Про патріотизм і патріотів
Сірський Святослав,
ДВНЗ «Тернопільський коледж харчових технологій і торгівлі»,
гр.3-ХТ-ВХК-10/9,
відділення готельно-ресторанного бізнесу,
3 курс
Як у кожної знаменитості є свої шанувальники, так і в кожної держави є свої патріоти. Завдяки патріотам країна народжується, розвивається за своїми законами, живе, і саме вони не дають їй померти. Так було завжди, і це правило навряд чи зміниться. Та з плином часу саме поняття «патріот» зазнало неабияких змін. У наш час патріотизм вже давно втратив ту романтику, якою був наповнений колись. То який він – сучасний патріот?
Гортаючи літературу, ознайомлюючись з інформацією на різних сайтах, ми можемо прочитати, що патріотизм – це перш за все любов до своєї країни. А любов, як відомо, поняття суб’єктивне. Тому важко дати чітке визначення, хто такий патріот насправді. Адже саме патріотизм викликає найрізноманітніші почуття – від любові до неприйняття, від захвату до повної байдужості, від зачарованості до огиди. Для різних людей це слово звучатиме інакше і матиме свої власні особливості. Хтось скаже, що патріот – це людина, що відчуває повагу і гордість за свою країну і в разі необхідності буде захищати її навіть ціною власного життя. Інший назве його навіженим і відповість, що краще проявляти свій патріотизм, захищаючи державу більш мирним способом – силою слова, і що жодна проблема чи конфлікт неварті людського життя.
Без сумніву, кожне покоління проходить школу патріотизму по-своєму, і зараз його межі значно розширились. Сьогодні, коли Україна переживає не кращі часи, їй важлива навіть найменша підтримка кожного з нас. Кожен голос на виборах, кожна сплачена платіжка, кожен українець, що, незважаючи на скрутне становище, не їде шукати кращого життя за кордоном, а залишається тут, на Батьківщині – це все складає міцний фундамент у побудові міцної держави. Та найбільшу честь ми віддаємо нашим хоробрим воїнам, що захищають цілісність України на Сході, та тим Героям, що полягли на Майдані.
Патріотичні почуття не виникають самі по собі – вони є результатом довготривалого виховного впливу на людину та формуються ще змалечку. Починаючи з дошкільних років, для дітей в садках проводять заходи на національну тематику, вчать їх народних танців і пісень, одягають в традиційний одяг та залучають до народних обрядів і звичаїв. Часто це подається у грайливій, розважальній формі, і дітям це справді до вподоби. У школах зі свого боку роблять акцент на більш зріле сприйняття патріотизму – глибоко вивчають історію своєї країни та твори українських письменників минулих століть, нерідко проводять зустрічі з нашими сучасниками, що справді викликає захоплення і невдавану повагу до своїх земляків. Крім того, нині існує безліч молодіжних організацій на кшталт дитячих військово-патріотичних об’єднань, спрямованих на виховання у дітей почуття патріотизму, готовності захищати свою Батьківщину та формування спортивно-військової підготовки підростаючого покоління.
Проте є люди, які вважають, що цього замало. Побутує думка, що уроки патріотизму потрібно ввести в обов’язкову програму вивчення у школах. Більше того, в деяких країнах любов до Вітчизни намагалися затвердити конституційно, а парламент Словаччини спеціальним законом закріпив патріотизм, як громадянський обов’язок.
Та хіба можна змусити людину бути патріотом? Хіба не кожен зобов’язаний любити свою країну?
Здавалося б, відповідь очевидна. Наша країна – це наш дім, і ми мусимо любити її, як любимо свою сім’ю, своїх батьків і близьких. Але чи справедливо проводити таку паралель? Людина не любить своїх батьків просто через те, що це її батьки, і не зобов’язана любити щось лише за фактом народження. Любов – це не те, що дається просто так. Її потрібно заслужити. Ми любимо своїх батьків, бо з самої нашої появи на світ вони піклуються, оберігають та захищають нас. Ми любимо батьків, тому що вони люблять нас. Справжня любов повинна бути взаємною. Тому цілком можна зрозуміти жителів бідних чи слаборозвинених країн, що відкрито недолюблюють свою державу, коли та не піклується про них належним чином.
Взагалі слово «патріот» у сучасної людини інколи викликає і негативні емоції. Той, хто зараз назве себе патріотом, часом може стати жертвою насмішок, цькування та дурних поглядів, а не об’єктом гордості та поваги. Значною мірою це відбувається через численних псевдопатріотів що, прикриваючись маскою високих цілей та національних інтересів, творять безчинства та піклуються лише про власні блага. Не менш важливим фактором є і настирлива пропаганда, за рахунок якої влада в різні етапи нашої історії намагалася штучно підняти рівень патріотизму в народу замість того, щоб робити це природним шляхом – змінюючи на краще саму країну. Часом така політика стає настільки різкою та агресивною, що патріотизм вже починає межувати з мілітаризмом, коли людям намагаються нав’язати певні націоналістичні ідеали та зробити з них солдатів, готових в разі необхідності полягти за інтереси певних високопоставлених осіб, видаючи їх за державні і прикриваючись гучними гаслами «За свободу! За мир! За Вітчизну!».
Крім того важливо пам’ятати, що бути патріотом – означає любити свою країну, свій народ, його мову та звичаї, і це аж ніяк не зобов’язує любити її владу. Саме неприязнь до влади, що міцно засіла в душах українців і, здається, засвоюється з молоком матері, часто і є причиною хибної думки про патріотів та Україну в цілому.
Для мене особисто патріотизм – це не гучні слова, красиві лозунги та розгромні статті на політиків. Це почуття, які неможливо демонструвати, а потрібно підтверджувати власними вчинками та реальними діями. На наших очах здійснюється процес утвердження державної символіки, вносяться зміни до правопису української мови з метою повернення її автентичності, йде запекла боротьба за наші кордони та території. Відбувається становлення нової міцної єдиної української держави. Тому зараз, як ніколи, ми повинні бути справжніми патріотами, бо кожен з нас є обличчям України. Ми – і є Україна!