Дзвіниця
Раковський Ярослав
Короткий грудневий день добігав кінця. Я хутко йшов дорогою до музичної школи, щоб устигнути до сутінків. Забігши до теплого приміщення своєї музичної альма-матер, глянув на великий настінний годинник та зауважив, що до початку занять ще майже півгодини. Отже, є час відпочити від уроків та пограти у якусь гру на телефоні. Я підійшов до вікна у кінці коридору, дістав телефон та увімкнув гру. Хвилина, друга… гра швидко набридла. Я відірвав свій погляд та подивився у вікно. Сутінки міцно взяли у свій полон моє рідне місто, і за вікном можна було побачити лише силует дзвіниці, що була лише в кількох десятках метрів від музичної школи. Нічого дивного, цю дзвіницю я бачив багато разів у своєму житті, але сьогодні упіймав себе на думці, що я нічого не знаю про цього безмовного хранителя історії давнього Переяслава, що зі своєї майже п’ятдесятиметрової висоти бачить кожного мешканця. «Ні, так діла не буде», ― подумав я і знову увімкнув телефон. Швидко заґуґлив «Дзвіниця Переяслав» і… як багато про цю споруду знає інтернет, і як мало я…
Швидко почав читати. 1695. Сам кошовий гетьман Іван Мазепа дає кошти та наказує збудувати Вознесенський собор. 1770. На кошти переяславського єпископа Іова Базилевича починають будувати дзвіницю. А далі ― Переяславський колегіум. Григорій Сковорода. Учні здобувають знання церковнослов’янською, латинською, грецькою, німецькою та французькою мовами. Переяслав ― великий освітній центр. У дзвіниці облаштовують на двох ярусах величезну бібліотеку та читальний зал для учнів колегіуму. Я на мить відірвався від телефону і поглянув на дзвіницю. За масивним вікном другого ярусу світився тьмяний вогник свічки, що виривав із лап темряви обриси молодого обличчя. У мене аж подих перехопило. На мить здалося, що наші погляди зустрілись… Свічка зникла. Це був банальний відблиск світла фар автомобіля, що проїхав вулицею та повернув на перехресті за дзвіницю. Продовжив читати далі. За наказом Катерини ІІ закривають колегіум. Забирають із дзвіниці бібліотеку. Революція 1917. Знищують дзвони. Радянські часи. 1946. Розібрано Варваринську церкву, що була збудована біля дзвіниці. Зерносховище. Водонапірна башта. Пустка. Обдерті стіни та дірява баня…
− Ярославе, вже почався урок. Чому ти не заходиш до класу? ― ці слова вчителя музичної літератури повернули мене до реальності. Я хутко зайшов до класу, підготувався до уроку та почав слухати розповідь про геніальних європейських композиторів, про світову духовну спадщину, але раз по раз ловив себе на думці: «Як мало я знаю про своє місто. Як мало ми вивчаємо духовний спадок власного народу» .
Уроки скінчились. Я вийшов на вулицю та попрямував додому. Хурделило. Відійшовши від школи метрів зо триста, невідомо чому обернувся назад. За своєю спиною я вже не побачив величної споруди дзвіниці – на перехресті стояв стрункий худорлявий хлопчина у подертій латаній свитині бідного учня колегіуму. Він намагався якось зігріти свої посинілі рученята, а до його голови через діряву шапку залітали чорним воронням думки: «Як пережити цю холодну зиму?». Мені захотілось його зігріти ― віддати свої теплі речі, але я добре розумів, що ніякого хлопчини там немає, це лише гра моєї уяви, а є дзвіниця Вознесенського собору, яку ми називаємо одним із символів нашого міста, показуємо туристам та гостям, а самі ж не спромоглися відремонтувати її.
Не знаю, чи зможемо ми об’єднатися та стати справжньою громадою. Можливо, це вдасться нашому поколінню, адже так хочеться пережити цю холодну столітню зиму людської байдужості та черствості. Так хочеться повернути в людські душі тепло, яке розтопить кригу в соборах нашої духовності.