Грищенко Дмитро
Комунальний заклад «Хащуватський ліцей»
Гайворонської районної ради Кіровоградської області
4-А клас
Мені не байдуже
Мені не байдуже, що танки чужі
Руйнують мою Батьківщину.
Мені не байдуже, що кращі сини
Життя віддають за Вкраїну.
Мені не байдужа пекуча сльоза
Й розпачливі крики дитини,
Коли мирне небо снаряд розрива,
Навколо – безладдя й руїни.
Мені не байдуже, що рідна земля
Горить під чужинців ногами;
Що мінами вкриті родючі поля,
Які колосились житами.
Мені не байдуже, що рани болять
У воїнів, мужніх героїв,
Котрі непохитно на варті стоять
Із зброєю напоготові.
Мені не байдуже, якою буде
В майбутньому доля країни.
Я хочу, щоб мирні настали часи
Для гідних людей України!
Деревам теж болить
Осінній день у сонячнім вітанні.
Погідне небо шле своє тепло.
Я вирішив сьогодні на світанні
Піти у ліс, подалі, за село.
Краса і простір, вільний свіжий подих.
Мене в обійми спокій огорнув.
Мій погляд заблукав у верховітті.
Я на хвилину про усе забув.
Про що мовчать вічнозелені сосни?
Що на віку їх довгому було?
Дуби старі, кремезні, сивочолі
Яким вітрам противились назло?
Рубці шершаві де-де проглядають,
Вони як доказ давнішніх боїв.
Погладив стовбур – дерево зітхнуло, –
То про минуле ясен розповів.
Тут осягнув я істину одвічну,
І стало якось соромно мені.
Усі дерева вміють говорити,
А нам здається, що вони німі.
Виходить, у дерев також є душі.
Я задивився в сонячну блакить…
Болить жорстокість, черствість і бездушшя.
І їм болить… Деревам теж болить…
Я їм не пробачу, але свято вірю…
Моя Україна сьогодні страждає
Від муки, нещастя і бід.
Я знаю, що дії загарбників лютих
Засудить нещадно весь світ.
Ракети чужі так бездушно й жорстоко
Почали війну проти нас.
Не хочу, щоб гинули діти й страждали,
Здригалися з жахом весь час.
Не зможу пробачити вбивцям огидним
За вбитих дітей і солдат.
Я їм не пробачу нізащо й ніколи
Підпалених, знищених хат.
За кожну сльозину, за рану криваву
Хто винен, клянусь, відповість!
Не лиш в Україні, на всенькій планеті,
Не знайдеться, клятому, місць.
Я вірю, що мир і добро запанують,
Нарешті прийде світлий час.
Чудове майбутнє без воєн і горя
Чекає попереду нас!
РОЗМОВА ПРО ХЛІБ
Якось я зустрів працівників.
Урожай збирали вони в полі.
Кожен колосок, мов жар, горів,
І комбайни рухались поволі.
Запитав я: «А коли вже хліб
Буде з цього зерна золотого?»
Хлібороб тоді мені сказав:
– Зачекати треба ще до того!
Все зерно ми відвезем на тік.
В зерносховища сховаєм вчасно.
Щось – у млин, на борошно змолоть.
Щось – посіять, щоб вродило рясно.
Борошно з млина – в пекарню йде.
Там замісять тістечко із нього.
Паляниці вироблять – і в піч.
Ось така складна, малий, дорога!
Ну, а потім, – в магазин везуть
Запашні, рум’яні паляниці.
Ляже праця наша нелегка
Рівними рядками на полиці.
Ось тоді вже в кожній хаті він –
Хліб святий на білій скатертині…
Бережіть, шануйте і любіть:
Паляницю, працю, Україну!
Є у нас, як і у вас, серця…
На дубах, на кленах і березах
Свіжі рани й кров, немов сльоза.
Хто зробив, скажіть, таке із вами?
Це негода чи людська рука?
Зашумів могутній дуб від болю:
– Це зробили руки нам чужі.
Руки ті зап’ятнані, у крові.
Рани в нас болять, іще живі.
Листячком береза тріпотіла,
Чули її голос небеса:
– Бути я щасливою хотіла.
В лісі навкруги така краса!
Стрепенувшись, клен старий промовив:
– Так, для когось наша кров – нектар.
Та не думав той, хто злочин коїв,
Що життя для всіх – то божий дар.
– Люди, схаменіться, не знущайтесь!-
Чуєте, благають деревця.
Дивляться у небо й промовляють:
– Є у нас, як і у вас, серця…