ЕСЕ «ПАТРІОТИЗМ 21 СТОЛІТТЯ»
Дурда Олександр
Тернопільський національний педагогічний університет
імені Володимира Гнатюка.
Факультет «Філології і Журналістики» 2 курс
І в наш час з кожного кутка, з кожної щілини мас-медіа, вилазять вигуки та гасла про патріотизм. Та крізь призму маркетингу, політичної пропаганди та корумпованих дикторів залишається не зрозумілим − який він? Патріотизм двадцять першого століття? Яким він повинен бути?Навіть не володіючи надто глибокими знаннями в історії, можна чітко побачити, що це часто вживане слово зараз набуває абсолютно нових штрихів. Колись бути патріотом означало не відступати від переконань щодо своєї нації, навіть під сокирою ката. Не один патріот висів на гаку в часи козаччини, не одного розстріляли з легкої руки царя в часи російської імперії, не одного забрав чорний ворон у часи радянських репресій. А тепер. Тепер патріотом іменує себе кожен. Та воно й не дивно, бо в часи незалежної України вже не загрожують подібні заяви фатальними наслідками. Тому вже й важко зрозуміти, що мають на увазі такі люди, які на словах іменують себе захисниками мови і культури нації. Хто вони? Істинні патріоти? Вискочки, що сприймають цей титул, як данину моді? Перевертні, що втираються в довіру? Хто знає? Не маючи чітких уявлень щодо цього питання, поспитав колись у своєї прабабці. Старенька мала вже дев’яносто шість років на той час. Питаюсь її: – Бабцю, а ви патріотка? – Та вже певно ні, − поправила невпевнено вона хустку. – Як так вже ні? − питаюсь я. – Значить, колись були? – Та так, − каже бабця, − тепер ні. Теперка я шо роблю, з дому на поле, з поля в крамницю, а там знов до дому. Та й живу тихо, вже й праправнука бавлю, дочекалася, дав Бог. Яка я тепер патріотка. А от колись, як була ше молода! Прийшли, бувало, бандерівців сем чоловік вночі узимку. Та й мусиш їх ховати на стриху. А за ними вже два десятка москалів в село пришкандибали. Та й питають по всіх хатах, питають. І до мене зайшли. А я двері відкрила, стою в єдній сорочці. Надворі мороз, трясуся вся, а сорочка на спині − мокра, од страху! І брешу, і молю Бога, шоб повірили. Бо не буде, Сашка, як в твоїх кінах по телевізору про москалів. Ніхто не буде стріляти. Кинуть дві гранати в хату, і як не було хати.От тоді я була патріотка! О!Чулася в словах літньої жінки ненависть до чужого народу. Навіть трохи гіперболізована. Та що було щирим, так це страх. Страх, і відвага, що його подолала. І от тепер думай, як на тлі щирої відваги минулих поколінь, виглядає наш сучасний патріотизм.Правда й зараз існують ті, хто готовий віддати життя за свою країну. Найкращі тому приклади зараз там, на сході. Та, на жаль, на цій темі виросло занадто багато шахраїв, крутіїв та лицемірів. Взяти хоча б тих “клоунів” у військовій формі. Про військо лише через десяті вуха чули, зате одяглися, як солдати, і гуляють собі. І розказують, що от-от поїдуть туди, де пекло. Але щось далі слів це не заходить. Або тих “добрих людей”, що нібито збирали пожертви для воїнів України, а насправді для своїх бездонних гаманців та животів. Та це темний бік монети, але що робити тим, хто залишається на світлій її стороні? Як в наш час залишатися справжнім патріотом? Я думаю, що ми повинні сумлінно вчитися, працювати і бути просто законослухняними громадянами і якщо вже не можемо прямо встати на захист рідної землі, то хоча б не ставити із себе казна що. Як то кажуть “якщо не можеш допомогти − не заважай”. Та найголовніше: ми повинні не забувати про внесок минулих поколінь. Адже завдяки їм ми тепер можемо сміливо називати себе українцями. НОВЕЛА«ПРАПОР» Йшов 2030 рік. У затхлій квартирі віковічної “хрущовки” пахло сирістю, тютюном і різкими спеціями. Чоловік сорока років сидів у кухні за малим столиком, однією рукою наминаючи вермішель швидкого приготування і пару варених яєць. По маленькому радянському телевізору йшли новини. Російською мовою. Ворожою мовою: – Новый Министр обороны Украины заявил, что ситуация на шестой стене уже стабилизировалась… Він вільною рукою хотів дотягтися до пульта і перемкнути канал. І зрозумів, що замість руки, від передпліччя звисає пустий рукав светра. Зціпив зі злості зуби. Знову забув. Вже стільки років минуло, а позбутися рефлексів важко. Поклав надкушене яйце на тарілку і перемкнув канал. Екран телевізора заіскрився сірими цятками, видаючи той самий неприємний шиплячий звук. Канал був не доступний. Тепер більше, ніж за п’ять каналів, доводилось платити кругленьку суму. Однак набридливий звук не заважав чоловікові. Він скляним поглядом втупився в тарілку, де плавала вермішель. На мить йому здалося, що вона повна крові. На мить біль, страх і гамір давно минулих днів повернулись. Неначе наяву, неначе й сон. – Наталю?! Наталю то ти?!Різкий скрик вивів його із задуми. – Наталю, а де Михальчик?! Де Михальчик?Мати прокинулась. Розпатлане сиве волосся безладно лежало на фіолетовому халаті. Втомлене худе обличчя з випученими пустими очима навіювало жах. Стара з божевільним виглядом і криками гасала по квартирі, шукаючи невістку і онука. Невістку і онука, що були далеко. Далеко, вже на чужій території. І що найгірше, з власної волі. Він спокійно підійшов до матері. Та з тим же божевільним поглядом заголосила. – Андрію! Андрію! Де Наталя? Де Михальчик? Певно він ще в школі? Одні й ті самі питання. Одні й ті самі відповіді. День за днем. – В школі, мамо, в школі. – А Наталя… – В магазин збирається. Просила вас дати грошей трохи. З ваших запасів. А то не хватає. Михайло морозива хотів, а зара дорого… – Вже несу, − заклопоталася стара і побігла у свою кімнату, − зара, зара дам, − повторювала матір, шукаючи у шухляді уже давно витрачені гроші. Поки вона клопотала, Андрій дістав із шафи вже наперед наготовлений шприц. Поки стара відвернувшись, все шукала примарні збереження, він підійшов ззаду і одним чітким рухом увів заспокійливе в шию. Вміло, вже звично, підхопив однією рукою обм’яклу стару і поклав у ліжко. Турботливо накрив ковдрою і знову пішов на кухню. Сидіти під шум телевізора і дивитися у тарілку. Пройшли секунди, хвилини, а може й години. Він не знав. У цьому нескінченному відчаї уже втратив лік часу. Стук у двері знову повернув чоловіка до реальності: – Та кого там чорти принесли… Та йду! Йду! − вже кричав Андрій. За дверима його чекав несподіваний гість: – Здоров! − радісно викрикнув чоловік років тридцяти п’яти, уже звично подаючи ліву руку для привітання. – Здоров… Бодя… − розгублено потис йому руку Андрій. − Ти коли вернувся… Якби не був у цивільному, то подумав би шо тількино зі служби… – Та поки ти двері відкриєш, не то шо служба кінчиться, то долар обвалиться, − пожартував у звичній манері Богдан, − десять хвилин гримав. Ноль реакції. – Та я просто задумався… Ти в гості? – Та нє, блін, просто на тебе красивого глянути, − розсміявся Богдан і вже остаточно розійшовшись, кинувся обійматися. Андрій і собі відійшов від здивування і міцно стис давнього товариша. – Ну розказуй, як сам, як мати, вже, бляха, ніби сто років не виділись, – примовляв Богдан, вже йдучи на кухню. – Та всьо, як завжди, − понуро відповів Андрій. – Та не криви таку кислу морду, − підбадьорююче закивав Богдан, щось дістаючи із пакета “АТБ”, − во, взяв нам для настрою… Вмить на столі опинилася пляшка горілки, буханка хліба, палиця лікарської ковбаси, помідори і кілька цибулин, пачка майонезу і навіть пластиковий контейнер із запеченою картоплею. – Ну шо стоїш, господарю, давай будемо накривати на стіл…Добряче поївши і опорожнивши пляшку на дві треті, чоловіки запалили по цигарці. Дим, як той вічний свідок, кружляв по квартирі і слухав. Слухав про те, що зазвичай умовчують. – Від Наталі далі ні одної звісточки? − запитав Бодя, згасивши недопалок. – Ні одної. – І від сина, я так розумію, теж… Андрій похмуро кивнув головою. – От курва, − вилаявся Богдан, потягнувшись за наступною цигаркою, − сама змоскалилася, але дитина тут причому. – Та я вже змирився. Тільки мати вічно згадує. Вже ні дня без приступів. – В неї все серйозно, ти не думав її здати… − ніяково затнувся Богдан. − Ну, у відповідний заклад. – Думав. – І як? – Не взяли. Запанувало мовчання. – Скільки? − Зі скляним поглядом, все ж спитав Богдан. – Штука. – Зелених? – Пф-ф, звісно. – Безплатна медицина, їй богу. Ладно, не падай духом, − Богдан тримаючи цигарку в зубах поліз у пакет. Попіл падав на пожовклий паркет. – Ось, − почав діставати він, − банка огірочків квашених, помідорчиків, капусти, свининка тушена, салатик, пляцок з яблуками, їж в першу чергу, бо зіпсується, компот і ше блок цигарок. Тут повний без пачки… – Та не варто було… − уже хотів відмовлятися Андрій. – Не вар-р-то, − перекривив Бодя, − Насті то скажи. Якщо верну то додому вона мені голову відірве. А тобі не пошкодить. Їж одну ту хімію. Шлунок пошкодиш. – До речі, як там Настя. Справлялася без тебе. Тебе ж два роки не було. – Справлялася. Мала в школу вже пішла. Вже їй на голову легше. Тепер от на контракті заробив грошви і думаю від батьків моїх переїдемо. Тоді взагалі люкс буде, ха-ха. – А то, не буде зі свекрухою кухню ділити. Але шо, так нормально заробив? – Сім кусків. Ше маю в заначці п’ять. Ше тато підкине трохи. Та якось буде, − почухав задумливо голову Бодя. – Думаєш, досить? Тепер ціни пішли на квартири. І ще ремонт робити. – Аби стало, шоб купити, а на ремонт я ше зароблю. От знову наш “старий східний брат” новий конфлікт затіяв. – На Близькому сході? – Еге- ж. Мало вражому сину. – Підеш знов? − Спитав Андрій. – Піду. – Не боїшся? Може вже того досить. Ми вже своє відвоювали. Чи ти з принципу? – Принцип тебе не прогодує, − по-філософськи відказав Бодя, − а робити я більше ніц не вмію. Універ я не закінчив. Потім мене зразу в армію. А далі… сам знаєш. Майже десять років з тобою пліч-о-пліч воювали. А тепер що. Йти в АТБ касиром, чи може яким прибиральником? Чи може, як ти жити на ту смішну пенсію? Не сміши мене. В мене одне ремесло. – Небезпечне ремесло. – Знаєш, якби то не ти сказав, а хтось інший то він би дістав в морду. Розвелось зараз багато балаболів. Рік відмучили, і розказують, як там свинцем годують. Не те шо ми. – Не те шо ми, − повторив луною Андрій. Немов старі рани немов знову заболіли. Богдан спохмурнів. Відчув щось схоже. – А пам’ятаєш, − якось скорботно озвався він, − за прапор? – Пам’ятаю. Таке забудеш. – А я би забув. Досі себе ненавиджу, − похилив голову Богдан, і поклав недопалок у попільничку, що була вже заповнена через край. Шум. Постріли. Кам’яні стіни напівзруйнованих будівель. Якесь містечко. Не знав назви. Не встигав запам’ятовувати.Постріл, зміна позиції. Постріл, зміна. Постріл, постріл, постріл. Автомат в руках. Плече товариша поряд. – Вперед! Вперед! До ратуші! Крик командира. Наказ.Загін з десяти чоловік. Постріли. Тонкий слух, що виробився ще в музичній школі, ще давно в дитинстві, дав про себе знати. Серед цього шуму почув незвичний свист. Реакція миттєва. Без роздумів – Бодя, лягай!!Відштовхнув друга, і сам кинувся в бік. Вибух. Снаряд влучив близько. Біль у руці. Червоні плями. Прийшов до тями вже в якомусь напівзруйнованому приміщенні. – Андрію, Андрію живи, − друг клопотав поруч. Він дістав флягу. Богдан носив там спирт. Для дезінфекції. І для сміливості. Знову біль у руці. Алкоголь опік рану. – Зара, холєра, зара, лише тримайся. − Богдан рвав форму, робив прев’язку, − але фігово воно виглядає. Дурню, ти нашо мене врятував. Твоя рука.. – То лише рука. А не твоє життя. – Дурень. Геройствує бл…Тихо! Голоси. Богдан акуратно визирнув із розбитого вікна. Андрій і собі підповз ближче. Звуки ворожої мови. – Однако хорошая игрушка! − сміявся один, тримаючи в руках “РПГ” – Да-а. Один выстрел и десять трупов, − докинув інший. – НЕ радуйтесь. В этом мясе фиг разберёш сколько. Обыскать здания, − голос їхнього командира. – Зараза, − прошепотів Бодя, і зняв запобіжник з автомата. – Капитан, − різкий скрик ошелешив і ворожих солдатів, і Богдана, що вже був готовий оборонятися. Ще один солдат підбіг до капітана і щось прошепотів тому на вухо. – Отступать?! Что за чуш. Ну приказ, есть приказ. Солдати готувались покидати позицію. Богдан полегшено зітхнув, відставивши зброю в бік: – Пронесло.. – Ага, − і собі зрадів Андрій, − але чого б вони відступали? – Фіг їх знає… Зачекай!З вулиці знову долинули ті самі голоси. Товариші визирнули у вікно, щоби побачити, що там коїться і що затримало відступ ворогів. – Во бл… − лише прошепотів Андрій.Увагу ворожих солдат прикував до себе хлопчик років п’яти. Замурзаний в пилюці і сажі, він стояв і невинними ошелешеними очима спостерігав, як творилася історія. Справжня історія. – Что это за мальчик? − дивувалися ворожі солдати. – Наверное, потерялся, когда гражданских эвакуировали, − капітан присів перед хлопчиком і глянув йому прямо в очі, − привет, малыш. Что это у тебя?У хлопчика в руці була якась паличка зі шматком тканини на ній. На запитання капітана, він змахну нею і в повітрі затріпотів маленький український прапорець. Прапор. – Ха-ха, − розміявся капітан, простягнувши руку, − не тот флаг ты держиш, малыш. Уже не тот. Лучше отдай сюда. Хлопчик заховав за пазухою прапорець і якось дивно вирячився на капітана. Не можна було сказати, що було у його погляді. Шок? Дитяча наївність? Відвага? Чи усе відразу. Але ворожі солдати побачили в ньому інше. Те, що хотіли побачити. – Вот бандеравский отпрыск, − загукав один із солдатів, − еще мелкий, а уже националист. – Капитан, бросьте этого ребенка. Надо отступать, − кинув інший. – Не тот флаґ ти держишь, не тот, − прошепотів капітан, підводячись і дістаючи пістолет. Андрій смикнувся за своїм, та Богдан схопив його за руку, а іншою стулив йому рота. – Тихше, Андрію, тихше, − шепотів Богдан, тримаючи товариша, що виривався, − не варто… ми воюємо з людьми… а це вже не люди…Погляд Богдана був скляний. Він ніби хотів втрутитись, але боявся. Він ніби хотів заплющити очі, щоб не бачити. Та не міг.Пролунав постріл. Андрій, ніби із того будинку почув, як до долу впав маленький прапорець. Прапор. Попрощавшись, Богдан пішов. Андрій радий був побачити старого друга, навіть попри те, що старі рани знову відкрились. Він би хотів ще раз отак посидіти. Але вже ніби тоді знав. Знав, що то було прощання. Тому коли отримав запрошення – не здивувався… На похороні було гамірно. Багато жінок у чорному. Багато чоловіків у військовому. Настя плакала. Її дочка тулилась до бабусі і ніби не розуміла, що відбувається. Андрій стояв, мов кам’яний, і дивився, як труну опускали в землю. Поміж усіх запрошених крутилася журналістка. Опитувала старих вояків про загиблого. Про його подвиги. Збирала матеріал. Підійшла і до Андрія. Вона щось говорила. Він відповідав аби-як. Вона була одягнута в чорні вузькі штани, що підкреслювали фігуру, коротенький білий піджачок і блузу з глибоким вирізом, який відкривав усе, що можна було. Виглядала, наче повія.”Хоча чому тільки виглядає, − подумав Андрій”. – Можете розповісти про якісь спільні пригоди з Богданом? − все цікавилась журналістка. – Кажуть, ви з ним довший час були товаришам. Впевнена, не раз ви з ним побували в пеклі? ” Побували – не те слово, − подумав Андрій, − я б тобі розповів, але….Знову згадав той жах…. Минув день після інциденту. Вони з Богданом змогли повернутися до свого батальйону. Майор у своєму кабінеті вислухав рапорт. Мовчки. З кам’яним лицем. Лише при останніх словах Андрія про прапорець, він опустив погляд і зі злості стиснув кулаки. – Нічого, ми їм покажемо, − сказав майор, схопившись з місця, − розкажемо світу, який в нас “благородний старший брат… ” подивимось, що ООН і ЄС скажуть на таке звірство…Майор, як зачарований ходив туди-сюди по кімнаті, і все примовляв одне й те саме. Богдан з Андрієм сиділи пригнічені, ніби через розповідь знову пережили той жах.Телефон задзвонив. Майор перестав міряти кімнату кроками. Дзвінок був зі штабу. Майор вислухав майже мовчки. Лише те солдатське “так точно” раз за разом зринало із його уст. Коли розмова закінчилась, майор миттю дістав із шухляди якісь два документи і заповнив їх, а тоді простягнув папери двом товаришам. Закуривши сигарету майор промовив: – Підпишіть. Андрій ошелешено вирячився на документ перед ним. Богдан зреагував миттєво: – Як так, товариш майор?! – Відставити питання! – крикнув майор. – Розумію, що воно не справедливо але так треба. Дзвонили зі штабу. Переговори пішли успішно. Буде підписання мирного договору в Мінську. На цей раз довгого миру. І не треба, щоб ваша історія поставила на ньому хрест… – То що? Можете щось розповісти? – все не вгавала журналістка. – Чи можу розповісти… – пробелькотів Андрій, поки перед його очима майорів той документ і той зловіщій напис: “договір про нерозголошення”, – чи можу…Перед очима старого вояка злинув той прапорець і образ товариша, чиє тіло уже присипали землею. – Можу, – впевнено озвався Андрій, – розкажу вам про прапор. Розкажу. Історія про прапор розлетілася по інтернету зі швидкістю росту курсу долара. Всі ЗМІ гули, як перекинутий вулик. Тому Андрій не здивувався, коли біля рідного під’їзду його уже чекали. Вони показали свої посвідчення, та в цьому не було потреби. Він не пручався. Вони хотіли надягти на нього наручники, та й в цьому не було потреби. І фізично можливості. Він покірно йшов за ними. Не дивився, куди йшов. Перед очима був прапор. Мати і далі у приступах психічного розладу гасала по квартирі, шукаючи невістку і онука. Але тепер в її сценарій входило й ім’я сина.