нову якість у діяльності сучасного націоналістичного руху як консолідованої політичної сили, дієвого і впливового фактора української політики. У 1929 році у Відні, коли завершилася робота Першого Конгресу Українських Націоналістів, новобраний Голова ОУН полковник Євген Коновалець звернувся до делегатів Конгресу з такими словами: «Ми поки що окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов’язання. Але це не осяг. Бо ж мусимо собі ще раз виразно усвідомити і величину цього нашого зобов’язання: мобілізуючись і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися відновлення Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу». Парадокс полягає у тому, що спливли десятиліття, а цитовані рядки вождя ОУН і надалі залишаються актуальними. Таку суголосність із часом можна трактувати по-різному: Одні скажуть — на то він і Коновалець, щоб бути завжди актуальним. Другі — справедливо дорікатимуть, що так і не спромоглися виконати його заповіт. Але для нас, членів ОУН, це означає тільки одне, що Євген Коновалець, як і сотні інших наших попередників і надалі стоять у перших лавах борців за українську державність. Вони з — нами, ми їх не зрадимо. Разом з ними — ми переможемо! Українська Самостійна Соборна Держава — обов’язково буде!
Слава Україні!