Nазарій August, із ТГ каналу “UNITED IN BLOOD”.
У червні 1919 року Найвища Рада Антанти і Польща підписали угоду щодо військової окупації Польщею території Східної Галичини до часу остаточного вирішення її статусу на міжнародному рівні. Проте польська окупаційна влада на чолі з Начальним Вождем Польської держави маршалком Юзефом Пілсудським усупереч міжнародним зобовʼязанням приступила до ліквідації галицьких українців як титульної нації. Десятки тисяч полонених стрільців і старшин Галицької Армії гинули від голоду, холоду і хвороб у польських таборах, у краї впроваджували польську цивільну адміністрацію, українські землі заселювали військовими та цивільними колоністами, у всіх напрямках життя провадили тотальну полонізацію. За найменший спротив полонізації – переслідування поліції, тюрми і табори.
На початку 20-х років підпільна газета УВО “Сурма” так описувала полонізацію українського населення Галичини: “Ворог замкнув нам 3000 шкіл, 500 церков, скольонізував десятки тисяч гектарів нашої землі, замкнув перед нами державні установи, сотні українських вчителів переніс до корінних польських земель, а на їх місце спровадив ляхів, замкнув або обмежив вступ до високих шкіл, завів насильну полонізацію цілого краю, здушив культурний, економічний та політичний розвиток цілого народу, ожебрачив населення, усунув навіть назву «український». Не дивно, що колишні вояки УСС, ГА і Армії УНР розпочали в Галичині та Західній Волині боротьбу з польськими окупантами.
У вересні 1920 року група колишніх старшин УСС і ГА на чолі з Осипом Навроцьким, Ярославом Чижем, Юрієм Полянським, Володимиром Целевичем і помічником полковника Андрія Мельника в осадному корпусі Січових Стрільців Михайлом Матчаком створила у Львові Тимчасову Начальну Колегію УВО. Після приїзду до Львова в липні 1921 року засновника і команданта УВО полковника Євгена Коновальця її перейменовано в Начальну Команду.
Заступником команданта УВО став полковник А. Мельник. Штаб спочатку перебував у Львові, а з 1923 року – в Берліні. Структури УВО створювали за військовим принципом. Діяли організаційно-кадрова, розвідувальна, бойова і пропагандистсько-політична референтури.
Діями УВО проти польських окупантів на Західноукраїнських землях керувала Крайова Команда. Спочатку її очолив командант УВО полковник Є. Коновалець, а в 1923-1924 роках – полковник А. Мельник. За даними Міністерства внутрішніх справ Польщі, в 1921-1922 роках бойовики УВО здійснили 38 диверсій у Західній Україні. Зокрема, підірвали залізничний міст у Яворові, організували низку вибухів на залізницях, нафтопромислах та інших об’єктах. Також у цей час проведено вісім нападів на державні установи й окремих урядовців, 24 акції саботажу та виведення з ладу об’єктів зв’язку, 7 підпалів майна польських колоністів тощо.
Значний резонанс мала організація вибуху на артилерійському складі в Ряшеві (нині Жешув у Польщі). У пресі ці диверсійні дії навіть отримали визначення – “балканізація Галичини”. Після передачі Вищою Радою Антанти Галичини Польщі від 14 березня до кінця 1923 року відбулось 4630 заворушень і акцій протесту, 256 страйків, 5 тисяч випадків дезертирства з армії та 500 підпалів майна польських землевласників.
Найгучнішою акцією УВО на початку її діяльності був атентат на Начального Вождя Польської держави маршалка Юзефа Пілсудського під час його офіційного візиту до Львова 25 вересня 1921 року. Акція мала висловити Найвищій Раді Антанти і Лізі Націй протест українців проти брутальної польської окупації Галичини. Напад виконав бойовик УВО, колишній усусівець, поручник Галицької Армії Степан Федак (молодший), син відомого адвоката, директора Українського страхового товариства “Дністер” і віце-президента Крайового банку у Львові Степана Федака.
Степан Федак-молодший не зміг підійти до маршалка Юзефа Пілсудського на відстань револьверного пострілу під час його перебування у Стрийському парку. Нагода для виконання атентату трапилася через кілька годин біля Львівської ратуші, де відбулись офіційний прийом і обід на честь високого гостя. С. Федак зайняв місце у перших рядах численних глядачів біля виходу з Ратуші, але міцні хлопці в цивільному відтіснили його назад. Три постріли пролунали, коли маршалек Юзеф Пілсудскі й львівський воєвода Казімеж Грабовскі вийшли з Ратуші й сідали в автомобіль. Але С. Федак стріляв через голови людей у натовпі й кулі лише поранили воєводу К. Грабовского. Маршалка Ю. Пілсудского вони навіть не зачепили. Кілька рук схопили С. Федака і не дали йому вистрілити в себе.
Судовий процес над С. Федаком й одинадцятьма заарештованими у цій справі членами УВО перетворився на політичну демонстрацію боротьби за незалежність Галичини. Підсудні у судовій залі категорично відмовилися давати свідчення польською мовою. Вони заявили, що не є громадянами Польщі, і тому відкидають звинувачення в “державній зраді”. Адвокат д-р Ярослав Олесницький вимагав для розгляду судом копій Сен-Жерменських та Сервських угод, що затверджували протекторат Антанти над Галичиною, і виклику, як свідків у справі, міністра закордонних справ Польщі професора Г. Нарутовича і делегата Польщі до Ліги Націй професора Ш. Ашкеназі.
Польський суд, звичайно, не задовольнив справедливі вимоги українського адвоката, але його зусилля перенесли судовий процес у політичну площину. Європейська і світова преса широко висвітлювали як сам судовий процес, так і питання порушення польськими владами прав населення Галичини. В результаті головний обвинувачений Степан Федак отримав лише 6 років тюрми.
Постріли бойовика УВО Степана Федака у Львові попередили маршалка Юзефа Пілсудского, Уряди Польщі та європейських країн про порушення прав українського народу при тотальній полонізації окупованої Галичини.
У відповідь на саботаж, терористичні акції та збройні атентати УВО в Галичині польська окупаційна влада відповіла жорстким поліційним переслідуванням членів Організації. У 1923-1924 роках Крайовий командант УВО в Галичині полковник Андрій Мельник, продовжуючи лінію полковника Євгена Коновальця, максимально посилив заходи конспірації. Він скасував усі багатолюдні засідання, наради і зʼїзди Крайової та Окружних Команд УВО. їх замінили чітко сплановані та бездоганно організовані зустрічі “в чотири ока” із провідниками і членством. Продумана до найменших деталей система конспірації діяла по всій вертикалі УВО.
Вона виявилася настільки ефективною, що її успішно використовували після 1929 року в ОУН. Надійна система конспірації та щоденні заходи безпеки допомогли зберегти цілісність і дієвість ОУН у 30-40 роки під час боротьби з таким могутнім ворогом, як НКВС при совєцькій окупації. А тоді, в 1923-1924 роках, ніхто і, особливо, польська поліція не могли й подумати, що Крайовим командантом УВО є саме Андрій Мельник.
Як інженер-управитель лісового господарства Греко-католицької метрополії, очолюваної митрополитом Андреєм Шептицьким, він легально проживав і працював у невеликому містечку Осмолода поблизу Перегінська на Бойківському Прикарпатті. Перебуваючи у Львові чи інших містах Галичини, він часто змінював конспіративні помешкання, зустрічі проводив подалі від них, завжди без свідків і ніколи під відкритим небом.
Польська поліція могла здогадуватися про членство полковника Андрія Мельника в УВО хіба через його тісні звʼязки з полковником Євгеном Коновальцем у Армії УНР.
Для практики конспірації в Галичині була ще одна причина – УВО проводила активну розвідувальну роботу у Війську Польському. Розвідувальну референтуру УВО у різні часи очолювали розвідник Австро-угорської армії та штабу корпусу Січових Стрільців сотник Ярослав Чиж, Михайло Колтуняк, а з весни 1922 року – сотник Осип Думін.
Антипольська діяльність УВО, природньо, привернула до себе увагу спецслужб Німеччини. Контакти УВО з німецькими організаціями зав’язались на зламі 1921/1922 років. А вже в 1923 р. керівник німецької контррозвідки Гемп підписав з керівником УВО угоду про ведення націоналістами розвідки у Польщі на користь Рейхсверу та здійснення ними у разі війни між Польщею та Німеччиною диверсійних актів. Натомість УВО отримувала щомісячно 9 тис. марок та матеріальну допомогу. В обмін на збір розвідувальних даних проти Польщі та підривну роботу УВО одержувала грошові субсидії, матеріальну допомогу, підтримку в підготовці кадрів таємної війни. Як повідомив Є. Коновалець одному із засновників ОУН П. Кожевнікову, у 1923-1928 рр. абвер передав УВО близько 2 млн марок. Лише через передаточний пункт у Гданську націоналістичному підпіллю надійшло від німців 200 револьверів, 500 кг вибухівки, тисячі детонаторів тощо.
За словами Володимира Мартинця, “тодішня розвідча сітка УВО була найбільшою і найкраще зорганізованою цього роду сіткою у Европі”. Як приклад високого рівня розвідувальної роботи УВО можна навести збір практично повної інформації про польський армійський корпус у Перемишлі.
Матеріали розвідки містили навіть світлини мобілізаційних планів, копії таємних наказів Міністерства оборони та документацію Перемишльського арсеналу. Тому до розслідування розвідувальної діяльності УВО підключилася військова контррозвідка Польщі, яку називали Дефензивою.
У справі розвідувальної діяльності УВО (справа Басарабової) польська поліція заарештувала вісім осіб. 10 квітня 1924 року одним з останніх ув’язнили полковника Андрія Мельника. На лаву підсудних його привели кілька необережних висловів колишнього сотника Армії УНР Василя Коваленка під час допитів, які загалом не мали жодного стосунку до справи. Адже сотник В. Коваленко служив у 1919 році у відділі розвідки Генштабу Дієвої Армії УНР, який очолював полковник (генерал) А. Мельник. Вони навіть випадково зустрілися колись у Львові, посиділи у кав’ярні, трохи поговорили про старі часи. На час арешту В. Коваленко перебував на службі в II відділі (розвідки) Генштабу Війська Польського, як контрактовий старшина Армії УНР. Крім того, співпрацював з УВО. Проте він навіть теоретично не міг знати, що полковник А. Мельник є не тільки членом УВО, а й Крайовим командантом. Отже, польська поліція та Дефензива не мали жодних доказів, лише одні здогадки. І все-таки заарештували полковника А. Мельника.
“1924-1928 провів я в польських тюрмах Баторія і Бригідках у Львові, і засуджений на 5 літ в процесі Басарабової у Львові; там: жорстоко скатований” – так пише А. Мельник у хронологічних датах свого життя.
Андрій Мельник, навіть перебуваючи в польських тюрмах, залишався лідером. «Тюремники не могли опертися тій постаті… і коли полковник переходив попри них, мимоволі ставали на струнко. В камері ніхто нічого не рішав, не порадившись наперед з полковником Мельником. Ніхто ніколи не перешкоджав йому в медитаціях чи в читанні». Багато читав, вчив французьку мову. Окрім особистого розумового зростання, Андрій Мельник вишколював інших в‘язнів-українців. «Ми вирішили поглибити вишкіл наших друзів. У тюрмі було значне число наших спеціалістів з рідних ділянок. 3 них створили раду, яка під проводом старости уложила програму вишколу… Головними предметами у вишколі вʼязнів було українознавство, ідеологічно-політична проблематика. Не раз доводилося здивуватися, як сільські хлопці не лише без помилок називали роки володіння князів чи гетьманів, але і запускалися в аналіз та оцінку поодиноких історичних подій… За найбільшу книжку ми мали «Націоналізм» Дмитра Донцова» – зі спогадів ОУН-івця Ярослава Гайваса.
Показовим моментом у польській тюрмі було те, як в‘язні «відзначали» свято Листопадового чину. Усі політичні в‘язні мали синьо-жовті стяжки на грудях. Вийшовши на прохід, почали співати стрілецькі пісні. Зчинилась суматоха, тюремники стали заганяти в‘язнів назад до келій, а інженера Мельника забрали на допит до тюремної канцелярії. Попри свою стійкість, фізичну та духову витривалість, Андрій Мельник мав слабовите здоров’я.
Після побиття тюремниками, А. Мельник міг кашляти кров’ю, каже член УВО та співкамерник Богдан Зелений. «Стягнули інженера Андрія з ліжка й виволікли з келії. Вигнали і нас штурханцями на коридор. А там зграя ключників, роз’юшених, як чорти, мотлошила, копала і всіляко знущалася над політичними в’язнями. Інженера Андрія тягнули за ноги два незнайомі мені тюремники, я не міг знести того виду, підбігав до ключників уже не з протестами, але з проханням, щоб дали йому встати на ноги. Чув тільки крики товаришів і протести інженера Андрія, коли тягнули його за ноги по сходах униз. Десь на половині сходів таки вдалося мені вирватися та прибігти до інженера Андрія, бачив я, як сорочка зсунулася йому з плечей і як волочать його напівголого. В шаленій та розпачливій люті рвонув я наперед і вгризся зубами в руку одного з катів. Що далі – не пам’ятаю, стратив притомність під ударами чобіт, прийшов до себе аж у карцері, де вже застав інженера Андрія й Миколу Бігуна»
Судовий процес розпочався 25 березня 1925 року. Оборонцями підсудних були прославлені в попередніх політичних процесах галицькі адвокати на чолі зі Степаном Шухевичем. Після оголошення прокурором акту звинувачення по-польськи, адвокати висунули вимогу подати його українською мовою. В. Коваленко, А. Мельник і всі підсудні підтримали оборонців і відмовилися давати свідчення без ведення процесу українською мовою. Коли ж їхні свідчення замінили читанням протоколів допитів під час слідства, підсудні встали і на знак протесту залишили судову залу. Таким чином, процес перетворився в діалог між суддею і прокурором за участі свідків з поліції. Він став унікальним у судовій практиці “німим” процесом, бо навіть адвокати підсудних лише слухали й спостерігали за засіданням. Беззаконних дій Львівського суду не зупинило неодноразове звертання українських адвокатів до вищих судових інстанцій у Варшаві та до президента Польщі Станіслава Войцеховського.
Щодо представлених поліцією доказів звинувачення полковника Андрія Мельника, то вони були шиті білими нитками. Слідчі передали на розгляд суду, як основний доказ, написаний німецькою мовою рукописний звіт розвідувальної акції. Графологічної експертизи не провели. Однак і звичайного збільшувального скла було б достатньо, щоб переконатися, що звіт написано не рукою А. Мельника. До того ж, такий звіт міг написати хіба що рядовий розвідник, а не Крайовий командант УВО. Проте поставлена польським судом мета виправдала навіть такий брудний засіб. Судді прийняли фальсифіковане звинувачення за дійсне, адвокати мовчали, процес був “німим”, преси в залі не було.
В результаті полковника Андрія Мельника засудили до п’яти років тюрми. Інші підсудні отримали менші терміни ув‘язнення, а двох визнано взагалі невинними. Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький добився у Варшаві дострокового звільнення полковника Андрія Мельника. У 1928 році він вийшов на волю і через розконспірацію перейшов на легальне становище. Завершив у Відні перервану Першою світовою війною освіту на лісотехнічному відділі Університету сільськогосподарських культур. Як дипломований інженер повернувся до праці в лісовому господарстві Греко-католицької метрополії в Осмолоді, в горах біля Перегінська (нині Івано-Франківська область). Ближче познайомився з митрополитом Андреєм Шептицьким. За його дорученням у 1933 році очолив рух “Молодь Христові”. Розуміючи значення релігійного виховання юнацтва, керував до 1938 року Головною радою Греко-католицької акції української молоді “Орли”. Співпрацював із Товариством українських комбатантів “Молода громада”.
Коли повітря над Європою запахло залізом, два полковники Січових Стрільців (генерали) – Євген Коновалець і Андрій Мельник – зустрілись у серпні 1937 року в місцевості Штрбске Плесо у словацьких Високих Татрах. Вони відпочивали зі своїми родинами біля чудового високогірного озера. Милувалися горою Кривань і хребтом Башта. Оглядали гранітну піраміду Штрбского Штиту за перевалом Бистре-Седло. Старі друзі часто ходили далеко в гори вдвох і про щось там говорили. Невдовзі після відпочинку полковник А. Мельник очолив Військовий Штаб Проводу Українських Націоналістів і відновив разом з генералами Армії УНР Миколою Капустянським і Галицької Армії Віктором Курмановичем роботу зі створення Українського війська. Невдовзі А. Мельник перебрався з Галичини за кордон.