(З телеграм-каналу Голови ОУН Богдана Червака)
П’ятий Великий збір українських націоналістів розпочався, але без участі голови ОУН Андрія Мельника. А значить більше не можна було приховувати його хворобу, а тому делегатів одразу поінформували про недугу А. Мельника і критичний стан його здоров’я.
Після цього головуючий Олег Штуль-Жданович зачитав листа Андрія Мельника, де він наполягав, щоб делегати не брали до уваги його кандидатуру при обранні нового голови ОУН.
Лист зачитувався у атмосфері гробової тиші. Делегати, серед яких були учасники Української революції, засновники ОУН, ветерани визвольних змагань періоду Другої світової війни, витирали з очей сльози і відмовлялися від думки, що відтепер серед них може не бути Андрія Мельника, якого вважали своїм найбільшим моральним авторитетом, якого прирівнювали до героїчних постатей Симона Петлюри і Євгена Коновальця.
Стало очевидним, що Великий збір не зможе навіть розпочатися, якщо не буде остаточно з’ясовано питання голови ОУН. Більшість делегатів, якщо не усі, вважали, що на цій посаді може бути виключно одна людина – Андрій Мельник.
Один за одним вони вставали і вимагали від Олега Штуля-Ждановича зробити перерву у Великому зборі й звернутися до Андрія Мельника з проханням дати згоду на обрання його на новий термін, як це передбачено статутом ОУН.
На цьому і зійшлися.
24 липня 1964 року Андрій Мельник прийняв делегацію Великого збору, яка закликала його залишитися на посаді голови ОУН.
Полковник не довго роздумував. Він не міг ігнорувати волі делегатів Великого збору – найвищої інституції ОУН. Тамуючи біль та внутрішнє напруження, яке розривало його серце від бажання піти на спочинок і обов’язком служити українській нації до загину, полковник промовив:
– Я не можу йти проти волі делегатів Великого збору, навіть коли стан мого здоров’я стає дедалі критичнішим. А тому, даючи згоду очолити ОУН, прошу врахувати мої побажання щодо обрання заступниками голови ОУН друзів Олега Штуля-Ждановича, Якова Маковецького і Ярослава Гайваса.
Також прошу вважати довічним членом Проводу ОУН генерала Миколу Капустянського, а відтак подаю на затвердження Великого збору перелік кандидатів до Проводу українських націоналістів.
З висоти часу таке рішення полковника А. Мельника може здатися виявом хвилинної слабкості, адже стан його здоров’я не дозволяв повноцінно виконувати обов’язки голови ОУН. Однак на той час не існувало альтернативи, а тому ОУН могла потрапити у турбулентність з усіма негативними наслідками для неї у майбутньому. Це добре усвідомлював полковник, даючи згоду знову очолити ОУН попри катастрофічний стан свого здоров’я.
Звістка про готовність А. Мельника залишитися біля керма ОУН радісно сприйнялася делегатами Великого збору та відкрила можливість для його успішного проведення і завершення.
П’ятий Великий збір одностайно обрав Андрія Мельника головою ОУН та запропонований ним склад Проводу, а також схвалив резолюції, які визначали пріоритетні напрями внутрішньої і зовнішньої політики ОУН.
Стан здоров’я Андрія Мельника тільки погіршувався. 7 вересня 1964 року Яків Маковецький відвідав полковника у лікарні. Він лежав ослаблений, а вигляд вказував, що життя от-от покине його хворе тіло.
– Вітаю, дорогий друже, з яким добром приходите? – запитав А. Мельник, протягуючи для вітання руку.
Яків Маковецький розповів про стан справ в ОУН, передав письмові звіти окремих членів і референтів ПУН.
Розмова швидко втомлювала полковника, а тому дружина Софія, яка від нього не відходила, сказала Маковецькому, що треба завершувати.
Шпитальна прислуга принесла обід, але полковник відмовився їсти, наполягаючи на продовженні розмови із Маковецьким. І тільки коли всі справи були обговорені й полагоджені полковник дав зрозуміти, що тепер скаже останні свої слова:
– Перед Вашим від’їздом, друже, хочу передати кілька слів друзям, бо не знаю чи буде нагода і змога зробити це іншим разом. Я свідомий, що стан мого здоров’я важкий і не так уже багато я можу допомогти ОУН. Також свідомий я труднощів, які з цього випливають.
Час підтвердив, що ОУН була потрібною. Потреба її закріплена терпіннями і муками в тюрмах, у концтаборах і засланнях тисяч і тисяч її членів. Вона освячена кров’ю тих незліченних воїнів, що віддали життя у боротьбі з окупантами усіх мастей за волю України.
Але ОУН так і не осягнула своєї мети. Самовіддана боротьба українського народу за незалежність України триває. Основний тягар цієї боротьби несуть наші друзі на рідних землях. Їм потрібна допомога від українців, що живуть у вільному світі.
Друзі, бережіть ОУН! Скріпіть її своєю жертовною працею, поверніть до праці тих, хто через різні обставини відійшов від ОУН. Працюйте всі разом у взаємній пошані, згоді й любові. Тоді будуть успіхи. Про них приходьте звітувати мені тут чи деінде. Хай кріпить вас геройський чин полеглих!
Від хвилювання чоло полковника вкрилося потом. Помахом руки він натякнув, що все сказав і тепер Маковецький може його покинути.
Остання зустріч з полковником відбулася у неділю 1 листопада 1964 року. Я.Маковецький увійшов до кімнати, де лежав А. Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра готові надати хворому допомогу на кожен його поклик.
Стан хворого гіршав з кожною хвилиною. До лікарні прибув німецький священик. Медсестра засвітила свічки, священик відмовив молитву. О 2.30 голова ОУН розкрив сині очі й глянув на дружину. Минуло яких 30 секунд і очі полковника закрилися навіки.
P.S. 1 листопада ц. р. у Києві на Аскольдовій Могилі відбудеться вшанування пам’яті Андрія Мельника. Початок о 10.00