Завершуємо публікувати твори переможців літературного конкурсу імені Олени Теліги та Олега Ольжича «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятися зміг» (2023).
Сьогодні робота “Пам’яті героя”, автор – Олександр Марцін, учень 9-го класу Ставівського ліцею Кагарлицької громади.
Вступ
Україна, її незалежність і її Герої
Наш дух не вбити,
волю не зламати,
за нами – діти й Україна-мати
і з нами воля й правда вікова !
Надія Гуменюк
Українцями є ті, хто хоче української незалежності. Україна! Це слово з глибокою шанобою і гордістю промовляють її справжні сини і дочки. Україна! Це – Софія Київська і Золоті ворота, ласкаве Чорне море і бурхливі потоки, що срібним передзвоном мчать з гір на долини; пшеничні лани і блакитне небо, розкішні каштани і сумні верби, це краса зелених Карпат.
Україна! Хтось згадає безстрашного Святослава, комусь хвилюватимуть душу неповторні українські пісні, хтось побачить перед собою козацькі полки, що вирушають у похід, перед кимось постане – Маруся Чурай… Вивчаючи нашу славну історію, можна побачити, як багато ти, Україно, зазнала лиха. Твою історію зіткано: із світла і темряви, з радості і смутку.
Українці мають усі підстави пишатися тим, що їхня Батьківщина не раз переживала дні могутності і слави, мала справді легендарних героїв, мужньо долала найвищі випробування. І потім відроджувалася, піднімалася з руїн, виховувала нові покоління, закоханих у рідну землю, лицарів правди і волі.
На жаль, цілими сторіччями, ворогам за допомогою грубого і жорстокого, кривавого насилля, брехні і підступу, розпалюванням ненависті між етнічними групами, удавалося панувати над Україною. Майже всі завойовники кричали, що вони несуть українцям добро і щастя.
З 24 лютого 2022 року в Україні йде повномасштабна російсько-українська війна, яка принесла втрати в родинах та на фронті. Гинуть молоді і досвідчені сини та дочки України. Вони не ховалися за довідками, за спинами інших, а йшли добровільно на захист рідної землі, суверенітету своєї держави, українського народу.
Плаче небо, плачуть матері, дружини, діти, плаче люд; знищується інфраструктура міст і сіл України. Червоною ниткою в’ється думка про необхідність пам’ятати уроки історії, адже не одна сторінка літопису України написана кров’ю воїнів, сльозами матерів.
Такі сміливі хлопці, як Кузнецов Богдан Олександрович пишуть історію нашої країни і гинуть за її незалежність.
Рідна Україно! Ти дорога нам усім. Для кожного твого сина і дочки не має землі ріднішої, від тої, де він народився і живе. Ми точно знаємо, що минуть тяжкі часи, в Україні настане мир, вона відродиться для новітньої слави, для щастя свого народу.
І. Україна: бути гідним
1. Богдан був душею класу.
Народився Богдан Олександрович Кузнецов 22 липня 2000 року в селі Стави, що на Кагарличчині, в сільській сім’ї. Мама працювала молодшою медичною сестрою в Ставівському інтернаті, батько різноробочим. У 2006 році Богдан пішов до першого класу місцевої школи. Коли Богданові було 10 років батько залишив сім’ю, поїхав в росію, він росіянин. З Богданом спілкувався мало, хоч хлопчик постійно чекав на дзвінок.
В 2010 році Богдан перейшов до 5 класу, навчався в історичному кабінеті, класним керівником була вчитель історії Тамара Шепелявенко. Першим виховним заходом було дійство – прийняття 5-класників у козачата. Це було справді свято всього села! Від школи: колони з прапорами, козаками старшого віку, ансамблем Став’яночка, учнями та батьками школи і 5-класниками, йшли до храму Покрови Пресвятої Богородиці. Дійство провели настоятелі храму отець Валерій та головний отаман Кагарличчини, автор проєкту «Обіймись Україно!» Олександр Федорович Карпенко.
Коли Богдан був у 8 класі, росія вторглася в Україну, захопивши частину Донецької та Луганської областей, Кримський півострів. Українська армія потребувала допомоги, яку надавали всі: від малого до дорослого населення. Юнак ніколи не стояв осторонь, разом з однокласниками пакували посилки на фронт, плели захисні сітки, малювали листівки, проводили дитячі ярмарки, а виручені кошти передавали на ЗСУ. І сьогодні, листаючи класний альбом, ми бачимо світлини, статті в районній газеті «Вісник Кагарличчини» про маленьку волонтерську діяльність учнів, де усміхнений і впевнений в собі Богдан.
В 2017 році Богдан закінчив 11 класів і пішов навчатися до Ржищівського ліцею №28. Після його закінчення працював у селі, після села фірма «Агро-Укр», пізніше на одній з АЗС м. Києва. Класний керівник Тамара Шепелявенко згадує: «Богдан був душею класу і великим гумористом, ніколи не впадав у відчай, бо головним вчителем у нього були – уроки життя. Він був одним чоловіком у сім’ї, надзвичайно трудолюбивим і велика опора мамі».
ІІ. Однокласники про Богдана
Вікторія Антошко : « Якщо я скажу, що не можу уявити класу, в якому ми навчалися, без Богдана, то я нічого не скажу. До школи, у школі, додому зі школи – разом! Дружили ми втрьох – я, Богдан, Боря. Нам часто говорили: «Ваша не розлучна трійка», і ми цим пишалися. Богдан був чесним і справедливим, як до нас, так і перед собою. На душі біль, не забудемо і не пробачимо».
Шкляр Борис: «Богдан – мій кращий друг, найкращий з усіх. Коли подзвонила Тамара Григорівна і сказала, що Богдан загинув, я не повірив, адже кожного дня я з ним переписувався або говорив. І 28 листопада, зранку, ми переписувалися».
З бесіди Олександра Марціна та Дар’ї Кириленко з Борисом:
Яким був Богдан у школі?
- Якщо сміявся, то від душі
Що розповідав про своїх побратимів?
- З Ваньою Прокопчуком були як брати.
Які були плани на майбутнє?
- Відкрити разом з Ярославом Майоренком та Кольою Олійником свою справу.
Чи змінився Богдан характером, коли пішов на війну?
- Так, він став дорослим, інколи довго мовчав, хоч це і не в його характері.
Що ти відчув, коли дізнався про загибель друга?
- Потемніло в очах, змінився на обличчі. Пізніше батько сказав, коли я подивився на тебе, зрозумів, що сталося щось непоправне. Повірте, в мене недавно померла мама, я дуже переживав, але я так не плакав, як за другом. Я почав думати, чи є Бог на світі? В мене є батько, я завжди відчуваю його підтримку, а в Богдана батька не було, і він такої підтримки не мав.
ІІ. Воїн світла і добра
- Фронт як окреме життя
Медична комісія, яку проходив Богдан у 10 класі підтвердила, що Богдан здоровий і придатний до військової служби у лавах ЗСУ України. З 18 червня 2020 року по 16 грудня 2021 року він проходив строкову службу у Збройних силах України, служив у військовій частині 4007 н.п. Білозір’я Черкаської області. 16 червня 2020 року Богдан отримав військовий квиток серія АВ №434797, виданий Кагарлицьким районним комісаріатом.
Записи з військового квитка Богдана:
18 червня 2020 рік в/ч А3435, курсант
22 липня 2020 рік в\ч А3955, водій
27 листопада 2020 рік в\ч А3955 водій.
Богдан звільнений в запас з військової частини АЗ 955, військове звання – солдат, по закінченню служби, Указом Президента України від 24 лютого 2021 року, наказ командира №323 від 16 грудня 2021 року.
Але звільнений у запас Богдан не міг заспокоїтися, бо добре розумів, що армія ще не була готова до повномасштабної війни, слабка професійно.
На очах українців продовжувалися обстріли мирного населення Донеччини і Луганщини, створення ЛНР та ДНР, і щоденні смерті молодих, добре не навчених воїнів і не лише молодих. Богдан ніколи не вважав себе патріотом, але твердо знав, що він повинен, як тисячі інших українців брати відповідальність за долю нашої держави.
- Епізоди війни
24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війни росії проти України. В перші дні війни Кузнецов Богдан став у ряди сільської тероборони. А вже 10 березня був призваний на службу у Збройні сили України.
- Мамо, чуєш, тільки не хвилюйся, я пішов на війну, боронити Україну. Вибач, рідна, інакше не можу…і з самої душі пролунало у слухавці.
- Сину… – ніби видихнула мама, і безсило опустилася на стільчик. Серце стислося, в горлі застряг давкий комок сліз. Ну, звичайно цього вона могла чекати від сина. Він з дитинства був такий – не ховався за чужі спини, захищав слабших, відстоював справедливість.
У період з 27 березня 2022 року Богдан безпосередньо приймав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії росії в Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районі Авдіївки Донецької області. Підстава: бойове розпорядження командира ОСУВ «Хортиця» №313 ОКП 70т ( вх №5) від 23 березня 2022 року, командир військової частини А4007 полковник Микола Чумак.
Напружені будні 2022 року не давали Богдану і його побратимам часу на перепочинок. Навчання, підготовка, перші бойові хрещення…, а були вони на вогневому рубежі населеного пункту Авдіївка Покровського району Донецької області. Тут Богдан знайшов не просто друзів, а і бойових побратимів, які готові долати будь-яку небезпеку заради один одного. А служив Богдан в РХБ з (Радіаційний, хімічний, бактеріологічний захист населення).
В липні Богдан був у відпустці. Із своїм другом Борисом приходили у школу, де його радо зустрічали вчителі. Коли його запитували: «Як справи, Богдане?»
- Як на війні! І нехай нас зараз не оточують бари, клуби…, а ящики з боєприпасами. Ми не зрадимо і не відступимо. Ми прийшли не «відбувати строк», ми прийшли звільняти свою землю від ворога, який відкрито веде знищення нації. Зараз я знаю ціну життя, а ще ціную бойових товаришів, маму, за якою дуже сумую…».
У вересні Богдан ще приходив у відпуск на 3 дні, там його чекали побратими, обіцяв приїхати у відпустку десь в кінці листопада.
28 листопада подзвонила до Богдана мама Лєна, це був ранок, 8:50, був відео звя’зок, говорили хвилин 30. Син був заклопотаний, готував сніданок для себе і побратимів. Мамі сказав, що втомився… ніщо не віщувало біди, а в 9:15 Богдана не стало.
Десь близько 15:00 мамі подзвонив командир взводу і повідомив страшну звістку: під час танкового, мінометного обстрілу, загинув її Богдан, її єдиний син, її опора, її надія і сподівання… Разом з Богданом загинув ще один побратим – Бітеньков Максим Сергійович, йому 7 грудня мало виповнитися 33 роки, житель Соколівської громади Кіровоградської області. Обоє були 110 бригади «Шервудських тигрів». Великосельський Назар був контужений, але разом з побратимами були на похоронах, спочатку Максима Бітенькова на Кіровоградщині, а на другий день приїхали на Київщину, щоб провести в останню дорогу Богдана.
- Довга дорога додому
«28 листопада о 15:00 мені зателефонувала односельчанка, колишня жителька міста Маріуполя Надія Возна і сказала, що на війні загинув Богдан Кузнецов. Для мене це було, як грім серед ясного неба. Наш Богдан, наше сонечко, наш весельчак, загинув? Я взяла до рук шкільний альбом (є такі традиції у школі, вести такі класні історії) і почала молитися, я не вірила, думала, що це помилка. Але нажаль, помилки не було» – згадує класний керівник Тамара Шепелявенко.
3 грудня 2022 року в суботу тіло Богдана привезли в село. По дорозі до села його супроводжували автомобілі із прапорами України. При в’їзді в село і до рідної домівки утворили живий коридор пошани. З квітами і на колінах зустрічали Героя військові, жителі села і навколишніх сіл, представники другого відділку Обухівського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, керівництво громади.
Другий день був не менш тяжким, з’їхалися побратими, приїхали хлопці з Авдіївки: Великосельський Назар 2002 року народження з с. Приют Кіровоградської області «у родині 6 дітей, батько рано помер, їх ростила одна мати», Манькевич Дмитро, позивний «Осаул», Прокопчук Іван, позивний «Бугай»; вони ласкаво називали Богдана «наш Кузя». І показали відео розбитого бліндажу внаслідок танкової атаки ворога. Назар сказав, що після того, як вони похоронили двох побратимів з емоцій залишилась одна злість, кожен з окупантів відповість за скоєне, пощади їм не буде.
Заупокійну панахиду за загиблим Кузнецовим Богданом відслужив священник Православної церкви України, настоятель місцевого храму Покрови Пресвятої Богородиці Валерій Марцін. Похоронили Богдана на Центральному кладовищі. Щирі слова про Богдана сказали: сільський староста Володимир Михайленко, класний керівник Тамара Шепелявенко, представник Кагарлицької міської ради Володимир Бойко, старший офіцер другого відділу Обухівського РТЦК та СП лейтенант Андрій Дідух, представник ЗСУ України, майор Петро Кузьменко.
Заплакало небо, трава похилилась,
Замовкли вітри, тільки мати молилась
Героя душа відлітала на небо,
Упав він в бою, Україно, за тебе.
Плакала мати, на колінах молилась
Може син мій живий, бо ще вчора маленьким наснився
Я з ним жито косила, у лузі ламала калину
Мати очі відкрила, обійнявши сумну домовину
Без надії ридала, аж дощами заплакало небо
Чом мене не забрав, не покликав Всевишній до себе?
Від журби посивіла, била чайкою сплакана мати
Не дай Бог нам синів молодих на той світ проводжати.
А поряд очима сумними
Схилились Богдана бойові побратими
Помститись клялись вони взявшись за зброю
І грім прогримів: слава, слава, слава Герою!
Не вмирають Герої?
Вмирають!!!
Відлітають у даль журавлями
Вічний біль у маминім серці лишають
Вічна пам’ять завжди буде з нами.
Висновки
Українці мають право на мир
Хто хрест свій ніс
до скону, до життя
Хто землю боронив
від ворогів і лиха,
той милість Божу
заслужив життям.
Той в пам’яті людській живий
навіки…
Війни без смерті не буває. Але кожна мати, відправляючи свого сина y «гарячі точки», сподівається, що її дім омине лихо, що її дитина обов’язково повернеться в родину живою та неушкодженою. Ми не маємо права, забути бодай одне ім’я з тих, хто віддав своє життя в боях за Україну.
Чи разом чи поодинці нахиліть голови свої, вкраїнці.
Хай уста творять молитву, щоб ми виграли цю битву.
Молимось за сина й брата. Ми втомились їх втрачати.
Знов стаємо на коліна, бо хоронить мати сина.
1 все плачуть небеса, то чиясь душа згаса…
Поможи нам, Боже милий, нам терпіти вже не сила.
Можновладці нас не чують, бо не їх сини воюють.
Боже, праведний, ти ж бачиш!
Невже ворога пробачиш?
А у нього теж є мати, хочу її запитати:
Чи казала вона: «Сину, йди вбивати в Україну?»
І чи серце їй підкаже, коли син у землю ляже?
Кров червону теж він має, хай про це не забуває.
Ой, лиха наша година! Чи готова Україна?
Цю навалу подолати? Щоби сльози втерла мати?
І щоб цвіт наш, наші діти, перестали 6 сиротіти?
Захисти нас нині, Боже, виживаємо як можем.
Нам не треба так багато, тільки б миру в кожну хату!
Тільки б світлого нам неба! Й щастя більшого не треба!
Всі ми люди працьовиті, нам би лихо пережити!
Покінчити б нам з війною! Бо платим дорогою ми ціною!
Кажуть, людина живе доти, доки про неї пам’ятають, Богдана Кузнецова та всіх героїв, які поклали життя на вівтар свободи, миру і процвітання України, наш народ не забуде ніколи. Герої не вмирають!
Разом з родиною Богдана Кузнецова сумує школа, друзі, земляки, побратими, сумують всі, кому не байдужа доля нашої країни, майбутнє дітей і онуків.
Використані матеріали:
- Газета «Вісник Кагарличчини» №48 , 09.12.2022. с.1
- Спогади класного керівника Шепелявенко Тамари Григорівни
- Спогади побратима Великосельського Назара, 2002 р н.
- Спогади мами Богдана Олени Іванівни Кузнецової.
- Спогади друга Шкляра Бориса.
- Спогади однокласниці Антошко Вікторії.
- Спогади однокласниці Василенко Анастасії.