Послові США в Україні
пані Марі Йованович
Шановна пані Посол!
Посольство США в Україні оприлюднило співчуття з приводу річниці трагедії у Бабиному Яру. Співчуття заслужили євреї, роми і радянські військовополонені. Про українців – жодного слова. Нагадаю Вам, шановнаі пані Марі Йованович, що у Бабиному Яру загинули тисячі і тисячі українців.
Під час Другої світової війни столиця України була одним із багатьох осередків національно-визвольного руху, який справедливо асоціюється з діяльністю націоналістичного підпілля, зокрема боротьбою Організації Українських Націоналістів.
На той час ОУН була єдиною політичною і військовою організацією, що ставила за мету відновлення незалежності України. Очевидно, що вона готувалася до війни, мала свою тактику і стратегію.
До Києва перші члени ОУН нелегально прибули у двадцятих числах вересня 1941 року, коли тут ще перебували частини Червоної армії. Згодом до Києва прибуло більше сотні українських націоналістів.
Активним також було політичне життя столиці. У цьому велика заслуга О.Ольжича, який одним із перших прибув у столицю й фактично був ініціатором та організатором усіх політичних заходів, що їх здійснювала в Києві ОУН та українські національні сили.
О.Ольжич вів законспірований спосіб життя, оскільки вважався особливо небезпечним для німецької влади. Не зважаючи на це, йому вдавалося бувати у різних куточках Києва, вести переговори з політичними і громадськими діячами, реалізувати задумане.
Саме О.Ольжич виступив з ідеєю створення у Києві Української Національної Ради, яка згодом стала важливим державницьким інститутом поневоленої України.
Українська Національна Рада постала на початку жовтня 1941 року на велелюдних зборах у Києві. Очолив УНРаду професор Микола Величківський.
За своєю структурою та політичною спрямованістю УНРада нагадувала Центральну Раду часів Української Народної Республіки. Це символізувало спадкоємність державницької традиції.
УНРада складалася зі 130 делегатів, які представляли всі українські землі. УНРада не була однопартійною формацією. До її складу увійшли члени різних політичних напрямів: від гетьманців до націоналістів. Керівним ядром стала Президія, до якої, крім професора М.Величківського, ввійшли інженер Антон Баранівський, геолог Іван Дубина і член проводу ОУН Осип Бойдуник.
Установчі Збори ухвалили Декларацію та Відозву, автором якої був О.Ольжич і де було сформульовано основні завдання УНРади, а саме:
- належно репрезентувати український народ перед німецькими чинниками, що перебувають в Україні;
- поборювати більшовицьку пропаганду й агітацію серед населення;
- оступними засобами поборювати більшовицьку диверсію і саботаж;
- виховувати молодь фізично і духовно на добрих громадян;
- утверджувати громадсько-суспільні цінності: розвивати національну культуру і освіту, відбудовувати церковно-релігійне життя, економіку, сільське господарство.
Постання УНРади привітали найавторитетніші на той час українські діячі, серед яких: митрополит Андрей Шептицький, колишній президент Карпатської України Августин Волошин, Голова ОУН Андрій Мельник.
У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду, мала величезне значення:
по-перше, від часу окупації України більшовиками вогонь національних змагань запалав не тільки в Галичині, а й у стольному Києві;
по-друге, був розвіяний міф про нібито цілковиту підпорядкованість наддніпрянських українців їх московським поневолювачам та неготовність до сприйняття націоналістичних кличів;
по-третє, ОУН у взаєминах з УНРадою продемонструвала не лише визвольну силу, а й великий державотворчий потенціал, який хоч і частково, таки вдалося реалізувати в Україні;
по-четверте, драматичний період УНРади підтвердив соборницький характер українських визвольних змагань, їх історичну тяглість.
Яскравий спалах національного життя в українській столиці не міг бути непоміченим німцями. Чим далі вони просувалися на схід, тим жорстокішим ставав їхній режим на окупованих землях. Дуже скоро виявилося, що реальний спротив німецькій владі у Києві становлять лише українські націоналісти, які крок за кроком опановують тут ситуацію.
У грудні 1941 року Президія Української Національної Ради звернулася до німецьких чинників за дозволом відзначити у Києві чергову річницю проголошення 22 січня 1918 року самостійності Української Народної Республіки. Німці не лише не дали дозволу, а одразу ж заборонили діяльність УНРади. Розпочалися масові арешти і розстріли. Першими від рук нацистів у Києві загинула група українських націоналістів на чолі з Романом Бідою. У середині грудня заарештовано групу працівників редакції газети “Українське Слово” Івана Рогача, Петра Олійника, Ярослава Оршана-Чемиринського, І. Кошика, Яківа Шумедлу.
Перестало виходити “Українське Слово”. Натомість з наказу німців з’явилося так зване “Нове українське слово” з виразною пронімецькою спрямованістю. В очікуванні наступних арештів керівництво ОУН в Києві вирішує відправити із столиці “засвічених” членів ОУН, зокрема Олену Телігу. Однак поетеса навідріз відмовилася покидати Київ: “Я вдруге з Києва не виїду”, – категорично заявила вона, оскільки була переконана, що не має права покидати своїх друзів.
На початку лютого 1942 року прокотилася нова хвиля арештів і розстрілів. У Бабиному Яру знайшли свою смерть Олена Теліга та її чоловік Михайло Теліга. Там також поховані молоді тіла поета-закарпатця Івана Ірлявського, Івана Кошика, професора Гупала.
Від рук німецьких окупантів гинуть інженери Романів та Сиченко, проректор Київської політехніки, учасник визвольних змагань 1917-1919 років Тодот Черидниченко.
Голову Київської облспоживспілки Бондаренка німці розстріляли разом з дружиною та дітьми.
Лицарською смертю загинув провідний член ОУН Домазар-Діброва, який на стіні камери Лукянівської в’язниці кров’ю написав: “Спливаю кров’ю – але не зраджу тайни друзів”.
Історик Сергій Карамаш, старший науковий співробітник відділу інформації та використання документів Державного архіву м. Києва вважає, що загалом у Бабиному Яру розстріляно 621 особу – членів ОУН. Тут загинули міський голова Києва В. П. Багазій, голови районних управ міста: професор Махиня, Євген Форостівський з дружиною, Рудь, Чверда, інженер Романов, професор Лазорко. Жертвами німецького терору стали біля пів тисячі членів “Буковинського Куреня”.
Не жаліли нацисти українських священників і монахинь. У Яру знищено Архімандрита Вишнякова та проторірея Павла. Як стверджує С. Кармаш, за підрахунками, які базуються на аналізі найновіших досліджень і джерел архівів, у роки німецької окупації у Бабиному Яру загинуло 100 тис. осіб, більшість із яких українці, росіяни, представники інших національностей, а також близько 40 тис. євреїв.
Безперечно, Бабин Яр – останнє місце спочинку українських героїв, які в роки Другої світової війни у стольному Києві виборювали незалежність України. Пам’ять про них навічно збережеться в серцях багатьох поколінь українців.
Ви маєте знати, пані Посол, що не згадавши про українців – жертв Бабиного Яру, можливо, не бажаючи цього, образили українську націю.
Україна гідно шанує пам’ять усіх жертв Бабиного Яру, без огляду на те, до якої національності вони належали. А тому має право вимагати гідного ставлення до українських героїв, які у боротьбі з німецькими окупантами віддали своє життя за незалежність України.
З повагою
Богдан Червак, Голова ОУН