Ростислав Кос.
Українці обурюються політикою “лукашистської” Білорусі, але захоплюються сміливістю тих білорусів, які воюють у складі ЗСУ проти московських окупантів. Що цікаво, наші північні сусіди певним чином повторюють історію, яка мала місце під час Перших Визвольних змагань.
Для багатьох такий заголовок буде дуже дивним, адже Білорусь, як і Українська Народна Республіка, не змогла здобути незалежності в той період (1917 – 1921). А проголошена 25 березня 1918 року Білоруська Народна Республіка не мала фактичної влади, оскільки діяла на території окупованій німецькими військами, які взагалі не визнавали її, хоча дозволили певну культурно-просвітницьку діяльність.
А ось найцікавіша частина білоруської збройної боротьби в той час була пов’язана із колоритною постаттю генерала Станіслава Булак-Балаховича. Про цього діяча ще тоді ходили різні легенди та міфи, бо його біографія нагадує авантюрний роман із різноманітними пригодами.
Генерал Булак-Балахович – командир білоруського полку.
Походив майбутній генерал із села Мейшти, тодішньої Ковенської губернії (зараз Ігналінський район Литви) з польсько-білоруської сім’ї. Перебуваючи на перетині різних мовних та культурних традицій, так і не зміг чітко визначитися, хто він є. Булак-Балахович добре володів білоруською, польською, російською та литовською мовами, за релігійними переконаннями був католиком. Вождь Польської держави Юзеф Пілсудський говорив про його етнічну самоідентифікацію так : «сьогодні росіянин, завтра поляк, а післязавтра білорус».
В серпні 1914 року розпочав службу в 2-му Лейб-уланському Курляндському полку Російської Імператорської армії. Проявив себе як хороший кавалерист з нестандартною та відчайдушною манерою ведення бойових дій та розвідки. Наприкінці 1917 року вже служив у Червоній армії на посаді командира полку. Будучи незадоволеним жорстокою політикою більшовиків щодо селян, перейшов в листопаді 1918 року поблизу Пскова разом із усім полком (до 1 тис. бійців) до білогвардійського Псковського корпусу, який згодом трансформувався в Північно-Західну армію під керівництвом генерала Юденича. До листопада 1919 року Булак-Балахович воював проти червоних у складі цієї формації, але через конфлікт вдався до авантюрного арешту генерала Юденича, що призвело до виходу його полку зі складу білогвардійської армії.
Ось якраз в листопаді 1919 загін «бацьки» (так його називали власні бійці та й сам так деколи підписував свої відозви до населення) Булак-Балаховича вступає на військову службу Білоруської Народної Республіки та воює як союзник армії Естонії проти більшовиків. Належність полку до БНР була формальною, оскільки все забезпечення давала Естонська Республіка в рахунок боргу, який, звісно ж, Білорусь так і не повернула. (Цікавий факт, Українська Народна Республіка, яка сама не була багатою, позичила уряду БНР 14 мільйонів німецьких марок, які використав потім уряд прем’єра Ластовського на свою діяльність у Литві).
Але вже у січні-лютому 1920 року полк переводять в Латвію, а ще через кілька місяців – до міста Брест, уже як союзну частину польської армії.
Народна Добровольча армія Булак-Балаховича у боях проти більшовиків на території України.
У Бресті Булак-Балахович вступає в переговори із Борисом Савінковим і, зрештою, декларує свою частину як «Русскую народную добровольческую армию» із підпорядкуванням Російському політичному комітету. Однак, генерал підтримував і стосунки з Білоруським політичним комітетом, на чолі з Павлом Алексюком. Така «різновекторність» була в характері отамана, який хотів мати побільше свободи дій.
З червня 1920 року розпочинається нетривалий «український період» умовно білоруського загону. Спочатку його направили в район Чорнобиля, де він воював проти більшовиків, координуючи свої дії із загоном українського повстанського отамана Ілька Струка. Під час відступу польсько-українських сил з Києва, «балаховці» воювали в районі Овруча – Словечного, відступаючи все далі на захід.
Найкраще описав бойовий шлях полку по території України у своїй книзі «Балаховці» польський капітан Ліс-Блонскі, який виконував у ньому роль зв’язкового старшини, хоча основним завданням було шпигування за діяльністю командира цієї, досить анархічної, бойової одиниці. Вперше польський капітан попав до розташування «балаховців» 16 липня 1920 року в селі Борове (тепер Рівненської області). Підрозділ формально входив до складу Поліської групи Польської армії під керівництвом Владислава Сікорського, але фактично діяв як самостійний партизанський загін. Блонського дуже вразив склад цієї військової одиниці : «Тут я побачив військо, якого ніколи до цього не бачив. Зовсім інше ніж наше, чи російське, чи німецьке. Ні на жодне не подібне. Через недостачу одностроїв кожен ходив у чому мав і все це створювало різнокольорову екзотичну мозаїку. Враження зовсім особливого війська збільшувалося від різноманіття людських типів, починаючи від кавказців, татар, калмиків і монголів до росіян, білорусів, українців та поляків. Служили також і євреї.» (На думку самого Булак-Балаховича, в його загоні було 40% росіян із північних губерній, по 20% білорусів та українців, 10% фінів та шведів, а решту складали представники інших народів колишньої імперії). Українці в цій армії були об’єднані в кілька партизанських загонів, найбільші з яких під керівництвом отамана Терешка (Цярешка, як його називали по-білоруськи) та поручника Воробйова
Цього ж дня відбувся важкий бій в районі сіл Борове та Млинок із передовими частинами Червоної армії, які перейшли річку Стир. Загін Булак-Балаховича поніс втрати у зв’язку з тим, що бойові дії не підтримала своя ж артилерія. (Виявилось, що командир артилерійського дивізіону полковник Михайлов був агентом більшовиків та свідомо проігнорував наказ про відкриття вогню. Був особисто розстріляний командиром тут же). Налагодивши артилерійську підтримку, «балаховці» примусили більшовиків знову повернутись за Стир, взявши до полону близько 200 вояків.
Однак, вже 23 липня 1920 року «група Балаховича» розпочала відступ у напрямку села Седлище та далі до Камінь-Каширського (тепер Волинської області). В цій місцевості загін вів постійні бої з наступаючими частинами Червоної армії, особливо інтенсивним був бій біля села Великий Курінь, де в полон було взято близько ста червоноармійців. Їх зразу ж включили до свого загону, розподіливши по сотнях за національною ознакою. (В той час не було рідкістю, коли військовополонених зразу ж включали до складу військових частин, які їх полонили). На деякий час фронт у цій місцевості стабілізувався і «білоруський» загін справно отримував постачання від Польської армії по залізниці Ковель – Камінь-Каширський.
3-го серпня більшовики форсували річку Стохід та майже оточили загін в районі Камінь-Каширського. Генерал дав наказ відступати двома різними дорогами, розділивши військо. Однак, тій частині, у якій перебував сам «бацька», більшовики перекрили дорогу і змусили повертатись, а Камінь-Каширський вже зайняли червоні окупанти. Ось тут і проявилося нестандартне військове мислення Балаховича – він імітував наступ на місто, а сам знову розділив свою дивізію, одну частину під орудою Ліс-Блонського скерував на захід, через село Підріччя, а сам із 400-ма вершниками непомітно заглибився в ліси у тилу більшовиків, з метою нанести їм якомога більших втрат.
Відступ основних сил супроводжувався постійними обстрілами та боями з червоними. На цей раз полонених уже не брали, а розстрілювали на місці, оскільки бракувало провізії та людей, щоб їх стерегти.
Біля села Кримне (тепер Дубечненської громади) трапилася курйозна історія. Розвідка групи донесла, що місцевий ревком сприйняв їх за більшовиків та готує урочисту зустріч «героїчним солдатам Лейби Троцького». Після урочистого вручення хліба-солі увесь місцевий комуністичний актив був схоплений та негайно повішений на центральному майдані села. Подальший відступ пройшов без серйозних ексцесів і основна група 5 серпня 1920 року з’єдналась із Польською армією у Шацьку. Згодом відступ тривав уже планово та по польській території.
А 9 серпня до всього свого війська в містечку Ленчна біля Любліна долучився й командир Станіслав Булак-Балахович, який щасливо здійснив свій рейд по тилах більшовиків. Через тиждень «балаховці» перейшли в наступ та зупинились у місті Влодаві.
Що цікаво, в той час, як група Балаховича перебувала у Влодаві, приблизно у 80 км. на південь боронили місто Замостя українські вояки з 6-ї стрілецької дивізії генерала Марка Безручка.
11 вересня 1920 року, розвиваючи наступ після успішної для поляків Варшавської битви, дивізія Булак-Балаховича форсувала Західний Буг та знову опинилась на території України. Маршрут наступу був уже знайомий : Піща – Шацьк – Кримне і далі. Більшовики швидко відступали і здавались до полону. Генерал розпорядився знову включати полонених до складу своєї групи, яка складала близько 2 тисяч вояків. Біля села Дубечне балаховці потрапили у засідку червоних, але зуміли перемогти їхню невелику групу.
Цього разу до групи Балаховича приєдналася українська бригада отамана Іскри, яка мала офіційну назву «Окрема союзна армія». За словами самого командира (справжнє прізвище Лохвицький) кількісний склад частини перевищував 1700 вояків, які походили з Волині та Українського Полісся.
Між селами Замшани та Велимче дивізія знову прийняв бій з більшовиками і завдала їм поразки. Шлях на Камінь-Каширський був відкритий, але у самому місці більшовики вчинили запеклий опір. Війська «бацьки» зайняли його 15 вересня 1920 року. В цей час був вчинений погром місцевого єврейського населення, як відплата за підтримку більшовиків частиною єврейської молоді. Польські урядові комісії проводили розслідування цього погрому, але так точно і не підтвердили участь у ньому саме частин дивізії Станіслава Булак-Балаховича. (Принаймні, ні самого генерала, ні його вояків не засудили за ці події).
23 вересня 1920 року «балаховці» зайняли село Любешівська Воля і сконцентрувалися для наступу на місто Пінськ. Група розділилася, полк під командуванням полковника Павловського рушив через села колишнього Зарічненського району Рівненщини: Кухче – Локницю – Морочне – Неньковичі, а інша частина групи, під командою самого Булак-Балаховича рушила через Судче – Кутин – вздовж озера Нобель аж до теперішнього білоруського села Невель. Після важких боїв «балаховці» та союзні польські частини захопили 26 вересня Пінськ. У цьому місті загону дали перепочити, а в цей час розпочалися переговори поляків з більшовиками про перемир’я.
Останній рейд проти червоних окупантів.
Перемир’я поляків з більшовиками було прямою зрадою Польщі своїх союзників : білоруської групи Булака-Балаховича, Дієвої Армії УНР, 3-ї Російської армії, яка воювала спільно з нашими військами та менших білогвардійських підрозділів. Тепер поляки Булак-Балаховичу, армії УНР та росіянам поставили умову – скласти зброю і йти в табори, або перейти демаркаційну лінію та самостійно воювати з Червоною армію. Усі збройні сили вибрали боротьбу, але й результат був однаковий.
5 листопада 1920 року «балаховці» перейшли лінію розмежування і розпочали бойові дії, 10 листопада взяли Мозир, а в цей час Селянська бригада Іскри, яка також взяла участь у поході, на південному фланзі зайняла Овруч. Але більшовики суттєво переважали партизанські сили білорусів та українців і вже 4 грудня знесилені залишки війська знову перейшли демаркаційну лінію та були інтерновані поляками. Фактично на тиждень раніше відійшла на польську територію й наша Дієва Армія УНР та 3-а Російська армія під командою генерала Пермикіна.
Так закінчився активний бойовий шлях найбільшої, і хоча б частково білоруської Народно Добровольчої Армії під командуванням генерала Станіслава Булак-Балаховича.
Сам генерал спочатку пробував організовувати нову партизанську діяльність проти більшовиків, але польська влада припинила ці потуги, тому довелось займатись мирними справами – заготовляти ліс у Біловезькій Пущі, де йому та його воякам виділили значні площі лісу. У 1937-1939 знову взявся за військову справу, але у Іспанії, на боці Франко. Під час окупації німцями Польщі спробував знову організувати улюблену справу – партизанку, але був вбитий 10 травня 1940 року у Варшаві.
Можна по різному оцінювати історичну роль Станіслава Булак-Балаховича та його військової формації, але для України вони стали союзниками у Перших Визвольних змаганнях. Його загін відволікав на себе суттєві сили Червоної армії, допомагаючи Дієвій Армії УНР. Також «балаховці» не склали зброї й після польсько-більшовицького перемир’я та продовжили воювати проти більшовиків, як і Українська армія. На жаль, Народна Добровольча армія бацьки Балаховича не стала нашим прямим союзникам, а діяла у складі Польської армії, але це не применшує її заслуг у боротьбі проти спільного окупанта.
Цілком доречним було б згадати ім’я отамана та його армії в Україні, вшанувати пам’ять загиблих вояків на місцях бойової слави на півночі Волинської, Рівненської та Житомирської областей, провести якісь інші заходи. Ми зобов’язані пам’ятати усіх, хто спільно боровся проти російських окупантів будь-яких відтінків – «За нашу і Вашу свободу».