Віктор Ревегук,
кандидат історичних наук
дослідник – краєзнавець, Полтава
Дмитро Юрійович Андрієвський народився 27 вересня 1892 року в с. Бодаква (нині – Лохвицький район Полтвської області). За родинними переказами, його рід походив із чумаків, які їздили до Криму за сіллю, а пізніше предки Д. Андрі-євського стали священнослужителями. Священиками російської православної церкви були його дід і батько. Крім виконання пастирських обов’язків вони займалися також хліборобством – мали власний хутір і вважалися доволі заможними.
Сім’я Андрієвських була багатодітною; Дмитро мав сестру і трьох братів. Усі діти одержали добру освіту. Юнаки закінчили гімназії. Але священиком ніхто з них не став: Борис після закінчення університету працював лікарем, згодом професором медицини, Теодор – інженером – агрономом, Іван – економістом.
Середню освіту Дмитро здобув у гімназії в Лубнах, де в час його навчання існував осередок Революційної Української партії. Чимало юнаків були знайомі із Маніфестом «Самостійна Україна» Миколи Міхновського і перейнялися його ідеями. Тут жили і працювали брати Шемети, які видавали першу в Наддніпрянській Україні україномовну газету «Хлібороб».
Атмосфера вільнодумства, захоплення «Кобзарем» Тараса Шевченка і участь у гімназійних гуртках сприяли формуванню у Дмитра національної свідомості і любові до рідного краю. Через вільнодумство власті вважали його неблагона-дійним і переслідували.
Після закінчення гімназії у 1911 році Д. Андрієвський вступив до Харківсько-го університету, але через два семестри перейшов до Інституту цивільних інженерів у Санкт – Петербурзі. Переїхавши до столиці імперії, Дмитро вступає відразу до української студентської громади, регулярно передплачує львівський «Літературно – науковий вісник» та журнал «Украинская жизнь», який видавав у Москві Симон Петлюра. Він був знайомий із чільними діячами Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, яке очолював видатний український вчений – історик М. Грушевський. Із Симоном Петлюрою він особисто познайомився на Кавказі. Не поривав зв’язків Д. Андрієвський і з Україною та рідною Лохвич-чиною, куди щороку приїжджав на канікули.
Навчання в Інституті довелося перервати у 1915 році у зв’язку з Першою світовою війною.
З великою радістю зустрів Д. Андрієвський повалення царського самодержавствства в Росії і взяв участь у маніфестації української студентської громади та українізованих частин російської армії у Петрограді. Там же познайо-мився з митрополитом Андреєм Шептицьким, який у кінці травня 1917 р. повертався через Петроград із заслання та скликав у Петрограді Перший Собор українських греко – католиків Росії, зустрівся із членами української громади. Уже на схилі літ у 1970 р. у листі до Лева Биковського Дмитро Юрійович писав: «Випадок хотів, щоб Ваша книга «Від Привороття до Трапезунду» дісталася мені до рук. У ній мою увагу привернув розділ «У Петербурзі», де я надибав багато прізвищ моїх давніх знайомих і приятелів. Тим Ви оживили в моїй пам’яті часи мого молодого життя, коли я був студентом в Інституті цивільних інженерів… Знав я майже всіх згаданих Вами студентів і не студентів української громади Петрограду. Дістався того міста, як і Ви, в 1912 р. Пробув у нім на студіях п’ять років, виїжджаючи на час вакацій додому, на Полтавщину. Бував не раз і в Лісному і ходив тими самими вулицями, що і Ви. Бував на тих самих імпрезах, що і інші молоді українці. Бо я був діяльним членом української громади в нашім Інституті. А. В. Січинський (пізніше – відомий історик і громадський діяч – В. Р.) був мені одним з найближчих товаришів».
З вибухом Української революції Д. Андрієвський рвався в Україну, де вже постала Центральна Рада і почався бурхливий процес національного відродження. Разом із групою українських студентів він повернувся з Петрограду до Києва і віддав себе в розпорядження Центральної Ради. Пізніше згадував: «В 1917 р. з вибухом революції зараз же навесні я повернув в Україну і поставив себе до розпорядження Української Центральної Ради. Мене послано як «агітатора» на Волинь, де я працював літо і осінь. Відтак мене перекинуто на Таврію в тій самій ролі. Зрештою навесні 1918р. дістався я до Києва і вступив урядовцем до Міністерства зовнішніх справ». Працював Д. Андрієвський спочатку в Уряді Центральної Ради, а потім – гетьмана П. Скоропадського. Міністерство зовнішніх справ Української Держави очолював Дмитро Дорошенко – відомий історик і громадський діяч. З ним Д. Андрієвський був знайомий ще з петербурзьких часів. Восени 1918р. його включили до дипломатичної місії Української Держави до Швейцарії, яку очолював Євген Лукасевич. Коли ж до влади в Україні прийшла Директорія УНР, дипломатичної роботи не залишив.
Головним для Д. Андрієвського було не служити владі, а захищати інтереси України на міжнародному рівні. У складі дипломатичної місії УНР він був направлений до Швеції, згодом – консулом до Швейцарії. Дипломатичну роботу доводилося поєднувати з навчанням на інженерному факультеті державного Університету бельгійського міста Гент. Через два роки він отримав диплом інженера – архітектора. За фахом працював спочатку у Франції, згодом – у Бельгії, яка стала його постійним місцем проживання на еміграції. У різних бельгійських фірмах він працював аж до виходу на пенсію у 1958р.
Після поразки Української революції 1917-1921р.р. українські патріоти, в тому числі політичні діячі УНР та Української Держави і вояки Української Армії опинилися на еміграції і розпорошилися різними європейськими країнами.
Розчарування, зневіра і безнадія охопили багатьох учасників боротьби. У пошуках причин національної катастрофи вони почали взаємні звинувачення: галичан звинувачували у зраді і союзі з Денікіним, наддніпрянців звинувачували за Варшавський договір і здачу західно – українських земель Польщі, гетьманців звинувачували у союзі з білогвардійською Росією. Соціалісти звинувачували лідерів УНР у буржуазності, а український народ – у відсутності єдності і не- сформованості в націю. Інші шукали виправдання у мілітарній перевазі ворога, у необхідності вести війну на два фронти – проти червоних і проти білих окупантів, у міжнародній ізоляції УНР та ін.
Молоде покоління українських патріотів причину поразки українців у боротьбі за державність бачило у відсутності віри лідерів у свій народ, захопленні утопічними соціалістичними експериментами і в міжпартійній боротьбі, коли вони за партіями не бачили України. Молодь шукала нових ідей, нових лідерів і нових методів боротьби за незалежність України. У пошуках національного ідеалу, який надихнув би вірою український народ, підняв би його на боротьбу і жертовність в ім’я незалежності України, вони відкидали чужі зразки і стереотипи, які не мали українського національного грунту.
Навколо моральних і філософських основ нового політичного руху, що пізніше дістав назву українського націоналізму, в середині 20-х років минулого століття точилася гостра дискусія і політична боротьба. «Як завжди в таких випадках, – писав знаний історик ОУН Зиновій Книш, – трудно сказати, хто зробив перший крок і хто дав перший поштовх. Але маємо певність, що глибиною та ясністю своїх думок Дмитро Андрієвський у тій дискусії зайняв одне з перших місць, потягнув за собою інших і спрямував їх на рівну дорогу, що довела згодом до створення Організації Українських Націоналістів».
«Усі існуючі ідеології і сторонництва, – писав Д. Андрієвський у статті «Наша позиція», – мають своє коріння поза національним грунтом, у чужому, не своєму минулому або засадничо нам ворожому сучасному… Вони потворилися від подиху чужого вітру. Це є пережитки або підпільної політичної роботи під тягарем царського режиму, або остатки соціалістичної і демократичної психози, що огорнула Європу в ХІХ-му столітті, або виплід парламентарної системи колишньої австрійської імперії, або гіпнози московсько – татарської сатрапії, що була посіла шосту частину земної кулі, та червоного імперіалізму Москви, що змагає за опанування цілим світом». Так писав Д. Андріївський, один із перших ідеологів нового націоналістичного руху, який пізніше підвів підсумок усьому ідеологічному доробку українського націоналізму в теоретичному рефераті, що був оприлюднений на Першому Конгресі Українських Націоналістів.
Пізнання національного ідеалу, що незмінно існував у природі української нації протягом тисячолітньої її історії, тривало майже 10 років. Новий світогляд кристалізувався, вбирав у себе кращі зразки філософських поглядів і політичних переконань і складався в чітко сформовану теорію.
Осівши в столиці Бельгії, Д. Андрієвський заробляв на прожиток інженерною працею, але не полишав громадсько – політичної діяльності. Він налагодив контакти з розпорошеними по світу українцями, організував у Брюселі Український допомоговий комітет, пропагував за кордоном українську справу, регулярно друкував у заснованому С. Петлюрою журналі «Тризуб» аналітичні та ідейно – теоретичні розвідки, спрямовані на пошуки нових шляхів розбудови української нації як цілості, що стоїть вище особистих амбіцій лідерів, класів чи станів.
Після декількох років пошуків, роздумів і сумнівів Д. Андрієвський виклав свої ідеї у статті «Розбудова нації», яка була опублікована в журналі «Національна думка» у 1927 р. у Празі. Основні її положення зводилися до того, що українська національна свідомість і відчуття національної спільноти починають об’єднувати розкидане по різних континентах молоде покоління української еміграції і жителів Західної України, які перебували під владою Польщі. Українці починають відчувати себе не аморфною масою, а поступово стають нацією психологічно. У них панує національний дух, але бракує єдиної національної організації, щоб стати політичною нацією, духовно об’єднаною націоналістичною ідеологією. Завдання такої організації – очолити боротьбу українців за державність і самостійність. Розбудова нації має початися з подолання у власних душах рабської психології і прищеплення українцям відчуття самоповаги, гідності і солідарності. Розбудова нації передбачає цілісність і монолітність української спільноти. На досягнення цієї мети мають бути спрямовані всі сили українських патріотів. Залізна дисципліна, відповідальність і підпорядкування особистого громадському мають стати Законом. Нація – замість інтернаціонального космополітизму. Нація – з волею до влади, а не духовне лакейство. Нація – вихідна точка і кінцева мета всієї політичної діяльності майбутньої організації.
У завершеній формі теорія українського націоналізму була викладена у рефераті, що його оголосив Д. Андрієвський на Другому Конгресі Українських Націоналістів у 1938 р. Суть її полягає в тому, що система вартостей українського націоналізму базується не на матеріалізмі, а на ідеалізмі і волюнтаризмі. Кінцевою метою діяльності українських націоналістів має бути створення Самостійної, Соборної Української Держави.
Українська національна ідея не обмежується етнічною територією і не вичерпується етнічним змістом. Вона формується на базі історичної місії, що випала на долю розташованої між європейським Заходом і азійським Сходом України, яка є природним оборонцем народів, яким загрожує агресивна Московщина.
Для розбудови української нації потрібна власна держава. Тільки в умовах національної держави Україна стане світовою силою, з якою будуть рахуватися сусіди. Треба прагнути до примирення різних груп суспільства, підпорядковувати суспільно-класові інтереси національно – державним. Для зміцнення української державності необхідні авторитет провідної верстви, централізм і тверда влада.
У середині 20-х років минулого століття серед української еміграції склалися декілька груп і гуртків українських патріотів. Найбільш відомими серед них були:
- створена в 1920 році Українська військова організація (УВО) з начальною командою за кордоном і краєвою командою у Львові,
- група української націоналістичної молоді у Празі,
- Союз української націоналістичної молоді на західних землях України,
- Легія українських націоналістів (ЛУН) у Подебрадах (Чехія).
Легія стала першою організацією, що мала свої символи, офіційно вживала назву «націоналісти» замість «державники», «незалежники» тощо. Від ЛУН пішло також націоналістичне вітання «Слава Україні!», яке пізніше перебрали ОУН і УПА, перехопило нинішнє Всеукраїнське об’єднання «Свобода», а в 2018 року воно стало офіційним вітанням в Україні.
Названі вище та дрібніші організації, які виникли на засадах націоналістичного світогляду, розуміли: щоб виконати свою історичну місію, потрібно об’єднатися в одну велику і потужну організацію.
Після довгих і напружених переговорів була скликана І-ша Конференція українських патріотів-націоналістів, яка працювала протягом 3-7 листопада 1927 року в Берліні. Головою президії Конференції було обрано вже знаного теоретика українського націоналізму Д.Андрієвського.
З метою надання українському націоналістичному рухові організованих форм було створено Провід українських націоналістів (ПУН), до складу якого ідеологічним референтом було обрано Д.Андрієвського.
В цією ж метою було започатковано видання журналу «Розбудова нації», назву якого було взято з однієї із його статей.
Дмитро Андрієвський провів величезну роботу з підготовки та проведення Першого Конгресу Організації Українських Націоналістів (ОУН), який відбувся в січні 1929 року у Відні в десяту річницю проголошення Соборності України, відомої як Акт Злуки (22 січня 1919 р.). Про це свідчить його листування з Євгеном Коновальцем, Дмитром Донцовим, Миколою Сціборським, Володимиром Мартинцем та іншими відомими діячами українського національно-визвольного руху. Скликанню Конгресу передувала кропітка робота очолюваної Д.Андрієвським ідеологічної комісії, яка напрацювала цілісну філософсько-ідеологічну концепцію українського націоналізму. Вона стала дороговказом для майбутніх поколінь українських патріотів.
Маловідомим залишається факт, що Є.Коновалець пропонував Д.Андрієвському очолити Провід Українських націоналістів. У листі до Дмитра Юрійовича від 21 листопада 1927 року він писав: «Я дальше обстоюю, що Ви, пане інженер, повинні бути тим, який з конгресу українських націоналістів повинен вийти провідником націоналістів. Час знов до конгресу повинні Ви, при нашій розуміється допомозі, вжити на це, щоби до майбутньої Вашої ролі як слід підготовитися».
У відповідь на цю пропозицію Д.Андрієвський писав, що має «великий потяг до обсервації, книги, моделювання людської думки». До того ж, він був переконаний, що саме Є.Коновалець має очолити націоналістичний рух. «Тим, що Ви зараз на чолі нашої справи, я тішуся… Згори тверджу, що саме Ви один нині можете пустити машину в рух. Я високо ціню, що зі всіх наших військових і інших діячів Ви один «не сіли на дно», але тримались на поверхні, вдержали зброю в руках і не допустили викорінитись вашим впливам у краї».
Предметом обговорення на Конгресі у присутності 30 делегатів було 10 найважливіших тем, які напередодні Конгресу були розіслані всім патріотичним організаціям. Відповідно до них до організаційного комітету надійшло 39 рефератів, три з яких виніс на обговорення Д.Андрієвський:
- Український націоналізм
- Державний устрій України
- Дві концепції
Усі вони були заслухані і обговорені учасниками Конгресу, який остаточно визначив ідеологічні засади українського націоналізму, факт створення єдиної організації – Організації Українських Націоналістів (ОУН) – і затвердив її Статут, обрав постійний Провід на чолі з полковником Є.Коновальцем. Членом Проводу в числі інших було затверджено і Дмитра Андрієвського.
У 30-х роках ХХ століття Д.Андрієвський опікувався організаційними справами ПУН, пов’язаними з діяльністю ОУН за кордоном, пропагував українську справу у світі, а також докладав багато зусиль до об’єднання українських державницьких сил. За його ініціативою у Бельгії в 1931 році відбулася нарада представників українських організацій на еміграції і засновано Європейське об’єднання українських організацій на чужині.
Водночас він намагався привернути увагу світової громадськості до подій, що відбувалися в підрадянській Україні, де лютував голод і почалися масові політичні репресії. У 1934 році він від імені Європейського об’єднання українських націоналістичних організацій написав протест проти прийому СРСР до Ліги Націй.
З початком Другої світової війни Д.Андрієвський не міг виїхати із окупованої німцями Бельгії і тільки в кінці 1941 року побував у Берліні, де зустрівся з полковником А.Мельником, який заступив місце Провідника ОУН після трагічної загибелі Є.Коновальця. Мав виїхати на українські землі, але дістався лише до Львова, де був затриманий, відправлений до Берліна і там заарештований. З 21 січня 1942 року по 18 жовтня 1944 року Д.Андрієвський перебував у німецькому концтаборі Заксенхаузен, де були ув’язнені й інші керівники Українського національно-визвольного руху.
Після закінчення Другої світової війни Д.Андрієвський повернувся до Бельгії. У 1949-1952 рр. він відвідав українські громади в Канаді та США, багато працював як член ПУН, був представником ОУН у виконавчому органі створеної 1948 року Української Національної ради та Державницького центру УНР, очолював Сенат ОУН.
Розкол ОУН у 1940 році він засуджував, бо це була трагедія українського національно-визвольного руху; залишився прибічником Голови ОУН полковника Андрія Мельника. Проте об’єктивно оцінив протибільшовицьку боротьбу УПА в роки Другої світової війни та повоєнний період, яку очолила ОУН(б) під проводом Степана Бандери. Він писав: «Бандерівці в свойому часі випередили нас, бо мали свіжіший революційний інстинкт і вміли рішатись».
Д.Андрієвський геніально передбачив розпад і загибель «імперії зла» (Рональд Рейган, Президент США) – Радянського Союзу. «Майбутнє совєтської імперії, – пророкував він у 1958 році, – є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться».
На жаль, до розпаду СРСР Д.Андрієвський не дожив. Вийшовши на пенсію, він переїхав до Мюнхена. Через підірване здоров’я останні роки він жив в Будинку для пристарілих осіб у Дорнштадті, тут він і помер 30 серпня 1976 року.
22 січня 2010 року прах Д.Андрієвського перепоховали на Полі Героїв Личаківського цвинтаря у Львові.