Спогади Олега Ждановича з книги “Андрій Мельник. Спогади. Документи. Листування.” (уривок із спогадів)
23 травня 1938 р. зійшлися ми, студенти, у Варшаві, у нашій вийнятково того року просторій домівці, на звичайні сходини. Точніше не пригадую теми їх, але пригадую, що, саме коли промовляв Василь Регей, при вході зчинився заколот; хтось вривався до домівки. На запит — хто це? — впала відповідь: поліція!
— Уважай на тего, ктури гада!» (Зверніть увагу на того, що говорить) — Один із агентів підійшов до Василька, взяв його під руку й відвів набік. Почався звичайний поліційний допит. Один із тих, в яких ясно, що сама поліція не знає, чого хоче, бо має наказ зробити ревізію ось так, для шикани. Усіх нас провели крізь столик допиту.
Вся «урочистість» тривала понад годину. Нікого не затримали. Побоюючись, що ми можемо складати скаргу за необосноване переведення ревізії, під піяніно підкинено якусь летючку ОУН, і ми дістали дозвіл розходитися. Коли ми вийшли на вулицю, почули крики хлопчаків, що продавали надзвичайні видання вечірніх газет. У них було повідомлення, що в Роттердамі від вибуху бомби загинув Євген Коновалець. Це повідомлення вияснювало причину ревізії в студентській домівці, але одночасно ставило питання: і хто ж тепер займе місце легендарного Вождя?
Це питання стояло на всіх сходинах, що відбулися малими групами по 3—4 особи, на яких найближчі собі люди, студенти й студентки, під проводом уповноваженого від Організації Українських Націоналістів складали поклін Упавшому. Наше загальне питання було: а хто ж замінить Покійного?
— Організація дасть собі раду. Врешті напевно є заповіт упавшого Вождя,— відповів уповноважений ОУН.
Довір’я, яке ми мали до Організації, забороняло ставити дальші питання. Але проблема залишилась. Залишилась тому, що всі ми, молоді, вважали ОУН єдиним чинником, що зможе вести й виграти визвольну боротьбу, яка ось-ось увійде в рішальну стадію, з вибухом Другої світової війни, який ми вважали тоді дуже близьким. За кілька місяців появилася летючка про призначення нового Вождя, що кінчалася нормальним у ті часи гаслом: «Упав Вождь — нехай живе Вождь!»
На звороті — фото молодої людини в однострої Української Армії і підпис: Андрій Мельник.
Хто це? На це питання шукав я відповіді довгі роки. Мабуть, літ із десять, доки не пощастило попасти в умовини, коли з Полковником доводилось зустрічатися частіше, а згодом все ближче співпрацювати…
…Із вищезгаданої летючки дивилось обличчя молодої людини в однострої. Обличчя гостре, скромне, настільки ж безтурботне, як і розхристана шинеля, що так пасує до образу бійця революції. Вузькі уста говорили про підтягненість і дисципліну.
Тодішня романтика вождя-героя не дозволяла розпитувати. Та й кого у Варшаві, коли це націоналіст, та ще й галичанин? А при тому дуже швидко почули ми з кіл «демократів» навіть глузливі запити: «І що ж ви тепер робитимете без вашого Коновальця? Вожді легко не приходять…»
Авжеж — вожді легко не приходять. Цього нас вчив і Д. Донцов, і Карляйль. Про це докладно говорив нам учитель політосвіти — Роман Б. ще в Крем’янці в середньошкільні часи. Але ми вірили, що коли Націоналістичний Рух виріс, то в ньому є люди, що можуть прийти на місце Є. Коновальця. Ми настільки вірили в Організацію, що готові були визнати кожного, кого вона визнає Вождем. Недаром же ми деклямували наголос слова О. Ольжича:
Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий час
Все маєш духового гарту
На стіл побойовища кинути нас
Тверезо, без жалю, як карту.
Ми хотіли бути кинені «на стіл побойовища» й тому не дуже шукали відповіді на запитання: хто ж нас кидатиме?
Прийшли часи зриву в Карпатській Україні, прийшли місяці її трагічної ліквідації, що не викликали, при всьому болю, й дрібки зневіри, бо була дальша перспектива — війна, міжнародна завірюха, в якій «мусіла» бути шанса для нас. Прийшла трагедія окупації Західних Земель України Москвою. Перша тура для жданої нами війни закінчувалась двома важкими поразками. Прийшов фатальний 1940 рік — рік розламу Організації.
Ті ж самі, що писали: «Упав Вождь — нехай живе Вождь!», почали говорити про «інженера Андрія Мельника», бо — мовляв — «який він сьогодні полковник?» І тоді знову виринуло питання: хто ж такий Полковник Андрій Мельник?
Перший, хто відповів на це питання, був Євген Маланюк, що знав Полковника як Шефа Штабу Дієвої Армії, що стояв поруч його «особистого кумира» — Василя Тютюнника. Він заявив: «Це людина з шовку й сталі». Ця поетична формула була в стилі «вісниківської поезії», на якій ми виростали, викликала довір’я, але говорила мало. Тим більше, що Є. Маланюк, сам вояк регулярної армії, вважав Полковника надзвичайним у війську, але не бачив його ніяк у політиці.
О. Сеник-Грибівський відповів: «Це оборонець Києва й герой Мотовилівки».
Полк. Р. Сушко: «Це велика людина, яка ніколи не підвела».
М. Сціборський: «Це одна з корінних постатей Визвольних Змагань. Кому ж, як не йому, їх продовжувати? А для продовження треба досвіду. Історія не визнає імпровізації…»
О. Ольжич, як звичайно стриманий, вибухав обуренням, коли заходила мова про Полковника. «Треба вміти за одне слово витерпіти ламання ребер, щоб говорити про витримку революціонера… Авжеж, це не Вождь типу Єв. Коновальця, менше від нього стратег і політик. Це по характеру — шеф штабу, але людина, яка ніколи не ламалась і має відчуття суті історії…»
Для 3. Книша це була незламна людина з процесу Басарабівців. Відповідь Ю. Вассияна найбільше заскакувала, вона-бо казала найбільше, але, як кожна грунтовна відповідь, ставила дальші питання:
«Полк. А. Мельник — це втілення духа нашої землі. Це людина народу, села, але й людина змагань того народу за суверенність. Ніхто інший не має такого відчуття народніх прагнень, ніхто не знає кращого підходу до потреб народу…»
Багато ми зустрічалися в Кракові з Р. Єдником. Було це в товаристві Олени Теліги, Ю. Вассияна, Д. Мітринги, І. Гриньоха, С. Ленкавського. Люди ці були поділені вже на два середовища, що ворогували між собою. Але це ще були ті «давні часи», коли можна було говорити щиро й цікаво з противниками. Темою розмов був розлам ОУН, а тим і персонажі. Про противників Полковника ніхто не міг нічого сказати поза відомим — підпілля, постава на процесах, стаж в’язниці. Усе це мав і Полковник, і його співробітники. Як же ж зважити ці дві «сторони?»
Для О. Теліги справа була «проста»: вона вірила О. Ольжичеві, М. Сціборському й О. Сеникові. Полковника ніколи не бачила, але «не може нічого злого сказати». А що минуле його славне, то вона не дозволить його очорнювати в своїй присутності. Для Р. Єдника, хоч і як він був тісно пов’язаний зі своїми товаришами, що опинились по другому боці, Полковник був втіленням лицарськости, засвідченої на полі бою. «Хтось скаже, що це минуле. Так, але лицарськість, мабуть, взагалі належить до минулого. Тим більше її треба цінити»…
Десь на початку 1940 р. Полковник вперше прибув до Кракова. Відбирав він звіт від Теренового Провідництва. Звітував і я, що відповідав тоді за справи Культурної Референтури. Мене здивувала увага, яку приділив Полковник цій ділянці, яка й мені виглядала тоді «мало актуальною» не по суті, а в обличчі грядучих подій.
А потім вибухнула війна, Похідні Групи, київська масакра, підготована до партизанки, партизанка, концтабір… Події крутились калейдоскопом, падали найближчі, ломився світ в дослівному й переносному значенні. Та тут і там в цьому калейдоскопі виникало знову питання: хто ж такий полк. Андрій Мельник?
Ось я в келії ізолятора концтабору в Саксенгавзені. За якийсь час, нанюхавшись запаху крематорії, переставши питати себе, що буде, передумавши «все», звівши рахунок сумління, оцінивши інших, можна почуватись як після закінчення якогось університетського курсу: начеб малося диплом, усистематизоване знання. Раптом довідуюсь, що в тому ж бункері перебуває полк. А. Мельник з дружиною. І зродилась гордість у грудях: ми в одному бункері з Полковником, революціонером і старим борцем! Ах, як хотілось би сказати це батькам і вчителям, яким чомусь завжди здавалося, що революційною і підпільною роботою займається тільки нерозважна молодь. Чи не тому ж і в партизанці селяни називали «хлопцями» всіх бійців, навіть сивоволосих і лисих дідів. І так воно було завжди, про це згадував і ген. М. Омелянович- Павленко.
І тоді пригадались фрагменти, що їх хотілось дати на папір без надії, що вони вийдуть на світ разом із нами.
1941 рік у Києві. Безмежний степ Лівобережжя, що простягається від сходів немов порцелянового Андріївського Собору. Найнесподіваніші зустрічі. Одна з них: приходить старенький чоловік і питає, чи це я писав статтю про Героїв Базару. Він хоче розповісти про діяльність одного звена Повстанчої Організації, що її творив Юрко Тютюнник… А далі, підморгнувши, каже: «Я також влаштовував зустрічі Віри Бабенко з полк. Андрієм Мельником. Славна була дівчина. А Полковник живе, робить те ж саме. Може, побачимось у Києві».
Вони не побачились. Але чи треба більшої нагороди за всі змагання і тортури, як таке побажання нікому невідомого київського двірника?
1942 рік. Іду до Києва через Козятин, Мотовилівку. Що говорять ці назви молодшому поколінню? «Нехай вам батько скаже…» І сивоголовий токар заводу «Большевик» розповідає про 22 Січня, про повстання Директорії. А Мотовилівка? «А хіба б я погодився на ваші ночування в моїй хаті, хіба б я не наставляв голову за вас, коли б ви всі не прийшли під ім’ям Євгена Коновальця і Андрія Мельника, яких я знаю саме з Мотовилівки. Може, тепер нам вдасться здобути те, що тоді не вдалося…»
І ще: колись у Кракові відомий Льоньо Лепкий казав: — Так ось ви мельниківець, а знаєте ви, хто такий Андрій Мельник? Це найвідважніша людина, яка ніколи не ховалась від куль чи гранат. Ми так і не знали, чи він справді такий відважний, чи шукає смерти задля недуги легенів… Історична дійсність перемінилась уже в легенду. На превеликий жаль, архів ОУН з часів війни загинув, багатьох співробітників полк. А. Мельника вже нема в живих, і спогадів вони не залишили. Бракує і фактів, і атмосфери подій деяких періодів. Тому дуже важко дати силюету Голови Проводу Українських Націоналістів, людини Великої, а одночасно близької всім нам, присутньої невидимо в усій Україні.