У серці назавжди
Кущенко Світлана Миколаївна,
Руськополянський заклад загальної середньої освіти
I –III ст. №1 Руськополянської сільської ради,
10-Б клас
Ця історія розпочалася аж надто банально: в сільську школу прислали на роботу молоду вчительку. Думала відпрацювати рік-два і гайнути назад у місто.
Звали-величали її Марія Василівна. Юне створіння швиденько взялося до роботи, бо після стількох років навчання хотілося спробувати все на практиці.
Пізніше прийшло виважене рішення: «Залишуся тут назавжди. Люди в селі хороші, завжди допоможуть, діти слухняні і надзвичайно працьовиті». Село – то цілодобова виснажлива праця, плоди від якої гірко-солодкі. Щодня дивилася на батьків своїв учнів, чорних від роботи. Не могла зрадити ні одних, ні інших. Допомагала порозумітися, захопила весь вільний час дітлахів, щоб не тинялися без діла.
От проблема: держава поки не виділила обіцяного житла молодому педагогу. На допомогу прийшла …школа, виділивши кімнату прямо в навчальному приміщенні.
Йшли роки. Юне обдарування давно вже стало досвідченою вчителькою. Але справжнім випробуванням був для неї один учень – Миколка. Хлопець талановитий, але бешкетник і ледар. Вирішила тоді вона залишати його потроху після уроків. Робота копітка і не завжди вдячна, але Марія Василівна душею прикипіла до цього учня. Учительському серцю теж не накажеш: воно любить ні за що. Мабуть, хотілося допомогти, щоб не змарнував своє життя.
Через два роки вже були помітні перші результати. Ще через рік Миколка став майже відмінником. Десь з’явився інтерес до навчання, повага однокласників. Про бешкетника і зовсім забули. Начебто це був хтось інший.
Шкільні роки швидко минають. Ось і випускний. Марії Василівні важко було відпускати хлопця в доросле життя, бо вважала його майже сином. Але пташенята колись мають покинути рідне гніздо, як і улюблені учні. Такий закон професії педагога, від цього нікуди не подітися.
Із часом завітала на поріг і старість. Учителька, крім рідної школи, безкінечних уроків, непосидючих учнів, не мала ні чоловіка, ні дітей. Вересень-травень, омріяні літні канікули, і знову перший – згодом останній дзвінок. І так усі роки. Така філософія життя. Можливо, жорстока, але справжня.
Незабаром захворіла і пішла на пенсію. Все ще жила у школі, тому дітки часто забігали до неї навіть на перервах. А вона охоче навчала їх усьому, що знала. Раптом пригадала юнацьке захоплення − грати на ложках. Їй приємно було поговорити з учнями, розвивати їхні смаки, розширювати кругозір. На свята Марія Василівна готувала свій фірмовий суп, який був до вподоби багатьом односельцям. Тоді гостей більшало.
Одного разу сусідська дівчинка розповіла, що в їхнє село приїхав якийсь депутат і хоче побачитися з відомою вчителькою. Марія Василівна погодилася, адже її зацікавило те, чому чиновник забажав зустрітися з простим сільським педагогом.
Наступно дня вона причепурилася і чекала зустрічі. Що нового почує, крім чергових обіцянок? Яким же було її здивування, коли перед собою побачила колишнього бешкетника, а тепер солідного чоловіка. Обоє були дуже раді зустрічі. Довго розмовляли, згадуючи бентежні шкільні роки. Напикінці розмови Микола вирішив сказати, що хоче купити улюбленій учительці …будинок.
За тиждень Марія Василівна святкувала новосілля. Нарешті вона переїхала у власний дім. На радощах заплакала в обіймах Миколи, як рідного сина. Через півроку село облетіла тривожна новина: у Марії Василівни виявили рак крові. Усією школою збирали гроші на лікування, але було вже запізно. Через рік УЧИТЕЛЬКИ не стало. І раптом оточуючі відчули в душах якусь неприємну порожнечу. Таке враження, що втратили щось дуже цінне, заміни якому ніколи не буде.
Проходив час. Вдячні учні та їх батьки, колеги, односельці часто приходили на могилу Марії Василівни. Людини, яка полюбила їхнє село, простих сільських трударів, яка все своє життя віддала школі і дітям, які стали частинкою її душі. Ось чому побутує думка про те, що вчителі живуть у своїх учнях і кожному з них віддають частинку свого серця.
Багато учнів стали гарними фахівцями, розбудовують країну, захищають її кордони від зайд і ворогів. А найголовніше… навчилися любити землю, на якій живуть. А якщо любиш – то і в житті все складеться до ладу.