Борис Гуменюк
− Видівісь сих вояків, Кармелюче? – питає старий, фактурний опришко, який, здається, лише вчора спустився з гір, скинув каптур і гачі, одягнув камуфляж і у складі дикого гуцульського рою прибув у розташування підрозділу на Донбас, щоб допомогти своїм далеким від військової справи побратимам – менеджерам, ультрас, кишеньковим злодіям та бухгалтерам – бити ворога,
− Пацанва. 93-го, 95-го року випуску. Той взагалі 98-го. Їм би ще морозива – маленьке відерко кожному, м’яча поганяти, потім надвечір наголяка в ставку скупнутися, і – закохатися, а як тут закохаєшся, коли їхні дівки ше до школи ходять? а тут – війна.
Вони й воюють, наче грають хованки; наче молоді бички по позиціях гоцають; гигочуть і – гинуть – усміхнені, розхристані. Люди в роках лежать в домовинах з відбитком внутрішньої тиші і спокою, а ці лежать здивовані і ледь усміхнені: зарано прийшла до них ця смерть, ця війна.
Офіцери. Най го’ качка копне. Лейтенанти. Бахурі. Нічого дивного: коли тобі 22, ти молодий лейтенант, щойно з училища, командир мінометного взводу, то дядько, котрому 54, який служив строчку ще із твоїм батьком за царя ірода і стріляв орду з лука – старий ветеран з барельєфа на кремневому топірці.
Запалив люльку. Затягнувся солодким димом.
− Кажуть, йди додому, − до жінки, до дітей, до хижі. А як підеш? На кого то всьо лишиш? Знаєш чого найбільше боюси, Кармелюче? Шо явиться мені вві сні таке хлопча і спитає: Батьку, а чи виграв ти ту війну, на якій мене вбито? І, лежачи у себе в ліжку, на два світи згораючи від сорому, шо я йому скажу.
(…уривки)