Микола СИМЧИЧ,
член НСПУ, НСЖУ,
канд.фіз.-мат. наук
Споріднена душа, як оаза в пустелі. Є в українського художника Веніаміна Кушніра картина, на якій зображено чоловіка з ліхтарем у руці, який серед міського велелюддя шукає Людину. Довкола нього – вгодовані ходячі туші з авоськами, набитими продуктами харчування – головним устремлінням і змістом життя епохи «развітого соціалізма», тобто сформованої радянської людини, що в наші дні спливає на поверхню суспільно-економічного життя незалежної України, як уніфікований агресивний сепаратист, совок і ватник, сповнений злобного бажання реваншу колоніального минулого. А дивак з ліхтарем у руці шукає Людину… І я шукав Людину на вулицях Києва після напруженої і нервозно-болісної праці в складі Ревізійної комісії НСПУ, коли довелось «гасити» тліючу купу розкольництва і розбрату в керівництві столичної міської письменницької організації. Але нічого втішного не знаходив. Ще п’ять років тому згуртовані і споріднені Майданом Люди, одержимі святою ідеєю Революції Гідності, Свободи і Євроатлантичного вибору, тепер виглядали, немов погаслий вулкан, обсипаний сірим попелом. Прагнення волі трансформувалось у прагнення дебільного реготу. Але не в усіх.
До відправлення мого поїзда залишалось ще дві години і я вирішив перепочити в приміщенні НСПУ. На історичному, добряче вичовганому дивані в коридорі на другому поверсі було затишно, але не усамітнено, бо з портретів на стінах пильно вдивлялись в саму душу очі класиків української літератури, а Іван Котляревський наче підморгнув, бо пригадались далекі семидесяті роки, коли мою першу поетичну збірочку було наче б то схвалено до друку у видавництві «Молодь», і ми з редактором тієї так і не виданої книжини Василем Герасим’юком в знаменитому і розмальованому художником А.Базилевичем підвальному письменницькому кафе «Еней» на повну губу святкували «успіх», аж Василь виліз на масивний дубовий стіл і висвистував, мов карпатський опришок під бурхливі овації розвеселілої письменницької братії з посоловілими очима. Було колись… Мої спогади перервав молодий інтелігентної зовнішності і поведінки чоловік. Познайомились, розговорились, і Владислав Таранюк, письменник ,журналіст і редактор запросив мене на презентацію творчості Олександра Дробахи, яка мала відбутись через п’ять-десять хвилин. Незабаром з’явився і сам Олександр Іванович, привітний дуже схожий на портретного Тараса Шевченка літній чоловік з козацьким вусом і візочком-кравчучкою, наповненою книжковою продукцією власного виробництва.
Щирість, доброзичливість і відкритість Олександра Дробахи відчуваю з першого потиску руки, бо відразу після нашого знайомства прямо у вестибюлі він відкриває сумки і знайомить з їх вмістом не лише мене, але і всіх, хто опинився поруч. Дивовижно безпосередній чоловік, творчий потенціал, мудрість і проникливість якого усвідомлюю вже з його автографів, написаних на придбаних мною книжках. Зокрема, на книжці «Українські таємниці Франції» (Київ, «Смолоскип», 2012 р.) Олександр Іванович написав: «Панові Миколі Симчичу – вміти бути великим у малому, та ніколи не бути малим у великому. Автор Ол.Дробаха, 31.01.2019». Можливо на таке почесне побажання в якійсь мірі вплинув Володимир Таранюк, який представив мене як березуна з Карпат, тобто з тих Березовів, звідки походять мої родичі – стрий Василь Симчич, режисер Коломийського театру, кіноактор кіностудії ім.О.Довженка, виконавець ролі Захара Беркута у одноіменному фільмі режисера Л.Осики, а також далекий родич – легендарний сотенний УПА Мирослав Симчич – Кривоніс, якому 5-го січня цього року нарешті було присвоєно звання Героя України і навіть призабутий березун Степан Драгомирецький – Дегаморра – генерал, міністр оборони Нікарагуа (1858 – 1859 роки) в уряді Вільяма Вокера, громадянина США. Тим часом Олександр Іванович не вгаває: знайомить нас з своєю першою поетичною книжкою «Папороть» (1969 р.), яку за словами автора «при- таврували синьо-жовтою суперобкладинкою» і яку того ж року пустили на макулатуру (вдалось врятувати хіба що декілька примірників), а сам автор не лише за свою творчість, але й за зв’язки з В’ячеславом Чорноволом, з яким познайомився на будівництві Київської ГЕС в 1964 році, поетом Василем Стусом та іншими молодими шістдесятниками, змушений був «автостопом» податись у відпустку уздовж Дніпра по пам’ятних місцях України, пов’язаних з історією козацтва), з безцінними документами і книжками, які вдалось чудом врятувати з пожежі в столичній бібліотеці, зокрема з творами професора Володимира Шухевича, дідуся головного командира УПА Романа Шухевича.
Ризикуючи спізнитись на поїзд, я все ж зайшов до залу, де відбувалась зустріч з О.Дробахою. І не пошкодував, бо відкрив для себе не лише споріднену душу, але й спорідненість творчого тематичного діапазону, спрямованого на пошук і аналіз захцдно-європейського і американського досвіду цивілізованого державотворення в умовах демократії, свободи і забезпечення прав людини. Щоб нас, українців, знову не затягли в колоніальне рабство московських агресорів і шовіністів, мусимо віднаходити і зміцнювати ті історичні «ниточки», які пов’язували і тепер пов’язують нас з цивілізованим світом, в контексті якого ми розвивались як центрально-європейська, шанована в цілім світі держава з гордим найменням Руь-Україна.
Відзначаючи творчий доробок О.Дробахи, зокрема такі його книжки як уже згадувана «Папороть», «Твердиня весни» (1983), «Вишгород серця» (1987), «Українська весна» (2000), та «Чар-цвіт руки» (2008), модератор заходу В.Таранюк особливу увагу приділив двом його найновішим творам мандрівної прози «Українські таємниці Франції» (2012)
та «Нотатки про новий світ» (2018), жартома порівнявши їх з «Путишествием из Петербурга в Москву» Салтикова-Щедріна. Хоча географічно і суб’єктно – це діаметрально протилежні напрями, але жанрово дещо подібні, хоча можна було б порівняти з мандрівною прозою француза де Кустіна чи грека-богослова Алепського. Це було б ближче по духу і об’єктивності висвітлення авторського бачення. В «Нотатках…» В.Таранюк виділив такі аспекти: «Ціна свободи – вічна пильність». Це – вислів Томаса Джефферсона, третього президента Американської республіки (1800-1809), філософа і мудрого політика. Другий аспект – дослідження українсько- американських зв’язків. Висвітленню життєвої і державотворчої діяльності Джефферсона О.Дробаха приділив у своїй книжці головну увагу, бо досліджує і пропагує діяльність великого Американського державного діяча і мислителя впродовж майже всієї своєї багатогранної творчості. Недаром його публікацію про одного з Отців-засновників американської нації Т.Джефферсона ще в 1993 році офіційно відзначив у листі до О.Дробахи посол США в Україні Роман Попадюк. Подякувавши авторові за те, що показав українському читачеві визначну роль Томаса Джефферсона у формуванні американської нації і американської державності, Р.Попадюк наголосив, що «Ідея Томаса Джефферсона про природне право людини на життя, свободу і прагнення до щастя вже третє сторіччя надихає нас. Паралель з Україною…якнайкраще відповідає духові часу і показує, що ідеали Томаса Джефферсона живуть і перемагають». Слід зазначити, що «паралелі» О.Дробахи відзначаються мудрою аналітикою і їх слід вивчати і брати до уваги нашим теперішнім політикам, особливо «новим обличчям», яким український народ виписав великий кредит довіри. Приміром, на думку Джефферсона республіканські нації ті, де громадяни керуються переконаннями, а не примусом, насиллям, бо там, де людська ініціатива розкута, сірість і посередність ніколи не переможуть відвагу й винахідливість. При абсолютистських формах правління – все навпаки. А ось який висновок робить О.Дробаха: «Батькам» американської нації все-таки було легше творити суспільство свободи, бо вони мали справу із власниками. Нам же треба творити і власників, бо, виявляється немає свободи без священної приватної власності. Якраз тому сумна доля усіх комун з різних віків і материків. Бо там цей закон ігнорувався. Гуртове – чортове. Між «ми» і «я» мусить бути компроміс, як і між державою і «я».
Авторитет, потужність і результативність діяльності української діаспори в Америці яскраво проявляються в епопеї встановлення пам’ятника Тарасові Шевченкові неподалік від Монумента першому президентові Америки Джорджу Вашингтону в столиці США. Олександр Дробаха, проїхавши понад 4500 кілометрів по всій Америці, в машині свого зятя і внука, які проживають в США, відчув себе зобов’язаним якомога ширше відкрити своїм землякам в Україні визначальні деталі цієї історичної події, на жаль маловідомої навіть в незалежній нашій державі. Отже не лишнім буде коротенько оповісти почуте на презентації і прочитане в книжці О.Дробахи. Довідавшись ще в 1960-му році, що президент США Дуайт Айзенгауер підписав ухвалу про спорудження пам’ятника Тарасові Шевченкові, московські верховоди, діючи за принципом «догнати і перегнати Америку…», вирішують випередити американців і в Москві спорудити щось подібне: не так з пошани до українського генія і пророка, як з хижацького остраху за колонізовану Україну. Фактично Америка зривала лицемірну маску з Москви, а Олександр Дробах у своїй книжці ще й підсилив цю дію: «1959 року Хрущов кладе квіти у Каневі до пам’ятника Кобзаря і підписує документ про вбивство Степана Бандери – одного із найпослідовніших виконавців «Заповіту» Тараса Шевченка…». Американці оголосили дату відкриття пам’ятника – 27.06.1064 року. Москалі тримали свою затію у секреті і випередили американців на один тиждень. Але якщо в Москві акція була малочисельною, то на подію у Вашингтоні з’їхались українці з усієї Америки і навіть делегації з усього Вільного світу. Перед 100 тисячною громадою з великою промовою виступив президент США Дуайт Айзенгауер, квінтесенцію промови якого подає автор у своїй книжці: «Моєю великою надією є те, що наш величезний стотисячний похід – від Монумента Вашінгтону до підніжжя пам’ятника Тарасові Шевченкові запалить тут новий світовий рух у серцях, умах… безперервний рух, присвячений незалежності та волі всіх народів, всіх поневолених націй у всьому світі». Слід зазначити, що до спорудження пам’ятника Тарасові Шевченкові (скульптор Леонід Молодожанин) причетні і інші президенти США: Гаррі Трумен виконував обов’язки почесного голови Комітету спорудження; Джон Кеннеді сприяв реалізації пам’ятника; Ліндон Джонсон написав спеціальне послання з цієї нагоди …Джордж Буш цитує Поета у ВР України, Біл Клінтон закликає: «Борітеся – поборете»!, … а в Олександра Дробахи в кінці цього розділу книжки «блискає» думка : в Україні досі немає жодного видання перекладів творів Томаса Джефферсона… А в мене (М.С.) «блиснула» хвиля вдячності автору О.Дробасі за те, що згадав і про таких визначних українців Америки як фізик-атомник Юрій Кістяківський, один з багаторічних керівників Національного космічного агентства (NASA) Михайло Яримович,
підприємець і фундатор Українського інституту Америки Володимир Джус, командувач військово-морськими силами США адмірал Джеремі (Ярема) Бурда, ескадрилья «Літаючі козаки», яка воювала у В’єтнамі, творець гелікоптера і нових типів літаків Сікорський, гуманітарії-професори Юрій Шевельов, Омелян Пріцак, зрештою підприємець, мільйонер, майор американської армії, який загинув на війні у Донецькому Кряжі Маркіян (Марко) Паславський, похований на Аскольдовій могилі в Києві та ін. До цього славного списку додаймо Юрія Кондратюка (Шагрея), розрахунками якого користувались американські астронавти при здійсненні польоту на Місяць, Петра Яцика, який приїхав до Америки з трьома доларами в кишені, але завдяки сумлінній талановитій праці став мільйонером і започаткував в Україні проект розвитку української мови; не забуваймо і про Героя України астронавта Володимира Каденюка, який здійснив космічний політ з американськими астронавтами, був абсолютно здоровим, але під час ранкової пробіжки в Києві несподівано загинув, як і перед цим майже вся його рідня на Буковині. Мільйони українців вивезено в сибірську каторгу на рабські роботи і тільки одиниці скалічених, або з’янечарених повернулись до рідного краю. То в який бік нам рухатись – на Схід чи все таки на Захід?
Познайомившись ближче з творчістю Олександра Дробахи, я прийшов до висновку, що його світоглядний і творчий світ можна порівняти з графічними роботами художника Миколи Стратілата, котрий відтворив у графіці зруйновані комуністичним окупаційним режимом храми і церкви, возвеличив красу і духовну сутність України, проклав мистецькі мости до цивілізаційних надбань Вільного світу і творчість якого влучно охарактеризував Дмитро Степовик у передмові «Храм – оберігач духовності» до альбому графіки митця :
« А Микола Стратілат особливо тонко відчуває зміну цих двох епох – нового десятиліття, дефіцитом на цьому переломі є дефіцит духовності в людях. Усе матеріальне дає людині тільки відносну і скороминучу радість. Переживе коротке задоволення – знову настає туга, знову бентежить серце тривога….. Чому? За чим? Тому і за тим, що нема повноти духовного життя. Забуто Бога, людина відділена проваллям від свого Творця, релігія здається забавою, церква – клубом для диваків, молитва – порожньою балачкою, покаяння – долею невдах. Стратілат усвідомив драму сучасної людини у зрілому віці…». Але звідки почерпнув художник Стратілат автентичні види зруйнованих комуно-большевицькими окупантами і втрачених шедеврів української архітектури, зокрема церков і храмів, пам’ять про які відроджує у своїх книжках і Олександр Дробаха? «Втрачені архітектурні пам’ятки Києва»! – так називається книга Тита Геврика, головного архітектора Філадельфійського університету, надрукована ще в 90-ті роки минулого століття. Про архітектораТ.Геврика і його книгу О.Дробаха згадує в контексті одного з центрів друкарства у Філадельфії (штат Пенсільванія), де друкував свої поетичні збірки український поет-емігрант Євген Маланюк, де доживав і надрукував свої мемуари про Україну 1918-1919 рр. заборонений в радянські часи і маловідомий тепер Петро Дяченко,
Командир Кінного полку чорних Запорожців, найбоєздатнішої частини армії УНР; помер в 1963 році, похований на цвинтарі Бавдн-Брук (штат Нью-Джерсі), де також поховані поет Є.Маланюк, ідеолог українського націоналізму Дм.Донцов та багато інших українських достойників.
На обкладинці книжечки-бібліографічного покажчика «Насупроти всім вітрам»: подорож творчими шляхами Олександра Івановича Дробахи» (до 25-річчя Незалежності України, Вишгород – 2016) в червоно-чорних кольорах зображено Тризуб-Вогонь, який перепалює всі кайдани! Це – проект з фрагменту пам’ятника Небесній сотні. Так любовно вшанували працівники Вишгородської райдержадміністрації і центральної районної бібліотеки свого земляка, почесного громадянина міста Вишгорода Олександра Дробаху. Окрім біографічного нарису про творчість і звитяжну долю патріота України в покажчику вміщено ще чотири розділи, в яких налічується 463 позиції, зібрані за період з 1959 по 2016 роки і розміщені за хронологією видань. Таку велетенську працю вдячні вишгородці здійснили з розумінням значимості і дієвості творчого доробку Олександра Дробахи. Такою ж теплотою і повагою до автора був пронизаний виступ на презентації голови НСПУ, однодумця і сусіда на вулиці Дніпровській Михайла Сидоржевського, який відзивається про О.Дробаху як про людину енциклопедичних знань, питомого дослідника – весь час в русі, в роботі. Вони часто бігають разом вздовж Київського моря, спілкуються, сперечаються, бо дошукують істину, а вона неоднозначна… І мені (М.С.) була надана честь виступити на цій презентації. Знаходжу паралелі між «Нотатками…» О.Дробахи і моїми книжками «Лебедині ключі» і «Смак Свободи», наголошую на необхідності повсюдно зміцнювати Дух Майдану і Свободи; тої Свободи, якій височіє пам’ятник у Нью-Йорку; читаю мій вірш «До Березова», присвячений вчителеві української нації Іванові Франкові і щиро дякую за щасливу можливість бути знайомим з Вишгородським характерником Олександром Дробахою, адже козацькі характерники володіли здібностями створювати портали для переміщення у паралельні світи, а квантова психологія вчить, що свідомість людей є універсальною, вона може все: концентрація штучно зомбованої, деградованої і зневіреної суспільної свідомості веде народ до провалля, до рабства і колоніальної залежності, тоді як концентрація віри в Бога, в добро і справедливість, тобто свобідна свідомість витворює нову реальність – бажану, омріяну, здобуту. Як казали древні римляни: vim vi repellere licet – на силу відповідають силою. І додавали: viribus unitis – об’єднаними силами.