Олександр Вакуленко, фото автора.
У столичному Національному музеї літератури України відбувся вечір пам’яті до 95-річчя відомого українського кінорежисера, сценариста та педагога Володимира Денисенка.
Українському кіномитцю Володимиру Денисенку та його рідним випало на долю чимало випробувань.
Дід Володимира – Яків, як свідомий українець обіймав посаду міністра оборони Медвинської республіки в часи національно-визвольної боротьби українського народу початку 20 століття. А батько Володимира – Терентій, як учасник Медвинського повстання був змушений постійно змінювати місце проживання, щоб не потрапити до рук каральних органів.
Тому Володимир, який народився 7 січня 1930 року в селі Медвин Білоцерківської округи на Київщині вже наступного року з батьками переїздить до Харкова, де мешкає до 1941 року. Та з початком Другої світової війни повертається у рідний Медвин, де діяв повстанський загін під проводом керівника місцевого підпілля ОУН(б) Івана Сарапуки.
Дванадцятирічний Володимир допомагає українським повстанцям, виконуючи обов’язки зв’язковго. Пережив німецький полон, де йому винесли вирок – розстріл. Але в останню мить був врятований своєю матір’ю, яка була лікаркою й володіла німецькою мовою. Вона умовила німецького офіцера пощадити підлітка. Це й зберегло йому життя.
У 1946 році родина Денисенків поселяється в Києві, де Володимир того ж року екстерном закінчує школу. А наступного року вступає на акторський факультет Київського театрального інституту ім. Івана Карпенко-Карого. Через рік обдарованого студента переводять на режисерський факультет.
Водночас Володимир продовжує боротьбу за вільну Україну в підпільній організації ,,Молода Україна’’. За це у 1949 році його заарештовують, і вже вдруге ще зовсім молодій людині виносять вирок – розстріл. Цього разу це постановила трійка НКВС. Але знову Володимиру вдається вижити. Адже вищий вирок покарання йому змінюють на десять років таборів. Після смерті Сталіна розпочинається ,,відлига’’ й 27 березня 1953 року Володимира Денисенка було звільнено із Вятлагу де він відбував покарання.
Повернувшись на волю Володимир Денисенко в 1956 році закінчив Київський театральний інститут ім. І. Карпенко-Карого. Після навчання стажувався у Олександра Довженка. З 1959 року починає працювати викладачем Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
Кінорежисер Володимир Денисенко створив дванадцять художніх фільмів: ,,Солдатка’’, ,,Роман і Франческа’’, ,,Мовчать тільки статуї’’, ,,Сон’’, ,,Совість’’, ,,На Київському напрямку’’, ,,Важкий колос’’, ,,Осяяння’’, ,,Повість про жінку’’, ,,Дніпровський вітер’’, ,,Женці’’ та ,,Високий перевал’’.
За фільм ,,Женці’’ удостоєний Шевченківської премії в 1979 році. А у 1983 році отримав звання народного артиста України.
Разом із дружиною – талановитою акторкою Наталією Наум виховав двох синів – Олександра та Тараса.
Помер Володимир Денисенко 10 червня 1984 року.
Володимир Денисенко своїм геніальним фільмом ,,Сон’’ про Тараса Шевченка з Іваном Миколайчуком в головній ролі започаткував українське поетичне кіно. Тому захід став не лише вечором спогадів про життя та творчість визначного кіномитця Володимира Денисенка, а й подією яка відкрила цьогорічне вшанування українського Пророка Тараса Шевченка. Не даремно організаторами заходу виступили Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та Національний музей літератури України, спільно з громадською групою підтримки ,,Тарас. Повернення’’.
І своїми спогадами та думками на заході поділилися шевченкознавець, академік Національної академії наук України Микола Жулинський; літературознавиця, дослідниця Медвинського антибільшовицького повстання Марина Гогуля; учень Володимира Денисенка, кінорежисер і сценарист Олег Чорний; син Володимира Денисенка, режисер, письменник та актор Олександр Денисенко; завідуюча клубу Національного військово-медичного клінічного центру ,,Головний військовий клінічний госпіталь’’ Ольга Добровольська; Надзвичайний та Повноважний Посол України в Йорданії у 2010-2019 роках Сергій Пасько; народний артист України Володимир Талашко; заступниця генерального директора Національного музею літератури України Раїса Сеннікова та модератора мистецького заходу Олеся Кривопиша.
Вслухаючись у кожне слово шановних учасників зворушливого вечора та переглядаючи на великому екрані уривки фільмів ,,Сон’’ та ,,Совість’’, які стали класикою українського кінематографу, перед нами ніби пробудився безсмертний дух усіх про кого згадали теплим словом вдячності. Адже пам’ять про Тараса Шевченка, Володимира Денисенка та його рідних продовжує жити у нашій пам’яті та серцях.
