Твори переможців «Всеукраїнського літературного конкурсу імені Олени Теліги та Олега Ольжича».
О Л Е Н А
Поема
Захочеш – і будеш!
В людині – затям,
Лежить нерозгадана сила.
Олег Ольжич
ПРОЛОГ
Ти приходиш до мене з обіймів холодного яру,
Яр той Бабиним зветься. І це не його вина.
Ти приносиш з собою тривожних спогадів хмару.
Не говориш, мовчиш, одинока, печальна, німа.
Куди зникли-поділися сміху твого переливи?
Подаруй мені радість, яку дарувала усім.
Наді мною гойдаються спогадів давніх напливи
І тривожать своєю правдивістю серце і дім.
Після віршів прочитаних бачу тебе щоночі,
Намагаюсь заснути, не думати, та дарма.
Бо над ліжком схиляєшся, лагідно дивишся в очі.
Ти така, як була, тільки сміху в обличчі нема.
Жену залишки сну і дивуюся з тебе без краю
Ти сумління моє, моя совість і вічний жаль.
Я такої тебе з твоїх власних поезій не знаю,
Образ твій змалювала моя невигойна печаль.
Ні, не так все, Олено, і радість твою не згубити,
Бо немає тій радості краю, немає кінця.
Вона вчить нас, людей, щоб уміли життям дорожити,
Гартувати в борні та у злигоднях мужні серця.
Ти – безсмертна, тож маєш минуле, сучасне, майбутнє.
Я засвічу свічки. Увійди в мій гостинний дім.
Про життя героїчне твоє і про смерть незабутню
Я відверто і щиро нащадкам твоїм розповім.
Розділ І
ДИТИНСТВО
Де лук скатертина світло-зелена
Дивилася в небо квітів очима,
Стежкою бігла маленька Олена
З великими бантами за плечима.
Їй лише п’ять, улюблениця долі.
Роки життя – без хмар і руїни.
Волошки збирала в пахучому полі
Незнайомої матері України.
Роззирались довкола здивовані очі,
Де перепілка гніздечко звила.
Здавалось, до всього цікава й охоча,
Розумна не по літах, мила.
Бувало, батько міняв маршрут,
Наступного літа їздив з сім’єю
Вже на Кавказ. Олена і тут
Шукала у горах дику лілею.
Забиралася з братом аж на вершину,
Своїми силами, без допомоги.
Не залишалась в кімнаті жодної днини
Й не скаржилась, що болять ноги.
Невеличка, рухлива, вражала усіх
Незвичайною силою волі.
Де сльози бриніли – дзвенів її сміх,
Сама свою гартувала долю.
Злилась з Ермітажем і диво-мостами,
З Невою, закутою у граніт.
Бувало, втікала навіть від мами,
Аби собі “підкорити” світ.
Вірші читала відважно зі сцени
В мороці напівтемної зали.
Амбітною дитиною була Олена.
Хто знав її, так вважали.
Штурмувала іноземні мови,
Французьку, російську, німецьку.
Не тільки хапала кореневі основи,
А дихала ними, здається.
У високоосвіченому товаристві
Розвивала чуття культури.
Їй пророчили майбуття іскристе:
Вищий заклад, аспірантуру.
Все складалося щасливо і вдало,
Якби не кривава дата…
Спочатку на батьківщину вертали,
Отримав кафедру тато.
Став професором в Україні
Київського політехнічного.
Під звуки мови мелодійні
До джерела правічного.
Мітинги, прапори, надії.
Вже батько – міністр республіки.
Брат в рядах Української армії,
Олена з матір’ю серед публіки.
Атмосфера насичена і здорова,
Та замість сподіваної долі
Прийшли полки москаля Муравйова,
Наступили на горло волі.
Криваву дійсність сім’я не прийняла,
Загроза розправи постала.
З батьком і братом на пероні прощались,
В еміграцію проводжали.
Згодом переслідування, зневага,
Життя в голодному Києві.
Тут гартувались основи відваги
Обмін речей, за місто виїзди.
Неповна сім’я не жила – животіла.
Мати з двома підлітками.
З’єднатися з батьком і братом спішили,
Покинувши дім з пожитками.
Поїздом мчали до Вінниці, звідти
Пішки до Кам’янця пару діб.
На плечі накинувши темну накидку,
На базарі міняла речі на хліб.
Де сонця вставало криваве знамено,
Освітлюючи темні путі.
Народжувалась заново Олена,
Вітчизну пізнавши вперше в житті.
У душі не мирячись з окупації свинством,
Фіксуючи глибоко кожен момент,
Вона прощалась зі своїм дитинством,
Поспішаючи в еміграційний центр.
І в польский Тарнов, де зустрів їх батько,
Нарешті обнявшись з дітьми і жінкою.
Олена, зазнавши злиднів багато,
Приїхала вже українкою.
Розділ ІІ
Ю Н І С Т Ь
“Батьку, чому ти ховав Україну,
Хоч в еміграції її будуєш?”
“Для кожного, доню, вона єдина,
Ота, що в душі існує.
Ота, яку в змаганнях зі світом
Ти вибереш перш за все для себе,
Потім розкажеш про неї дітям,
Як будуть вони і буде потреба.
Це важко, Оленко, але переможеш,
Якщо любитимеш Україну”.
А потай молився:” Великий Боже!
Убережи від лиха дитину”.
З тих пір в її серці цвіла Україна,
Розповідала про неї всюди.
З любов’ю мову свою солов’їну
Виводила за руку на люди.
Якось обурена глузуванням зі слова,
Кинула монархістам зухвало:
“Собача мова – моя рідна мова,
Нею предки мої розмовляли!”
В Падебрадах, де сквери зелені,
Сім’я нарешті забуває про скруту.
За рік складає матуру Олена,
Поступає до педінституту.
Прийшло розуміння, що Україна
Не лише земля, а й нація.
Не тільки сучасне покоління,
Його світова міграція.
Україна – живі і мертві люди,
Народжені і ненароджені.
Ті, що жили вже і ті, що будуть
Іти на шляхи несходжені.
Україна – це мистецтво й історія,
Духовність і справжня воля.
Уміння творити майбутнє просторе
Щасливої й мудрої долі.
Вогненний міт, відчуття живе,
Велика животворча ідея.
Змагання за майбуття нове,
Бажання злитися з нею.
Україна…
Олена – троянда в росі,
Яка розпустилася зрання.
До неї так само, як і до всіх,
Нарешті прийшло кохання.
Розділ ІІІ
К О Х А Н Н Я
Спитала збентежено: “Ви галичанин?”
Від хвилювання російською мовою.
“Ні, з діда-прадіда я кубанець,” –
Щиро й відверто українською мовив.
Чужою більше не розмовляли,
Рідна завжди ставала в пригоді.
У надвечір’я в сквері гуляли,
Знайшли одне одного в дружбі і згоді.
Михайло Теліга – кубанський козак,
Батько якого був отаманом.
Мав за безстрашність чимало відзнак,
Брати розстріляні москалями.
Співак, бандурист, повний гідності й сили.
З твердим і спокійним поглядом.
Вона ж, як струна, тендітна й мила.
З очима, вартими подиву.
Мабуть, десь там, на алеї у сквері
У бентежних словах і зітханнях
В майбутнє життя прочинило двері
Велике і чисте кохання.
І не було ні справ, ні людей,
Вогнем лиш серця займалися.
Тулились одне одному до грудей,
Невдовзі вони побралися.
Уміли боротись і вміли кохати
Так міцно, що заздрили смертні.
Він, щоб з дружиною не розлучатись,
Ступив за нею в безсмертя.
Розділ ІУ
Е М І Г Р А Ц І Я
Упевнена, матиму рацію,
Якщо розберусь з умінням.
Чим жило в еміграції
Розгублене покоління.
Наших дідів і прадідів,
Вигнаних з України.
Багато з них в Падебрадах
Не відчували провини.
Чому вони на обочині
Без народу і мови?
Співвітчизниками оточені,
Вели порожні розмови.
Пили ностальгію з келихів,
Про освіту дискутували.
Огорнені димом і хмелем,
Ідеалами дітям не стали.
Молоді енергійніше діяли,
Поповнюючи ряди ОУН.
Про свою Україну мріяли
Під бренькіт бандурних струн.
За неї клялися битися,
Хоч знали, на що ішли.
Могли зі смертю зустрітися,
Та більше боялись хули.
Філософія трагічного оптимізму,
Спрямована проти двох ворогів.
Фашизму і совітського більшовизму,
Ідей націоналізму час наспів.
В Олени життя незбагненне, як марево.
Працюючи в культурній реферантурі,
Стає провідником мистецького “Зарева”,
Студіює еміграційну літературу.
Оформляє потрібні характеристики,
Укладає патріотичну антологію.
Пише поезії і публіцистику,
Іде нелегкою дорогою.
Життя розписане до сторінки,
Тільки б не схибити, не зігнутись.
Ще одна думка у мозку жінки:
Стати членом похідної групи.
Потрапити в складі її в Україну,
І нехай світами летять поїзди.
Не покидати свою Батьківщину,
А залишитися в ній назавжди.
Випускати в містах газети й журнали,
Налагоджувати культурне життя.
Щоб адміноргани працювали,
Народ України мав майбуття.
Діти ходили до рідної школи,
Дихали вільно на повні груди.
Не закривались лікарні ніколи,
Не помирали на вулицях люди.
Все ще вагалась адміністрація.
Олена – важлива в ОУН одиниця.
Рік сорок перший, війна, окупація,
Ризикувати їй не годиться.
Та гордо й сміливо мовила жінка
“Коли поети пишуть про твердість,
Своїми творами запалюють інших,
Чому ж самим боятися смерті?
Справжня поезія – не демагогія,
Витвір співпраці думки і мрії.
На Батьківщину веде дорога.
Звернути з неї ніяк не смію.
Якщо загину – інші знатимуть,
Що варто на смерть йти заради діла.
За приклад нащадки життя моє матимуть,
Казатимуть, що не жила, а горіла”.
В її словах чувся виклик долі.
Боротися гідно аж до загину.
Ще мить – і Олена уже на волі.
Поїзд везе її в Україну.
Розділ У
К И Ї В
Йому ворог всі нутрощі виїв,
Крила сили міцні обрубав,
Та не зміг розтоптати Київ,
Хрест до Бога апостол здіймав.
Вірив: є доля міста в Бога.
Хоч сокира війни важка,
Довгождана прийде перемога
І прилине воля дзвінка.
Та до неї ще страх далеко.
Над Хрещатиком осінь повзла.
Гуртувались у вирій лелеки,
Канонада у місті гула.
А Олена не знала втоми,
У неї сотні з’явилось турбот.
Відчувала: вернулась додому,
Рятувати український народ.
З приходом похідних груп у Київ жваво розгорнулась робота. Почали працювати школи, кабінети й лабораторії університету, Академії Наук, з’явилась газета “Українське слово”. Олена Теліга очолила Спілку письменників, стала редактором літературного тижневика “Літаври” Праця членів похідних груп ОУН незабаром дає результати: вулицями міста лунає українська мова, ширяться між людьми національні ідеї. В газеті “Українське слово” та тижневику “Літаври” друкуються статті про силу українського духу, лунає заклик до людей стати вільними, самими собою, відчути себе частинкою народу, який бореться проти неволі. І ні слова про “господарів міста”, про “визволителів” з автоматами.
Хіба могли стерпіти німці
Таку зневагу до їх раси?
Занадто горді українці,
В діяннях їх ядро образи.
Арешт поклали на газету,
Перед Оленою вимога.
Або писати за рецептом,
Або надіятись на Бога.
Рецепти їхні пріснуваті
Про “перемоги” у війні.
Вона не вміла плазувати,
Сказала чітко й твердо: “Ні!”
Рішучість жінки і відмова
Вкрай розізлили ворогів.
Постановили людолови,
Що для арештів час наспів.
Уважна, до роботи рвійна,
Не дивлячись, що йде війна.
Завжди усміхнена, спокійна,
Сиділа за столом вона.
Синіли руки від морозу,
В очах яскрів барвистий сміх.
Вона ховала свої сльози
Від ворогів і друзів всіх.
Могла б лишитися живою,
Якби в той ранок не пішла
До Спілки. Все життя з собою
Тоді б у розладі жила.
Вона Михайлові сказала:
“Там друзі. Я повинна йти.”
Напевно, їй допомагало
Чуття високої мети.
Не сподівалася на милість,
Бо бачила обличчя злі.
Та шанувала справедливість
В думках і діях на землі.
Втекти в останню мить – безбожно
І в мирний час, і на війні.
Бо друзів кидати не можна
При небезпеці, у тюрмі.
Стояв Михайло, вслід дивився,
Любив лише її одну.
Щасливим в світі народився
В німій миттєвості збагнув.
Любив її уста черлені,
Овал чудового лиця.
За ніжність вдячний був Олені
І за відвертість до кінця.
Душі завузько стало й мілко,
В вухах лунав церковний дзвін.
Не бувши навіть членом Спілки,
Пішов через годину й він.
Пішли удвох й не повернулись,
Як одержимі і борці.
Пішли – і в пам’ять обернулись
З печаттю смерті на лиці.
Розділ УІ
С М Е Р Т Ь
Жену зловісну у пітьму мару,
Вона ж страху накочує навали.
Їх розстріляли в Бабинім Яру,
Жорстоко і підступно розстріляли.
Проте чому підступно, все не так.
Олена наперед їх дії знала.
У камері тюрми лишила знак.
Як символ, тризуб там намалювала.
Під ним слова, що полином гірчать.
“Сиділа і на розстріл йде Олена”.
Вони в нащадків пам’яттю болять,
Пекучі, спраглі, кольором зелені.
Зелені, бо життя буяло в них,
Зелені, бо вона уміла жити.
В полоні чарів й радощів земних
Буттям і миттю вміла дорожити.
Не визнавала сірости й нудьги,
Світ в кольорові барви фарбувала.
Ця жінка – сплав веселості й снаги,
Довкола себе радість дарувала.
Сама любила радість без кінця,
Олену радість у обличчя знала.
Вихлюпувала усміхом з лиця
І дивним світлом друзів чарувала.
Ще цінувала влучний дотеп, жарт,
Людські нещастя й болі розуміла.
Єднала ніжність і сталевий гарт.
Словом, цікаво в світі жити вміла.
Здається, в день той дощик накрапав,
Природа в місті плакала невпинно.
Один з катів по всьому лиш зізнавсь,
Що гарна жінка вмерла, як мужчина.
Всміхалася до кленів і беріз,
Немовби в світі легко їй велося.
Ніхто не бачив на обличчі сліз,
Лиш вітер ніжно розвівав волосся.
Тоненька, кароока, світла вся,
Ефектна, елегантна, дуже скромна.
Поєднувалась зовнішня краса
З порядним серцем й розумом невтомним.
Вони ішли, сумління їх вело
Тернистим шляхом на свою Голгофу.
Що на душі у кожного було,
Коли останню торував дорогу?
В кінці путі чекав їх Бабин Яр,
Пристанище, юдоль плачу й жалоби.
Дивилась вгору на громаддя хмар,
Катів просити не зробила спроби.
Навіть собі признатись не могла,
Що щось в її душі не так, як треба.
Порядною і сильною була,
У чистоті своїй сягала неба.
Їх розстріляли в Бабинім Яру.
Кати не пожаліли навіть жінки.
“Нехай я краще молодою вмру,
Ніж в старості від хворої печінки”,
Зазначила у записах вона.
Отже, про смерть свою зарані знала.
Воно й не дивно, бо ішла війна,
Загибель всіх людей підстерігала.
На кожнім кроці – куля чи снаряд.
Важливо інше – так її прийняти,
Щоб на землі багато літ підряд
Могли тебе нащадки пам’ятати.
Чи думала Олена так, чи ні
В хвилини передсмертної кончини?
Їй довелось загинуть на війні
Як справжній патріотці Батьківщини.
Розділ УІІ
Б Е З С М Е Р Т Я
Здається, серце не помістить більше.
Біжать й біжать друковані рядки.
Її безсмертя вилилось у віршах,
Що людям залишила на віки.
Вона писала про жіночу гідність.
І про душі людської поворот.
Про мужність у борні, подружню вірність,
Про Батьківщину, долю і народ.
Слала слова поезії мужчинам,
Тендітна не здригалася рука.
Таїлася в її душі причина:
Кохала й мала мужем козака.
Переживала злети і падіння,
Проте не загубилася в юрбі.
Вона писала про таку Вкраїну,
Яку побудувала у собі.
До неї йшла через літа криваві,
Добром хотіла погасити зло.
І опинилась на вершині слави,
Вінок безсмертя взявши на чоло.