Ольга Веремійчик
«Читач майбутній і Шевченка друг
З широким обрієм і слухом, – геній,
Знайде мої книжки, аж я помру,
Адреса є в Британському музеї…»
Так написала про свої поезії талановита українська поетеса і художниця Галя Мазуренко. А для зацікавлених читачів є ще одна адреса – у 2002 році у Видавництві імені Олени Теліги в серії «Повернені із забуття» вийшла книжка «Галя Мазуренко Вибране».
Один з перших дослідників життя і творчості Галі Мазуренко, Ігор Качуровський, хоча висловив жаль, що вона належить до тих літераторів, про кого критичних статей написано найменше, підкреслив «подиву гідну ерудицію поетеси». Він вважав, що «серед поетів діаспори вона найосвіченіша». Широка ерудиція Галі Мазуренко – результат постійного навчання. «Учитися! Це пристрасть, це любов!» – писала вона у одному із своїх віршів.
Прожила Галя Мазуренко довге, майже столітнє життя (25.12.1901 – 27.5.2000). Народилася вона в Петербурзі, там у той час навчалися її батьки. Вони були молодими, і сім`я через деякий час розпалася. Батько відвіз Галю до материної сестри у Катеринослав. Дитячі роки, проведені у цьому місті, залишили багато споминів. Часто Галя Мазуренко відвідувала Історичний музей ім. Поля, директором якого був відомий український історик Дмитро Яворницький. Вона згадувала: «Я дуже любила Яворницького. Його оповідання мене захоплювали». У одній із поезій Галя Мазуренко писала:
«Дитиною в «Майбутнім Січеславі»,
А поки що в старім Катеринославі…»
(Що ж нинішні депутати не були знайомі із творами Яворницького, тому не сприйняли назви Січеслав, а обрали – Дніпро).
У Катеринославі крім навчання в гімназії Галя Мазуренко відвідувала також малярську школу, там навчалася не тільки малюванню, а й скульптурі.
В автобіографічній повісті «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто «вивернеться»…» головний персонаж Ліза, прообразом якої була сама Галя, згадує часи громадянської війни. Життєвий шлях Галі пролягав через бої в повстанських загонах та у складі Третьої Залізної стрілецької дивізії Армії УНР, через шпиталі, де ледве не померла від тифу.
Разом з тим вона навчалася в університетах – спочатку у Катеринославі, потім у Кам`янці-Подільському, далі у Варшаві. Там їй пощастило зустріти Головного Отамана Симона Петлюру. На його запитання про її освіту Галя розповіла про свою мрію закінчити університетську освіту. Симон Петлюра дай їй гроші на дорогу і сказав: «Їдьте до Берліна… Закінчіть високу освіту…» Свій борг Головному Отаману вона повернула – внесла 1000 фунтів стерлінгів на бібліотеку ім. Симона Петлюри в Парижі, а також наполегливо навчалася.
Так склалося, що далі вона переїхала до Праги. Студентське життя захопило Галю. Вона опинилася у гроні блискучих поетичних талантів – Юрій Дараган, Євген Маланюк, Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, О. Ольжич, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Леонід Мосендз та інші. Ім`я Галі Мазуренко не загубилось – її вірші часто друкувалися на сторінках періодичної преси. Одною з перших вона видала свою поетичну збірку «Акварелі» за допомогою видавця Євгена Вирового. Гроші на видання цієї книжки були зібрані на концерті в Студентському Домі в Празі. До речі, на цьому концерті познайомилися Олена і Михайло Теліги.
Спомини про життя в Празі пронизують багато поезій Галі Мазуренко. На першому курсі вона одружилася з Євгеном Равичем і народила дитину, але хлопчик помер. Друга дитина – дочка Мариночка хворіла, приїхала мама і забрала її до себе в Україну, думала, що привезе, але кордон для переїздів закрився. А в1935 році Мариночкіну бабусю арештували і розстріляли. Галя нічого не знала про долю дочки. Мариночку виростив чоловік матері Степан Гончаров. Тільки у незалежній Україні Галя Мазуренко розшукала свою дочку.
У випущеній 1939 року поетичній збірці «Стежка» є вірш «На могилу матері»:
«В краї далекі, де немає жалю,
Простивши ворогів, ти відійшла.
От рік за роком падає помалу
В безодню темну: не лікує час.»
Сімейне життя у Галі Мазуренко не складалося – вони розлучилися з Євгеном Равичем. Потім вона одружилася з А. Байковим.
Коли почалася Друга світова війна, у 1940 році А. Байков поїхав до Англії, залишивши її з двома малолітніми дітьми. Та й у ті тяжкі роки війни Галя Мазуренко продовжувала навчатися: «Писала дисертацію, возячи з собою друкарську машинку…». Присвятила вірші друзям, яких убили німці. Це поезії «Пам`яті Олени Теліги» і «На смерть Ол. Ольжича».
Коли прийшли радянські війська до Праги, Галя Мазуренко, розуміючи, що нічого доброго їй, воїну Армії УНР і дочці та небозі «ворогів народу» не принесе, втекла з дітьми до Лондона. Гроші їй позичив Вировий. Галя сумувала за Прагою і друзями:
«А я з того часу перевернулась в камінь
Немов сновида в Англії, загнавшись за кордон,
Обов`язки сповняю, а перед очима
Все той самий повторюється сон,
І бачу, як мої дрібні ще діти
У Ліндфорс вчаться музики щодня,
І тисне в горлі, в оці починає щось свербіти,
І «Ще не вмерла…» нишком заспіваю я»
В Англії, хоча її життя не було легким, вона працювала – малювала, ліпила, писала вірші, виховувала дітей і онуку Тамару. Протягом тривалого часу в квартирі Галі Мазуренко збирався гурток учнів, яких вона вчила малювати.
За роки життя в Лондоні Галя Мазуренко переважно на свій кошт видала збірки: «Пороги», «Ключі». «Скит поетів», «Зелена ящірка», «Три місяці в літері життя», «Північ на вулиці», деякі з яких ілюстровані самою авторкою.
Плідно працювала Галя Мазуренко і як художниця, брала участь в художніх виставках, влаштовувала свої. Дослідники звертають увагу на двоєдиність таланту Галі Мазуренко – поетеси і художниці. Сама вона зверталася до читачів:
«Моїх поезій не читайте, як бракує час,
Їх передумати в четвертий раз…»
Галя Мазуренко все життя душею була з Україною:
«Як тяжко в світі для душі,
Коли ім`я душі тій – Україна!»
Трагізм долі українського мистця – до нього Галя Мазуренко звертається в усій своїй творчості, через звертання до таких постатей, як Олена Теліга, О. Ольжич, М. Зеров, Алла Горська.
1992 року Галю Мазуренко прийняли до Спілки письменників України – запізніле визнання її творчості в Україні. Найзаповітнішою мрією Галі Мазуренко було, що її поезії будуть знані в Україні і щоб ми її пам`ятали. У вірші «До дітей» Галя Мазуренко писала:
«Коли умру, не дайте ви загинуть
Моїм пісням. Нехай живуть вони.
А може хто згадає на Вкраїні,
Положить квітку на труні.»
У книзі «Галя Мазуренко. Вибране», що вийшла у Видавництві імені Олени Теліги, крім розлогого біографічного нарису, який написали Надія Миронець і Микола Чабан, є ще звернення «Від упорядника і редактора». У цьому зверненні Надія Іванівна і я написали: «Поезії Галі Мазуренко відібрані з усіх її збірок таким чином, щоб читач міг скласти уявлення про характер її творчості на різних етапах…Надіємося, що книга буде сприяти поверненню в Україну імені і творчості Галі Мазуренко, що її твори сподобаються читачам, будуть вивчатися в школах. Ми свідомі, що зробили перший крок у цьому напрямку, а попереду, сподіваємося, – наукове дослідження життя і творчості Галі Мазуренко і повне академічне видання її творів».
Галя Мазуренко півтора року не дожила до свого 100-літнього ювілею. На могильному камені в Лондоні на Хайтгетському кладовищі написано:
«Галя Мазуренко дочка України. 25.12.1901 – 27. 5. 2000».