Прощання з фіялками.

Починаємо публікувати твори переможців літературного конкурсу імені Олени Теліги та Олега Ольжича «Тільки тим дана перемога, хто у болі сміятися зміг» (2023).

Сьогодні до уваги читачів твір “Прощання з фіялками”, автор – Тетяна Яремчук,  редактор медичного вісника Львівської обласної професійної спілки працівників охорони здоров’я України.

Перший день нового  року для села видався сумним. По полудню ховали ВанькА.  У селі лишилося півтори людини, та до Ванька  звідусіль прийшло повно люду. Одні  казали – бо то вихідний, інші – бо Ванько був доброю людиною. А він і справді був таким. Жив собі та й жив. Тихо-тихо, мирно-мирно.  У сільській роботі був вправний: і ниву засівав, і у хаті у нього все було, і  – у хліві. І нікому він зла не робив, окрім себе, бо трохи попивав. Якось попив стільки, що гепнувся із воза, яким розумний його коник доставляв п’янечогододому, і скрутив собі в’язи. У лікарні зробили йому гіпсового ковніра, щоб не крутив туди-сюди головою, бо від операції він відмовився. Відтоді Зінка – його дружина – й ходила коло нього, як коло малої дитини. Бо більше й не було коло кого.  А як те сталося, Зінка одразу й коня продала.  У душі таїла думку, що то, може,  кінь різко шарпнув і Ванько злетів. А Ванько плакав по коневі. Чи то по собі.Та на зустріч з Богом везли Ванька таки кіньми.  У селі так скоро всі перейшли на ляпатунчики,  (так називають маленьких тракторців) що й не зогляділися як господарі один за другим позбулися такої помічної у господі худобини. Тож годовані Апостолові вороні, були останніми на всю округу. Вправні помічники бачили усяку роботу.  Бачили й таку, яка випала на їхню долю у перший новорічний день. Отож покірно тягнули Ванька за село.

Вервечкою тягнулася і процесія.  Всі поспішали за Ваньком, бо то, кажуть, як  процесія розтягнеться – буде скоро новий покійник. Поспішав за Ваньком і малий рудий песик. Він ще пробував втулитися у хату. Його не пустили. Хотів за Ваньком у церкву прошмигнути – теж нагнали. Тож заліз під воза і ждав.

А Ванькові уже співали: «У блаженнім успінні вічний спокій подай, Господи, усопшому рабу твоєму Іванові і сотвори йому вічную пам’ять».

Зінка загасила останню Ванькову свічку. Таку велику, що йому точно вистачить її сяйва, щоб освітити дорогу, якою йтиме далі.  Отець Василь виголосив казань. Говорив про те, яким добрим був новопредставлений для своїх рідних, для своїх сельчан.

Так, про мерлого тільки добре. От би ще й живих, бодай зрідка, добрими словами одаровували!  Ванька не вспіли. А у його абсолютно звичайному житті було місце для шляхетного вчинку.

Ванько вже  десь з півстоліття клигав  по світу, як до його хати прибилася Маріїха.  То Зінка нашукала її і на свою голову, і на його. А Ванько  одразу:

• Нехай сідає. Хати не пересидить.

Поїхали за Маріїхою коником. Забрали із чужої хати і повезли у таку ж чужу.Сиділа вона на возі, тулила до грудей тузника, в якому було три лашини, і  здавалося їй, що той віз везе її не через село, а через усе її життя. Нікого з перехожих  вона не бачила, чи не хотіла бачити, ні з ким не віталася. Їй було встидно. Певно якось не так вона життя жила, бо на старість протягувати руку до чужих людей за куснем хліба, ой, як нелегко. Усього було на тому її житті, тепер – ще й таке має.

– Пррррр. Приїхали, просимо, Маріїхо, до покою.

Звела очі. Хатинка біленька, на одне вікно у причілку. Точнісінько в такій на хуторі жила. Батьківська хата із серця ніколи не йшла. А яка ж місцина там мальовничабула! І гори, і лісок, і озерце.  І поля безкраї…

• О, Господечку, яку ж ти красу сотворив, дякую тобі, Господечку!

А які чисті слізки вона проливала, побачивши навесні першу  фіялочку, а як ніжно розмовляла з нею, вітаючи її появу в цьому земному раю.  А як тішило просте фітькання пташок, яке линуло зранечку у її розчинене причілкове вікно. І перші сунички вона не їла, вона їх  цілувала. Навіть не знала сама, що то так співає у її середині. Милувалася красою і сама наливалася  тією красою, як паперівочка біла.  І прийшла до неї любов. Семенова любов. Вона ще толком  й не знала, що то таке.  Тільки як побачить Семена, серце у неї затріпоче. А як він до неї слово скаже – то вся жаром спалахне. І так хотілося їй разом з ним переживати все на світі: і фіялки на цій землі хотіла з ним вітати, і мокнути під дощем – з ним, і восени до лісу по гриби – з ним, а зимою, коли він змерзне в руки – хукати їх йому.  І нічого особливого він їй і не робив, і не  казав. Тільки разом вони ходили на горбок, що проти сонця. Сиділи собі, дивилися на світ. Семен її лиш раз пригорнув до серця:

• Будеш моєю, –  чи то спитав, чи то потвердно сказав.

Вона тільки й спромоглася на:

• Угу.

І тоді він її поцілував… у руку. Вологі вуста залишили росяний слід. Тоді вона торкнулася своїми вустами своє ж руки і прошепотіла:

• Як медово…

Відтоді він став її світом.  І день, і  ніч  Семен з голови не йшов. Чого тільки не напридумувала: уже і хату з ним збудувала, і заквітчалаїї, і дітей йому народила, і колискових їм уже співала. Вона буде найкращою йому жінкою, бо вона  хоче зробити їхній дім щасливим. Ой ті думки!

Якесьшаленство вчепилося до неї! Завжди першою на той горбок прибігала. І чекала. І Семена, і чогось ще незвіданого, чогось найвищого, чогось божественного. А нічого й не було такого. Він то з’їсти їй смачненьке щось принесе,  то вкриє від вітру, то просто дивиться, дивиться на неї, гладить її довгі коси і довго-довго розказує, яка вона гарна. І так добре їй від того. Ніби Семен золотом її обсипав,  ніби небо прихилив. Нехай би так дивився і гладив її усе життя! Стільки щирості, стільки ніжності, стільки любові було у його словах.

…Як прощалася із Семеном, то так плакала, так просила вернутися до неї. І де та війна взялася на їхні голови…

• О, Господечку, знайшла, що згадати та ще й знала коли!

А Ванько ніби підслухав її думки і підсміхнув:

• На новому місці приснись жених невісті.

…Перша ніч у чужій хатині. Ліжко чисте, м’якеньке. Стіл, лавка. Тепло. А було ж – у бараку спала. Яке там ліжко! Збиті дошки докупи, поверх них – ряднина. А як м’яко стелили, коли показували їм у клубі оте німецьке кіно. Пухкі перини, на яких спатимуть, отак купатимуться, оте їстимуть. Тільки їдьте, люди,  у Германію на роботу! А їй і до голови таке не приходило.  У неї й тут роботи доста! І Семена вона чекає. Повернеться з війни, прийде на горбок, а її немає. Що подумає? Та по другій весні, як і Семенові, прийшла і їй повістка: явитися з документами в жандармерію. Силу-силенну люду зігнали і нікого вже не випустили. Вона просилася, казала, що не може їхати. А хто її слухав! Ох, скільки ж то  люду вивезли!

Купочки тримались удвох з Гануською. Таки своя душа.  Повантажили на машини і відвезли на станцію. Зігнали в купу і стерегли, щоб не розбіглися. Коли подали вагон, скомандували посадку.У товарняку солома колись, може, й свіжою була, та їх загнали на гноївку. Удома, таку запаскуджену, вона викидала за хлів, щоб худобина не розтоптала, чого доброго не вляглася у неї і не вимастилась. А вони людей на таку загнали! Видно, не одних вже на тій соломі возили! Чвакало під ногами  і смерділо так, що голова заболіла одразу. А як засунули двері, то ще й потемніло. І вже вона  не бачила, чи то Гануська біля неї, чи ні.

Ще, певно, і години не проїхали, як почало пекти у спині. Так хотілося сісти! Хотілося сісти ще й тому, що людьми у вагоні кидало так, як і той вагон. Триматися не було за що, і та людська купа розгойдувалася і хилиталася.

З-боку-в-бік, з-боку-в-бік. Туг-дук-туг-дук … Там день, чи уже ніч. Туг-дук-туг-дук … Господечку, коби хоч спертися. Туг-дук… Ото маєш, дітей вона думала Семенові народити.Дурна-дурна. І думки твої дурні. Туг-дук…

Заскрипів, чи то запищав метал, і поїзд різко зупинився. Люди попадали. Може, то вони спеціально так зробили, бо хто б то в ту багнюку сам сів.

Через трохи часу спідниця була уже вся мокра. А ще через трохи вже не солома смерділа, а– вона сама. Чула, як злий дух поповз по ній. З очей полилися сльози. А та смердота уже підступила до горла. І її знудило. Вирвало її на і без того мокру спідницю. 

Чого так тихо, чого ніхто їй нічого не говорить? Господечку, який встид! То дорога її смерті! Туг-дук-туг-дук …Туг-дук-туг-дук …

…Двері відсунулись. День. Сонце. Виявляється воно є.  Ніде не поділося. Ще два дні тому Маріїха виглядала його, як сходило з-за горбка, ще два дні, як махала рукою, прощаючись, коли воно ховалося за горбком.  Яка то його природа дивна: його схід – це початок заходу, а захід – початок сходу. Воно, народжуючись, уже вмирає,  і вмираючи – народжується. А у тому колесі –життя-смерть, життя-смерть, життя-смерть – воно продовжує обдаровувати світлом і теплом. Оце продовження  є його справою життя, і лише це має значення. Чи продовжуватиме воно її гріти тут? Кажуть, сонце на чужині не гріє. А в країні ворога, який прийшов на її землю і затоптав її мрію, воно грітиме?

Їх вишикували. Спідниця прилипла до ніг і ззаду, і спереду. І таких було багато. У руках чогось – чужий тузник. І Гануськи десь немає. Отим строєм їх кудись вели. Перехожі, чистенькі й чепурненькі німкені й німці, здавалось спеціально зупинились вздовж вулиці,затуливши носи, тикали на них пальцями, й кричали: «Русішшвайн!», «Русішшвайн!»…

• «Русішшвайн!», «Русішшвайн!»… – горланила Маріїха на всю нову хатину.
• Маріїхо, що то ти не по-нашому бурмочеш? – тормосила її Зінка за плечі.
• Хочеш скупатись?  Мій самогонку гнав, то зостався бідон гарячої води. Балію принесу. І в хатині запалю, щоб тепло було. Якщо не маєш у що перебратись, то я тобі своє дам.
• Маю, маю. Неси балію.

Зінка купала Маріїху. Помогла  скинути весь одяг, улізти в балію. А вода така тепла, і ще й з піною. Мо’ то мила Зінка настругала? Чи то брага так пінить?

• Ну от, викупала тебе, як малу дитину. Тепер спи.

…Спи. Як же спати? Чого ті думки несуть її то туди, то туди. Як би то забути, бодай на годину, отой купіль, коли її голою вперше побачив чоловік. Чоловіки. Ні, ні…

…Ще ніколи так не прагла вона купелю як тоді, після того товарняка.  Певно, й ті німаки так само прагнули їх вимити, бо одразу розділили хлопців і дівчат,  і наказали роздягнутися догола. А вона ж тоді лише себе бачила голою, та й то похапцем, бо якось ніяково було дивитись. А то стільки люду голого! Господечку, як встидно!  Куди подітись? Руками вхопилась за груди, косу розплела, щоб хоч чимсь прикритись.

Чи то у чистилищі на тому світі, як на цьому, теж будуть роздягати? А ці – живі чортяки –  як же ж вони реготали, коли, після тої дезінфекції, кожна, зігнувшись, шукала у величезній купі одежі свою спідницю.

За що люди роблять лихо людям? Чи, може, вони не люди? Без душі? Сказано ж в Біблії: в один день Бог сотворив людину, а тільки на другий день вдихнув у неї душу. Оце, певно, ті що без душі. Їм не встидно. Вони інші.

Інші розподіляли всіх на роботи.  Розглядали. Вибирали. Гануську якийсь вибрав. І забрав. Маріїха зосталася сама. Одна. Їх, таких одиноких, десь зо дві сотні кудись везли машинами.   Потім зрозуміли – на завод. Будуть вони робити для солдат Вермахту кулі.  

О, ні! Як, як робити кулі, якими можуть убити Семена? Ні, ні, ні!

Працювала Маріїха12 годин на добу шість днів на тиждень. Їхній табір, чи то казарму, чи то що,  німці  охороняли.   Давали їсти стільки, аби не вмерли: скибочка хліба, така тонюсінька, що крізь неї  Берлін видно.  На грудях – «OST».  Щоб усі бачили і знали: цих можна образити, принизити, зневажити, вбити. Нестерпно хотілося віддерти той «OST».

Ванько знов нагнав самогону і напився.

– Ой, хто п’є, тому наливайте…

• І як тебе свята земля носить. Люди, як люди, а ти! Ані зробити нічого путнього, ані сказати, – допікала Зінка.

Ванько ж слухав і своє робив.

• Ет, народжений пити – літати не може.

Пробувала й Маріїха його научати. Просила спинитись. Бо ж чи не знає, якщо людина раз поганому піддасться, то неодмінно зробить те погане і знову, і знову. І чого люди хочуть того поганого, і чого чинять зло. А що то таке – те зло?  Де воно сидить в людині? Для чого воно їй? Чи не для того, щоб виправдатись, знайти причину для всього дурного, що творять самі. Мовляв: то не ми винні, то зле нас підкусило.

Ванько, правда робив зло лише сам собі. Ая-яй, а скільки ж то разів робили те зло їй.

Маріїха здригнулася. Затулила очі руками. І вже знову була там, у тому німецькому бараці.

Було холодно,  і на робу вона одягнула камізельчину. І той «OST» прикрився.   Але він був на ній, був.  Вона чула як пік у серце.

Після роботи її покликали в комендатуру.

• Русиш,  не велено тебе снимать «OST».

Стояла біля дверей і лопотіла по-своєму, що не знімала його, що лише камізельку накинула.

• Будеш иметьдополнительнийарбайт. Будеш убиратьздеськаждийв’єчор.

Маріїха знала: після тих прибирань, у дівчат росли животи. Вона не піддасться, вона його заб’є, вона його…

Фріц жер її очима. Вона підмітала. Пішла по воду. Намочила гонучку, зігнулася мити підлогу.  Він вийшов з-за столу, даючи зрозуміти, щоб вона помила там, де він сидів. Маріїха ніби не зрозуміла. Він стояв і чекав. Вона домила підлогу.  Він стояв і чекав. Чекав і на другий день, і на третій. А вона зробилася, як струна натята. Ніби її ось-ось мали вдарити струмом, стратити, розіп’яти. Втомлювалась на роботі, не могла заснути вночі. Четвертого дня, коли вона зайшла, у ніс вдарив приємний запах. Обернадухмянився. Запах якийсь квітковий. Фіялки? Чи що?

Він піднявся назустріч і протягнув їй… яблуко. Яблуко… А хіба вони ще ростуть? Як вони можуть дозрівати, наливатися, червоніти? Для них? Для тих, хто стільки зла робить?

Стояла, як стовп, і думала, і за тими дурними думками втратила пильність, а він вже був біля Маріїхи. Хотів погладити її коси. Як Семен. О ні! Ніколи!

Вона відсахнулась. Очі фріца налилися злом. Він хотів схопити її за руку, але Маріїха не далася, відскочила за стіл. Він доганяв її. Вона тікала, як мишка від ситого котяри.

• Семене, Семеночку, рятуй мене.

Вона впала. І в ту ж мить почало її судомами бити. Простувати руки, ноги. Потім її знудило. Смердота виверженого змішалася із запахом німецьких парфум.

• Русишшвайн!

І обер-офіцір вийшов.

Більше її туди не кликали. А через трохи прийшло звільнення.

Додому! Додому!  Вона вийде на свій горбок,  вітерець подує фіялками.  А може, Семен її там вже чекає.

Війна ж закінчилась. Може ще хатину з ним збудують і заквітчають, і дітей йому народить, і колискову заспіває.І ніколи нікому вона не розкаже, як їй було.Додому!

Туг-дук-туг-дук … Там день, чи уже ніч. Туг-дук-туг-дук …

Наче зупинились. І справді двері розсунулись.За ними був вечір.  На землі стояли люди, з ніг до голови зодягнені в білому, тримаючи в руках грубечі шланги. Маріїхавстиглапобачити як ті шланги, наповнюючись чимось, мов змії, звивались по землі. В ту ж мить у товарняк хлинула їдуча вода. 

• Хлорка, – промайнуло.

Люди закривалися руками, щоб хоч трохи прикритись, тулилисяодне до одного, бо напір збивав з ніг. А Маріїха бормотіла під ніс:

• Дякую, Господечку, що хоч не роздягають.

Але доброго було мало. Хлоркою облили все і всіх. Потім ще й зверху вагони мили.  У товарняку зі стелі капало й капало – ішов смердючий дощ. Хлорка виїдала очі. І всі плакали. Чи то від неї, чи то від болю?  Всі мокрі, як кури. Чому – як кури?  Кури! Та курей і тих отак водою шпарять лише вже безголових.

• О, Господечку, хоч би вмерти!

Надходила ніч. Їх не зачіпали. Чекали, щоб вони висохли, чи, може, щоб хлорка вивітрилась. Хоч і теплою ніч була, але  чи то через мокрий  одяг, чи то через те приниження усі тремтіли. Трусилися руки. Стукотіли зуби. Всерединіщось теж билося. Певно душа.Маріїха  запхала руку в кишеню, де були документи,  дістала звідти розмоклий папір. Тепер вона вже й без імені.

Без їжі, на мокрій соломі, у дезинфікуючомусмороді їх тримали три дні. На ранок четвертого дня  біля неї помирала жінка.

Взяла Маріїху за руку і поклала її на маленьку голівку дівчинки. Дівчатко мало рочок, може, більше. Як і всі, воно трепетало, як листочок, а Маріїха з несподіванки оніміла. Можна ж було хоч ім’я, хоч прізвище запитати.

На ранок четвертого дня дитя осиротіло, а Маріїха стала мамою. Як вигнали з товарняка, єдине, що вона тулила до грудей, було дитя. Його тільце геть ослабло.  Голівка схилилася на плече. А з-перед очей Маріїхи не йшло зображення ікони Матері Божої з Ісусом на руках.

• Я теж – Марія. Я теж – Марія. Я не можу покинути це дитя. О,Господечку, коби хоч не розіп’яли моє дитя, як Ісуса.

Маріїсі здалося, що розум її покидає. Бо де ж – прирівняти себе до Діви Марії. Чисто здуріла.А в голові стукало:

• Я теж – Марія. Я теж – Марія.

 Їх пригнали, напевно, у якийсь монастир, хоча над вхідними дверима було написано «ПФП НКВС СРСР», однакна стінах у коридорі залишились світлі сліди від розп’ять, які, напевно, тут довго колись висіли. У кімнаті, де таких, як вона, було з двадцять, теж був такий слід. Дали їсти. Щось подібне до юшки. Маріїха взялась годувати дитя. Воно заледве відкривало ротика.  Вона вливала ту водичку і молилася до світлого сліду на стіні.

• Не вмирай, ну не вмирай.
• Що ти її  тою водою заливаєш. Ніби перший раз дитину годуєш. Ляльку їй зроби.
• Вона не буде гратись.
• Ой дурепа! Таки справді перший раз.

Та жінка відірвали з подолу кусок тканини. Поклала на нього грудочку цукру.  Потовкла його.  Скрутила тканину в гульку і зав’язала одним кінцем. Вийшло щось подібне на маленьку голівку. Жінка запхала її собі в рот, прицмокуючи, розмочувала своєю слиною. Відтак, втулила оту ляльку в ротик дитини. Та одразу почала смоктати.

Одна за одною жінки йшли і не поверталися. Пішла й та, котра навчила її робити ляльку. Тицьнули пальцем і в Маріїху. Обернулася, щоб перехреститися до сліду на стіні. Штовхнули у спину. Пішла.

• Дакумєнти давай.

Витягла з кишені розмоклу купку паперу.

• Ти шомнєсуйош?
• Розмокли у вагоні.
• Па рускігаварі. С нємцамінєбосьшпрехала. Вондітьонашпрехала.
• Ні, не шпрехала.
• Ах ти подстілкафашістская. Ти єшчйомнєвозражатьбудєш! Фамілія, імя, отчєство, год і мєсторождєнія, твойо  і твоєво вилупка.

Її питали і перепитували. Питали і перепитували. Яскравим світлом били очі.Пів дня стояла вона перед ними з дитиною на руках. Все повторювала і повторювала, коли і як потрапила у Німеччину. Все хотіли, щоб зізналася, що поїхала туди добровільно.  Її вже покидали сили. Підкошувалися ноги. Плакало дитя.  Ні, ні. Вона не може їм піддатися. Вже так близько додому!Її кликали ще і ще. І вона повторяла і повторяла: її забрали силою, її забрали силою…

Село. Вертається отим шляхом, яким і вивозили.  Не одну весноньку пропустила. Чи то росли фіялочки без неї?

Село. Вона йде. З дитиною. Нікого ніде нема. Може, всіх повивозили як її? Старих же ж не брали. Батьки Семенові зосталися. Ото їхня хата. Не може вона її проминути.

• Тітко Луцько, тітко Луцько…

Маленька, дрібненька жіночка повернула голову, замотану у чорну хустину.

• Немає Семена. Похоронка прийшла.

Його вбили тими кулями, що вона робила! Господечку, як же їй жити після того. І …  похилилася-повалилася та хатина, що потай будувала разом  із Семеном, і зів’яли ті квіти, яких навіть не посадила.  Якби ж то знати, якби ж то знати, що все стане такою болючою руїною? Якби ж то знати, що всі вавилонські вежі розвалюються, чи будували б їх люди?

Почала вчитись жити заново – трудодні заробляти.   В село вернулася Гануська. Теж з дитиною.  Трохи легше дихнулося. Горбок, що проти сонця, рятував. Вийде, ляже у траву, розкине руки і думає, думає. Часом і засне. Якось, крізь сон, відчула, що на неї хтось дивиться. Очі не хотілось розплющувати: то Семен на неї дивиться. Відчула грубий дотик чоловічих рук. Ні, то не Семен! То – голова їхнього колгоспу.

• Яка ж ти гарна! Я про тебе думаю, ще відтоді, як ти в колгосп записалася. Не протився мені. Не протився. Все будеш мати. Будеш в золоті купатись. На своїй «Волзі» буду тебе возити…
• С-е-м-е-н-е-е-е, Семеночку рятуй мене.

Її ж має скорчити! Де ті судоми? Де?  Він її не порятує більше ніколи! Це ж вона сама вбила його, коли своїми руками робила ті кулі.  О, вона заслужила ту наругу! Нехай її той гад розіпне, розірве, затопче, знищить …

Судоми так скорчили тіло, що годі було думати. Наступну мить її середину вивернуло…

…Чому стільки зла навколо неї? Бог не сотворював зла. Зло – це відсутність Бога. Це холод, який наступає замість тепла, темнота, яка настає, коли зникає світло…

Якось Ванько замість пляшки приніс газету. Писали в ній про таких, як Маріїха. Остарабайтерів. І що то таке заслово. І не  вимовиш його.Сповіщали у тій газеті, що до Німеччини було вивезено близько 5 мільйонів людей. Більшість із них, як от Гануська, працювали в сільському господарстві,  а такі як от вона – на воєнних заводах, які виробляли озброєння для німецької армії.Мільйони цивільних депортувати за наказом якогось Заукеля. Була встановлена навіть щоденна норма вивозу – 15 тисяч осіб. Тому за розпорядженням рейхс-комісара все населення 1923, 1924,1926 років народження зобов’язувалося пройти трудову повинність у Німеччині. Кожне місто, село, і навіть хутір мало рознарядку. Хто не виконував наказу, той карався тюрмою, а в особливих випадках – смертю.

Загалом мова у газеті йшла про отримання компенсаційних виплат із Німеччини. Україна прийняла відповідні закони. Остарбайтерів прирівняли до учасників війни і надали статус жертв нацистських переслідувань. І було у тих законах маленьке уточнення: право на виплати мають лише ті остарбайтери,  які  документально підтвердять, що на роботу в Німеччину їх вивезли примусово.  Виплати закінчилися в 2007 році. 471 тисяча осіб отримала 867 млн. євро.   Маріїхи серед них не було.

Ванько заходжав щодня. Ніби піклувався, то запитував, чи вода є, то – чи їсти не хоче.  А якось прорік:

• То може, хоч на пляшку дасиш, тобі ж пенсію вчора принесли.

Ааа, он воно що. Ту пляшку разом й розпили.  Маріїсі сподобалось, і Зінка мовчала, бо то таки їй краще – на очах п’є і шукати не треба по корчах і сунути додому п’яного. А вони собі двох як нап’ються, той мови не оберуться.

• Ти, Ванько, чого п’єш? Хату маєш, все у хаті маєш, жінка у тебе добра, коник тебе любить. Чого тобі бракує?

Ванько хапався руками за голову, розхитувався, як маятник, хлипав, як дитина.

• Твоя душа моєї біди не знає.
• То скажи.
• Все в житті недобре, все вороже, все обман. Все тебе хтось хоче підкорити, використати. Як то тяженько!
• Угу, знаю. Особливо на другий день.
• Що ти знаєш, бабо дурна? Коли голівонька болить, тоді серденько мовчить.
• Та що ж тебе так болить, що не просихаєш?
• О- йо-йой, о-йо-йой …

І заливався сльозами. Плакали разом. Він – за своїм. Вона – за своїм. Маріїха знала: не було у них із Зінкою дітей. Та часом буває  краще без них.

…Доньку Маріїха назвала Любочкою. Росла вона, як у Бога за пазухою.  Маріїха догоджала їй. Годинник – у Любочки першої. Туфельки на підборах – у Любочки першої. А вона, не казав би, як чужа. Злиться,  кричить.  Маріїха знала чого. Дразнять її Любочку в селі.

• Німка, німкавср.на дівка…

Минеться. Що візьмеш з дітей. Виростуть – забудуть.  Її ж Любочка – красуня.  Скоро на виданні стала. Заміж вийшла за військового. Поїхала з ним.  У Любочки синочок взявся, а в Маріїхи – внучок.  Дуже вже  любили його всі.  А Любочка  то  і за себе,  і за чоловіка, бо скоро овдовіла. Перейнялася її болем Маріїха. Приступ стався. Думала, вмре вже.   Мучилась своєю таємницею і не втримала її.  Так хотілося, щоб хтось пошкодував, поспівчував, просто по голові погладив. Розповіла вона Любочці, що не знає, хто її батько, не знає, навіть, хто її мама. Відтоді Маріїха доньки більше не мала.  Відмовилася Любочка від Маріїхи. Не  давалась чутись, більше не показувалась.  А Маріїха поволі оклигала.  Любочка  ж – захорувала. Відняло їй ноги. Маріїха покинула все і поїхала  її доглядати. Треба було грошей, тож  продала хату в селі. Віддала дочці все. Але хворі ноги не заважали дорікати,  діставати за живе. І навіщо вона її брала? Її  і без неї б виховали. Скільком дітям радянська влада дала путівку у життя.  Дитячий будинок – теж дім. Була б вона як усі. Допікала, допікала, а нарешті вигнала.

Знову отим шляхом верталася у село. Де їй подітися? Сіла на призьбі своєї,однак уже чужої хати та й плаче. Пустили її до себе пожити ті люди, котрі хату в неї купили. А згодом Зінка з Ваньком забрали до себе. 

• Ванько, так на Широке хочеться. Я он пенсію получила…

Ванько купив аж дві пляшки. Запріг коника і повіз Маріїху на Широке.

Весна. Вона нарве фіялок. Вона знає: в тих квіточках – дух Семена. Вона точно знає. Принесе букетик до хати. І тільки йому одному повість оте своє життя. Маріїха майже повзла на той горбок, що проти сонця. Не вибереться. Точно вже не вибереться. Та ще трошки. Коліно за коліном. Коліно за коліном. Оце тут! Це тут, тут!

…А де ж фіялки? Вже ж тепло! Якесь незнане їй зело виросло тут. Якісь драпучки росли одна біля одної, затуляючи всю землю. Маріїха розгортала те зело і шукала, і шукала фіялок…

• Чого тебе сюди виперло? Що ти шукаєш у тому чорнобилі?
• У чому?
• Та то ж то золотарник. По-вченому. Рослина-чужак, кажуть, з іншої планети. Вона така зла, той люди назвали її по-своєму. Той чорнобиль так швидко розростається та моментом закриває і землю, і сонце.  Біля нього всяке наше зело пропадає.
• І фіялочки?
• О, бабо дурна! Фіялочок їй до повного щастя бракує.  І як мені тепер тебе з того  горба сперти?

Маріїха ще стояла навколішки. Раптом підняла до неба руки  і на всі Широки закричала:

• С-е-м-е-н-е-е-е, Семеночку забери мене!

…Коліно за коліном, коліно за коліном вона  спускалася. Удома ще у Зінки спитала:

• А що –  справді фіялок уже немає?
• Немає. Ні дзвоників немає, ні ромашок. Липучок – і тих немає.

Квіти померли… Господечку, що ж то таке оте життя?Ні, ні  не треба їй його більше. І нехай ніхто її  більше до початку не повертає! Знову до того ж початку? Ні, ні  не треба!  Вона ж не сонце, яке вмирає, щоб народитися. Вона нікому ні світла, ні тепла не принесла. Нікому…  Все її життя – то дрібненькі кроки смерті. Все її життя –  смерть.  Життя – це смерть?! Чи так?  А може її життя це – постійна війна? З власними дурними думками. О, як вони втомили її. Хоч би на секундочку їх зупинити. Не думати, не думати, не думати. Не відчувати, не чути. Не жити. Життя і смерть. Одне і теж?  Одне і теж…

Другого дня Маріїха померла. 

Як ховали ВанькА, людизауважили чужака на похороні.  Молодий. На голові –  хвостик. Тіло – помальоване. Руці – не селянські. Почали розжовувати, хто б то міг бути?Версії – різні. Докотилося до того, що покійному Ванькові приписали сина. Десь-колись він їздив на цілину, отам і зробив дитину. Напевно, тоте й мучило його, що так пив.  Але через трохи підозри пропали. Чужак  прийшов проситися до Зінки поквартирувати.  А вона його в лоб і запитала:

• Ти що син Ванька?
• Ні. У вас жила моя баба.
• Маріїха? То ти син Любочки?
• Любочки…
• Чого ж бабу стару з хати вигнали? Що хочеш і мене вигнати? Не візьму тебе. Йди собі своїми дорогами.

А під ніспробурмотіла: «Німченя погане».

Німченя  таки зосталося.  Стало йому у нагоді те, що хат-пусток у селі повно було. Отож і вибрав найменшу та найдальшу.  У селі продовжували жувати: і чого ж то хочеться жити подалі від людей? Бандит? Точно бандит! Бо не сіє, не оре.  З чого живе –невідомо.  Скрізь з чорною папочкою ходить.  І з того горбка, що й баба колись, не злазить.Якось Зінка зустріла і в лоб запитала:

• Що то ти за фрукт такий єден?

Він і справді один – рідні немає, мама померла ще швидше за бабу. Не сіє і не оре, бо не вміє. Чорна папочка це –його комп’ютер. На горб ходить, бо там кращеІнтернет тягне. Він – айтішник.Селом покотилося: Німченя– тішник! На тому йзатихли.Всі вгамувались,  тихо-мирно далі робили те, що робили завжди: засівали поле, доглядали худобу, старих і дітей.І так би було завжди, якби не 24 лютого 2022 року.Розпочалася війна.

Для Тішника, як і для багатьох інших,вона стартувала з навчання, де з них, як видавалося, вибивали силу, мрії, розум, думки, бажання…

• Як тебе звати?
• Колька.
• Якось по-сільському дуже. Будеш – Кулька. Як тобі таке позивало?
• Кулька, то – Кулька. А ти хто?
• Я – і Німченя,  я –і Тішник.
• Нікому не кажи, що ти Німченя.
• А то чого?
• Якось по-міському дуже. Краще будь Тішником.
• Тішник, то – Тішник.

Вони неабияк зраділи, коли перший етап їхнього обезлюдненнябув пройдений, навчання успішно закінчилось, і їх перекинули ближче до фронту.  Тут було інакше. Постійний, хоч і віддалений, гул стрілянини, нагадував, що «нуль» близько, що вони всі в одному човні, що в них одна мета, один на всіх казан, один бліндаж, одна робота, яка тягнулася вже довше, ніж навчання. Наразі вони робили укриття: рили окопи. Копання землі було звичним для Кульки і нестерпним для Тішника. Він не міг змиритися: оце така війна?  Вони, що кроти? Що немає екскаваторів? Так можна і до Перемоги пробути землерийкою.Лише копай і копай. Невже його війна, оце звичайне село, оця грязюка, оця чергова команда:

• Готувати позиції до оборони!

Окопувалися і знову окопувалися.  Передислоковувались і знову окопувалися.  Яка безглуздість. А Кулька копав.

• Якби ти з радістю приймав ту роботу, що посилає Бог, була б і тобі вона у радість, – научав він. – Ах, яка земелька, – приказував. –Ах, як маслечко!

Масла, щоправда, було не так і багато. Згодом земелька змінювала колір, і треба було її довбати штик-ножем, киркою, вигрібати  каскою. Кульці й ця робота була до душі.Окрім того, що їх навчили, на його проханняТішник в Інтернеті нашукав інструкційяк правильно окопуватись, як робити бойову позицію,  лисячу нору, бліндаж. І Кулька втілював все те  у життя. Та ще й удосконалював  чимось своїм.То робив східці.

–             А ми українці зліземо по драбинці, – приказував.

Дно окопу у нього було ледь похилим в один бік. А десь посерединіробив ямку.

–  Де низинка, там і води краплинка, – знов приказував. А краплинка до краплинки і буде у нас студня.

А як він маскував оту  рукотворну фортецю. То полину десь нашукає, то чебрецю нарве.  Скропить їх водою із студенки. Сонце розігріє за день, а увечері – пахне.Так би й сидів у тому окопі.

• Ти б ще мені таке зробив.
• Скільки заплатиш?
• Ах, ти ж шкуродер! Ах, де ж твоя любов до ближнього?  Люди у війну хлібом діляться! Ах, ти!
• Не ахкай, памолодь зелена. Роботу цю тебе в твоїх університетах робити не навчили. А вона важлива, бо може врятувати тобі життя. Грошей у тебе – кури не клюють. Не маєш куди їх подіти, бо сам єден.А життя – базар, і війна теж базар.
• Твоя правда.«У світі невічномувічний лиш торг». –Скільки просиш?

Торг завершувався перемогою покупця. І Тішник тішився. А Кулька копав за двох.Його навіть не втомлювало те, що облаштовувати окопи доводилося безліч разів, бо щойно вони окопаються, як їх зразу ж передислоковували.

• Нічого, – казав Кулька. – Будемо відступати, будемо мати все готове.
• Дурню, ми не відступатимемо.

–   Війну виграє той, хто знає, коли битися, а коли – відступати, – заперечував Кулька.

І ось тут починався бій. Їхні словесні баталії  про припущення, прогнозування, міркування, судження, правила,висліди і причини війни то перемагали, то зазнавали поразки. Ясна річ, то були лиш думки двох, а швидше – одного, адже Кулька більше слухав і, здебільшого, кивав головою. Бо як не погодитися з Тішником, скажімо, у тому, що і в першій, і в другій, і в цій,  і, напевно,  в наступній війнівбивали і будуть вбивати.Хто вбʼє найбільше – той іпереможець. Втім, кажуть,що у теперішніх мʼясорубках переможцівне буває.

• «За байраком – байрак», за війною – війна.
• Тільки б жити!Дім є. Земля є. Дружина люба є. Діти ростуть. Старшенька ось-ось на виданні стане.Все, що душа забажає, можна купити. І не так тяжко вжетреба працювати. І чому, через що та війна?
• Споконвіків криваві змагиведуться за чужу територію і за дармову робочу силу, – вносив ясність Тішник.
• То не правда. У них 150 мільйонів тої робочої сили і найбільша територія.
• О, нетяма!Їм потрібна наша земля. І з однієї такоїдуже простої причини: бо наша місцевість є найкращою позицією для ведення наступної їхньої війни.Бач як їм Білорусь знадобилася! Вони як не щорік, то через рік розпочинають нові збройні сутички. У 92-му окупували Придністровʼя, у 93-му спровокували Абхазьку війну.  Дві, із трирічним інтервалом, чеченські війни, вторгнення  в Сирію. Тепер от ми.  З початку 16 століття у них це 54 війна.

А от з причиною воєн Кулька не погоджувався.  Як йому Тішник не втовкмачував своє бачення, Кулька вертів головою.

• Як ти до такого додумався?  Не може бути причиною воєн підвищення загального рівня життя!  Навіщо все витрачатина озброєння? Можна пенсії збільшити, стипендії всякі там різні попридумувати, щоб людям жилось краще.
• О, ні! Якраз тут з точністю до навпаки: чим гірше – тим краще. Якщо всі стануть багатими, то багаті стануть такими, як усі.
• Ну й що в цьому поганого?
• Ти хоч щось чув про класову боротьбу?
• Ну, чув.
• Що ти чув, горенько ти моє?
• Що суспільство поділене на класи. Що між класами йде боротьба.
• Саме так. Молодець. І йде вона тому, що одні хочуть використовувати працю і блага, які здобувають інші. І тим іншим, що над усіма, отому вищому класу – всесвітньому олігархату –  байдуже, хто ти за національністю, за професією, за статтю головне, щоб ти постійно жив у страху, бо тоді будешсмиренно платитидань, яка тепер називається –податки.  «Більший меншого тусає, та ще й б’є».  Думаю, ти допер, що більший то–надбагатий, а менший, правильно, то – ми з тобою. І таких, котрі за стилем життя, статками,  розумовими здібностями наближаються до касти недоторканих, треба нищити, робити з них  дурнів, збоченців, хворих, переляканих, голодранців, фанатів і так далі. Зауваж, з єдиною метою,щоб і далі оббирати.  І всяке кровопролиття  –  їм у нагоді.  Тожкриваві брані – вічні. Може колись і ти зрозумієш, що  ми своєю працею уможливлюємо постійне прискорення воєнних дій, – зауважу, це не я сказав.

– Ой, наплів сім мішків вовни.

–«Отаке-то на сім світі роблять людям люде»!

ДружинаКульці щовечора пише есемески. Коли у небесній темені зблисне зірка, неодмінно бемкає телефон і, навіть, не дивлячись,  Кулька повагом прорікає:

• Моя Олюнька пише.

Вмощується на нижній сходинці, опирається  спиною на верхні, закидає ногу на ногу і ніби тільки для себе (але так, щоб чув Тішник) читає.

«Цьом-цьом, любий! На новому місці намз дівчатами вже веселіше. Я вивчила більше їхніх слів. Якщо зі мною говорять поволі, то можу зрозуміти.Табір для біженців, у якому ми живемо, дуже великий. Разом живуть сирійці, нігерійці, афганці і ми. Напевно, тут не так вже й безпечно.Може треба було сидіти вдома?

Любий, наша менша нарешті, звикла до їхніх харчів. Думаю старша справилась із цим скоріш, бо я її від швидкої Насті народним лікувала – напоїла горілкою із сіллю.Якщо тобі таке, не дай, Боже,трапиться, то щоб знав лік цей!

PS

Я скучила за тобою, за нашою хатою, за Мурчиком, Манькою. Як я хочу дивитися через вікно як ти рубаєш дрова, несеш їх до хати, запалюєш коминок. А ми з дівчатами просуваємо ноги аж до самісінького вогню і гріємо їх. Хочу надоїти повну дійницю молока і шумним, тепленьким напоїти всіх вас разом з Мурчиком. Цьом-цьом, па-па».

Уночі не спалося. На «нулі» гриміло.  Доймали комарі.

• Тішнику, спиш?
• Ні.
• Тішнику, я боюся…
• Не сци, а спи, піхота!
• Полон страшить!  Пригадую, як вони  кастрували нашого хлопця.  Вони що – нелюди?
• Вони психопати.
• Психи?
• Ні,  у психів – психічні розлади, якілікуються. А психопати це – окремий вид людиноподібних істот. У них навіть мозок має іншу форму. Довели це як з’явилось МРТ.
• Та ну!
• Ці істоти безсердечні.  Єдинаемоція, яку вони можуть відчувати – це злість.
• І таких багато?
• 150 мільйонів!
• І що вонисправді ззовні від людей не відрізняються?
• Абсолютно.
• Тішнику, а ти хто?
• У-у-у-у. Я психопат! З’їм тебе зараз, Кулько, і не буде тебе.
• Дурак ти, Тішнику!

Бемкнула есемеска. Кулька зразу ж прорік:

– Моя Олюнька.

Зразу ж і прочитав. І знову так, щоб Тішник чув.

«Цьом-цьом, привіт.  Сьогодні на безмежних просторах Інтернету зустріла унікальні слова: «Можна вигнати українців із України, але Україну із українців не виженеш!».  Воістину так! Ти згоден?Цьом-цьом. Па-па».

Їх знову передислоковують. Ще ближче до «нуля».  Вони вже не тільки чують як свистять снаряди,  вони вже бачать як після того посвисту, злітає вихором, перетворена на попіл, земля.

– Земелька стогне, –здригається Кулька, – чи то виживе, небога?

– За себе думай, – гаркає Тішник.

Над ними носиться дух загуби.  Хто виживе«на цих всесвітніх косовицях смерті»? Завтра, може після завтра, кістлява вже вибиратиме.

– Чуєш, Тішнику,  а ви могли б придумати роботів, котрі б за нас  воювали?

– Ключове слово «за нас».   Уявімо лишень: сидить Кулька за монітором з мишкою в рука, а мільйони Термінаторів за одним лиш порухом його руки, кладуть москалів наліво і направо.

– Було б здорово!То ви таки їх робите?

– Вже майже зробили. – Тішник виструнчився в окопі і підняв руку.–Кулько, будь гордим, на твоїх очах стартує четверта промислова революція. Тобі випала честь жити  на  початку ери Штучного Інтелекту, – два останніх слова Тішниксказав тихіше і шанобливіше. –  Тож вітай Суперрозум! Він же – Всемогутній. Як… Бог. Знаєш, коли Інтелект запитали: «Чи існує Бог»? – то пролунала доситьзухвала відповідь: «Тепер вже так».Уяви собі, Кулько, ти даєш Суперрозуму завдання:загасити збройний конфлікт.  Він сам шукає найоптимальніший шлях як це зробити. Може знищити вид. Або ж може ядерними боєголовками каменувати винних. І буде кінець війні!Буде всьому кінець. «Штучний Інтелект потенційно є більшою загрозою, ніж атомні бомби», – cамІлонМаск  таке прорік. І сам у ньогож постійно інвестує.

– То ви робите його для того, щоб він всіх убив?

– Незалежно чи вб’є, чиобезсмертить, зворотного шляху немає. Нас тягне до нього, як зірку у чорну діру. Штучний Інтелект уже пише літературні твори,  уже повчає лікарів, створив свій музичний твір, намалював картину,водить автомобіль. Уже!Він все, чуєш, все зробить краще за нас. Питання лише коли? Кажуть, що не так довго лишилось чекати — Штучний Інтелект переросте людський приблизно через чверть століття.

— Відставити лекцію. Завтра –  на передову. Побачимо, яким ти  розумним будеш там.

Ах, ротний! Перебив таку цікаву тему!

Завтра. Прийшла і моя черга. Мене можуть вбити вже завтра.Не треба думати про погане. Тішник казав, що страх тільки в голові. Боятися немає чого, окрім самого страху.Ворог це – мої думки, мої нерви, мій страх.Його треба не ігнорувати, бо він збільшиться. А якщо страх визнати, товін зменшиться.

Як це?Треба працювати над собою,  над своєю слабкістю. Той, хто переміг себе – виграв битву з ворогом.Як перемогти себе? Треба з радістю прийняти ту роботу, яку тобі посилає Бог.Радість десь поділась.А Богтут? Треба заснути.Чого так моторошно?  Нічого ще ж не відбувається.Куля така маленька. Можна пригнутися, відхилитися і вона пролетить. А якщо снаряд? Найгірше міни. Вони розривають на друзки. Потім, після всього, санітари ходять і збирають. І мене позбирають? Не думати про погане.Треба себе перемогти. Треба якось заснути. Чого Тішник спить?Чого – «нуль» називають «нулем»?Бо там множать на «нуль»!Мене помножать?Що буде з моїм дівчатами?

У телефоні бемкнула есемеска…

На війні немає доріг.  Машина, якою везли їх, як м’ячик, скакала по вирвах. Водій намагався їх обминати, тож машиною хилитало з боку в бік.  І їх – разом з нею. Сюди-туди, сюди-туди.Сонце ще не піднімалось, фари увімкнені не були. Темінь. Не видно нічого. Та й щоб вони там побачили б: усе зрівняно із землею. Хіба стовбичать комини побитих будинків чи розтрощені стовбури дерева.Їхали мовчки.Мовчки вивантажились, зайняли позицію. Окоп був напівзасипаний землею іКулька, навіть без команди,взявся його розчищати.Глибше окопався сам і поміг Тішнику. А відтак повсідались на дно окопу. Дістали по цигарці. Мова не велась ніяка. Чекали. Просто чекали початку.

І враззасвистіло і бахнуло. Земля, і вони разом із нею, здригнулися. Бахнуло ще. Одразу знову, і знову. Хтось заскочив у траншею, а ті, хто там були, впали на дно. Гатили з мінометів.

Проснулись, собаки!Свист і бахкання злились воєдино. Децибели виходили за межі. Запечена і розбурхана земля перетворилась на хмару попелу, змішуючись із димом,  потягнулась увись.  То тут, то там спалахувало полум’я. А коли влучили в машину, якою їх доправляли, стало зовсім видно.  Видно від вогню? Чи то вже день настав? Обстріл не припинявся. Вже все навколо горіло.   Вдарила артилерія. Кулька заціпенів.Ще її до повного щастя бракує!Від вогню стало нестерпно гаряче. Скільки ми тут вже лежимо?Праворуч снаряд влучив в окоп. Догори, до неба полетіло все, що там було. Назад додолу поверталосядрузками. Розліталося увсебіч і падало перед очима тих, хто був в окопі. Почувся стогін. Застогнав і схопився за голову і Кулька.Який дурень сказав, що страх у голові?О, як нестерпно! Треба негайно горілки із сіллю.Треба вийти! Вийти звідси і ніколи сюди не повертатися.

– Куди ти,йолопе! Терпи! – Тішник втягнув його назад в окоп.

Де страх, там і сором. О, який сором!

– Не плач. Це не біда. Це людська природа.Так буває майже у всіх. Ще Ремарк про це писав. – Скинь нижнє.

– Куди! Тут скидай!

Окоп майже зрівняло. Земля – в очах, в роті.  Кулька сам себе відкопує. Яка довга ніч! Ще не закінчився обстріл, ще стояла пило-димова завіса,  як  ворогполіз в атаку. Лізли, як щури.

І тут заговорив кулемет. За ним другий, третій.Тра-та-та, Тра-та-та.Наші, наші взялися до роботи.

– Сволотакончена. На тобі! На!

Кулька теж строчив.  Без перестану. Без перепочинку. Він віддавав їм за все. І за вчорашній страх. І за сьогоднішній сором. І за своїх дівчат!  І за свою Олюньку! І за Маньку!  І за Мурчика! І за всіх хлопців! І за пошрамовану земельку! І за зруйновані долі…

– Ото вам, суки…

Страх його більше не сковував. Вляглося й відчуття небезпеки.  Тільки праведна лють проймала все його єство. Неперервне тра-та-таніби злилось у мелодійну пісню, якадодала снаги, щоб перемогти, здолати, знищити ворога, котрий так мучить усіх, кого він любить.

Посвист. Вибух.

• Кулькооо!Ніііі!

– Захистимоїх дівчат. І телефон мій візьми, – то були його останні слова.

Ще посвист.  Ще вибух. Тішника відкинуло. В очах йому потемніло і все кудись попливло…

Чи то ще він? Чи то вже ні?Ха. Кулька! Червона!Ха-ха. Кульку продірявили. А він– не Кулька!Він – не Тішник!Він – Німченя. Його дід – німець. Фашист. Він сьогодні вбивав фашистів. А якби тут був дід, він битеж його вбив?

• Кулькооо!

Що це таке високе над ним? Небо?Під тією синявою таки нічого не вічне. Окрім війни.

За війною – війна…За війною – війна…Що останнє роблять перед смертю?

Хрестяться!  Він не буде! Його віра розбилася об розум Штучного Інтелекту.

«Бог є?». «Тепер уже є!». Хреститися до машини? Ні! Кулько…Кулько…Тішник розкинув руки. Він подібний до янгола. Малим робив сліди янгола на снігу. Влягався на пухкупорошу і раз-по-раз піднімав і опускав  руки:  вгору-вниз, вгору-вниз. І на снігу залишалися сліди крил янгола. А можна залишити слід янгола на землі?  Він спробував поворушити розпростертими руками. Вгору…. Ні, не можна. Янгол залишає слід тільки на білому.   Що ж роблять востаннє перед смертю? Що? А-а-а, цілують землю.Точно! Вона єдина прекрасна. Набрав її у жменю. Рука виструнчилась, як антена. Перед очима у жмені завмерла чорна грудочка. А з-поміж пальців визирала перша весняна квітка –вона зачебернулася разом із землею.

О, Господечку, він вбив фіялочку…

– Чуєш, не здавайся, чуєш, розплющ очі! У тебе легке поранення. Як боротимешся  за себе – ти виживеш!

Хто це його тормосить за плечі?

– Розплющ очі, чуєш? Чуєш?

Хто це? Олюнька! Він знайшов її! Її діти  – його діти. Вони виростуть. Він навчить їх вбивати. Бо якщо не ти – то тебе: війна ніколи не міняє свій характер. І мети не міняє. Їй треба знищити людей, знищити те, що вони довгі роки робили. Щоб вони знову робили. Робили плавучі фортеці, танки, кулемети, міни, гради, кулі, які потім будуть їх же вбивати.

Розплющив очі. Як багато хлопців у палаті. Медсестра  така молода. А він навоювавсявже. І героєм не став.

• Докторе, він отямився.
• Я знаю як тебе звати. Ти – Олюнька.
• Ні,Олюнькою ти марив. Рада, що одужуєш. Принесу твої речі.

Вона принесла телефон Кульки. Розряджений.  Коли зарядив, то  одна за одною почали бемкати есемески. Він читав про листи воїнам, які вони писали, про те, що діти не повинні бачити війни, про те, що вона його любить, і –  останню: «Любий. Я зазнала тяжкої наруги».

Боже, її що зґвалтували?! Кулька читав? Ні, він не вспів. Але ту ніч перед боєм він не спав. А вона знає? Треба зателефонувати. Ні. Він це зробить трохи пізніше. І Тішникшвиденьковимкнув Кульчинтелефон.

Українських воїнів німці брали на лікування. Разом з іншими бійцями Тішник валявся у шпиталі Бундесверу.В усіх хлопців схожі рвані рани.  У нього теж – мінно-вибухова травма правої нижньої кінцівки.Та ще й у рану потрапила інфекція. Тож Тішниклікувався вже дев’ятий місяць.

– Застряли ми тут з тобою, брате. Можна вже було б вродити за той час, – бідкався сусід.

…Вродити. Олюнька…Тішник не забув її. Десь там глибоко в душі, як есемеска в телефоні, постійно бемкало: «Захисти моїх дівчат». Але він їх не шукав. Думав,оце вже після операції потелефонує.Оце вже якприїде додому…

Зранку йому повідомили: лікування завершене. Він може повертатися в Україну.Поставив телефон на зарядку. І за мить,щойно ввімкнув, телефон задзвонив.  На екрані висвітлилось: «Олюнька». Він торкнувся до зеленої пульсуючої слухавки і притулив телефон до вуха:

– Цьом-цьом, любий! Де ти так довго був? Чому ти не озивався? Господечку, дякую Тобі! Дякую! Любий ти поранений? Ти в госпіталі? Ми шукали тебе скрізь. Ми повернулися додому…

Тішнику відняло мову. Ну чого, чого він подзвонив із Кульчиного телефону? Як тепер їй сказати?

– Я теж повертаюся додому. Буду завтра о вісімнадцятій. Зустрінь мене на вокзалі.

– У тебе голос змінився…

Пасажири розійшлися і на платформі зосталися три маленькі худенькі постаті. Три дівчинитрималися за руки. Дві більших, одна менша.Тішникзашкутильгав до них. Коли наблизився, то побачив, щонайстаршатулить до грудей сповиточок.

• Теж дівчинка. Кажуть, якщо дівчаток народжується більше, ніж хлопчиків, війни не  буде,– тихо мовила Олюнька.

Ні обійняти, ні слова видушити із себе Тішникне міг. До горла підступив клубок. Невидимі сльози великими горошинами котилися по пошрамованій болем душі. Він стояв, як вкопаний і мовчав.

• Солдате, –хтось торкнув його за руку. – Купи дівчатам квіти. Дивись, які гарні! – незнайома жінка у чорній хустині простягала йому букетик, який заледве виднівся з її жмені.
• Які ще квіти?! Хіба у війну квіти ростуть?
• Ростуть.Фіялки…

Туг-дуг-туг-дуг. Туг-дуг-туг-дуг. Поїзд знову віз Тішника на фронт. За вікном одна за одною миготіли змінені до невпізнання краєвиди ще недавно квітучої землі.  Колись ошатні, а тепер побиті, понівечені, занапащені стояли будови. Дерева у лісі – поламані, як сірнички, а поля сяяли кратерами, наче місячна поверхня. Покинутий сплюндрований край. Край, де ще недавно під синім небом так розкішно золотилися хліба, змінив на  сірий навіть свій колір. Край, де щебетали пташки і діти, змінив і свій голос. Вибухи, стрекотіння, металевий гул, стогін і плач заполонили простір. Світ не подавав ознак людського життя.  Все стало не таким.  Не такими стали і люди.  На їхніх очах життя втрачало цінність, і вчило їх готуватися до нещасть дочасно. Те, що може статися завтра, вони приймали вже сьогодні, бо, як буддистські монахи, щодня медитували на смерть.  Вони знайшли з нею спільну мову і, як отруту,  приймали мікродозами, виробляючи  імунітет, щоб вижити. І стали її частиною.  І заморозили від болю серця свої, бо найбільшого не вистачило б, щоб те пережити.

Змінилась і Олюнька. Правда, Тішник знав її тільки з розповідей та із підслуханих есемесок.  І видавалась вона йому напрочуд доброю, люблячою, милою, ніжною, тихою.  Все її земне призначення  було у слові  «жінка». А тут вона так різко заборонила називати її Олюнькою, бо таким іменем зве її лише чоловік.  І розгублений Тішник не знав, як до неї звертатися. 

– Я вчора переплутала вас. Ви разом лікувалися? Чого він не відповідає? Кажи, що з ним? Він без ніг? Без рук?

Вона була така впевнена, що Тішник і сам засумнівався. Може, він завчасно поховав Кульку?  Може, він теж лише знепритомнів?  Тішник їй розповів,  що бачив закривавленого Кульку, що той просив, щоб він знайшов його дівчат, що дав йому свій телефон. А тоді його самого поранило, і вінне знає, що було далі.

– Ось чому він не відповідав! Телефона  ж не було, –і через хвилю додала, – Вибач. Нам треба йти. Дякую тобі за добрі новини.

Заплакало дитя. Вона обернулася і пішла. Діти одне за одним подалися слідом. Тішник наздогнав жінку з фіялками, купив у неї всі квіти разом з кошичком. Гукнув дівчат. До нього підбігла найстарша.

– Ви щось забули сказати?

Він простягнув кошичка. У неї очі, як оті фіялки…

…Туг-дуг-туг-дуг. Тішник повертався. Як можна назвати це нестримне бажання – почати свою війну спочатку?  В останньому бою він відчув незнане доти дике збудження, тремтіння, надлюдську енергію, котра накривала його з головою.  Ах, як шкода, що його ранило! А то б він їх повбивав, стер з лиця землі. Він уже ненавидів усі 150 мільйонів. Він би, як Наполеон, спалив москву!Якийсь непереборний поклик до помсти з’явився у нього! Цей стан водночас і страшив.  Чи нормально хотіти  вбивати, ненавидіти, злитися,  лютувати?  А як інакше? Ненормально дарувати квіти й любити того, хто в тебе стріляє. Хто прийшов у твій дім із мечем, від меча має і згинути.  Ще Сковорода  просив усвідомити, «що за Україну треба не вмирати, а вбивати».І ніхто, і ніщо не зупинить його. Сенсом його життя стало знищення тирана, котрий замислив зло, свідомо кривдить, грабує, палить, глумиться. На війні все просто: тут «свій», там – «чужий»,  його і вбий.Це так! Саме так! То чого ж його точить якийсь черв’як?

Як поєднати  війну із Його заповідями? Він же вчить «Не убий»! Не убий… Бо чи можна війну перемогти війною? Свавілля здолати свавіллям?  Смерть – смертю? Чому кожна війна завершується новою війною? Не було ще жодної, яка б закінчилась миром.  Цей стан людям ще не відомий.  Є війна, коли вбивають і перерва, коли готуються вбивати. Прискорено  виготовляють, удосконалюють, накопичують нову зброю. Всі гроші, всі зусилля,  всі найкращі уми спрямовують на удосконалення старої і розробку нової зброї: тактичної, стратегічної, ядерної, космічної. І все це – заради великої мети: збереження миру на Землі,  якого ніколи ще й не знали. Ах, прогрес людства і справді очевидний: «у кожній наступній війні нас вбивають все вишуканіше».  І ніхто не знає, і знати не хоче, як розірвати це замкнене коло.…Туг-дуг, туг-дуг.

Тішник лише у поїзді зауважив, що забув Олюньці віддати  Кульчин телефон.

Ту позицію, де він був поранений, хлопці тримали ще три дні. Лісок попереду геть увесь викосило кулями. Під суцільним вогнем не було можливості  глибше вкопатися, тож всі були зовсім відкриті, як на долоні.  Територія проглядалась і безперервно прострілювалась. Їх накривали градами,  закидали мінами.  Ворог  раз-по-раз цілив чітко в ціль. Бліндаж, котрий був укриттям, розлетівся на друзки: чмобіки  смішні тільки в пропагандистських роликах. Так було три дні, без перестану. А потім нашим військам таки довелось звідти відійти.  Підрозділ розформували, бо із двадцяти їх залишилось сім. Про це Тішник довідався вже на місці від командира. Потягнулися військові будні. Все – по колу: відпрацювання на нулі,  ротація, тиловий побут.  Голос війни, звуки трощійого вже не лякали. Тішник склав собі навіть приблизний графік обстрілів: зранку вони півтори-дві години не стріляють, бо снідають, потім гатять дві-три години, а під час обіду можна навіть поспати. Увечері тихо десь з сьомої до дев’ятої. Це у них вечеря. Вночі – кількагодинні обстріли. Він навчився також і їх класифікувати:  близькі, чи далекі, безпечні чи ні. 

Тішник зауважив, що йому не хочеться їсти. Як  і спати.  Сон валив одразу після бою.  Неважливо, чи то був день, чи ніч. На відновлення вистачало дві-три  години, і це при тому, що спав він чутливо і поверхово. Чув крізь сон кожен сильніший подув вітру, кожен найтихіший шурхіт. А от стрекотіння кулеметів чи розриви гранат не будили його. Не розумів, як таке може бути?Збагнути ніяк не міг, чому  охоплював страх, ставало лячно не тоді, коли вони гатили,  а коли обстрілів не було. Смішно зізнатися: його лякала тиша. 

Відчував потребу лише в цигарках.  Він не розлучався з ними.  Наступну припалював від попередньої.  Чи то від того постійного курива, чи то від чогось іншого з’явилася задишка.  Ніби довго біг і захекався. Часом бракувало повітря. Тоді й серце починало тарабанити, як порожня бочка. Та при цьому енергії було з надлишком.  Тішник відчував, що має якусь надсилу, що став надстійким.Він миттєво мобілізовувався, аналізував ситуацію, приймав рішення, легко нехтував безпекою, поводився зухвало й агресивно. І робило його таким оте неопалиме бажання помсти, праведна лють, які завжди допомагали виживати на полі бою.  Війна таки змінила його. Він став  стисненою пружиною. Він знав, що вона обов’язково  вистрелить в інший бік і за цю витривалість доведеться заплатити. Нові емоції, якими так щиро нагороджує війна, можуть конвертуватися в агресію, спрямовану на  когось іншого. Але це буде потім. Звісно, якщо те потім буде…

Волонтери доправили на передову авто. Броньоване. Із кулеметом у кузові.  Відпала потреба вкопуватися, сидіти в окопах під обстрілами. Тепер вони вилітали на «нуль» відстрілювались і забирались назад. Для Тішника це авто було спасінням. Він ще шкутильгав, нога боліла, тож їздити було легше, ніж ходити.  Тішник  стільки смертей бачив, із стількома побратимами попрощався, та Кульку він відчував досі, наче він поруч. Наче він ось просто тут. Він навіть про щось буденне подумки розмовляв з ним. 

– Знаєш,Кулько,  а я так і не навчився рити окопи. Але руки мої тепер в мозолях, як і в тебе. І ще вони – тремтять.  Як тільки-но вийдемо з бою, цигарки не можу припалити.  Вона  одна знімає напругу.

Він розповів йому про зустріч на вокзалі. Сказав, що у його родині – поповнення.  Він не розлучався з його телефоном. Сто разів перечитував Олюньчиніесемески. Вже знав їх майже напам’ять. Йому так хотілося, щоб Кулька повернувся до Олюньки і, щоб вона дивилася через вікно, як той рубає дрова.  Тисячу разів у телефоні переглядав його фото у «Галереї». Які гарні! Все його життя – у фотографіях. Ото їхні з Олюнькою весільні фото. Які ж вони юні! Ну і Кулька! Напевно у 18 одружився! Ото він на тракторі замазюханий, усміхається, Це – Олюнька обнімається з доньками, ото – менша з Мурчиком. А ото – старша…Дивиться як прискіпливо!

Якось у Кульчиному телефоні у Вайбері відкрив «Мої нотатки». У нього там  було записано стільки важливого! Строки сівби, чим обробляв зерно, коли підживлював, скільки витратив солярки, який урожай взяв з гектара… Були цитати чи, може, його переконання: «Щоб ти жив, хтось мусить заплатити своєю смертю!». Назви фільмів, які дивився, чи ще збирався дивитися. Його ідентифікаційний, номер паспорта, електронна адреса, пароль для входу ФБ. Були навіть банківські паролі та пін-коди. О, це тільки Кулька міг додуматися: записати в телефон таку важливу інформацію! Щоб не забути! З цікавості Тішник відкрив додаток Приватбанку. Ого, скільки у нього на рахунках! Знайшов Олюньчину картку і всі гроші перекинув їй. Нехай користується. Вони їй зараз дуже потрібні.Він все частіше ловив себе на думці, що живе за двох – і своїм, і його життям, що вчинки звіряє за його простакуватим світоглядом: «Полюби ту роботу, яку посилає Бог, і вона буде тобі у радість».

Олюнька не так дуже й довго була поза домом, а не впізнала своєї хати. Видно, самотність нищить не лише людей.  Домівка без людей стала пусткою. Маньки не було.  І Мурчик пропав.  Сусіди вступали до них, розпитували, як там у тих біженцяхїм жилося. Дивувалися, що вони повернулися. Он вчителька музики частенько дзвонить і розповідає, як там добре. За житло не платить. Дають їй грошову допомогу та ще й на дитину доплачують. На прожиття вистачає. Вже й підробляє – дає уроки  музики онлайн.

– А ти чого повернулась?

– Вдома найкраще, там ми просто проживали час, – відповідала Олюнька.

Як не ховала вона живота, та все ж сусіди побачили. Спочатку обмовляли поза очі і потайки вираховували, чия то може бути дитина. Бо ж то, знаєте, як буває: чоловік на війні, а вона…

Олюнька чекала його, хоч він і не озивався. Було і раніше, що по декілька днів не дзвонив. Та й у військкоматі їй сказали не панікувати.

– Якщо не виходить на зв’язок, то причиною може бути відсутнє мобільне покриття, розряджений телефон. Заспокойтеся і очікуйте.

І вона очікувала. Тільки серце тьохкало: може, десь у госпіталі? А може,  його, раненого, забрали в полон? Ні, він не в полоні. Вона щодня переглядає реєстр. А якщо він назвався чужим іменем? Щоб її з дітьми на небезпеку не наряджати.А може, він вбитий десь лежить на полі бою? Вона б обов’язково його знайшла. Не побоялася б куль і тих снарядів.  Хоч би поховала по-людськи. Хоч би знала, де могилка.

Задзвонив телефон.  Любий! Ні, то не він! Номер не відомий.

– Здравствуйте. Ето  Ольга МаксімовнаКовальчик?

– Так.

– Ми с пріскорбієм вас увєдомляєм, что ваш муж НіколайІвановічКовальчикчіслітсябєзвєстіпропавшім.  Пісьменноєувєдомлєніє…

Як то «бєзвєстіпропавшім»? Куди вони там дивляться, що не бачать, де поділась людина!? Тож людина, то – не муха. Людина не може випаруватися.

Цього не може бути! Тут якась помилка. Він обіцяв повернутись! Він не може померти! Він не знає ще всього! О, ні! Ні! Що за біль? Господечку! Перейми!

Олюнька перервала дзвінок і набрала «швидку». У пологовому тепер довго не тримають. Третього дня Олюнька із дівчинкою вже була вдома. Сусідки одна за одною приходили вітати. Якось Васьковчиха  зайшла, щоб в черговий раз перепросити,  за те,  що гроші, котрі отримала за Маньку, потратила. Олюнька якраз купала дівчинку. Та побачила і розцвіла від задоволення.

– А я ж казала їм, що дитина не від Кольки! – і спохватилася. – Ой,  яка там різниця від кого! Хай росте здоровенька тобі на втіху! Тимо’ її в рум’янку купай. Мо’ відмиєш, мо’ побіліє трохи. Ха-ха.

І понесла поміж люди: Олюнька привела на світ негреня! Бо що ж за тим кордоном таким, як Олюнька, робити?  Квартири дають, гроші дають, от вони і розважаються. Добре, що хоч він не знає. Бо якби то йому там було б! Там же ж війна,  небезпека! Треба буде запитати, як він там? А якою ж вірною вона тут була! Хоч до рани прикладай! І то треба ж так уміти прикидатися!

Хтось пригадав, що в Інтернеті натрапив на інформацію, що котрусь з наших жінок зґвалтували, що біженки пропадають, що викрадають їх і тримають у сексуальному рабстві.

– Ай-я. Не з її то щастям!  Від горшка два вершка. Ні цицьок, ні ребер. Такі «красуні» в сексуальне рабство не годяться.

Якось меншенька прибігла у сльозах. Розповіла, що з неї сміялися діти. Казали, щоб не торкалася до сестрички, бо вимажеться і буде така ж чорна, як і вона. Олюнька зібрала дітей і поїхала у місто до сестри.

Уже другий місяць як Тішник  воював із хворобою. На нозі відкрилися і гноїлися рани. У прифронтовій лікарні йому ніяк не могли збити температуру, яка, без сумніву, вказувала на запальний процес. Тут усі були із такими процесами. В ампутантів інфекційне зараження – звичне діло: у переповненій лікарні майже кожен був то без руки, то без ноги, то без обох. Тішник з острахом чекав такої ж долі. Та наразі хоч до вбиральні міг дошкутильгати сам. Солдат черговий раз підкоряв довгий лікарняний коридор і зустрів там… Олюньку.  Не може бути! Що вона тут робить?

– Що з тобою? Тебе знову ранили?

– Ні, старе не гоїться. А ти що тут робиш?

– Я свого чоловіка шукаю.

– А тебе повідомили, що він поранений і тут лікується?

– Ні. Я сама подумала, може, він тут. Але його тут немає і… не було, – вона помовчала трохи і додала. – Ти би міг мені допомогти.  Ви ж у тому бою були разом. Я не можу довідатись навіть, де був той бій. Кажуть – військова таємниця. А мене запитують координати, та ще їм треба GPS-мітку поставити на карті.Ти ж айтішник. Постав ту мітку. А я тобі за те зроблю мазь. Прикладатимеш на ніч і рана загоїться.

– Куди ти зверталась? Ти маєш якісь офіційні документи?

– Мені зателефонували і сказали, що мій чоловік рахується безвісти зниклим. Я навіть забула запитати, хто то дзвонить. Атоді з того переляку і вродила одразу.

Вона дістала із сумочки записник і подала Тішнику.

– Ось тут я записую всі телефони.

Військовий госпіталь…  Гаряча лінія Міністерства оборони… Судмедекспертиза … Морги …

– А це, – вона подала Тішнику  скріплені «крокодилом» копії заяв, запитів і відповідей на них, – залиш собі до завтра. Почитаєш уночі. Ти ж, напевно, як і я, не спиш.

– Чому ти така впевнена, що Кулька живий?

– Він десь є. Я точно знаю, бо після того, як ми бачились на вокзалі, він зі своєї на мою картку гроші перекинув.

Тішника наче вдарило струмом. Ну де його голова? О, йолоп неотесаний…

Того ж вечора  у різні відомства він розіслав електронні запити. Чув, що   в Міноборони створили єдину систему пошуку полонених, зниклих безвісти та загиблих. «Кинув» запит і на їхню адресу.

Він, як і вона, справді не спав.  Перед ним лежав талмуд паперів, скріплених «крокодилом».  Він взявся перечитувати кожного. Ось акуратним школярським її почерком  на листочку у клітинку написано:  «Зібрати дані, які потрібні для заповнення заяви»:  контакти військкомату, командира,  номера військової частини, військового квитка… А ось і заява. У райвідділ поліції вона подала  її майже рік тому!  Відповіді з офісу уповноваженого зі зниклих безвісти, з Координаційного штабу з поводження з полоненими, з Червоного хреста, СБУ, Головного національного інформбюро: «… У межах компетенції розглянуто Ваше звернення. За результатами розгляду повідомляємо, що постійно ведемо роботу зі збору і систематизації повної інформації… Разом з тим також інформуємо, що відповідно до п.2 статті 9 Постанови … Однак перебування зазначеного Вами військовослужбовця у полоні держави-агресора не підтверджено…»Тішник переглядав сторінку за сторінкою і переживав той рік разом з Олюнькою.  Згадав як учора, коли вже йшла, вихлюпнула свій біль:

– Я навіть не знала, з якого кінця почати ті розшуки. Я навіть толком не знала, де він воював. Поїхала в Київ. Мене відправили назад за місцем проживання. У поліції взяли заяву і зразки  ДНК доньки. А я випадково, через сім місяців довідалася, що зразки ДНК «забули» відправити для порівняння. А в СБУ мені казали: «Ну, что ж ви хатіє – война ж вєдь!».  А як зателефонувала 24 лютого, то почула: «С годовщіной вас!».   Боже, яка ж прірва між ними і нами!  Як це все витримати?

…Розвиднялося. Благословлявся ще один день. Минала ще одна ніч без сну. Думки роїлися. Здавалося, голову розірве від них.  Що вони їй відписують?  Навіщо їй ті постанови? Чому при теперішніх можливостях, щоб знайти людину, потрібен рік часу і GPS-мітка на карті?  Невже причиною є та нещасна грошова допомога? Якщо немає свідоцтва про смерть, вона не виплачується. А на зниклих безвісти суд видає його через два роки. Один вона вже прожила. Ще рік.  Хто знає, що буде за той рік…  Хіба люди, які втратили близьку людину, мають щось самі вишукувати, у когось випитувати? Хіба при теперішніх технологіях може бути Невідомий солдат? Зрештою, навіщо їм шукати? Кулька вже потрібен тільки їй. Він –відпрацьований матеріал – «нєтутєла, нєтудєла».  Вони ж, поки Олюнька сама все зробить, у тепленькому кабінетику поп’ють кави, а потім його ім’я внесуть  у відповідний список.  Тішник пригадав, що у 2015-му  навіть була низка гучних скандалів, пов’язаних з прайсом на подібні їхні послуги.  Все, що їй залишилось, то звернутися до суду із заявою про визнання його померлим.  Вони ще й хочуть, щоб вона своїми руками його поховала. Боже, сім кіл пекла. Нічого та війна не змінила. 

А, може, для неї це невідання краще? Може, ліпше нехай вірить, що він живий, аніж знає, що загинув. Смерть однозначна й безнадійна. А ці пошуки стали  сенсом її життя. Це її війна. Вона плекає надію, тримається за ниточку. А як вона обірветься?!  Як же ж вони їй душу розпанахали, залишивши домучуватись на самоті. Війна милосердніша до чоловіків, бо забирає їх.

Олюнька обіцяла прийти.  День добігав кінця, але її не було. Можливо, вона приходила,  коли він був на перев’язці? Коли повертався у палату, за спиною почув грюкіт. Обернувся. Побачив солдата, який не втримався на протезах і впав.  Тішник кинувся йому допомагати.

– Та ти ж сам ледве на ногах тримаєшся, – звів очі. – Тішнику, ти?

– Я, Щербо! Я! І ти тут!

Їм не вдалося встати. Обоє, обійнявшись, підсунулись до стіни і всілись на долівці.

– З нашої групи після того бою залишилося семеро.  Я тоді вцілів якось. То вже пізніше мені ноги відпанахало.  А ми думали, що і тебе рознесло.

– Як рознесло?

– Вони ж тоді так гатили.  Гради, міни, кулі сипалися на наші голови без  перерви. Розтрощили все. Земля здіймалася до неба. Хлопців потім збирали по частинах. Кулька двічі помер. Пряме попадання.

– О, Господи! А його дружина ще досі шукає.

– Та ну!

– Я бачив як його вбили. Потім мене ранило і я «відплив».  Далі лазарет, реабілітація. Потім повернувся до своїх.

– О, ти теж став рабом війни. Без адреналінчику вже ніяк.

– Що ти верзеш?

– А чого ти так сполошився? Гадаєш, називатися патріотом Батьківщини краще, ніж рабом війни? А покажи мені, хто з нас не раб? Один в рабстві у грошей,  другий – у скупості, сей – у честолюбстві, той – у алкоголю, а всі разом – у страху. Я ще й раб оцих двох штуковин, – він постукав по протезах.

–  Є біонічні протези, знаєш?  З програмним забезпеченням. Стопа може  підніматися вверх, опускатися вниз, коліно може згинатися і розгинатися, як своя нога. З такими і легше ходити, підніматися сходами.  Правда, гарантія  – два роки і ціна – космос. Я цікавився, бо думаю, що й мені треба буде.

– То в тебе хоч одна є.

– О, починається! Заздрісник чортів.

– Ще й який, – Щерба посміхнувся і за плечі притягнув побратима до себе. –  Ей, айтішник, опустись на землю. Хіба, може, сам собі зробиш таку ногу. Війна – це крок уперед лише в протезуванні, і крокуєш ти тут разом із усіма. Хочеш того чи ні. Тут, друже, всім однакові, за одною ціною, однієї фірми, яка виграла тендер на закупівлю.  Треба тобі ще щось пояснювати?

Тішник захитав головою. Він, як і всі, добре знав, що таке тендер, хто і як його виграє.

– Може,  я попросився б до тебе в палату?

– Та в нас все забито. Хіба, може, хто вмре…

– Ну ти й добрий!

– Ще й який!

Їхній діалог перервала медсестра, яка підкотила інвалідного візочка.

Йому прийшла відповідь. З Міністерства внутрішніх справ України повідомляли, що Державним науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України встановлено збіг ДНК-карти Віри Миколаївни Ковальчик та ДНК-карти останків №1299, похоронених  на кладовищі Нескорених, яке було позначене  GPS-міткою на онлайн карті. 

Він таки дочекався. Вона  прийшла. Почорніла,  стала ще меншою. Сказала, що досудовим розслідуванням підтверджено збіг ДНК її доньки і ДНК останків тіла, похороненого на кладовищі Нескорених під номером 1309.

1309? Як?  На ту саму людину їм вказали різні номери!  1309 і 1299. Помилилися?  Чи вони там пишуть від балди? Відбір проб! Генетичний аналіз! Нічого вони там не роблять!  Роздають номери в порядку черговості запитів. І то особливо наполегливим.  Суцільна брехня. Щури тилові. Суки розманіжені… Тішник глибоко вдихнув. Кисень, очевидно, остудив мозок. Бо він подумав по-іншому. Врешті, яка різниця, який номер?  Врешті, хто знає, може, Кульчині частини тіла не в одній могилі?  Врешті,  могили  так близько одна від одної. Сказати їй чи ні?  Ні, нехай їде. Нехай виплачеться на могилі. Нехай попрощається з ним. Їй стане легше.

– Я вирішила поїхати до нього на могилу.

– Їдь…

Туг-дуг, туг-дуг… Поїзд віз її до нього. Потім ще їхала машиною. Коли водій зупинився і сказав:

– Це тут…

Вона вийшла. Перед Олюнькою розкинулося кладовище. Море свіжих могил. У війну все має інший вигляд. Цвинтарі – не виняток.  Незмірно довгими суцільними рядами тягнулися невисокі насипи із сирої слизької жовтої глини.  Горбики ті були обтикані паличками з прибитими до них табличками. Скільки ж їх!  Ні віночка, ні  квіточки, і нікогісінько живого.  На краю некрополя викопаний екскаватором довгий рів. Як окоп.  На передовій – для живих. А одразу за передовою –  ті ж окопи,  уже для мертвих.  Олюнька ступила між перші два насипи. Де тут мій 1309? Як я його знайду? 738, 15, 904, 2145… Ходила й ходила між рядами. Ноги в’язнули, налипала глина. Їх уже годі було совати за собою.  А вона пройшла лише 11 рядів.  Деякі таблички похилилися. Треба було нагинатися, щоб побачити номер.

Сонце сідало. Сутеніло. Яка довга дорога до її любого.  Але вона знайде! Вона обов’язково його знайде! Зігнулася до таблички, послизнулась і впала на колінна.  Звела очі на номер.  Знайшла! Є! Є її номер. Його номер. Номер 1…3…0…  Притулилася вустами до дерев’яного квадратика з номерним знаком,  бо так  прийнято вітатися із рідними, котрі уже не з нами.

– Мій любий.  Мій любий порядковий номер, – вона гладила сиру слизьку глину. – Як ти тут? Я ж не провела тебе в останню путь. Вони хоч відспівали тебе?  Та хто ж стількох відспіває! –  І Олюнька тихесенько завела чи то завила: «Подай,  Господечку,  усопшому Миколаєві вічную пам’ять».  – Вибач, любий, що я не плачу. Я не можу плакати  після… Я приїхала тобі розказати… Я досі нікому не могла цього розказати. Слова не йшли, як і сльози. Там за кордоном нас поселили у таборі для біженців. Це такий великий гуртожиток, де живуть люди з різних країн, побитих війною. Жили  там сирійці, нігерійці, афганці… Нам виділили одну кімнатку. До неї треба було йти довгим коридором.  Я замкнула дівчаток, а сама побігла купити хліба і молока.  У тому довгому коридорі відчинилися двері і хтось схопив мене за руку та втягнув у кімнату. Хтось ззаду одною рукою затулив мені рота, а іншою – тримав. Другий, я бачила тільки, що він був чорний, як негр, вдарив  мене кулаком під груди і поки я не могла дихнути, роздер на мені одяг і…  Потім мене такою розхристаною  випхнули назад у коридор. Я повернулася  без молока і хліба.  Наша Вірунька все зрозуміла і, щоб не побачила меншенька, завела мене у душ і мила, мила водою та своїми слізьми. Думала, що моє тіло не прийме такого зачаття. Прийняло. Я хотіла перервати вагітність. Але у них це заборонено.  Я вернулася додому з такою ж думкою. А тут – я вже  не змогла сама: бо поки отримали дозволи на виїзд назад додому, щось робити було уже пізно.   Гадала, люди не довідаються, що то не твоє дитя.  Та Бог покарав мене чорним дитям.  О, як  мене допитувались національність батька, коли я ту дитину записувала на твоє ім’я! А як з мене насміхались у селі! Може, ти бачив те з небес, бо тоді ти уже був там. Я лиш тепер це взнала: я на тебе уже мертвого записала чужу дитину!  О, любий! Ти казав, що йдеш воювати за нас і за рідну землю. Дітей осиротив, я віру у людей втратила, землі наші продають наліво і направо. За чию ж земедькути голівоньку поклав?  Одні – вмирають, інші – заробляють. Гроші правлять не лише миром, а й війною. О, любий,  любий.  Як то жити у тому звіринці?  Навіть дружина канцлера Коля, яка у війну зазнала такої ж наруги, не захотіла жити. Прости, і я не хочу. Раніше здавалося, що я теж «в серці маю те, що не  вмирає». А  тепер  мислю, що вже й серця не маю.  Любий, але я знайду тебе там. Може, простиш мене, а я – тебе, і разом почнемо спочатку. І повернемося сюди, де світить сонце, тоді, коли тут не буде ні смутку, ні печалі. Ні людей злих…

Олюнька, напевно, таки завила, бо на її ту тужну пісню приплентались  двоє  худих, обліплених реп’яхами собак. Вона – на колінах,  вони – навпроти неї.  Очі проти її очей були такими ж нещасними.

– А, ви їсти хочете. Що ж я вам дам? Я не брала їжі. Мені вона вже не потрібна.

А, я маю коливо. Не вам брала, правда. Але його вистачить.

Вона дістала замотану мисочку із білим відвареним рисом, обвитим  кольоровим горошком-драже. Олюнька набрала трохи,  поклала на могилу біля таблички. Горошинки покотилися з горбка. Вона позбирала і виклала ними на глині хрестик.

 – Коливо люди мають з’їсти. Але де вони – ті люди?

Поставила мисочку перед собаками. Менший кинувся одразу. Трохи попоїв і вступився.  Підійшов другий і доїв рештки. Собаки згорнулися клубочками  і, не інакше як на знак вдячності, лягли біля Олюньки.

– Ідіть собі. Мене не треба охороняти. Мені вже болючіше ніхто не зробить. Я ще квіточки тут посаджу і піду.

Вона розмотала з целофану два кущики низеньких голубеньких квіточок.  Дістала  свій паспорт  і телефон. Написала останню есемеску на Кульчин номер: «Тішнику, забери собі наших дівчаток. Цьом-цьом, па-па. Олюнька» і приписала адресу сестри. Вигребла руками ямки. В одну поклала  вимкнений телефон і паспорт. В інших – посадила фіялки.

– Один кущик тобі, а інший  – мені буде. Бо хто прийде до нас сюди?  Я  теж стану номером. Я буду недалеко від тебе – он у тому, викопаному  рові.

Олюнька вже давно втратила сон. Вона лікувалася, але результатів не було. Та вже звично, регулярно, після всіх зроблених справ, приймала снодійне.  І тепер дістала маленьку баночку. Дивилась і дивилась на неї. Чи хто коли зрозуміє її? Чи простить її Бог? Вона боїться зустрічі з Ним?Чого більше страху чи бажання?Ах, байдуже! На те невідворотне побачення з Богом кожен іде  власним шляхом. Висипала всі пігулки у долоню.  І забрала таблетки язиком…

Жінка заплющила очі і побачила, як її любий несе оберемок дров. Зараз запалить хатній вогонь – і вони зігріються. Вона тулиться до його плеча, яке чомусь – наче мокра, слизька, холодна глина.

– Любий, – вона простягнула до нього руку, за стільки часу засинаючи вперше і востаннє.

Пополудні привезли нову партію. Гробарі вправно робили свою роботу.  Спускали, засипали, притупували і вже мали розходитись.

– Ти чуєш, як собаки виють? Десь недалеко.  Може, підемо подивимось?

– Ти йди. А я ще тут підправлю,  а то земля обвалилась.

Невдовзі колега повернувся.

– Знаєш, я давно зауважив, що собаки перестали гавкати. У  війну вони лише виють. Напевно, бояться самотності. А люди кажуть, що ці тварини відчувають смерть і так висловлюють свою безмірну тугу. Я бачив собаку, який сидів на завалах розбомбленого будинку, під руїнами якого залишилась його сім’я. Він дивився на небо і вив, ніби прощався з тими, кого любив і, хто уже був там.  Я бачив собаку, який до свого дому прийшов поранений а, не заставши господаря,  заскавчав і помер біля його порожнього ліжка. Але такого, як сьогодні,  я ще не бачив.  Там у дванадцятому ряду, біля 130 номера, жінка обняла могилу і віддала Богу душу. А з двох боків біля неї – собаки. Здійняли голови до неба і так жалібно виють, що аж душа тремтить, що аж мороз поза шкірою…

Тішник, разом із трьома дівчатами, тим шляхом, що йшов на війну, повертався у село.   Біля фігури дорога звертала і котилася вниз.  У центрі села – на селі,  як тут казали, односельці збиралися, як було щось важливе.   От як, наприклад,  мав приїхати «магазин».  Ніхто й не знав, що Тішник вертався того дня.  Прийшли за продуктами, а вийшло так, що зустрічали його. Якось спершу не зауважили, що він не сам.  Зінка забрала з рук найменше,  і всі кинулись його обнімати, цілувати,  дякувати.  Чоловіки тиснули руку, плескали по плечах. Хтось змахнув сльозу.

– Герой ти наш! Вернувся!

– Дякувати Богу, живий!

– Ну от і добре! Ну от і добре!

– Ой, хлопче, та тасуча війна тебе добряче побила. Як нога?

– Та на  молодому, як на собаці.

– Не переживай: до весілля заживе.

Односельчани виявляли таку щиру приязнь! У Тішника й краплі сумніву не було: він їм рідний!  Яка ж радість у їхніх очах! Які вони прекрасні! Як же ж він їх любить! На ймення усіх не знає, а любить!  Таки правда: «любов виникає з любові». Навіть, коли під’їхав «магазин», усі й далі стояли, обступивши його. А  скільки усякої всячини йому накупували! На тиждень вистачить.

Котрийсь із чоловіків кивнув головою на дітей.

– Твої?

– Тепер уже мої.

– Наші, – поправила його Зінка. Було у нас німченя, а тепер буде ще й негреня. І підняла дитину над головою, щоб усі глянули. – Поживемо – побачимо, що то з нього виросте.

– З неї, – поправив Тішник і хотів забрати  дівчинку.  А та обхопила рученятами Зінку за шию і не пустила.

– Мо’ до мене підете жити?  Разом веселіше.

Господарка у Зінки була чимала. На обійсті дві хати, вірніше хата й хатина, так казали на стару, під черепицею. Добротний хлів, конюшня, де її Ванько колись тримав коней.  Льох, криниця, город, садок – все як у людей. А якою виплеканою у неї була нова хата! Дівчата, коли переступили поріг,  то оніміли від подиву. Хоч Зінка – і не художниця, все у її хаті було мальоване, розцвічене у різні кольори, вишите, квіточками-бантиками прикрашене. То не ліжко, то – море квіток  – від простирадла,  покривала, подушок – все вишиване. То не шафа стояла  – то букет стояв великий, справжній. Зінка стару обдерту річ, щоб не видавалася такою, обарвила ромашками і волошками. Хідники на долівці, в’язані із прирізків,  теж були у формі квітів.

– Зими довгі, роботи такої немає, от я й чіпляюся до всього, а зроблю – викинути шкода. Якщо тобі не до душі, то я…

– А чи можна мені тут спати?

– Та спи, доню, спи.

І осіклась. Чи має право чужу дитину так називати? Та й у внуки швидше вона їй годиться.  От Любочка правильно мурликає собі під ніс: «Ба-ба-ба…».  І від того Зінка – на сьомому небі, бо таки їй адресоване те «ба-ба-ба», таки до неї те звернення. І потай вона дякувала Господу. Біда в краю, війна, а в Зінки душа співає: їй Бог діток послав. Спрагла вона дитячої любові!  Чи просто любові?

Тішник ще тоді, коли вперше приїхав у село, хотів поселитися у хатині, де його баба Маріїха доживала віку. Навіть тоді, коли Зінка спровадила його з двору, навіть тоді, коли він обрав собі житло на краю села, не полишав надії на хатину. Здавалося, що тим зв’яже оту родинну нитку. Як мама вигнала бабу з хати, він чув – вона тенькнула,  розірвалася. Бабу не дуже добре пам’ятав. Декілька разів, як ще батько жив, приїздив в село до неї в гості. А тоді, як вона хвору маму доглядала,  вбилися в пам’ятки тільки сварки. Тоді йому хотілося лише одного: швидше, швидше від них. І подалі. І він втік. Спершу в коледж, потім – в універ, а відтак – з головою в роботу. Час від часу мамі слав гроші, телефонував. Знав, що вона не вилазить з госпіталю ветеранів війни, бо як вдова  афганця  мала право на лікування, пенсію і якісь пільги. Вона добилася їх сама, бо скрізь писала скарги. І кожним, навіть найменшим, подаянням від держави дуже пишалася.  Коли вона померла, він приїхав, раз-два  поховав її,  раз-два продав квартиру. Житло йому було ні до чого, бо робота в престижній ІТ-компанії передбачала дистанційність, тож він жив на «колесах»: переїжджав з одної країни в іншу, з одного готелю в інший. Йому було добре одинаком.  Все повторював про себе: «Одинець – сімейству кінець». І так мало бути все життя, якби не ота поїздка в оте бабине село, якби не ота тризна, на яку потрапив випадково. Йому захотілося, щоб колись стільки ж людей оплакували його. Молодість зазвичай не думає про кінець. А тут він так чітко уявив, що його з того світу можуть викинути, як пса. Може, навіть і спалять, щоби і сліду не було. І більше не захотів бути перекотиполем. І ні сіло, ні впало – зостався.

А тут все було таке просте й правдиве! Сонце вставало раненько, пташки співали. Як мільйон років тому, люди сіяли і збирали врожай. І не було у них роботи поважнішої. А яка тут тиша! Він чув, як «нечутна росте трава під листям». А хто б то, а де б то інакше – отак зустрічали його з війни!  Ті люди раділи йому, як рідному сину, як найповажнішому герою. Він не помилився! І те, що Зінка сама запросила його жити у бабину хатину, тому доказ.   От, нарешті,  і зв’яже оту розірвану ниточку.

Тішник взявся за клямку. Металева, холодна, стара як світ. Вигнута ручка, а над нею – «язичок», на який натиснув великим пальцем. Трохи потягнув двері на себе, вони піддались. Тішник пхнув ступив у світлицю. У вікно вдаряло сонце і по покою миготіли промені: у причілку біля хатини росло деревце, вітер ворушив гіллям, то пропускаючи, то ховаючи світло. Піч у кутку віддавала теплом. Булькотіло у горщику.  Ліжко розкинуте і здавалося теж теплим. На столі, засланому квітчастою скатертиною –  круглий з шишкою хліб, горнятко, кринка.  Судник – розчинений: ніби хтось щось щойно взяв і кудись поспішно вийшов, а зараз повернеться.  Що ж він скаже господині цього теремочка?

• Доброго здоров’я вам, бабцю!

Запізно.

• Як ви тут жили без мене?

Запізно.

• Простіть мене, бабцю!

Запізно.

– Чого стовбичиш у дверях? Не бійся, одвірок не впаде – підпираєш його! – Зінка цопнула у спину. – Принесла тобі постельку чисту. Ти не передумав, будеш у хатині жити?

– Буду…

– Думаєш у Маріїхи прощення вимолити? Так вона обиди не тримала. Все нарікала на часи тяжкі. А коли вони легкі бувають? Ніколи!

– Ніколи…

– Їсти у хату приходитимеш за розпорядком: сніданок, обід, вечеря. Сам ліжко перебереш чи я?

– Сам…

На снідання Тішник не прийшов.  Зінка встала передсвіт, пирогів напекла, молока надоїла, Вірунька у покою стола прибрала,  а його не було. Зінка бачила, що дівчина нервується.

– Ти чого, може, він спить.

– Ні, у нього безсоння.

– То десь подався у справах. А може, на той горбок за селом, що й баба його ходила, знов поперся. Він до війни там пропадав.

Він і тепер там був. Його душив то відчай, то безсилля,  то розчарування, то жаль, то біль. Вони їли його поїдом. Тішник не давав їм ради. Той вогонь, те бурління усередині несила була загасити.  І щось гнало його на горбок. Йому потрібно було викинути ту напругу. Він гадав, що ніхто не бачить, що ніхто не чує, тож щодуху кликав  Кульку, Олюньку,  Маріїху. Він часом чув, як хтось відгукувався і як обпечений – зривався.  То він виконував завдання і йому не можна було підвести ні командира, ні побратимів.  То згаслі очі загиблих товаришів дивилися і дивилися на нього. То завивали голодні собаки.  Він не знав, як повернутися з війни. Єдиний обов’язок здавався важливим: він має здолати оте зле зело, отой «чорнобиль».  Побити, перемогти його!  І він гамселив його палицею. Знову і знову шкутильгав на горбок  і знову гамселив.

І щоразу за ним стежили сумні очі. Тихцем за ним наглядала Віра. Вона перечитала купу посібників з психіатрії. Знала, що таке  ПТСР, що посттравматичний стресовий розлад – проблема, яку залишає по собі війна. Вона розібралася у всіх станах та захворюваннях, проте не вірила у ті тренінги, флеш беки, про які писали у заздалегідь підготовлених ВООЗами і МОЗами посібниках. Вона безперестану думала, як його врятувати. Вона хотіла його врятувати,відігріти, повернути до життя. І пішла до нього в хатину. Він, обхопивши голову руками,  сидів за столом, засланим квітчастою скатертиною. Сіла й собі на лаву,  погладила по голові. Тішник здригнувся і… заплакав.  Сльози заросилися по його щоках. Вона мовчки ловила їх вустами. Одну сльозинку, другу…  І серед колючої щетини знайшла теплі, ледь вологі його вуста. А він так різко обірвав той цілунок і прогнав її геть.

Того досвітку він вперше не пішов на горбок. Ходив на обід до них у хату, вечеряли разом. Зінка розказувала історію про своїх квочок. Одна висиділа п’ятнадцять курчат, а в друга – тільки двоє.  Та й ті були немічні. Спершу пропало одне, а згодом друге зашпорталося у траві і там віддало курячому богу свою душеньку. Як же ж та квочка сокотіла над ним, ходила кругами, розставляла крила, ховаючи бездиханне ціп’ятко, щоб Зінка, навіть мертве, не забрала. А як понуро вона йшла на сідало слідом за тими п’ятнадцятьма курятками, які вела інша мама.  У хлівчику для  них обох стояло дві клітки, водичка, насипано круп.  Наївшись, курчата розбігалися, жодного разу не переплутавши ні своїх обійсть, ні своїх мам. Кого ж вона поведе сьогодні? А чужі п’ятнадцять вже були на своєму місці. Тільки мама їхня ще їла і не поспішала до дітей. І тут та скривджена життям квочка вскочила у чужу клітку і накрила чужих курчат своїми крильми.  Ой будуть битися! Тож довелося швиденько закрити двері клітки, захистивши сміливцю. Однак ніхто й не думав виставляти претензій. Надзьобавшись, інша квочка спокійнісінько скочила на вишки і всілася біля півня!

– Ви думаєте, ця історія про курячу любов? – запитала  Віра.

– Не лише. Про відповідальність, про байдужість, про біль утрати, про винахідливість,  ну і про любов трохи. Словом – про життя. Куряче, правда.

– Хіба можна будь якою ціною добиватися того, чого прагнеш найбільше? А якщо це бажання лише одного. Як тоді?.. – не вгавала Віра.

–  То ти про курей чи про людей запитуєш?

Віра почервоніла. А Тішник одразу встав, подякував і пішов.

Овва!  Зінці не треба було нічого пояснювати. Вона все зрозуміла.

Чи то вже йти за ним, чи дождатися вечора? О, вона не добиратиме слів. О, вона йому справить! І не подивиться, що він воював!

Темноти Зінка таки не діждалась. Коли ступила через поріг хатини, то там гуляли лиш сутінки.

– Прийшла тебе запитати, чи ти знаєш, що вона не сама, що за нею – ще двоє?

– Вчений. Знаю.

– Бачила я таких вчених! Вона хоч паспорта  має.

– Не знаю. Не питав.

– То що ти з нею робиш?

– Та хіба – я? Вона…

– Ай-я. Так я й тобі повірила. Вмієте ви розказувати про любов. Що вона тямить ще у тій любові. Та й ти теж. То у вас гарячка, а не любов.  А любов має дозріти до потреби присвяти себе комусь. Любити – значить оберігати, допомагати, віддавати, а не брати.

– Шкода засмучувати вас, але тепер все частіше трапляється не любов, а сурогат любові –  фізичне і психічне завоювання. Коли один використовує  іншого або ж закохує в себе до безтями і  велить пасти до ніг, а потім кидає, як взятий трофей.  

Зінка закліпала очима. Вона знала тільки, що є сурогатне материнство і сурогат кави. Але про сурогат любові не чула.

– Як то ти сказав?

Тішник підвівся і, вибачливо обняв її за плечі і вже пошкодував, що взяв її на кпини.

– Ви – добра душа. Не переживайте так.  Я все знаю. Я тільки здалеку любитиму її.  А коли  доросте до повноліття, тоді й вирішуватиме сама.

– Ти ж дивись мені…

– Буду дивитись.

 Але Зінка не повірила. І через день у селі, за її викликом,  вже була Вірина тітка – Олюньчина сестра, у котрої деякий час жили діти.  Коли Зінка розповіла, що її конфузить, то родичка розвела руками.

– А я подумала Вірунька захворіла! Була б знала істину причину – не перлася б у таку глухомань.

–  Вам байдужа доля вашої своячки? – намурмосилась Зінка. – Вона за крок від непоправної помилки. Навколо стільки сурогатів любові!  Хіба вона може сама усвідомити це у такі юні літа? 

– А ви у такі юні літа були свідомі?

– Принаймні я нікому не вішалась на шию іне …

– Може, тому у вас і дітей немає?

– А ви жорстока!

– А ви яка?

– Якщо я помиляюсь, то не помиляється закон, яким встановлено шлюбний вік.

– Закон?!  Ви б ще згадали про суспільну мораль!

– І згадаю! – Зінка взялась у боки.

– Тоді і я згадаю! Оте суспільство визнає моральним одностатеві шлюби, а от любити у сімнадцять з половиною  – ні-нііі, не можна,  аморально! – тітка помахала пальцем перед самим носом співбесідниці. – А може ви, шановна, чули  про закон, яким буде дозволено вирощувати немовлят поза материнським тілом.

– Та що ви таке несете?! Діти – це дар Божий!  Бог цього не допустить! 

– Ви ще і про Божий закон згадайте!

– І згадаю!

– То чого ж ви не полюбите ближнього свого, як самого себе? Чого ви Віруньку не полюбите? Вірунька за рік війни прожила три. Стільки болю натерпілася. Стільки бід побачила. Війна як калічила її душу, то не питала, чи вона повнолітня?  Била повномасштабно! Як то їй: зостатися без дому, без батька, без мами…

– Так-так,  якби ж то була жива її мама…

– О, ледь не забула! Рання любов, та ще й така, що одна на все життя, у нас – родинна. Її мамі дали право на шлюб тільки після суду, тільки тому, що була вагітна!

– І  ви цим пишаєтесь?

– Подивіться, яке дівча прекрасне виросло! Якби Олюнька раділа за них! Вони ж обоє з пекла вийшли. А, може, ще не вийшли. Може, то доля їхня – порятувати одне одного. У війни інша мораль. У війни і любов інша. А ще через кілька десятків років, то й ніякої не буде. Щоб пізнати любов, будуть за неї, як за вирощування дітей, платити. Через кілька десятків років люди будуть андрогенами.

– А що то таке?

– Не «що» , а «хто». То такі особи, які не матимуть ознак статі, або ж будуть мати ознаки обох, або ж будуть періодично змінювати її.

– О, нехай Бог милує!

– Нехай милує. І захистить любов. Високу, як небо,  і чисту, як водиця свята.

– Може, й так, може, й так, – бурмотіла собі під ніс налякана до смерті Зінка.

Та на ранок вона змінила свою думку. Не хоче вона знати ніяких адригенів, не буде вона гріх покривати і нехай Вірунька їде з тіткою. 

А меншенькі ж як? Їх куди? Зінка сказала, що вони можуть залишатися.

І тут Тішник скипів. Вони – не іграшки. Хоче – взяла, хоче – вигнала. І за який такий гріх Зінка карає Віруньку?  Ми що, у вісімнадцятому столітті живемо? Про які трофеї вона лепече? Звідки їй знати про його наміри? Та й хто вона така, ота Зінка?

Тішник зібрав манатки, дітей і подався у свою хату за селом. Вірунька поїхала з тіткою:  Зінка таки вистелила їм дорогу розлуки.

Вони нарізно переживали зиму. Тішник возився з дітьми і не раз картав себе, що погарячкував, що взяв таку відповідальність! Йому було нелегко. Готувати, годувати, одягати, прати. Та й Зінка, очевидно таки охолола, чи, може, вдовольнилася своєю  перемогою, бо почала навідуватись і все більше наглядала за дітьми.  Він часом думав, що дарма її образив, а ось як вернути все не знав. І такий був радий, що вона зробила перший крок до примирення, коли принесла їм спеченого сирника.

– Я ж хотіла, щоб добре було…

Тішник хотів запитати: «Кому?», але стримався. Відповів:

– Я розумію.

– То повертайся. Дітям буде краще.

Діти…Якби не діти, де б то він був? І чи був би…  Надійка з Любочкою тягнулися до нього. Він їм читав, співав, вони разом танцювали, спускалися санчатами з горбка.  Любочка вже лепетала: «Та-та-та…» Його радості не було меж. І Вірунька раділа б.Він не наважувався навіть подзвонити їй. Чекав, хоч і боявся, що вона не повернеться.  Лише тихцем слідкував за нею у Фейсбуці. Знав, що доглядає за тіткою, бо ту прооперували.  Знав, що восени вступила у коледж. Знав, що не може без неї жити…

Задощило.  Земля розквасилась, лизькалась. Деякий час, через хвору ногу, Тішнику не вдавалось подолати дорогу на горбок.  А коли пригріло сонце,  він таки зашкутильгав туди. Небесне світило нарешті розщедрилось на тепло, і воно невидимими струмочками текло на землю, пробуджуючи її. Зле зело – «чорнобиль» таки всохло.  І той горбок, що проти сонця, розквітнувфіялками.  Тендітні дрібнесенькі квіточки, народжені весною, розчулили Тішника.  Він припав до землі і пестив їх пелюстки вустами. Квіти сором’язливо схиляли голівки, ніби приймаючи його залицяння. У кожній фіялочці він бачив її очі.  Здивованій рослинці, ніби то на вушко Вірунці, шепотів: «Радостиняточко моє!». 

Її голосом співав йому вітер: «Тішнику, Тішнику, де ти?»

Вітер… Ні-ііі!  То – вона. Вона!

На горбок, захекавшись, бігла до нього Вірунька. Він торкнувся її вуст, аби переконатися, що то таки не вітер. Пригладив коси, розкуйовджені теплим тиховієм.  І як вітерець, теж дмухнув на неї. Віра усміхнулася і пригорнулась до нього.

– Я привезла тобі паспорт.

– Я нарвав тобі фіялок…