Ольга Веремійчик.
«Не того мені жаль, що я зазнала мало щастя, а того, що не змогла зробити своїй батьківщині нічого, що змарнувала сили тільки на одне: витримати».
З листа до П. Г. Тичини. 20 червня 1956 року.
Нещодавно мені потелефонували і сказали, що хочуть перевидати книгу «Надія Суровцова. Спогади». У нашому Видавництві імені Олени Теліги книга «Надія Суровцова. Спогади» вийшла у 1996 році. А пізніше, у 2001 році, у Видавництві імені Олени Теліги вийшла книга «Надія Суровцова. Листи». Ініціаторкою і упорядницею видання цих книг була Леся Падун-Лук`янова (1924 – 2002). Пані Леся була інженером, а коли вийшла на пенсію, зайнялася архівними дослідженнями, друкувала свої дописи у часописі всеукраїнського товариства репресованих «Зона». Але головною її працею було упорядкування «Спогадів» і «Листів» Надії Суровцової. На жаль, Леся Падун-Лук`янова померла у 2002 році, і не була видана 2-га книга «Листів» Надії Суровцової.
За книгу «Надія Суровцова. Листи» на Форумі видавців у Львові свого часу Видавництво отримало грамоту у номінації «Елітарна книга».
У березні цього (2023) року минуло 127 років від дня народження Надії Суровцової. Надія Віталіївна Суровцова (18 березня 1896, Київ — 13 квітня 1985, Умань) — українська громадська діячка, журналістка, авторка мемуарів, редакторка іншомовних видань Міністерства закордонних справ УНР, також перекладачка, за фахом історик, доктор філософії – була серед жертв сталінського терору. З її листування постає світлої пам’яти видатна особистість – геніальна гарна жінка з трагічною долею.
Опублікована частина епістолярного спадку розкриває нам духовний світ Надії Суровцової, нагадує про важливі події її життя і творчості.
У житті Надії Віталіївни Суровцової листування відігравало значну роль. У молоді роки – під час навчання в Петербурзі – вона щодня писала листи своїй мамі, яка жила в Умані.
У 1917 році, переїхавши до Києва, Надія Суровцова працювала в Українській Центральній Раді. Була активною діячкою Селянської Спілки, співробітницею київської газети «Трибуна». Працювала у Міністерстві Закордонних Справ у Києві. Під час Гетьманату Надія Суровцова була співробітницею секретаріату Міністерства закордонних справ. В кінці 1918 року у складі дипломатичної місії Директорії УНР виїхала за кордон.
У 1919 – 1925 роках Надія Суровцова навчалася на філософському факультеті Віденського університету, захистила докторську дисертацію «Богдан Хмельницький і ідея української державності». Викладала у вищій агрономічній школі, працювала у комітеті допомоги жертвам голоду в Україні. У складі Інтернаціональної Ліги Миру і Свободи виступала на конгресах у Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні та інших містах. Активно публікувалася у пресі. Німецькою мовою вийшли її переклади українських казок. Українською – переклади Короленка, Діккенса, Скотта, Уельса, Мопассана та інших.
Живучи в Європі – Швейцарії, Австрії, Німеччині – Суровцова листувалася з рідними, друзями, колегами по Міжнародній жіночій Лізі Миру і Свободи, які жили у різних країнах.
1927 року Н. В. Суровцова була заарештована і на 29 років викреслена з літературного (та й узагалі нормального) життя. Відтоді розпочинається шлях її на Голгофу незламності й життєспроможності. То були роки в’язниць і заслань, за яких її ще двічі заарештовували. За ці роки Надія Віталіївна пережила й дуже короткотривале одруження з таким же невільником Дмитром Олицьким. Прожила з обранцем, на жаль, усього вісім місяців, а потім забрали її, а згодом і його. Д. Олицького розстріляли у жовтні 1937 року, а Надія Віталіївна про це навіть не знала.
У роки неволі – коли тільки було дозволено писати – це було єдиною можливістю спілкуватися з рідними і друзями.
Дуже багато листів Надії Віталіївни було знищено за різних обставин. Про деякі з них Суровцова згадувала у своїх «Спогадах» та в пізніших листах. Кілька сотень листів було забрано при арешті в Харкові. Дуже багато листів було спалено у засланні – в Архангельську і на Колимі і навіть по поверненні в Україну – в Умані.
1957 року, завдяки допомозі П. Тичини, О. Вишні, М. Бажана, Н. Суровцова була реабілітована. Жила в Умані. Працювала на громадських засадах в Уманському краєзнавчому музеї, збирала матеріали про видатних людей Уманщини, працювала над історією парку «Софіївка», разом з М. Бажаном, Ю. Смоличем, П. Троньком сприяла реставрації костелу і організації в ньому картинної галереї. «Мені доступна величезна кількість радощів, зовсім не існуючих для більшості людей нормального типу, – це радощі усвідомлення вороття усього, що було довгий час втрачене. Це нестерпний солодкий біль і радість – коли цвіте яблуня, співає соловейко, тече Дніпро…», – писала Надія Віталіївна в одному з листів після повернення із заслання.
Духовна краса, ерудиція, внутрішня інтелігентність приваблювали до Надії Суровцової багатьох людей. Її дім став центром культури, вільної громадської думки. Але «охоронці безпеки» проводили тут обшуки, вилучали літературні матеріали. І так тривало до самої смерті… Хто багато страждав, хто не раз був за півкроку до смерті, знає правду про життя, як її знала Надія Суровцова – воно «прекрасне так собі з нічого – скільки життя, стільки щасливих хвилин».
Усе ж таки дещиця листів збереглася в державних архівах, їх передали туди як Надія Віталіївна, так і інші особи. Книгу «Надія Суровцова. Листи» складено з п’яти розділів (листи надруковані на 643 сторінках – з дотриманням хронологічної послідовності).
І. Із матеріалів Політичного Червоного Хреста в Москві (1928 – 1933) та листування з К. П. Пєшковою (1961 – 1964).
ІІ. Листи до Кіри Іванівни Данилової.
Вона була учителькою Надії Суровцової, а після смерті матері Надії Суровцової Данилова стала «заммамою» Надії.
III. Листи до Ольги Зведе (Зведринь).
Це приятелька Надії Суровцової від часів перебування в концтаборі на Колимі.
IV. Листування з Павлом Тичиною, документи стосовно реабілітації та інші матеріали з коментарем.
V. Листування з Юрком Корчаком-Чепурківським.
То приятель з дитячих років Надії Суровцової. Їхні долі були схожі. З листа до Юрка Корчака-Чепурківського:
«Життя прекрасне не тільки таке, як Ваше, де бракує лише статистики вищого пілотажу та ще пари дрібничок, воно чудове і тоді, коли бракувало багато де чого «істотного» – Ви ж бачили, знаєте самі, що воно дійсно прекрасне отак собі, «з нічого» – скільки життя, стільки й щасливих хвилин».
Основною зі сфер прикладання сил і таланту Надії Суровцової була література. Писати вона почала з 1917 року й відтоді не полишала творити, хоч, звісно, обставини дуже часто не були сприятливими. Надія Віталіївна писала оповідання, нариси, п’єси, інсценізації, займалася перекладами. Основною ж її літературною працею можна вважати спогади-мемуари. Над «Спогадами» вона працювала ще в неволі і продовжувала творити на волі. Величезний труд дивом зберігся і був виданий 1996 року. «Спогади» охоплюють майже весь життєвий шлях авторки від дитинства до реабілітації. Сотні прізвищ, правдивих свідчень про бачене, пережите, передумане – все це робить ці книги неоціненним вкладом в історію України, в історію боротьби за її незалежність. Надзвичайний інтерес викликають її нариси-спогади про О. Вишню, О. Олеся, О. Досвітнього, І. Кулика, П. Тичину, Ю. Смолича, Г. Хоткевича, Л. Курбаса та інших миcтців, з якими Суровцова зустрічалася на життєвому шляху. Велику частину доробку письменниці становлять твори «на тему неволі». Талановиті психологічні мініатюри цінні своєю документальною основою, піднімають завісу над страшним «архіпелагом ГУЛАГ».
У 2004 році у Видавництві імені Олени Теліги вийшла книжка «Шляхетні українки»: есеї-парсуни. Автор Юрій Михайлович Хорунжий (1937 – 2007). Один з його есеїв називається «Надія Суровцова: Зв’язкова поколінь».
В Умані діє Меморіальний музей-квартира Надії Суровцової. Також одну з вулиць в Умані названо її ім’ям.