Сергій Грищук
Напередодні Дня Незалежності України учасники волонтерської організації Творча сотня «Рух до перемоги» з Хмельниччини вчергове побували на території проведення ООС – з гуманітарною і культурною місією. Це була 45-та поїздка.
На початку збройної агресії проти України з боку РФ такі культурні вилазки на фронт вважали геройським божевіллям. Натепер опосередкована більшість мешканців країни не схильна героїзувати працю волонтерів, навіть помічати її. Більше того, з різних причин левова частина тих, хто у чотирнадцятих-сімнадцятих роках докладали максимум зусиль для підтримки армії, припинили свою діяльність. Утім низка волонтерських груп досі продовжують функціонування. Серед них – колектив Творча сотня «Рух до перемоги», головною метою діяльності якого є підтримка морально-психологічного стану військовослужбовців, демонстрація української пісенної культури місцевому населенню сходу України.
Напередодні Дня незалежності України артисти-волонтери вчергове завантажилися до спринтера, прихопили гостинці армійцям і передачі від рідних тим військовослужбовцям, у місця розташування підрозділів яких запланували поїдку. Та й помандрували. Як зазвичай, у вихідні дні, бо ж більшості волонтерів доводиться задля таких вояжів брати на роботі відпустку без збереження заробітної плати на кілька днів. Протягом доби − в дорозі, а на ранок – концерти. Графік максимально щільний, аби встигнути навідатися до найбільшої кількості підрозділів. Три-чотири виступи за день, з тривалими переїздами. Скрізь уже чекають, підвозять бійців із ВОПів, якщо дозволяє оперативно-тактична ситуація.
- Глядачі з автоматами в руках – звична реальність. – розповідає керівник колективу, організаторка поїздок Оксана Радушинська. – Ми свідомі того, що часто виступаємо перед такою категорією людей, яких пів години тому привезли з «опорників» і за пів години після концерту вони знову повернуться на свої бойові позиції. Оцей час, який ми проводимо спільно, для них – інша реальність. Та, від якої відвикають на війні. Відтак, вибудовуючи концертну програму, ми намагаємося передати їм якомога більше мирної енергетики. Були часи, коли в наших виступах переважали сумні пісні, сльозливі теми. Натепер я не хочу бачити армійців, які починають нервово курити, слухаючи пісню, витирати сльози чи «кам’яніти». Завдання нашого колективу − зробити так, аби, поки триває концерт, бійці забули про війну. Щоб вони сміялися, розмовляли з нами, щоб слухали про дружбу, кохання, любов, щоб жартували і мріяли, наснажувалися енергією. Так, війна – дуже значна частина їхнього життя. Але їхнє життя – це не тільки війна.
За роки війни змінилося не лише тематичне наповнення концертних програм. Змінилися настрої армійців, матеріально-технічне забезпечення війська, моральний стан військовослужбовців. Якщо попервах волонтери Творчої сотні везли в АТО все необхідне – починаючи від туалетного паперу, картоплі, консервації, закінчуючи бронежилетами, светрами, шкарпетками, буржуйками і цвяхами для будівництва бліндажів. Тепер матеріальних проблем менше, хоча донині є актуальними ті ж цвяхи, скоби, маскувальні сітки. Завжди цінуються кава, солодощі, домашні вареники, пироги. А ще – справжня розкіш для бійця – подушка. Але потрібно усвідомлювати, що нас захищають люди, для яких служба – це робота. Та робота, на яку вони пішли свідомо і яку виконують професійно, вмотивовано. Армія – структурована система. Творча сотня «Рух до перемоги» належить до числа небагатьох громадських об’єднань, котрі на офіційному рівні співпрацюють із Генштабом у питанні організації мистецьких турів в ООС. Співпраця з відділенням культурологічного забезпечення військ (сил) Центру морально-психологічного забезпечення ЗСУ триває з 2015 року і дозволяє координувати дії цивільного волонтерського колективу з потребами Збройних Сил щодо морально-психологічної підтримки українських воїнів.
Як військовим ведеться на війні, колектив знає не з розповідей. Від самого початку громадське об’єднання співпрацює із 42-м Гарнізонним будинком офіцерів (м. Старокостянтинів). Починаючи з 2018 року, також із 15-м Гарнізонним будинком офіцерів (м. Хмельницький). Співають у сотні учасники АТО. Артистка першої категорії, солістка оркестру однієї з військових частин на Хмельниччині сержант Тетяна Повар. Маючи за плечима музичну освіту, вона співає армійцям пісень, а також виконує інструментальні композиції на кларнеті. Один із перших учасників колективу – харизматичний, із гарним музичним смаком і неабияким почуттям гумору – майор Олександр Петрук, начальник 42 ГБО. Уперше він поїхав на війну як волонтер, маючи за плечима понад 25 років служби в ЗСУ. Згодом отримав наказ відбути в АТО. Після повернення продовжує виконувати свою безпосередню роботу – підіймати бойовий дух побратимів за допомогою пісні і влучного дотепного слова.
Олександр Петрук:
– Установчі військові документи зобов’язують до забезпечення стійкого морально-психологічного стану військовослужбовців. Пісня, слово, музика, гумор – чи не найважливіша складова бойового настрою. Програма наших концертів передбачає різнопланові виступи. Після блоку патріотичних пісень чи віршів – різкий «стрибок» і … хлопці-вояки вже… на весіллі, де виграє полька чи звучить лірика про кохання. Анекдоти про військові будні, «АТОшні коломийки» – вибухи здорового сміху наповнюють наші далеко не концертні зали. Міцним духом чоловікам подобаються «міцні» пісні, тому виконання композицій у стилі «рок» неабияк позитивно впливає на психіку воїнів. На завершення звучить гімн нашої Творчої сотні – пісня «Ми переможемо». Зазвичай під час її виконання слухачі стоячи аплодують у такт музиці, підспівують. Це – найкраща для нас нагорода!!! Тут єднання, тут взаємоповага, взаєморозуміння, згуртування та духовне зближення!
Концертні зали в ООС – галявини, ангари, хатини, колишні ферми. Виступ у клубі чи на сцені прифронтового міста – радше виняток, ніж правило. Таке ж правило – дисципліна.
- Прибуваючи у місце розташування підрозділу, ми потрапляємо у підпорядкування командира чи його заступника з морально-психологічного забезпечення. – продовжує розповідь Оксана Радушинська. – Авжеж, ніхто не примушує нас шикуватися. Ідеться про дотримання тамтешніх правил поведінки. Головне ж наше правило, майже як у медицині – не нашкодь! Візит волонтерів не повинен спровокувати агресію з боку ворога (часто виступаємо дуже близько від них), не привернути зайвої уваги, не виказати позицій. Ми ж бо приїхали-виступили-поїхали. Армійці, місцеве населення перебувають там постійно. Відтак після нашого від’їзду мають залишитися позитивні емоції, фотографій та відео в мобільних, смачні гостинці і аж ніяк не спровокований обстріл позицій чи ворожі спроби диверсійних дій! Геройствувати, звісно, гарно. Але безпека колективу і особового складу – понад усе! Ще одне принципове правило – «сухий закон» на час перебування в ООС. Це − і морально-етичний аспект, і елементарний здоровий глузд.
Більшість речей, звичних для цивільних людей, в АТО/ООС стають розкішшю. Утім, ніхто не обіцяє волонтерам створення особливого простору. Вони харчуються тими ж стравами, що їх тамтешні кухарі готують для особового складу. Варто зазначити, то є досить смачно! Душ, туалет, умивальник – спільний для всіх. Може здатися, буцім військові не мають відповідних умов для особистої гігієни. Це не так. Де людина живе, там і створює собі інфраструктуру, бо ж відрядження на схід тривають місяцями. Відтак є потреба облаштовуватися комфортно, з урахуванням тих умов, де мешкають армійці.
О. Радушинська:
– Щодо організаційних моментів, які доводиться вирішувати, це, наприклад, забезпечення ночівлі. Колектив чималенький – дванадцять-чотирнадцять волонтерів. Після доби в дорозі і ночівлі на сидіннях «спринтера», далі – трьох-чотирьох концертів поспіль, до вечора кожен із нас має найбільше бажання – знайти горизонтальну площину і заснути. Таку можливість нам забезпечують військові. Поступаються своїми ліжками. Відтак навіть ті з нас, хто ніколи не служили в армії, звичні до дерев’яних настилів у наметах чи двоповерхових казармених ліжок. Замотуєшся в спальник і… найсолодший сон гарантовано! Жодні державні чи культурні структури не оплачують нам готелі. Єдиний випадок, коли ми ночуємо в готелі, – це за умови співпраці з Нацполіцією Донецької області. Знаючи наш виснажливий графік, керівництво поліції, за змоги, дарує нам можливість комфортного сну. Направду, якби не підтримка різних людей та інституцій, наша волонтерська діяльність була б неможливою. Але й ми за майже шість років роботи неодноразово підтвердили свою чесність стосовно тих, хто довіряє нам гроші: наші благодійники знають, що всі кошти будуть спрямовані за призначенням. Хто допомагає? Пенсіонери, посадовці, бюджетники, освітяни, фермери, підприємці. Гарна співпраця склалася з міським головою Хмельницького, очільницями соціальної та культурної галузей Хмельницької області.
Одна з наших волонтерок Ольга Безносюк – викладачка по класу скрипки Красилівської дитячої школи мистецтв. Від лютого 2017 року – учасниця волонтерської команди. Вона їде на схід, щоб грати бійцям мелодії на скрипці – веселі і сумні, ліричні та мрійливі. Грати на тих несценічних локаціях, де доводиться виступати. Для неї ця місія – особлива. Як шана, як пам’ять про маму Аллу Вовк – військового медика, що загинула в АТО в листопаді 2015 року…
Ольга Безносюк:
− Волонтерство прийшло в моє життя неочікувано. Коли почалася війна, не вірила, що це насправді. Мама повідомила своє рішення – їде служити санінструктором 44-ї артилерійської бригади: «Я там потрібна більше, я можу і хочу допомогти». Ніколи не сумнівалася в мамі, пишаюся нею. Пишалася тоді, пишаюся і зараз, коли пережила і перші «поза зоною», і очікування дзвінків і відпусток, і повідомлення про загибель мами…
У житті нічого не стається випадково. Дзвінок Оксани Радушинської з пропозицією їхати в зону АТО… − це пробудження. На той момент стишився пекучий біль після втрати мами. Він став тихим, постійним. Ось лише на початках сумнівалася, чи доречна скрипка на війні? А потім бачила сльози дівчат і хлопців, вони дякували. Грати для військових – це щось особливе. За роки волонтерства можу впевненно сказати: ми їм потрібні. У пам’яті, перед очима завжди стоять школярі у Гранітному, військові у Кримському, Авдіївці, цивільні у Маріуполі… Посеред емоцій, вражень, оплесків найбільше вразило: «Чому ви не несли нам Україну і українське до 2013-го!?.” Отже, вони вже зрозуміли… але якою ціною?
До слова: попри свою волонтерську допомогу армії, Ольга Безносюк досі не отримала гарантованої державою грошової виплати за смерть мами. Пів року збирала необхідні документи та докази про те, що вона – єдина дитина покійної. Отримала відмову. Далі суд з Міністерством оборони України. Суд донька виграла. Виграла й апеляцію. Іменем України наказано здійснити виплату. Але посадові особи Міноборони свідомо не виконують рішення суду, подають касацію. Справа уже понад півтора роки не потрапляє на розгляд. Бо є важливіші… Бо не на часі…
За час волонтерської діяльності частково змінився склад колективу. Хтось відійшов через службові обставини, хтось вийшов заміж чи народив дитину, у когось змінилися пріоритети. Серед сталих учасників Творчої сотні «Рух до перемоги» варто назвати Заслужену артистку України Майю Онищук, підприємця Сергія Копанчука, артисток обласної філармонії Яну Гарманюк, Олену Мишляковську, Марину Клишнату, співачку з багаторічним досвідом Кіру Нанба, автора-виконавця з Києва Юрія Старчевода, студентку Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка Анастасію Капустянську, студента Житомирського державного університету ім. І. Франка Вадима Маєвського, працівника 42 ГБО Сергія Скопа, школярок Софію Доколову і Єлизавету Вознюк, IT-шника Ігоря Вилегжаніна. До слова, Ігор народився в Росії. Після смерті тата, дитиною переїхав із мамою до Старокостянтинова. Знімався як каскадер у кінофільмах, організовував лицарські турніри, фестивалі байкерів, займається підводним полюванням. А у Творчій сотні він – вправний звукорежисер і «штурман» в дорозі, що відповідає за те, аби автобус волонтерів вчасно і безпечно прибув у призначену точку зустрічі з військовими.
Справжнім акумулятором учасники Творчої сотні називають керівника колективу «пані сотника» Оксану Радушинську. Вона – єдина в Україні дівчина, що послуговується візком, яка регулярно організовує виїзди на війну і безпосередньо бере в них участь. Її завдання − офіційне листування з Генштабом, комунікація з командирами підрозділів, навігація маршруту, вираховування часу прибуття-вибуття, залучення артистів-волонтерів, пошуки транспорту. А ще Оксана – ведуча і режисер концертів. А поруч із нею завжди – надійні соратники, її крила, руки, ноги (для жінки, яка не ходить) – Петро і Ніна Радушинські, батьки. Пенсіонери, волонтери, вони стали «мамою і татом» для всіх учасників поїздки. Одного разу Оксана і її батьки прийшли до спільного рішення ― не шукати пояснення своєї бездіяльності (інвалідність, немолодий вік, хвороби…), а знаходити можливості для дії. Саме Петро Радушинський опікується пошуком коштів для заправки автобуса і гостинцями для бійців. А потім його очима усі бачать миті поїздок, бо він (тато) – фотограф.
- Я боялася: як на фронті зустрінуть людину у візку? Колись боялася, дуже давно... – зізнається керівник Творчої сотні. – Тепер на отакий мій «аксесуар», як візок, ніхто не зважає. Військові носять мене на руках. Буквально. Через «перекопані» танками рови, через болото, через високі пороги, мости і сходи. І стають переді мною на коліно. І цілують руку на знак поваги та вдячності. За роки волонтерства я не зробила собі «убедешки», не заробила від держави звань. Не вмію бути ділком! (сміється). Просто роблю, що можу, що вмію. І дякую тим людям, що йдуть поруч, із якими ми маємо спільні моральні цінності. Я пишаюся тим, що наш колектив знають по всій лінії розмежування, нам раді, відео з наших виступів бійці роками зберігають на мобільних телефонах. А потім, при нагоді, нам показують – 15-ий, 16-ий роки. Я тішуся репутацією, яку ми маємо в ООС. Ми переможемо, бо ми того варті!
Фото Петра Радушинського
