І. Для чого потрібно реформувати Правопис і чому зараз?
а) Чинний Український правопис (ост. вид. 2012 р.) – це узаконення так званої української совєцької мови, яку «нормалізовано» у 20-30-і роки ХХ ст. через насильну зміну внутрішньої структури мови (фонетику, морфологію, синтаксис) та зовнішній демографічний вплив на носія цієї мови (Голодомор, репресії та терор: лише за один 1933 рік ЗНИЩЕНО 1649 науковців-«націоналістів» та 10 млн. замордовано Голодом). Ухвалений чужинцями (Й. Сталін, Н. Каганович, А. Хвиля (Олінтер), П. Постишев, В. Затонський), Правопис 1933 року в чужих словах – це норми московської, а не української мови (Афіни, соціальний, аудиторія, проект, Іуда, Ейнштейн, Хемінгуей, уікенд, у бюро; натомість ТРЕБА: Атени, соціяльний, авдиторія, проєкт, Юда, Айнштайн, Гемінґвей, вікенд, у б’юрі).
Знищив цей Правопис і словотвірні та фонетико-морфологічні явища в питомих словах: інший, радості (р. в. одн. ім. III в.), імені (р. в. одн. ім.VI в.), спортивний, діючий, Петру, Петро (кл.в.), дев’яносто, до Кравціва, сімдесяти, давайте підемо, у мене є, у школу та ін. (замість инший, радости, імени, спортовий, чинний, Петрові, Петре, дев’ятдесят, до Кравцева, сімдесятьох, ходімо, я маю, до школи) та ін.
б) Проблема постала не ЗАРАЗ, а на I Міжнародному конгресі україністів 1993 року заявлено про потребу створити для українців всього світу ЄДИНИЙ правопис. Як наслідок – постанова Кабміну України від 8 червня 1994 року про затвердження складу Української національної комісії (УНК) з питань правопису при Кабміні України на чолі з тодішнім віце-прем’єром М. Жулинським. Відповідальність за роботу комісії покладено на новостворений 1991 року Інститут української мови (точніше відновлений після знищення Інституту української наукової мови 1930 року).
в) Опрацьований проєкт нової редакції «Українського правопису» на чолі з директором Інституту української мови НАН України Василем Німчуком опубліковано 1999 року і розіслано для обговорення в компетентні кола. Водночас у пресі розпочалась керована очорнювальна кампанія проти базових нововведень, що системно ілюстрували деколонізацію (розумій демосковізацію) чинного правопису. 11 лютого 2002 року президент України Л. Кучма, мабуть, як неосяжний «знавець» української мови звернувся до тодішнього очільника уряду А. Кінаха (ще одного виняткового «ритора» української мови) з пропозицією «часткового перегляду персонального складу» УНК і перепідпорядкування її Міносвіти та НАН України.
г) Українські мовознавці, зокрема основний натхненник відновлення питомих норм українського правопису, знищених радянським режимом, Василь Німчук – не переставав розвивати правописну тематику, найважливішим науковим здобутком чого стала видана праця «Історія українського правопису ХVI – ХХ століття. Хрестоматія», 2004). Здавалось, після прочитання цього фундаментального видання в багатьох головах мало б розвиднітися щодо потреби: а) історичного засвоєння характеру мовної норми, б) взорування на питому фонетико-морфологічну, а не чужу, передусім московську, лінгвальну систему.
ґ) Позаяк правописна проблема не переставала висіти дамокловим мечем над владою, то ця ж, вже післямайданна влада, і взялася за затвердження нового складу УНК з питань правопису 17 червня 2015 року. До складу УНК увійшло 25 осіб, серед яких побільшало нефахівців з української філології: германісти, латиністи, математики, технарі, економіст…. Чомусь не стало місця у цій комісії для основного знавця історичної правописної проблематики і розробника попередніх пропозицій із демосковізації нашого правопису чл.-кор. НАН України Василя Німчука! Президія НАН України, що формувала цей склад комісії, вмотивувала виведення В. Німчука зі складу комісії його пенсійним віком…І не нагадуватиму, скільки років президентові НАН України Б. Патонові (1918 р. н.) і скільки пенсіонерів входять до Президії НАН України, що за віком ніби члени політбюро в час умирання СРСР…
Особливо зворушують своєю професійною орієнтацією співголови комісії: доктор фізико-математичних наук М. Стріха (водночас як чиновник у ранзі заступника міністра освіти і науки, натхненник горезвісного «оскоплення» та денаціоналізації вищої школи) і С. Пирожков, доктор економічних наук, академік НАН України, директор Національного інституту українсько-російських відносин (1997–2001), опонент докторської дисертації Віктора Януковича…Кучма, мабуть, і не мріяв про такий «персональний склад» і «смотрящих» УНК (не заперечуємо не більше як ДЕСЯТКИ – серед 25 – адекватних і за професійністю, і за світоглядом українських філологів, членів УНК). Словом, президія НАН України, формуючи склад комісії, добре порахувала кількість голосувальників ЗА і ПРОТИ демосковізації нашого Правопису! Коли неможливо процес зупинити, його треба очолити.
ІІ. Що пропонує проєкт Правопису 2018?
Як на мене, нема жодного резону працювати УНК, якщо не ставити за основне завдання демосковізувати (і десовєтизувати) український правопис у питомих та чужих словах, зокрема фонетичних та морфологічних категоріях. Инші питання мають практично-технічну мотивацію. Не схрещуватимуть списів щодо написання слів типу міні(спідниця) чи топ(модель) разом чи окремо, написання великої чи малої букви, чергування у/в, і/й, з/зі/із, мотивації розділових знаків чи запровадження нових (як-от: скісна риска чи правила рубрикації тексту) та ин. Списи схрещують навколо тих мовних явищ, що є СИМВОЛАМИ своєї чи чужої КУЛЬТУРИ і над способами передання чужих мовних засобів своїми. Найосновніші з них розкриємо. У проєкті Правопису вони мають фонетичний і морфологічний вияв.
Фонетичні риси:
а) Дуже важливим (хоч і половинчастим) приписом проєкту 2018 є варіянтне написання И (поряд із І) перед Н, Рна зразок індик (индик), ірод (ирод), ирій (вирій), у вигукові та частці ич!, в дієслові (та похідних) икати, у деяких тюркізмах: ир, Кім Чен Ин (с. 6). Про И в початковій позиції «кричить» фонемний статус цього звука, а Словник за редакцією Б. Грінченка подає 99 слів з початковим И не лише перед Н, Р: ива, идол, ижиця, илець, имбир, искра.
б) Написання Г чи Ґ на місці чужих H, G. Позаяк у московській мові відсутній звук Г, то чужі слова з h, g вони передають через Х, Г (наше Ґ): Гегель (Hegel), Гете (Goethe), хелоуин (halloween). Натомість українська мова має для передання цих звуків г, ґ: Геґель, Ґете, геловін. Проєкт 2018, слушно зазначаючи, що «звук g та близькі до нього звуки звичайно передаємо буквою г» (с. 126–127) (авангард, Люксембург), в антропонімах пропонує подвійну норму: Гегель і Геґель, а в деяких апелятивах, як у московській мові, залишає написання з буквою Х: хобі, хокей, хол, холдинг, харакірі та ин., хоч цілком правильно подає новітнє запозичення госпіс (а не хоспіс).
в) Написання Т на місці грецької тети (θ) (лат. th). Якщо в московській мові цей грецький звук зазвичай передавали через Ф, то в українській практиці, з огляду на чужість і запозичення звука Ф, грецизми відтворювали через Т: анатема, ортодонт, ортокислота, театр, Голгота, Тодось, Текля, Марта та ін. Проєкт 2018 пропонує «орфографічну варіантність», де чомусь серед переліку слів, «узвичаєних в українській мові з Ф», опинилося популярне ім’я Марта у варіянті МарФа (с. 127). Запитую: то де є такий звичай обзивати пань, панн і панночок МарФами? Навіть у творах українського красного письменства не нашкребти такого дивогляду!
г) Написання В на місці W в англізмах на зразок вікенд (а не уікенд). Проте проєкт 2018 пропонує, як і в чинному Правописі, писати «у деяких словах за традицією У (за чиєю традицією? – І. Ф.): Уельс, Уолл-стріт (чому не стрИт, як у «спирит»?), Голсуорсі, уайт-спирит» (с. 127). То, виходить, що проєкт Правопису 2018 і далі в нашій мові хоче зберегти традицію московської мови…. Для чого?
ґ) Про ЙОТАЦІЮ при збігові голосних. Передання латинського ІА як ІЯ, як це було в Правописі 1928 року і проєкті 1999, проєкт 2018 нехтує цілковито і пропонує писати так, як у московській мові: артерІАльний, а не артерІЯльний (с. 29). Наводячи приклад антропоніма МарцІАл, деякі члени комісії, мабуть, забули про широковживане МаркІЯн (а не МаркІАн), кодифіковане у словнику «Власні імена людей» (1996), УлІЯн (с. 109), АндрІЯн (с. 39), КупрІЯн (с. 70), а також широковживані чужі апелятиви через ІЯ макІЯж та манІЯк і питому лексику на зразок дІЯльність, а не дІАльність. А що вже казати про наших недавніх класиків В. Стуса та
Б.-І. Антонича, що по-інакшому, як фІЯлка не писали: «ФІЯлка у саду росла….» (В. Стус), «З очей фІЯлок смутком кришеш…» (Б.-І. Антонич)! Те ж стосується передання латинського IU як ІЮ, про що не йдеться у проєкті 2018: трІУмф (було трІЮмф).
Серед громаддя правил та прикладів не побачили ми припису щодо Юди чи, як це є зараз по-московському, ІУди??? Поза увагою зосталося чи не найпродуктивніше у вжитку слово Европа (за Правописом 1928 року) чи Європа (за московським і чинним правописом)?
Звісно, що безсумнівним позитивом проєкту 2018 є написання проЄкт поряд із траєкторія, фоє (с. 128), дІЄреза, рІЄлтор в одному системному ряді з дієта, карієс, Данієль, Габрієль, Арієль, Марієтта (с. 131).
д) Передання чужих дифтонгів AU, OU: АУдиторія чи АВдиторія, сноуборт чи сновборт, ЕйзенхАУер чи АйзенгАВер? До речі, саме за московським написанням імени американського президента ЕйзенхАУер, а не, як це писали українці АйзенгАВер, за спогадами останнього головнокомандувача УПА В. Кука, були розпізнані фальшиві листи від радянського керівництва, що заманювали зустрітися з командувачем УПА.
Проєкт 2018 не розв’язує цієї проблеми, зокрема залишаючи правопис Фауст, замість поширеного до московізації Фавст (див. поезія Е. Маланюка «Фавстівська ніч»), та пропонує варіянтність у давніх грецизмах: аудієнція і авдієнція, аудиторія і авдиторія, лауреат і лавреат, пауза і павза, фауна і фавна. Водночас слушно зауважено, що в грецизмах та латинізмах буквосполучення AU зазвичай передаємо через АВ: автор, автентичний, лавр та ін. Вважаю, що в цьому випадку слід залишити лише кілька винятків на зразок траур.
е) Передання німецького дифтонга ЕІ: Гейне чи Гайне? Якщо чинний правопис накидує московську форму Гейне, Ейнштейн, Лейпциг, Рейн, Швейцарія, то проєкт 2018 приписує німецьке буквосполучення ЕІ передавати через АЙ на зразок Вайнрайх, фройляйн, але у стилі хворобливого роздвоєння між своїм та московським «за традицією в давніших запозиченнях …еі передаємо через ЕЙ: гросмейстер, Гейне, Лейпциг, Рейн, Швейцарія» (с. 133). Подиву гідна гібридність мислення!
є) Написання І чи И в чужих словах після приголосних украй заплутане. Чому б не поширити правило «дев’ятки» на власні назви? Чому в одних топонімах та антропонімах після приголосних І, а в інших И? Як із тим має дати раду школяр? Де логіка в написанні через І: Арістотель, Дідро, Дізель, Грімм, Канзас-Сіті, Медічі, Міссісіпі, Россіні, Сідней, Гельсінкі, але через И: Братислава, Мадрид, Крит, Сардинія, Скандинавія, Тибет, Тибр, Бразилія, Сиракузи, Сирія, Сицилія (с. 127, 129–131)?
ж) Чому українці губні та задньоязикові приголосні перед я, ю, є, ї в одних чужих словах мають вимовляти по-французькому: бюст, бюджет, пюре, бязь, кювет, а в інших – по-українському: б’єф, комп’ютер, п’єдестал, П’ємонт, Монтеск’є? Та тому, що в московській мові на місці нашого апострофа пишуть «мягкій знак», а де нема Ь, виявляється, там українцям апостроф писати не гоже! То окремі члени комісії того не знають чи їм не веліли того рухати? Правила з апострофом / чи без потребують доглибного ПЕРЕГЛЯДУ!
Морфологічні риси:
а) До концепційних морфологічних рис українського іменника, що зазнали протисистемних змін у Правописі 1933 року і були запропоновані до повернення Проєктом 1999 року, належать форми іменників жіночого роду IIIвідміни на –ть після приголосного в родовому відмінку однини та іменники середнього роду IV відміни зі вставним суфіксом –ен в непрямих відмінках: радости, смерти, а також 5 іменників осени, соли, крови, любови, Руси (замість спільного з московською мовою закінчення –і) та плем’я, ім’я – племени, імени.
Проєкт 2018 цю проблему (ім. III відміни на –ть) розв’язує найдивнішим способом: обмежує можливість вживати цю форму на –и лише «у художніх текстах» (с. 100). Принагідно згадалося, що Валуєвський циркуляр 1863 року також обмежив використання української мови лише в красному письменстві, але не допускав її до урядової та навчально-наукової царин…
б) Щонайменше подив викликає форма іменника чоловічого роду II відміни тато у множині називного відмінка як тата, а в родовому відмінку множини як тат (с. 97) на противагу до чинної норми тати і татів (тат) (с. 91).
в) Серед абсурдних пропозицій змінити відмінювання іменника хабар за типом м’якої групи (хабаря, хабаремзамість хабара, хабаром), але залишити його належність до іменників твердої групи (с. 75).
г) Немає жодної потреби зберігати серед прикладів відмінювання іменників II відміни у родовому відмінку множини суржикову форму «сім чоловік, тобто «сім осіб», що перекочувала з правопису 1928 року до чинного правопису і до Проєкту 2018. Це московська калька «сколько чєлавєк» (правильно скільки осіб).
ґ) Украй доречно вирівняти парадигму іменників чоловічого роду в родовому відмінку множини, що є етнонімами: не лише вірменів, грузинів, осетинів, а також і татарів, болгарів (а не чинної і пропонованої форми болгар, татар) (с. 97).
д) Чужі іменники з кінцевим –о на зразок метро, бюро, кредо, евро, кіно і надалі, відповідно до московського правопису, залишаються незмінюваними. Аж дивно, що «проскочити» до української парадигми вдалося лише трійці слів: вино, ситро, пальто (с. 135). Де логіка?
е) Повної реабілітації потребує числівник дев’ятдесят і розгляд його відмінювання серед відповідного типу числівників, чого в проєкті ми не побачили.
є) Позитивним явищем проєкту 2018 є трактування дієприкметників активного стану на –чий (-а, -е) як таких, що «вживані переважно в значенні прикметників та іменників» та зведення до мінімуму їхніх прикладів з позначкою зрідка: виконуючий, зростаючий, працюючий (с. 124). Дуже важливо й те, що в самому тексті проєкту, на відміну від тексту чинного Правопису, замість «узагальнююче слово» послідовно вжито «узагальнювальне…» (с. 193, 197).
є) Вважаю, що в параграфі про наказовий спосіб дієслова варто зазначити, що не утворюють наказового способу з допомого частки давай, давайте: давайте підемо, давай зробимо (правильно ходімо, зробімо).
Останній правописний розділ охоплює пунктуаційну проблематику та низку технічних приписів (обґрунтування скісної риски як розділового знака, правила рубрикації тексту, ширші примітки щодо вживання розділових знаків, зокрема дуже потрібний коментар щодо розділового знака в усталених зворотах «дай боже», «боже поможи», «господи помилуй», с. 176 – тільки ЧОМУ «боже» з малої букви?).
Проте наголошу на іншому: чому абсолютна більшість цитованого ілюстративного матеріялу – це письменники радянської доби, що аж ніяк не є знаковими для літературного процесу та актуальними сьогодні: А. Головко, О. Сизоненко, І. Нехода, Г. Усач, К. Гордієнко, Л. Смілянський, О. Копиленко, А. Хижняк, Л. Первомайський, В. Чумак, М. Сингаївський, О. Донченко, В. Козаченко, О. Шугай…? Звісно, що вони подекуди розчинені цитатами з творів класиків: Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка (дуже рідко), І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Коцюбинського, Марка Вовчка, А. Тесленка, Д. Павличка, Ліни Костенко, І. Драча і вже зовсім як винятки представлено ілюстративний матеріял з творів Г. Чупринки, Т. Осьмачки, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, Ю. Щербака… Про таких велетів українського Слова, як Д. Донцов, Олена Пчілка, У. Самчук, Ю. Липа, О. Теліга, С. Бандера (!!!!збірка «Перспективи революції»), В. Барка, Е. Андієвська, Олег Ольжич та легіон инших і не мріяти? То хто ж їх буде популяризувати й заводити в класичні кодифіковані приклади, як не самі філологи? Чи в УНК з правопису окопалась абсолютна більшість радянофілів, які тільки й таку «класику» читають? Та й чи треба в самому тексті правопису наскрізно вживати пасивну форму «подвоєння зберігається» (с. 129), «знак питання ставиться» (с. 168), «не відокремлюється комою» (с. 190) та ин. замість активних форм зберігаємо, ставимо, відокремлюємо.
Отож у 100-літній ювілей «Найголовніших правил українського правопису» І . Огієнка та 90-літній ювілей першого академічного соборного Правопису 1928 року за ВСЮ нашу історію в проєкті 2018 ми маємо дзеркало типового українського роздвоєння між самостійністю та залежністю, між позицією та угодовством, між своїм та чужим. І це не професійне філологічне явище, а загальна суспільно-політична тенденція, що називається ГІБРИДИЗМ (чи, за Д. Донцовим, «гермафродитизм»). Амбівалентність та компроміс – основна риса цього проєкту. Через це він абсолютно програє проєктові 1999, затаврованому, свого часу, владою, пресою та невігласами. Проєкт 1999 через системну демосковізацію нашої мови сміливо можемо назвати проєктом УКРАЇНСЬКОМОВНОЇ ПОЗИЦІЇ, а не компромісу.
Давно назрілі пропозиції, що пов’язані з демосковізацією та десовєтизацією українського правопису, мають половинчастий характер через варіянтне вживання (інший / инший, Гегель / Геґель, аудиторія / авдиторія, ефір / етер, вікенд / Уельс, Вайнрайх / Гейне, Сідней / Сирія, бюст / б’ю, в кіно / в пальті, незалежності / незалежности), а деякі так і зостаються в радянсько-московській версії (матеріальний, імені – р. в. одн.) Позитивні новації (чи радше повернення позитиву) – це маленькі напів сміливі кроки, що, здається, і самих авторів змін налякали (проєкт, дієреза, рієлтор; -ай замість -ей в німецьких запозиченнях; трактування активних дієприкметників; розширення сфери кличного відмінка). Проте варіянтність – це, без сумніву, набагато краще ніж і далі питомій формі залишатися за бортом кодифікації. Можу лише уявити той спротив, які чинили радянофіли, більшість яких в УНК очевидна, і дякую кожному, хто намагався демосковізувати нашу мовну конституцію.
Словом, щоб загасити (передусім Німчукове) невідступне прагнення питомих правописних змін, треба було організувати процес очолення цих змін людям з іншим, радянським, і промосковським світоглядом. Ото й вийшло: ні тепле ні холодне, і вашим і нашим.
Ірина Фаріон,
доктор філології, професор