КР ОУН публікує твори, надіслані на Конкурс патріотичної поезії імені Олени Теліги та Олега Ольжича. Відгуки та «лайки» уважних читачів патріотичних віршів поетів-початківців будуть враховані при підбитті підсумків конкурсу учасниками журі.
Автор: © Ілона Котовщик, 15 років,
м. Біла Церква, Київська обл.
Козак Мамай і Україна
Козак Мамай задумливо палив
Стареньку люльку, дим пускав у вуси,
З вітрами задушевно говорив
І слухав що нашепчуть йому роси…
«Страшна біда! Яка страшна біда!
Пекельний вітер нам приніс загрози!
І знову йде на нас пітьми орда,
Гримлять громи, лютують гради, грози…
У небезпеці край вкраїнський наш,
У сотий раз напали бусурмани…
Я кличу побратимів, зву я вас!
До мене йдіть, хоробрі отамани!…»
Із марева, нізвідки, з пустоти
З’явилась рать козацька непоборна:
– Ти кликав, батьку, отже ми прийшли –
Тіла сталеві та душа козацька горда!
Вкраїну відвоюєм, вбережем,
З глибин віків прийшли на допомогу,
Орду зловісну в пекло проженем,
Веди нас, батьку, ну ж бо у дорогу!…
…Залопотів вітрець своїм крилом,
Багряний кущ калини похилився,
Серед гілок почувся тихий дзвін –
Козак Мамай на ноги підхопився…
Із віт калини вийшов молодик,
На зріст низький, тендітний, мов дитина,
Як небо очі, змучене лице…
– Ой, леле-леле! Сестро Україно!!??
Де твій вінок, русява де коса,
А вишиванка де твоя, сестрице??!!
В камуфляжі, стискаєш автомат,
І голос твій дзвениць неначе криця…
– Привіт й тобі, мій братику Мамай!
Не до вінка мені й до вишиванки….
І голос не співа, як соловей,
Тоді, коли криваві в нас світанки…
Коси, Мамаю, вже давно нема,
Відстригла, як потрапила до війська…
Незручно з нею ранених тягти,
Повзучи під вогнем зовсім не близько…
Козак Мамай дивився, як чумний,
А потім опустився на коліна:
– Перед тобою преклоняємсь ми!
Ти героїня, сестро Україна!..
Вкраїна фиркнула презирливо отак:
– Не треба преклонятись, хлопці любі,
Хутчіш до зброї! Військо ви чи ні!?
Давай покажем ворогові зуби!!!
Де сходить сонце – там іде війна,
Там гинуть мої хлопці і дівчата,
Але стоять нащадки козаків
І не пускають дальші того ката!..
Козацьке військо шаблі підняло:
– За Україну! За козацьку долю!
По конях, хлопці! Ну ж бо! Хутко! Вйо!
Ми відвоюєм, сестро, твою волю!
Козак Мамай, веди ти нас на схід!
На поміч побратимам птахом линем:
Підтримаємо наших козаків,
А козаки тримаються до згину!
Вкраїна вгору руку підняла,
На небі громовиця спалахнула:
Срібляста тінь по хмарах пропливла,
Орлом могутнім в небі промайнула..
До ніг Вкраїни птах спустився той,
В коня баского вмить перетворився..
– Вперед, братове, час не гаїм свій!
Неначе грім над степом прокотився…
Мільйонне військо в синіх жупанах,
Із шаблями, у хвацьких шароварах,
Летить на схід – там смерть панує й страх,
Летить, неначе птах летить у хмарах,
Попереду мільйону козаків –
Козак Мамай й пліч-о-пліч Україна,
Шепоче стиха: «Клятий, не пройдеш!
Не пропущу! Стоятиму до згину…»
…А там, на сході, йде жорстокий бій:
Гримлять криваві смерчі над містами,
В окопах наші хлопці залягли,
Що діється – не передать словами…
І раптом молодий один солдат
Поглянув вдаль і навіть поперхнувся:
– Ти подиви…Ось тільки-но поглянь!…
– Що там таке ?? – сусід аж повернувся.
– Та примерещилось мені таке, що й ну!
Сказав тихцем солдатик до солдата,
– А що ж таке? – Та зараз розповім, –
Поправив він тяжкого автомата,
– Он там, де їхні «гради» вдалині,
Скакало військо козаків на конях,
Попереду красуня на коні,
А поряд з нею, мов казковий воїн!
Летіли птахом, линули до нас,
З глибин віків до нас на допомогу,
Той отаман, що верхи на коні –
Козак Мамай й несе нам перемогу…
А дівчина …– й замовк,
– Яка ж вона? Розповідай!!
Розповідай, будь ласка!
– Яка… яка.. І гарна, і струнка…
На Віку схожа, коли твоя ласка…
– На Віку-волонтерку, так?
– Мабуть… А може більш на Валю,
Що медсестрою в медсамбаті тут
Рятує хлопців…Чи таки на Галю…
– На ту, що носе їсти воякам
Через пости ворожі й перепони?..
– Так, так,… А може більш таки
Скидається на Ріту чи на Олю…
На тих, що автоматницями тут
Давненько служать, разом ще з Майдану…
Що не поїхали додому та зостались,
Незважаючи на рани…
– А той казковий лицар, він який,
Той що Мамаєм люди називають?
– На командира нашого немов
Скидається. А втім хто знає..
– Можливо більш на того вояка
Що хлопців виручає із полону?…
Чи на старого діда-селюка,
Що їжу нам привозить з-за «кордону»?…
Ще довго говорили вояки,
Які на вид Мамай і Україна…
А це – Вкраїни доньки і сини,
Оті, що за народ стоять до згину.
Вони в душі у кожного із нас,
Нам додають наснаги до знемоги.
Вперед, вперед, козаче, нас веди
До світлої, святої перемоги!!!!
Нехай наш ворог плаче!
Мчать козаки –
Шаблюки наголо:
– Вперед, братове!
Доля в нас козача,
За рідний край,
За земленьку святу
Не гріх злягти…
Хай клятий ворог плаче!
Рубали ляхів –
Сипались чорти,
І турків гнали
За моря тим паче!
Пліч-о-пліч з побратимом –
Я і ти…
Один раз помирать,
Нехай наш ворог плаче!…
…Солдат повзе
Назустріч раті зла,
Хрести, як смерть,
На танках бовваніють…
Гранату він затиснув у руці,
Стискає так,
Що пальці аж німіють.
Шепоче, як молитву:
– Не пройдеш!
Не пропущу,
Тримайся, небораче!
Чека тихенько клацнула в руці…
Ми будем жить!
Хай клятий ворог плаче!
…Стоїть народ.
Майдан – як океан,
Навпроти “беркути”,
Мов темних сил армада.
– Свобода або смерть!
Прибій шумів.
– Іщезніть, кляті,
Геть, поганська владо!
Відстоємо країну,
Вбережем!
Небесна Сотня
З неба нас побаче…
Ми не відступим,
Не втечемо, не звернем..
Ми – українці!
Ворог хай наш плаче!…
…Солдат з тризубом
Край боронить свій,
Не від “хрестів” –
Там триколор маячить…
Через століття
Каже дід-козак:
– Тримайся, синку,
Край тебе твій баче!
Вітчизні слава –
Смерть врагам її !!!
Ми ж козаки –
І доля в нас козача:
Нагнали ляхів –
Кишнем москалів!
Вперед, козаче,
Ворог хай наш плаче!..
…Летять листи з АТО,
Мов птахи навесні,
Журба у них –
Не тільки ворог плаче…
Печальна осінь ллє дощі сумні,
Сіренька кача на Тисині кряче:
– Юначе, милий,
Ти куди зібравсь!?
За обрії тобі, рідненький,
Не потрібно!
Не чуєш, що голосить як зима,
Що побивається
Твоя матуся рідна?!!!..
Із неба погляда старий козак,
Солдат отой, що воював “з хрестами”…
Небесна Сотня стала угорі,
Над срібними, небесними містами…
І той юнак між ними прихиливсь,
Тихенько посміхається востаннє:
– Не плачте, мамо,
Знайте ці слова:
Всі кажуть, що герої не вмирають,
На небо йдуть,
Але не в небуття,
Зорею ніжною на землю повертають.
Тримайтесь, рідна нене,
Повернусь!
Промінням літнім
Першим вас побачу,
Сльозини висушу
І сам дощем заплачу…
Тепер пробачте,
Час мені іти
До побратимів,
Їх он в небі бачу…
Рушаєм у незвідані світи..
Вкраїні слава!
Хай наш ворог плаче..!!!
Балада про вірність
Прозорі зорі відкрили вічка…
Надворі тихо.
Вітрець крилатий приліг спочити –
Ні зла ні лиха…
Дрімає явір… І дуб дрімає,
На казку схожий.
І лиш ялиця не спить – дрімає,
Забуть не може…
Все пам’ятає, не забуває
Струнка ялиця.
Шумить гілками, розповідає
Гірська цариця:
– Колись під вечір прийшов хлопчина
З дівчам у гори,
Серця коханням у них палали,
Неначе зорі!..
Прохав дівчину не забувати
Козацькі вуса…
«З війни святої за Край-Вітчизну
Я поверну́ся!»
Дівча клялося, дівча божилось
Його чекати,
Як вірна пташка, немов лебідка, –
Не забувати.
Летіли ночі на чорних крилах
І дні летіли…
Мабуть, на небі земного щастя
Не захотіли…
Козак загинув, поклав голівку
В степу ворожім.
Тепер лиш плакать, лишень тужити
Дівчи́на може.
Прийшла під вечір та й до ялиці
Заголосила:
– Я так чекала тебе, мій милий…
В небес просила,
Щоб не загинув, орлом прилинув
У наші гори!..
А ти для мене зали́шив сльози –
Печаль і горе…
Тебе чекала і виглядала,
Немов сестриця!..
Шумить і плаче, ламає гілля
Гірська ялиця…
– Ти пам’ятаєш, моя сестрице,
Палке кохання.
Тепер у серці й душі лишилось
Одне бажання:
З тобою поряд, сестрице, стати
У цій хвилині:
Ламати руки, гілля́ ламати
На цій вершині!..
З тих пір у горах
ростуть пліч-о-пліч,
Мов дві сестриці…
Сплелись докупи,
стоять сумують
Гірські цариці…
Україна не стане колишньою…
Україна не стане колишньою –
Те минулось, як збігла вода..
Розцвітала душа її вишнею
І країна немов молода.
Вже не буде наш край поневолений
«Старшим братом», як було колись,
На своїй рідній землі господарем
Волелюбний народ пробудивсь.
І не буде вона «Малоросієй» –
Не малі ми – великий народ!
І від Канева й до Феодосії
Станем в дружби тісний хоровод.
Україна не буде колишньою –
Згуртувалась вона у борні,
Перед чорною раттю ми вистоєм,
Не згоримо у ,,градах,, вогні.
Україна ланами красується
Й піднебесся її голубе…
Знаю я, що шукали Європу ми,
А знайшли Україну й себе.
Батьківщина
Добрий день, веселонько!
Що там з неба видно?
Ліс і луг намазані сонячним повидлом…
Хитро посміхається хмаронька кудлата,
Піднімає ластівку пісенька крилата…
Любо, світло, хо́роше на душі і в серці,
Світлячками світяться сонячні озерця!
Все навколо радісне: гарна диво-днина!
Квітне, ніби квітонька, ненька Батьківщина!
Краса України!
Місточок гайнув через річку –
Майнув через луг до небес!
Допалює день сонцесвічку –
Чекає вечірніх чудес…
Лелеки злетілись цибаті:
Стрічають вечірню зорю.
До неї прочани крилаті
Клекочуть молитву свою…
Краса чудодійна довкола!
Над річкою спів солов`я,
Де хвиля колише спроквола
Лілею, немов немовля.
Красо Україно, ти – диво!
Тобі покладу на вівта́р
І душу свою незрадливу,
І серце, як пломінь стожар!
Бог війни
Могутній бог війни
Збирає дань криваву,
Свинцевий сіє дощ,
Запалює заграву…
Бабусі на Донбасі
Спалив і мальви, й хату,
А в хлопчака з Полтави
Забрав назавжди тата…
Маринка із Одеси
Жила собі щасливо:
Стрічала сніг пухнастий,
Чекала срібну зливу…
Бездушний бог кривавий
Наслав біду в родину:
Із чорної печалі
Дівча вдягло хустину…
Листи колись писали
До Дідуся Мороза
Данило, Іра, Соня,
Арзи, Павлусь і Роза.
Прохали подарунків
Яскравих під ялинку,
Тепер вони благають
Сховать сумні хустинки…
Щоб неньки та бабусі
Хустки завжди носили
Червоні, білі, жовті,
Малинові і сині…
Війни могутній боже!
Уже я не дитина,
Візьми собі, що хочеш:
Ось іграшки в корзині…
Комп’ютера, “мобілку”,
Сторінку в “Істраграмі”…
Але не смій, ти чуєш,
Забрати сина в мами…
А знаєш, чорний боже,
Тебе я не боюся!
Не плачу я ніколи,
На зло тобі сміюся!
З дівчатками зробили
З паперу і блискіток
Маленьких янголяток –
В них частки серця діток…
Послали Обереги
Бійцям на допомогу…
Несе крилате військо
Погибель злому богу…
Війни кривавий боже,
Невже не розумієш?..
Програєш дуже скоро,
Дарма ти шаленієш…
Якби казки читав ти
Дитячі, добрі, світлі,
То знав би, що існують,
Закони в білім світі:
Добро завжди здолає
Війну, біду і зло,
Проб’ється через камінь
Надії джерело…
Ти зовсім не могутній:
Смішний і недоречний.
Здавайся, лютий боже,
Тому що ти… приречений!..
(Уривок з поеми)
Кінець літа 2014 року.
Термінал Донецького аеропорту
Роздуми бійця-«кіборга»
«Ненько моя Україно!
Чом таку доленьку маєш?
Злими вогнями палаєш
Чом не лунають пісні?
Щирі, дзвінкі, голосні?!…»
Воїн принишк у засаді
– Будете, «сепари», раді!
Будете мати «гостинців»!…
Так жартував наодинці
У камуфляжі хлопчина.
З вигляду – зовсім дитина.
Насправді – це «кіборг»-солдат.
В долонях стиска автомат,
Пильно вдивлявляється, хмуриться
І проти сонця жмуриться.
Думає про родину,
Згадує кущ калини,
Мами слова незрадливі,
Мов колискова, пестливі:
«Хай тебе лихо минає,
Ангел нехай береже,
В рідну домівку вертає.
З неба він бачить і знає
Як ми чекаєм тебе!..»
Згадав, як бабуся молилася,
За Україну журилася…
Розповідала, до речі,
Цікаві, з минулого, речі:
У 45-му закінчилась війна.
В тей час в Росії пісенька була:
“Мы за мир и песню эту
Понесём, друзья, по свету…”
Чом тепер замість миру і пісні
Сунуть полчища світом зловісні?
Кров і сльози, загрози і грози
Замість пісні по світу несуть?
Що ти твориш, сусіде чи брате?
Ще тобі не набридло вбивати?
Чом ти пісню інакшу співаєш?
Ту, про мир, вже забув? Вже не знаєш?
Ну чому ми хороним солдат!!?
Чом орда знавісніла лютує,
Материнських молитов не чує?
Чом країна втрачає надію,
Із-за карлика-лиходія?..
…9-го травня – в нас свято!
І ветеранів вітати
Будуть наші народи…
Воєнні, святі нагороди,
(В Донбасі – убивці-заброди),
Пісня свята “День победы”,
(Сепаратист “за победу!”
П’є українську горілку,
Стріляє в дитятко і жінку,
Пишається він перемогою…
Він “чесною” йде дорогою!!
“Спасибо деду за победу!..” –
Радіє душею убогою…)
Подумай, сусіде чи брате!
Точно ідеш святкувати,
Чіпляєш “ленты й цветы”
З чистою совістю ти?
Вожді мало чим відрізняються,
В долі народів втручаються:
Хоч – “фюрер”,
Хоч – “господин”…
Задум в обох – один….
А «брат» мовчить.
Не втручається.
Ба! Навіть пишається!
Радіє, схвально киває…
“Великоимперец!!!!”
Буває…
Тривожно живем, без надії,
Довкола ширяють злодії,
В офшори ховають гроші
А кажуть: “Ми дуже хороші!”
Немає Шевченка-поета,
Отой написав би куплети!!!
І про “царя”, й про “царицю”,
Про олігархів наших…
Ні! З ними не звариш каші…
Їм до народу байдуже..
Міністри? Їх теж не дуже
Печуть народні турботи…
В них в Раді безліч роботи!!!.
Ціни на газ піднімати,
Давать мінімальні зарплати…
…“Доборолась Україна до самого краю
Гірше ляха свої діти
Її розпинають…”
За кого ж ми тоді воюєм,
Життями власними жонглюєм?
Від «градів» глухнем,
Знемагаєм,
І кожен день когось ховаєм!!!???
Воюємо за Україну,
За її мову солов’їну,
За діток милих,
За добро,
За мирне місто і село,
За ту калину кучеряву,
Не за медалі, не за славу,
За вірну дівчину, за неньку,
Щоб не боліло їм серденько…
За літо сонячне, хороше,
А не за владу, не за гроші…
За прапор сонячно-блакитний
Світанок лагідно-привітний.
За рідний край,
За подвиг діда,
За кума Гриця, за сусіда,
За те, щоб тільки громовиця
Могла у небесах іскриться….
Солдат устав, ману прогнав,
Сигнал хутенько друзям дав.
Всім спогадам поки відбій –
Поперли «сепари» у бій….
(Уривок з поеми)
2015 рік, пізній осінній вечір.
Місто Львів.
Лист коханому в зону АТО.
Андрійку, любий,
Тільки повернись!
Лебедиком прилинь на Україну:
Тут ясні дні
І нічки осяйні,
Світання і смеркання солов’їні…
Краса землі у неба на крилі,
Бальзамом щедрим
Вилікує душу…
Але… Скажу не тільки про красу
Казать тобі, мій сизий, правду мушу…
Ти ж знаєш сам:
Іде страшна війна…
Незрозуміла, навіть недоречна:
Гримлять громи, палають небеса,
Земля вкраїнська полум’ям обпечена…
Зло сипле град,
Лютує темне військо,
На сході сонце в чорній пелені.
До мирних днів так довго, так неблизько…
Чому, мій сизий,
Ну скажи мені?!!!
Нам тяжко жити навіть без війни:
Народ, коханий, майже на межі вже…
Космічні ціни, дикі платежі,
Маленькі пенсії, такі “смішні” зарплати…
За що поїсти, натопити хату…
Як жити нам?
Чи може виживати?
Нам мало лиха?!!
Йде війна на сході,
Паскудний карлик, проклятущик кат,
Паплюжить край наш,
Горе у народа…
А вдома душе свій же супостат????!!!!…
Твою матусю бачила у церкві:
Сумна, печальна, але віра є!!!
Із нею разом молиться країна,
Печалі їх і смуток – теж моє!
Андрійку, любий!
Слухай по-секрету:
Вас – витязів – весь край боготворить:
Ви ж символи як та верба й калина,
Душа за вас у матерів болить!
Мій воїн світла, ялголе вкраїнський,
Любов моя незламна і свята,
Молюся я за тебе й побратимів
Прохаю вам премногії літа.
Вам вірить, хлопці, ненька Україна,
Я також вірю:
Скоро ти прийдеш!
Щовечора вдивляюся в ікону–
Молюся Богу…
Скоро повернеш!
Ми станем жить по совісті закону.
Коханий, ти ж мене не підведеш!!!???
Ти на війні…
Хіба так може бути?.
Але, як кажуть, хто ж якщо не ти!!!!
Бо ти – орел, ти –витязь, ти– крилатий!
Хіба орел боїться висоти?…
Для тебе, любий, небеса стихія,
А я, Андрійку, поки на землі…
І я боюся, Господи, боюся,
Країна наша гине у вогні….
Андрійку любий!
Тільки повернись,
Лебедиком прилинь на Україну!
Тут ясні дні
І нічки осяйні,
Світання і смеркання солов’їні…
Ти прилетиш! Пізніше, розумію.
Ти прилетиш, здолаєш смерть і страх!
Андрійку, ти не просто воїн світла
Чиє ім’я у тисяч на вустах…
За тебе, любий, молиться країна,
Такі як ти – надія України!