Олександр Вакуленко, фото автора.
3 травня 2024 року минуло сто років від дня трагічної загибелі ідеолога української державної самостійності та творця українського війська Миколи Міхновського.
Народився Микола Міхновський 31 березня 1873 року в селі Турівка Прилуцького повіту, Полтавської губернії, (нині – Згурівської територіальної громади Броварського району Київської області). Завдячуючи свідомій позиції свого батька Івана зростав на українських цінностях. Тому й не дивно, що навчаючись у Київському університеті імені Святого Володимира здібний хлопець, який до глибини своєї душі переймався долею України приєднується до підпільної організації ,,Братство тарасівців’’.
Із січня 1898 року починає займатися адвокатською діяльністю у Харкові. Саме у цьому місті на Слобожанщині через два роки постає Революційна українська партія (РУП), програмою якої стає створений Міхновським маніфест ,,Самостійна Україна’’, яка стала дороговказом для усіх хто змагався за волю України.
Але усвідомлюючи, що боротися за самостійну Україну потрібно більш рішучими методами у 1902 році Микола Міхновський спільно із однодумцями створює націоналістичну Українську народну партію (УНП). І вже у 1904 році при ній починає діяти бойовий відділ ,,Оборона України’’.
Міхновський намагається донести свої думки на сторінках часописів ,,Самостійна Україна’’, ,,Хлібороб’’, ,,Запоріжжя’’, ,,Слобожанщина’’, ,,Сніп’’ до тих пір поки їх не забороняє цензура.
Миколі Міхновському було дано мислити масштабно, прозоро бачити майбутнє, передбачати наслідки від справ. Тому його конструктивні дії покликані на здобуття незалежності України та її захист.
Під час Першої світової війни мобілізований Микола Міхновський намагається ініціювати створення українських підрозділів у царській армії. Але ці кроки зазнають невдачі. І лише з початком Української революції навесні 1917 року це важливе питання починає поступово втілюватися в життя. Доволі насиченим виявився березень 1917 року, коли з ініціативи Міхновського відбулися три військові віча. У результаті – проголошується ідея створення українського війська. Розпочинається українізація військових частин в російській армії із формування Першого українського полку імені Богдана Хмельницького. Наступним у червні 1917-го створено Другий український полк імені гетьмана Павла Полуботка.
Але вся ця подвижницька робота була перекреслена зусиллями недалекоглядних діячів Центральної Ради, які вважали що Україна із міліарних формувань потребує лише міліції. Коли у липні 1917 року полк імені Полуботка зажадав від українських очільників проголошення незалежності України, вони цей підрозділ, та й самого Міхновським відправили на фронт. Звідти Міхновський повернувся лише пізньої осені, вже після Жовтневого перевороту.
Переїздить із Полтавщини на Кубань, де провів чотири роки. У лютому 1924-го повернувся до Києва, де потрапив у поле зору радянських спецслужб, й 3 травня цього ж року 51-річний Міхновський трагічно відійшов у вічність.
Але про що він мріяв, чого бажав і здійснював для своєї Батьківщини усе збулося. 1991-го року постала Українська незалежна держава. А відроджене українське військо із 2014 року демонструє небачену стійкість та мужність на російсько-українському фронті.
Символічно, що в День пам’яті Миколи Міхновського його вшанували у Києві на Байковому кладовищі. Біля пам’ятника Міхновському зібралися члени Історичного клубу ,,Холодний Яр’’, курсанти Академії патрульної поліції, пластуни 115-го куреня ім. Володимира Великого та підготовчого куреня ім. Марка Паславського, члени ОУН та ВО ,,Просвіта’’, представники інших патріотичних формацій.
Ведучий, дослідник української історії Роман Коваль, який відкрив церемонію вшанування, зазначив, що сьогодні згадуємо ,,незлим тихим словом’’ Миколу Міхновського – Тарасового онука, а нашого батька. Бажаю, щоб і кожного з нас по століттю після відходу з білого світу також згадали ,,незлим тихим словом’’. А для цього треба, щоб була Самостійна Україна. А щоб вона була – ми повинні на неї щодня працювати, боронити її – як воїни, як волонтери, поліцейські, як творці української культури. Безупинно. І натхненно…
Василь Лютий та Світлана Мирвода разом із усіма присутніми виконали державний гімн України ,,Ще не вмерла України і слава, і воля’’. Капелан Збройних сил України Димитрій Присяжний відслужив молебень за упокій душі Міхновського.
Із промовами до учасників заходу звернулися Голова ОУН Богдан Червак, фермер та волонтер, земляк Міхновського зі Згурівщини Євген Чубук, народний депутат України Дмитро Наталуха, історик Юрій Юзич, капітан поліції Максим Лободзінський, який також зачитав вражаючу та енергійну Молитву українського націоналіста.
Гармонійно вписалися у програму вшанування вірші у виконанні поета Василя Ковтуна і поетеси та військової Мальви Кржанівської.
Окрасою пам’ятного заходу стали пісні. У цей день Юрко Слюсар виконав пісню українських січових стрільців ,,Повіяв вітер степовий’’. Світлана Мирвода – пісні композитора Олександра Гаркавого на слова Йосипа Струцюка ,,Нас весна не там зустріла’’ та Володимира Сірого на слова Тетяни Левицької ,,А по той бік війни’’. У виконанні Василя Лютого пролунала народна пісня ,,Ой літа орел’’ та авторська пісня на слова Юрія Дарагана ,,Вечірня молитва’’. Тарас Компаніченко виконав український революційний марш композитора Анатоля Вахнянина на слова Олександра Колесси ,,Шалійте, шалійте, скажені кати’’, пісню композитора Михайла Гайворонського на слова Олекси Кобеця ,,Од синього Дону до сивих Карпат’’ та авторську пісню ,,Воскреснуть, щоб бути найкращим’’.
Біля пам’ятника Миколі Міхновському усі гуртом виконали стрілецьку пісню ,,Ой у лузі червона калина’’. Після цього вклонилися могилі Міхновського, біля якої виступила Валентина Сизон. Потім рушили до могили автору Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року Левку Лук’яненку. І його вшанували хвилиною мовчання та букетами квітів.
У час російсько-української війни безліч українських героїв віддали своє життя за волю нашої країни. Одними із них є Олег Куцин та Андрій Жованик, які спочивають поруч на Байковому кладовищі. До їхніх могил лягли квіти. Пролунали пісні у виконанні Тараса Компаніченка, Світлани Мирводи та Василя Лютого. Із промовами виступили українські воїни Юрій Сиротюк та Ігор Гаврищишин.
А письменник, журналіст та краєзнавець Євген Букет, під час свого виступу висловив думку, що після перемоги Україна постане нарешті вільною, ідеологічно сформованою і загартованою кров’ю європейською нацією. Ми пройдемо нарешті той шлях, про який нас попереджали і до якого готували абсолютно всі славетні попередники, які проклали крізь кілька століть дороговказ до народження нашої модерної держави. Сучасна українська нація має, як і нація американська, власних батьків-засновників. Це Шевченко, Чубинський, Кониський, Міхновський, Грушевський, Коновалець, Бандера – сім основних, прізвища яких діти повинні вчити напам’ять у садочках, біографії яких повинен знати кожен школяр, а твори – вивчати студенти всіх вишів. Їхні ювілеї та дні пам’яті мають відзначатися на державному рівні з усіма почестями, а не напівпідпільно громадськістю. Звісно, державотворців є значно більше. Цей короткий список можна і треба розширити, діячів можна розбити на групи, виокремивши прометеїв 19 і початку 20 століття, Визвольні змагання, підпільну боротьбу з радянщиною і шлях до здобуття незалежності.
Але ми зобов’язані гідно вшановувати тих, хто був у фундаменті нашої незалежності, хто надихає на боротьбу зараз, на чиїх іменах і працях має і буде виховуватися молодь Великої України.
